Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 4

Ми прожогом промчали тунелем із низькою стелею, що пролягав під дідовою вуличкою у передмісті, після чого видерлися ще однією драбиною нагору до люка, що вів до спальні макетного будинку. У нас не було часу на те, щоб визирнути з вікна й оцінити весь масштаб руйнування дідової домівки, – його бракувало на все, окрім безперервного руху наших ніг, коли я вчепився у руку Нур, тягнучи її за собою. Дякувати Богу, цей будинок був точною копією Ейбового, тож я без зайвих зволікань чи розмірковувань миттю знайшов шлях через коридор до вітальні. Там було мокро і завивав вітер, біля розбитого еркера лопотіли тонкі прозорі фіранки, а гілка поваленого дуба стирчала у вікні, мов велетенська рука якогось чудовиська.

Я мигцем помітив язики вогню на протилежному боці вулиці.

Жодних ознак присутності порожняка. Несподівано для самого себе я відчув, як мене огортає надія: може, він таки мертвий?

Ми увірвалися до гаража. Човноподібний «капріс» стояв там, де й завжди, тоді як місце поряд із ним було порожнє. («Астон» довелося залишити у Брукліні кілька тижнів тому, і тепер він, поза сумнівом, вже був у руках витворів, або ж його викрали і розібрали на деталі.) Рвучко відчинивши видовжені дверцята автівки, ми попадали на сидіння. Ключі лежали в підставці для чашок, а пульт для відкривання дверей гаража був прикріплений до козирка. Я потягнувся до нього, щоб натиснути кнопку, та Нур схопила його першою.

– І ще дещо, – мовила вона. Нарешті мій погляд на чомусь зупинився – мабуть, уперше відтоді, як ми почали щодуху втікати. Попри невигідне освітлення в салоні «капріса», попри те що Нур змокла до нитки, її волосся геть сплуталося, а вона сама страшенно засапалася, здавалося, що переді мною справжнє видіння. Дивовижне марево. – Ти не можеш зупинятися. Що б не трапилося, тобі треба повернутися до Акра. Навіть якщо я потраплю в халепу.

Якусь мить мій мозок обробляв цю інформацію, а тоді я рішуче мовив:

– Я не збираюся тебе кидати.

– Стривай, послухай. – Дівчина була напружена, мов струна. Вона взяла мої долоні у свої і, не відриваючи від мене очей, переплела свої пальці з моїми. – Хтось має попередити всіх інших, і це можемо зробити тільки ми. Більше ніхто не в курсі того, що трапилося.

Усе моє єство опиралося цій ідеї, мене аж викручувало від думки про те, що з якоїсь причини я буду змушений відмовитися від Нур. Однак я не міг придумати більш переконливий аргумент проти, ніж слово «ні».

Її рука непомітно перемістилася на мою ногу.

– Через мене Ві довелося попрощатися з життям. – Вона стиснула пальці. – Я не хочу, щоб через мене загинули ще й наші друзі.

Серце калатало так, що мені аж дух перехопило.

– Ти маєш пообіцяти мені те саме, – мовив я. – Жодних зупинок чи зволікань.

Вона опустила очі й майже непомітно кивнула:

– Гаразд.

– Гаразд, – луною озвався я.

І збрехав, бо ніколи б її не залишив.

Нур простягнула мені пульт, і я натиснув кнопку. Увімкнувся механізм гаражних воріт, і вони, постогнуючи, почали підніматися. Дід загнав «капріс» у гараж заднім ходом, тож перед нами була вулиця, а ворота нагадували театральну завісу, що піднімалася перед початком вистави.

Дідів будинок палав, заднє подвір’я затягло чорним. Із заглибини у траві курився дим, а в стіні виднілася діра, що оголила рожеві кахлі у ванній кімнаті. Я майже певен, що пробурмотів: «От лайно!», а Нур щось сказала про запуск двигуна, як раптом усю мою увагу привернув різкий і пронизливий біль у животі. Він також підказав мені, на що дивитися: під струменями дощу із заглибини на подвір’ї тягнувся чорний язик, звиваючись серед купи уламків, облямованих рожевим кахлем.

Відстеживши мій погляд до цього завалу, Нур теж не відводила від нього очей.

– Джейкобе? – тихо мовила вона. – Гадаю, він вижив.

Порожняк піднявся з руїн. Попри згорблену спину, він був неймовірно високим. Чудовисько потягнулося й розім’яло шию, ніби щойно прокинулося, а не виборсувалося з-під уламків будинку. Обсипаний цементним пилом, порожняк скидався на білу примару – тепер його могла бачити й Нур.

– Заводь двигун! – Дівчина потягнулася до мене, щоб добряче поторсати. – Джейкобе, двигун!

Повернувши ключ у замку запалювання, я опустив важіль перемикача передач до позначки D[1] і натиснув на газ. Ми виїхали на під’їзну доріжку, зачепивши водостічний жолоб – голосний скрегіт так і привертав до себе непотрібну увагу, – а тоді різко повернули на дорогу.

– Я його бачу, я можу його бачити, ЖЕНИ! – крикнула Нур, яка впівоберта спостерігала за дідовим будинком.

Я щосили натиснув на педаль газу, і двигун люто завив – імовірно, зі старим човноподібним «шеві-капрісом» це відбувалося вперше. Як виявилося, то для нього було занадто: на мокрій бруківці колеса пішли юзом, а задню частину автівки почало заносити з боку в бік.

Тим часом порожняк великими стрибками перетнув двір і майже дістався вулиці. Він був навіть вищий, аніж той монстр, із яким мені довелося боротися в петлі воскресителів у Ґрейвгіллі, і весь поцяткований розмитими мазками цементного пилу й чорної крові.

– ЖЕНИ, ЖЕНИ, ЖЕНИ, ЖЕНИ! – кричала Нур. – Уперед, а не вбік!

Я відпустив педаль газу, доки задні колеса не припинили безладно крутитися, крутнув кермо в інший бік і знову скинув швидкість.

– Прямо за тобою – він ПРЯМО за тобою…

Ми зірвалися з місця, щойно язик порожняка спробував учепитися за бампер автівки, однак із голосним металевим «др-р-ринь» відскочив назад. А вже наступної миті його другий язик вирвав заднє скло, яке розлетілося на друзки, засипавши заднє сидіння.

Тепер ми мчали вулицею, та порожняк не відставав – як на пораненого й кульгавого монстра він був досить швидкий.

Тим часом Нур відкрила бардачок і почала в ньому порпатися – імовірно, шукала бодай якусь зброю або ж таємну панель із кнопками у стилі Джеймса Бонда. Утім, там знайшлися тільки реєстраційні документи та пара старих окулярів для читання.

Ми їхали настільки швидко, наскільки мені ставало духу, зважаючи на мокрі від дощу вулиці, гілки, що попадали з дерев, і вирвані із землі садові прикраси, які перетворили околицю на справжню смугу перешкод. На заваді ставало й нескінченне кружляння Круглим Селом із його звивистими вулицями, завулочками й глухими кутами, які повсякчас намагалися загнати нашу швидку, та водночас досить-таки важку автівку в стічну канаву чи бічну стіну якогось будинку. Мені доводилося без упину тиснути на гальма, повертати, знову пригальмовувати – і все це тоді, коли я просто вмирав від бажання щодуху мчати вперед. Водночас, попри всі ці нюанси, порожняк почав відставати, але лише тому, що був поранений і йому доводилося використовувати один язик замість костура.

А тоді я відчув, що стрілка компаса зникла. Кинувши оком на дзеркало заднього огляду, помітив, як монстр прожогом збіг із дороги і зник за одним із будинків.

– Він намагається нас перехопити, – мовив я, і нас обох добряче нахилило у правий бік: я саме різко крутнув кермо, щоб уникнути зіткнення з перекинутим посеред вулиці гольф-каром.

– Тоді їдьмо іншим шляхом, – прокричала Нур.

– Не можу! З цього лабіринту є тільки один вихід…

Ми зробили ще кілька поворотів – порожняк ніде не вигулькнув, однак я знав: він зовсім близько, наступає нам на п’яти і мчить так швидко, як тільки дозволяє йому зранене тіло.

Попереду виднілися ворота з пунктом охорони – нарешті вихід. За ними пролягала головна дорога, абсолютно пряма, – там я нарешті зміг би досягти максимальної швидкості, за якої ми будемо невловимі.

Я відчув порожняка, перш ніж помітив; чудовисько мчало праворуч від нас, обганяючи автівку й намагаючись нас перехопити. Ми летіли прямо на нього вузькою доріжкою, що пролягала між низьким бордюром і безлюдним пунктом охорони.

– Тримайся! – крикнув я, вдавивши педаль газу, і різко повернув праворуч.

Ми налетіли на бордюр. Я не пристебнув пасок безпеки, тож мене кинуло вперед і добряче вдарило об кермо, однак «капріс» здолав цю перешкоду. Один із порожнякових язиків зачепив бік автівки, а другому вдалося пробитися в салон крізь вікно з мого боку. Тим часом ми вилетіли на поле для гольфу, що розташовувалося перед в’їздом до Круглого Села, збили порожняка з ніг і потягнули за собою. Нас закрутило на підстриженому газоні, після чого ми зробили величезне півколо, перш ніж мені нарешті вдалося відновити контроль над кермом і вирівняти машину. Дякувати Богу, що в Ейба була не просто звичайна стара тачка, а, поза сумнівом, удосконалена, бо двигуну не бракувало потужності, а заднім колесам – сили зчеплення, завдяки якій ми й далі успішно ковзали мокрим полем для гольфу. Нам не забракло й прискорення, бо, замість заритися носом у канаву, автомобіль здолав цю перешкоду одним стрибком, трохи зачепивши задніми колесами її край, після чого зчеплення було відновлено, і ми кулею помчали Сосновоборовим шляхом.

Звісно, усе це було просто чудово, якби не одна річ, яку Нур уже не могла помітити, бо дощ уже встиг змити з порожняка весь бруд. Язик потвори застряг у моєму вікні, обкрутившись довкола ручки дверцят із внутрішнього боку. Ми тягнули порожняка за собою, волочачи його на швидкості сорок чи п’ятдесят миль на годину, та я все одно не відчував, що він помирає, а от лють монстра була відчутна.

Язик натягнувся і був міцний, мов сталь. Він не просто міцно тримався за ручку, але й поволі втягував порожняка до авто, допомагаючи піднятися з дороги, що живцем здирала з нього шкіру.

Позаяк я не зміг придумати нічого іншого, то просто щосили натиснув на газ.

– Маєш щось гостре? – крикнув до Нур.

Нур нажахано глипнула на мене, одразу зрозумівши, навіщо я про це спитав. Я молився про зустрічну машину, завдяки якій міг би скинути монстра, та Енґлвуд уже встиг перетворитися на містечко-привид, тож на дорогах тут нікого не було. Ніхто, крім нас, не був настільки дурним, щоб наважитися їхати кудись під час урагану.

– Тільки оце, – мовила вона і знову-таки простягнула мені ніж для конвертів із мідним руків’ям – «неймовірно корисну штучку», майже швейцарський армійський ніж, тотем, який, схоже, ніколи мене покине.

Тим часом порожняк завивав від болю та спроб дістатися до моїх дверцят. Я не наважився зняти ногу з педалі газу навіть тоді, коли на дорозі почали траплятися купи всілякого мотлоху та уламків, що змушували нас виляти з боку в бік.

Я схопив ніж і попросив Нур потримати кермо, що вона й зробила, а тоді щосили штрикнув язик чудовиська. Раз, другий, третій – за мить я весь був у бризках гарячої і чорної порожнякової крові. Потвора заверещала, та все одно трималася, не бажаючи нас відпускати, а тоді, коли нарешті здалося, що…

– Джейкобе, гальмуй!

Моя нога неначе приросла до педалі газу, і водночас я не відривав від монстра очей. Врешті-решт озирнувся, помітив покинутий пікап та повалене дерево, що заблокували більшу частину дороги, і з силою натиснув на гальма. «Капріс», мов у дурмані, вильнув задом – йому майже вдалося уникнути зіткнення з пікапом, але не зовсім, бо ззаду почувся звук добрячого удару.

Ми поїхали далі, і гілки поваленого дерева дряпали автівку, мов зубці граблів, вкриваючи тріщинами вітрове скло та зриваючи бічні дзеркала. Зрештою нам вдалося крізь них продертися, «капріс» занесло, і він нарешті зупинився.

Ми спробували поворухнутися, та здавалося, що світ перевернувся догори дриґом. Нур почала мене торсати, торкалася обличчя – з нею все було гаразд, вона пристебнула свій ремінь безпеки. Ніж для конвертів зник, неначе хтось вирвав його з моєї руки. І жодного сліду порожнякового язика.

– Він мертвий? – запитала Нур, а тоді спохмурніла, немовби збентежена власним оптимізмом.

Я обернувся і кинув погляд через розбите заднє скло. Відчував, що порожняк не рухається, але досі живий, хоч і ослаблений. Утім, побачити його я не міг. Він залишився далеко позаду, відірвавшись від автівки під час зіткнення.

– Він поранений, – мовив я, – і, гадаю, серйозно.

Обабіч дороги темніли торговельні центри, а трохи далі попереду загрозливо розгойдувався в повітрі обірваний світлофор. Мабуть, за інших обставин я розвернув би автівку й повернувся до порожняка, щоби з ним покінчити. Та сьогодні я не міг дозволити собі цей ризик – до того ж бракувало й часу. Один порожняк, що розгулює на волі… гадаю, то була найменша з наших проблем.

Я натиснув на газ. Автомобіль покотився вперед, його ніс вигнуло під кутом трохи вниз і ліворуч.

Попри те що одна шина луснула, ми все ще могли їхати.

* * *

Я не наважувався витискати з пошкодженого «капріса» максимум через ризик розриву другої шини, бо в такому разі ми просто застрягли б на місці. Тож ми поволі кульгали вперед на швидкості, яку мій дід називав «неначе після недільної проповіді», пробираючись через місто, яке я ледве впізнавав. Здавалося, тут уже настав кінець світу: зачинені крамниці, покинуті паркувальні майданчики, засипані мокрим сміттям вулиці. Блимали світлофори, на які ніхто не звертав уваги. Маленькі човники, що їх містяни пришвартували в бухтах і каналах, повідривалися від причалів – під час лютої негоди їхні щогли хиталися й цокали, немовби погрожуючи комусь пальцями.

За інших обставин я коментував би цю поїздку для Нур, насолоджуючись роллю гіда в містечку, де свого часу зростав; із задоволенням скористався б можливістю порівняти неймовірні повороти мого життя зі стабільним і водночас нудним шляхом, який колись був мені вготований. Однак тієї миті мені бракувало слів. А надія і щирий подив, які завжди зринали в мене під час таких роздумів, згасли під задушливою ковдрою суцільного жаху.

Що чекає на нас по той бік? Що, як Акра вже немає, а мої друзі зникли разом із ним? Що, як Коул просто… усе стер?

На щастя, міст до Голчастої Коси вцілів. А ще, дякувати Богу, буря потроху вщухала, тож, коли ми піднімалися широкою похмурою дугою мосту, там не було раптових поривів сильного вітру – власне, не було нічого, що могло б зіштовхнути нас через хитку загорожу в Лимонну бухту – сіру смужку води, облямованої білою піною, яка виднілася внизу. Уздовж Кі-роуд можна було проїхати навіть попри те, що її засипало гілками, які зірвав з дерев вітер. Не без зусиль нам таки вдалося проминути рибальські крамнички із зачиненими віконницями та старі кондомініуми, а відтак дістатися мого будинку.

За моїми припущеннями, він мав бути порожній. Навіть якщо мої батьки повернулися зі своєї мандрівки Азією, імовірно, вони вже встигли евакуюватися до Атланти, де мешкала моя бабуся по маминій лінії.

Голчаста Коса була бар’єрним островом, що розташовувався нижче рівня моря, тож під час таких ураганів тут могли вештатися виключно безумці. Утім, мій дім не був порожнім. На під’їзній доріжці стояло поліцейське авто, чиї проблискові маячки безшумно блимали, а поряд із ним – фургон із логотипом служби контролю за тваринами. Неподалік від них бовванів коп у дощовій екіпіровці – почувши хрускіт гравію під колесами «капріса», він одразу ж повернувся в наш бік.

– О, чудово, – пробурмотів я, – а це ще що, в біса, таке?

– Сподіваймося, що не чергові витвори, – мовила Нур, втискаючись у сидіння.

Авжеж, лишалося тільки сподіватися, бо ж кульгавий «капріс» аж ніяк не зміг би відірватися від поліцейської автівки. Коп жестом звелів мені зупинитися, я припаркувався, а він, посьорбуючи щось із термоса, рушив у наш бік.

– Вхід до петлі у садовому сарайчику на задньому подвір’ї, – прошепотів я до Нур, – коли щось піде не так, відразу біжи туди.

«Звісно, якщо він іще там, – подумав я про себе, – якщо його не знесло вітром під час урагану».

– Ваші імена.

Офіцер мав акуратно підстрижені чорні вуса, квадратну щелепу та… зіниці в очах. Звісно, вони могли бути штучними, однак у тому, як він тримався, було щось настільки нудне й дратівливе, що я чітко відчув його «невитворність». На бейджику поліцейського дощовика зазначалося: «РАФФЕРТІ».

– Джейкоб Портман, – мовив я.

Нур назвалась як «Ніна… Паркер», і, на щастя, поліцейський не почав вимагати посвідчення особи.

– Я тут живу. Що відбувається? – поцікавився я.

Офіцер Рафферті перевів свій погляд із Нур на мене:

– Ви можете довести, що це місце вашого проживання?

– Я знаю код сигналізації, а в холі є світлина, на якій я разом із батьками.

Коп знову сьорбнув із термоса з логотипом департаменту шерифа округу Сарасота.

– Ви потрапили в аварію?

– Нас зненацька захопила буря, – зауважила Нур, – автівку занесло, довелося з’їхати з дороги.

– Хтось постраждав?

Я глипнув на чорну кров порожняка, що стікала по дверцятах автівки й моїй руці, і з неабияким полегшенням усвідомив, що він цього не бачить.

– Ні, сер, – сказав я. – А тут щось трапилося?

– Сусід повідомив, що на подвір’ї вешталися якісь зáйди.

– Зáйди? – перепитав я, перезирнувшись із Нур.

– Під час евакуації це аж ніяк не рідкість. Починають тинятися грабіжники, мародери й інший люд такого штибу, видивляючись, що б його поцупити з покинутих домівок. Найімовірніше, вони помітили вашу сигналізацію та подалися туди, де справді є чим поживитися. Тож ми нікого тут не виявили… але нас атакував пес. – Із цими словами коп кивнув на фургон служби контролю за тваринами. – Під час бурі деякі власники залишають своїх тварин на вулиці. Це збіса жорстоко. Бідолахи шаліють від страху, зриваються з повідців і тікають. Тварину саме намагаються спіймати, тож залишайтеся у своєму автомобілі, доки небезпека остаточно не мине.

Зненацька за моїм будинком пролунав гучний гавкіт. З-за рогу вийшли ще двоє офіцерів: один – молодий, а другий – сивий; вони обоє стискали кінці довгих жердин. З іншого боку жердин висів нашийник, у якому вже крутив головою розлючений пес. Чотирилапий давав їм добрячого перцю – гарчав і намагався вирватися, доки вони волочили його до фургона.

– Дідько б тебе вхопив, Рафферті, то ти нам допоможеш чи як? – заволав старший офіцер. – Відчини нам ті двері!

– Залишайтеся всередині, – буркнув Рафферті. Він побіг до фургона служби контролю та взявся відчиняти задні дверцята.

– Ходімо, – мовив я, щойно коп повернувся до нас спиною.

Ми вилізли з автівки, і Нур обійшла її, щоби приєднатися до мене.

– Ану назад! – проревів Рафферті. Утім, офіцер був надто заклопотаний, борючись із тими дверима, тож переслідувати нас не міг.

– Швидше, доки він знову нас не покусав! – прокричав сивочолий коп.

Я потягнув Нур за собою до заднього подвір’я. Зненацька почувся рик, від якого аж кров захолола в жилах, а тоді молодший коп прокричав: «Я зараз вирублю його шокером!» Собачий гавкіт став голоснішим, у ньому вчувалися якісь нові, розпачливі нотки. Я саме боровся з бажанням втрутитися, як раптом почув, як хтось із кришталево-чистим британським акцентом сказав: «Це я!»

На якусь мить ми з Нур заклякли на місці, а тоді обернулися.

Цей голос був мені знайомий.

Він належав рудому боксеру з шипастим нашийником, чиї мускулясті лапи аж вгрузли в гравій. Здавалося, що в усій тій веремії полісмени просто його не почули.

Врешті-решт Рафферті таки вдалося відчинити дверцята фургона. Старший офіцер служби контролю за тваринами тримав кінець жердини, тоді як молодший почав розмахувати електрошоковим пістолетом.

Тоді я знову почув – власне, побачив, як губи пса формують слова:

– Джейкобе, це ж я, Едисон!

А оце копи таки почули – від подиву всі троє аж роти пороззявляли. Як і Нур.

– Це мій пес! – скрикнув я, кинувшись до нього. – Лежати, хлопчику!

– Він щойно?.. – хитаючи головою, мовив молодший офіцер.

– Не підходьте! – крикнув Рафферті, та я проігнорував цю засторогу й опустився на коліна за кілька ярдів від Едисона, який мав трохи пошарпаний вигляд, та, втім, дуже мені тішився. Він так сильно махав своїм куцим хвостом, що його зад аж крутило з боку в бік.

– Усе гаразд, він у мене тренований, – мовив я. – Вміє робити всілякі трюки.

– То це твій пес? – із сумнівом у голосі поцікавився Рафферті. – Чому ж, чорт забирай, ти не сказав про це раніше?

– Богом присягаюся, пес щось сказав, – зауважив сивочолий коп, і Едисон на нього загарчав.

– Приберіть цю штуку! – мовив я. – Якщо не погрожуватимете, він не вкусить.

– Та він вже мене вкусив! – поскаржився молодший полісмен.

– Хлопець бреше, – сказав Рафферті.

– Я доведу, що він мій. Едисоне, сидіти!

Собака слухняно сів. Копів це добряче вразило.

– Голос!

Едисон гавкнув.

– Зовсім не так, – спохмурнів молодший коп, – він вимовляв слова.

Я глянув на нього як на божевільного.

– Проси! – звелів я Едисону, і той блиснув на мене очима. Усе зайшло надто далеко.

– Нам доведеться забрати його з собою, – сказав старший коп. – Він вкусив поліцейського.

– Пес просто злякався, – зауважив я, – тепер він нікому не заподіє шкоди.

– Ми відведемо його до школи, де тренують собак, – мовила Нур. – Повірте, він справжнє золотце. Я ще ніколи не бачила, щоб він на когось гарчав.

– Змусь його заговорити знову, – наказав молодший полісмен.

Я кинув на нього стурбований погляд.

– Офіцере, я й гадки не маю, що, як вам здалося, ви почули, але…

– Я чув, як він щось сказав. А тепер змусь його вибачитися за те, що він мене вкусив.

– Це ж просто собака, Кінсі, – втрутився старший коп. – Дідько, та я колись бачив відео на YouTube, у якому доберман співав державний гімн…

А тоді Едисон, який вже був ситий донесхочу всілякими образами, зненацька звівся на задні лапи і сказав:

– О, заради Бога, ви, провінційні недоумки! Моя англійська значно краща, ніж ваша!

Молодий поліцейський не втримався від короткого смішка – «Ха!», – тоді як двом іншим просто відібрало мову. Перш ніж вони встигли прийти до тями, почувся голосний звук удару та дзеленчання скла. Рвучко озирнувшись, ми побачили Бронвін, яка стояла в кінці під’їзної доріжки. Вона щойно жбурнула велику пальму в горщику в лобове скло фургона служби контролю.

– Нумо, впіймайте мене! – дражнилася дівчина. У мене ж і секунди не було на те, щоб потішитися, що вона жива, або ж здивуватися, чому вона тут, бо Бронвін притьмом побігла за будинок. Офіцер Рафферті крикнув, щоб дівчина зупинилася, і кинувся її наздоганяти. Двоє інших полісменів покидали жердини і побігли за ним.

– Гайда до кишенькової петлі, друзі! – крикнув Едисон. Він скинув жердини з нашийника й почав тікати.

Ми помчали за ним на заднє подвір’я. Я шукав очима садовий сарайчик коло олеандрового живоплоту, та буря віднесла його до Лимонної бухти, а на тому місці, де він мав стояти, лишилася тільки облямівка з розщеплених дощок. Тим часом з-за протилежного рогу будинку визирнула Бронвін.

– Застрибуйте! Стрибайте туди, де сяйво!

Едисон підвів нас до місця, де раніше стояв сарайчик. У самому його центрі, в темній серцевині, де раніше розташовувався вхід до кишенькової петлі, у повітрі зависло дивне і мерехтливе щось – це було схоже на викривлену реальність.

– Це петля у її найпростішій формі, – зауважив Едисон. – Не бійтеся, просто стрибайте.

Копи відставали від Бронвін приблизно на двадцять кроків, і я не мав жодного сумніву, що, якщо вони до нас дістануться, в хід підуть і кийки, і електрошокові пістолети, а Бронвін доведеться завдати їм серйозної шкоди. Я вирішив не зупинятися, щоб її попередити, і просто штовхнув Нур до мерехтливого «дзеркала» в повітрі. Один спалах – і дівчина зникла.

Едисон стрибнув за нею і так само щез зі спалахом світла.

– Уперед, пане Джейкобе! – закричала Бронвін. Я знав, що ця дівчина може самотужки протистояти будь-якому звичайному, тож без зайвих вагань кинувся вперед.

Усе довкола огорнула пітьма, і вже вдруге за кілька останніх годин я відчув себе невагомим.