Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 7

Досі в Диявольському Акрі ще не скликали обов’язкових загальних зборів, тож із усіх гучномовців лунали чіткі інструкції. Усі мешканці петлі мали припинити свою роботу та прибути до призначеного місця, тому з кожної будівлі, яку ми проминали, вервечками витікали дивні. Увесь цей натовп сунув до лекційної зали, де й планували провести захід. Ми помітили довжелезну чергу, влилися в неї й почали потроху просуватися вперед, як Мілард раптом зауважив, що ця затримка насправді пов’язана не з кількістю людей у натовпі, а з двома представниками самооборони, які ретельно обшукували кожного мешканця, перш ніж пропустити його до будівлі.

– Що вони шукають? – поцікавилася Нур. – Зброю?

– Ми і є зброя, – кинув на це Г’ю.

– І дехто з нас – навіть у більшому сенсі, ніж інші, – зауважила Емма.

Один із охоронців почав обмацувати ноги Єноха згори донизу.

– О, а я гадав, що спершу мають бути поцілунки, – блазнював той.

– А це що таке? – мовив охоронець, розглядаючи скляну банку з каламутним вмістом, що її видлубав із кишені куртки.

– Серце вбивці, мариноване в розсолі з гімалайською сіллю.

Охоронець струснув посудину й мало не випустив її з рук.

– Обережніше, незграбо, це подарунок! – Із цими словами Єнох вихопив слоїк із рук чоловіка. – Ну ж бо, пропускай, чи ти не знаєш, хто ми такі?

Трохи відступивши, той зауважив:

– Та хоч бабуся імбрини – мені до того байдуже. Кожного мешканця слід…

Другий охоронець нахилився до першого й прошепотів щось йому на вухо. Скреготнувши зубами, той невдоволено проковтнув свою гордість і, змахнувши рукою, дозволив нам увійти.

– Проходьте, – силувано всміхнувся мені чоловік. – Перепрошую, пане Портман, я вас не помітив.

Поплескавши хлопця по плечу, Емма мовила:

– Як прикро, Єноху! Гадаю, ти просто елемент антуражу.

Той тільки засміявся і похитав головою.

Тим часом на нас чекав останній запобіжний захід: кожного змушували ставати перед дивним косооким юнаком і витримувати його погляд.

– Вибачте, але навіть вам доведеться це зробити, – звернувся до мене другий охоронець.

Зупинившись перед хлопцем, я відчував, як його погляд ковзав моїм тілом туди-сюди, аж доки не затримався на моєму обличчі.

– Що він робить? – запитав я.

– Сканує твої наміри, хороші чи погані, – відповів Мілард.

Я відчув, як у центрі мого чола, на якому саме зосередив свій погляд молодик, розростається помірне тепло. Хотів уже було поскаржитися на це, як раптом він подивився на охоронців і кивнув, щоб мене пропустили.

Відтак ми зайшли до будівлі й рушили коридором, підсвіченим газовими світильниками. Бурмотіння натовпу відлунювало від його кам’яних стін. Ідучи поряд зі мною, Нур підозріло зауважила:

– Надто вже ретельно нас обшукували.

– Певно, хвилюються через усіляких божевільних, – припустив я.

– І я їх не звинувачую, – втрутився Горацій. – Уявіть, що трапиться, якщо хтось пронесе сюди бомбу і вона вибухне. Дев’яносто відсотків британських імбрин, не кажучи вже про тих кількох, що прибули сюди з усього світу, умить щезнуть з лиця землі.

– Дякую за напрочуд втішну новину, – уїдливо мовила Нур. – Тепер мені буде значно спокійніше.

А Єнох знай дошкуляв мені весь той час, що ми йшли коридором: шаркав ногами й поштиво кланявся, аж доки я не почервонів від сорому. «Перепрошую, пане Портман, ось сюди, пане Портман! Ох, ваші черевики трохи забризкало брудом, чи не дозволите мені їх вилизати?»

– Не будь таким засранцем, – мовила Нур, – він ніколи не вимагав до себе такого ставлення.

Хлопець схилився ще нижче:

– Пані, якщо я дозволив собі чимось вас образити, мені дуже прикро.

Нур жартома його штовхнула, і Єнох вдав, ніби врізався в стіну, якій теж узявся кланятися та вибачатися, – і тоді вже ми всі розреготалися. Класно було посміятися й побачити усмішку Нур – хай навіть на мить.

Тим часом ми дісталися кінця коридору й вийшли на верхній рівень великої лекційної зали, хоч, за словами Горація, то був аж ніяк не лекторій. Це був старий операційний театр, спроєктований так, щоби глядачі могли спостерігати за жаскою працею хірургів. Грубі дерев’яні лави, що правили за сидіння, розташовувалися концентричними колами на різних рівнях; з усіх місць було добре видно круглу «арену» внизу, у центрі якої стояла платформа завбільшки з людське тіло.

Приміщення освітлювали численні газові світильники у велетенських люстрах, що звисали зі стелі, та металевих бра, які розташовувалися на стінах по колу.

Ми спустилися на другий рівень і сіли на довгу вигнуту лаву, що її попередньо для нас зарезервували. Решта місць у театрі заповнювалися дуже швидко.

– Це приміщення мало бути частиною медінституту, – пояснив Горацій, – однак витвори використовували його для своїх жахливих експериментів над дивними. Вони прищеплювали частини тварин до людських тіл, намагалися створити гібрид порожняка… Пересаджували мозок однієї людини іншій і навпаки – просто щоб подивитися, що з того вийде. Бачиш оту металеву решітку внизу біля платформи? У неї мало потрапляти все, що…

– Все зрозуміло. – Я підняв руку, щоб він нарешті зупинився.

– Вибач. Іноді єдиний спосіб позбутися страшних картинок у моїй голові – це розповісти про них іншим людям. Звісно, я розумію, що це егоїстично.

– Усе гаразд. – Тепер я почувався трохи винним. – Можеш розказати мені.

– Ні, ні, не варто. Знаю, як це огидно.

Якийсь час він мовчав, і я помітив, як тремтить його коліно. Горацій мав такий вигляд, ніби от-от вибухне.

– Уперед, – заохотив я.

– У ній опинялися всі нутрощі та кров, – швидко мовив він. – Ось для чого була та решітка. А смерділо тут, мабуть, так, що й не описати. – Хлопець зітхнув.

– Тепер тобі краще?

– Набагато, – сором’язливо всміхнувся Горацій.

Зала заповнилася майже наполовину – зараз в Акрі мешкала понад сотня дивних, і майже всі вони були тут. Мешканців неабияк лякали спустошення, тож ніхто не хотів пропустити те, що, за їхніми сподіваннями, зрештою змогло б усе пояснити. На мій подив, більшість людей із натовпу були мені знайомі. Улісс Кричлі вже сидів поряд зі своїми колегами в чорних костюмах із Міністерства у Справах Часу, які голосно шикали на своїх сусідів. Навпроти нас розташувалася театральна трупа пані Ґракл – актори щойно повернулися з репетиції, тож із голови до п’ят були одягнені в дивакуваті костюми тварин. У ряді під ними сидів Шарон зі своїми кумедними братчиками – всі як один мали на собі однакові чорні шати. З них тільки Шарон завжди прикривав голову каптуром; четверо його кузенів ніколи цього не робили. Волосся чоловіків посріблила сивина, та їхні обличчя мали напрочуд молодий вигляд, а сильні щелепи й високі вилиці привертали до себе погляди, хоч братчики, які невпинно між собою перешіптувалися, здавалося, зовсім цього не помічали. Позаду них щулився гурт людей-напівриб зі Смердючки: Ітч зі своєю дружиною та двійко їхніх лускатих дітей. Одяг їм геть не пасував, вони щось незадоволено бурмотіли, а під ними розпливлася добряча калюжа води – її невеличкий струмочок уже сягнув сходів. Час від часу вони бризкали на себе водою з брудної пляшки й мали такий вигляд, ніби ведуть відлік кожній секунді до того моменту, коли нарешті зможуть зірвати з себе ненависний одяг і повернутися до Смердючки.

На верхньому рівні я помітив півдюжини представників самооборони і юнака, який сканував нас очима. Вони уважно спостерігали за присутніми.

А ще, як не дивно, я помітив декого з американців, зокрема Антуана Ламота, котрий, здається, був надто гордий, щоб сидіти. На чоловікові було звичне пальто з вертлявими єнотами, яке, здавалося, жило своїм життям. Тут був і довготелесий охоронець у шкіряних штанях та куртці з бахромою у стилі Дикого Заходу, і ще кілька чоловіків із Північного клану, яких я свого часу бачив у Марроубоні, та чиїх імен, однак, не знав. Та ще більше я здивувався, побачивши кількох дітей-лозоходців – Пола, Ферн та Алін – у святковому вбранні. Пол мав стривожений вигляд, тоді як дівчата у своїх капелюшках із широкими крисами холоднокровно оглядали все довкола. Я подумки зауважив, що після зборів було б незле знайти їх і привітатися, а ще поцікавитися, як їм вдалося дістатися до Акра. То мала бути неабияка подорож, адже вони мешкали в петлі у Порталі, штат Джорджія, а це означало, що їм довелося б сідати на літак або ж довго й нудно їхати автівкою до Нью-Йорка, що свого часу зробили ми з друзями, аби дістатися до петлі, з’єднаної з Акром.

За кілька рядів від них я помітив інших американців, яких уже давненько не бачив, включно з кількома так званими «Недоторканими» Доґфейса: хлопця з пульсуючим і, либонь, напрочуд чутливим чиряком на шиї, Хетті-Половинку, опорою для якої слугували коліна дівчинки-бородавниці, і ще двох, яких мені довелося бачити зовсім недовго, та ще й у темряві. Усі вони постійно перешіптувалися, тицяючи пальцями на того чи іншого дивного. Я відчув, що Недоторкані нас оцінюють, і мені страшенно закортіло дізнатися про їхні враження.

Помітивши, на кого я дивлюся, Емма зауважила:

– Навіть не знаю, навіщо імбрини дозволили їм прибути до Акра. Звісно, коли було гаряче, вони трохи стали нам у пригоді, та, наскільки мені відомо, так і лишилися купкою найманців.

– Моя недовіра до них непохитна, мов скеля, – гмикнув Єнох.

– І моя, – підтакнула Бронвін.

– Хто-хто, а ти і скелю похитнула б, – закотив очі Єнох.

– Це правда, – мовила дівчина, – така вже в мене… довірлива натура.

Щойно я подумав, чи прибув сюди сам Доґфейс, як почув, що хтось прогарчав моє ім’я. Озирнувшись, побачив, як той спускається з ряду вище, розпливаючись у волохатій посмішці.

– О, невже це славнозвісний Джейкоб Портман і його друзяки-підлабузники! Ти завжди змушуєш усіх добряче понервуватися, чи не так? «Де ж він? Куди зник цього разу?» І особливо це стосується твоїх шанувальниць. – Із цими словами Доґфейс підморгнув Еммі, чиї щоки залив гарячий рум’янець. Я роздратовано стиснув щелепи.

– Чого тобі треба? – огризнулася дівчина.

– Нічого собі привітаннячко, – зауважив той. – Хіба ж я не врятував ваші життя під час нашої останньої зустрічі?

– Коли ми бачилися востаннє, ти вимагав із нас захмарну суму грошей за те, що будь-який порядний дивний зробив би від щирого серця, – кинула Емма.

– Я ніколи не претендував на порядність. Між іншим, борг ви сплатили тільки наполовину, а відсотки швидко зростають. Та я тут не для того, щоб вибивати борги. Ми просто хотіли засвідчити вам свою шану, перш ніж розпочнеться шоу.

Тим часом з-за нього виступила Енджеліка – як завжди, у супроводі маленької темної хмаринки та з традиційно буркотливим настроєм, а за дівчинкою йшов Рек Донован – високий худорлявий жевжик у стильному коричневому костюмі та червоній краватці; його напомаджене волосся нагадувало гребінь хвилі. Спостерігаючи за ними, я раптом усвідомив, що й гадки не маю, хто ще належить до «банди дивних» на чолі з Енджелікою, як і не знаю про те, яким особливим талантом наділений Рек окрім його надмірної самовпевненості.

– Я думала, що ви всі ненавидите одне одного, – зауважила Емма.

Енджеліка кинула на дівчину зверхній погляд:

– Ми можемо забути про всілякі розбіжності, коли того вимагає ситуація.

– А про яку ситуацію йдеться? – поцікавився я.

– Ви приїхали, щоб тут оселитися? І жити з нами в Акрі? – щиро всміхаючись, запитала Оливка. Її доброзичливе ставлення до всіх без винятку було звичною справою, і, вочевидь, дівчинка й гадки не мала, що ці американці свого часу намагалися нас купити. Почувши її слова, Рек голосно розреготався:

– Жити тут? З вами? – Через легкий ірландський акцент його останні слова пролунали як «зівами».

Енджеліка суворо глянула на чоловіка, немовби нагадуючи, що вони мають поводитися гідно, і той одразу стишив свій сміх.

– Ліо Бернам не зміг прийти особисто, – мовила дівчинка, – тож наказав нам прибути сюди від його імені та уважно простежити за тим, як ваші імбрини ведуть справи. Поспостерігати за вашим, ем-м-м… – вона обвела поглядом усе довкола, не в змозі приховати огиду, – способом життя.

– Дізнатися, чи не з’явилися у вас якісь інновації – чи то політичні, чи організаційні, – що їх можна було б запровадити і в нас, – докинув Рек.

– Швидше хочуть дізнатися, чи можна нас знищити, – прошепотів мені на вухо Єнох.

– Прийшли подивитися, як живе інша половина Дивосвіту, еге ж? – мовив Г’ю.

– Судячи з усього, в суцільному убозтві, – мовив Доґфейс.

Г’ю плюнув у нього бджолою, і Доґфейс пригнувся, доки та продзижчала повз його вухо, облетіла голову й бумерангом повернулася назад до хлопцевого рота.

– Це убозтво більш цивілізоване, аніж ваші варварські справи, – ось що я вам скажу! – захихотів Г’ю під злісне гарчання Доґфейса.

На протилежному боці зали один із мешканців Смердючки так голосно відригнув, що його почули всі присутні, а фонтан брудної води, вирвавшись із його рота, линув простісінько на голови Шаронових кузенів. Обернувшись, ті почали погрожувати, що засмажать річкових мешканців на рожнах – усіх до одного.

– Це найбільш жахлива петля з-поміж усіх, де я коли-небудь випускала хмару! – вирвалося в Енджеліки. Скидалося на те, що після цих слів вона відчула неабияке полегшення, і якби їй довелося тримати це в собі ще бодай мить, воно її просто вбило б.

– Ви не можете робити висновки про наше життя, судячи з цього місця, – роздратовано мовила Емма. – Кілька місяців тому більшість наших петель були зруйновані витворами під час їхніх атак, і нам довелося скупчитися тут, мов жменьці людей на рятувальному човні. Ми тільки розпочинаємо все відновлювати.

– Звісно, авжеж, – сказав Рек. – А коли завершите, що далі?

– Усе знову буде як раніше, – втрутилася Клер. У її голосі було стільки надії, що жоден із нас не наважився це заперечити, хоч у світлі того, що от-от мали сповістити нам імбрини, то була чиста фантазія.

Опустившись на коліна, Доґфейс зазирнув в обличчя Клер і дитячим голосом поцікавився:

– А тобі подобалося те, як усе було раніше? Коли імбрини ставилися до вас мов до тих школяриків?

– Це не так! – запротестувала дівчинка.

– Та невже? – уїдливо мовила Енджеліка.

– Тепер наш вплив буде значно більшим, аніж раніше, – почала захищатися Бронвін.

Почувши це, Рек багатозначно підняв брови.

– Це обіцяли імбрини, – мовила Клер.

Доґфейс ледве стримався, щоб не зареготати. А я вже не міг дочекатися доповіді імбрин.

Тим часом Емма підвелася і, розправивши плечі, повернулася до Доґфейса:

– Невже ти гадаєш, що в Америці набагато краще? Там, де кілька сильних поводяться мов королі банд, контролюючи всіх з допомогою погроз і залякувань? Там, де люди змушені красти, щоб заробити собі на життя? Де повсякчас точаться війни та суперечки? Де бояться ступити на територію суперника через страх потрапити у полон? Як узагалі можна так жити?

– Це слова того, хто й тиждень у дивному Нью-Йорку не протримався б! – гордо труснула головою Енджеліка.

А от Рек виявився більш тактовним:

– Я не хочу сказати, що нам уже нема що вдосконалювати. Власне, саме тому ми тут. Та принаймні у своїх петлях ми вирішуємо все самотужки.

– Ви потрапили в замкнене коло аморальності й злочинності, – зауважив Мілард. – Ваша свобода – то ілюзія.

– Принаймні ми самі вирішуємо, коли лягати спати, на відміну від вас, розніжених та інфантильних… – зареготав Доґфейс.

– Ми прийшли не для того, щоби з вами сваритися, – втрутився Рек.

– А я саме для того й прийшов, – спохмурнів Доґфейс.

– Чому ти не можеш поводитися пристойно? – поцікавилася Клер. – Не думаєш, що, можливо, і в твоєму житті колись настануть кращі часи?

Одвічна посмішка Доґфейса згасла.

– Коли маєш такий вигляд, як я і мої Недоторкані, годі сподіватися на кращі часи. Можливо, гарненькі малі дівчатка на кшталт тебе й можуть дозволити собі поводитися пристойно, – із неабияким презирством мовив він, – але не я. Я ділова людина, той, кому вдалося вціліти. Мене називають брудною плямою на цьому світі, волохатим тарганом. Та байдуже: цей волохатий тарган твердо стоятиме на ногах навіть тоді, коли увесь світ розсиплеться на порох. – Із цими словами Доґфейс розвернувся, щоб іти геть, та раптом зупинився: – О, і я не погоджуюся з твердженням про те, що ми змушені красти. Для мене це справжня пристрасть.

Він розтиснув кулак, і з долоні зателіпався маленький кулон на срібному ланцюжку.

– Гей! – скрикнула Оливка. – Це моє!

Той усміхнувся, кинув прикрасу їй на коліна і, забравши з собою двох американців, подався геть.

– Страшенно неприємний тип, – зауважив Горацій і замахав рукою, неначе розганяв сморід.

– Сміливості їм не бракує, – мовила Емма. – Якби не імбрини, вони б усі зараз воювали між собою, вбиваючи одне одного через якусь стару суперечку.

– Е, та забудь про них, – сказав Єнох. – Схоже, вже починається.

Тим часом унизу на сцені прочинилися двері, із яких одна за одною почали з’являтися всі представниці Ради імбрин.

У залі запанувала тиша, і дев’ять імбрин похмуро вийшли на сцену. Першою була пані Сапсан, яка мала навіть більш серйозний вигляд, аніж зазвичай. За нею йшла пані Зозуля, чий золотистий костюм і сріблясте сиве волосся нагадали мені про Девіда Боуї. Тоді я побачив пані Бабакс у білій сукні й таких самих рукавичках – гм, сміливий вибір для такої брудної петлі. Після неї чимчикувала пані Дрізд, її третє око було розплющене й уважно сканувало приміщення на предмет небезпеки. А на п’яти їй уже наступали пані Гагара й пані Боболінк, про яких я майже нічого не знав, а також пані Олуша з Ірландії. Звівшись на задні ноги, Едисон відсалютував лапою пані Волове Очко, після якої на сцені з’явилася пані Шилодзьобка – її викотили на візку Франческа з Беттіною, дві найулюбленіші учениці імбрини.

Есмеральда Шилодзьобка була найстаршою і найсильнішою імбриною з-поміж них усіх, наставницею, яка навчала більшість із британських імбрин, включно з усіма тими, котрі зараз стояли на сцені. Однак у цю мить вона виглядала більш старою й слабкою, аніж будь-коли: здавалося, від жінки лишилася сама худорлява тінь, закутана в товсту шаль, мов у кокон. Імбрина мала такий самий вразливий і безпорадний вигляд, як і під час нашої першої зустрічі, коли вона прилетіла до будинку пані Сапсан, аби приголомшити нас новиною про напад порожняків, і виглядала значно гірше, ніж під час нашої сьогоднішньої розмови, – неначе те, що імбрини обговорювали на своїй нараді, висмоктало з неї левову частку залишків її сил. Лишалося тільки сподіватися на те, що пані Шилодзьобка таки зможе протриматися увесь той час, який триватимуть збори.

Останніми вийшли четверо представників самооборони, які зайняли свої позиції на сцені і виструнчилися. Франческа з Беттіною пішли геть, зачинивши за собою маленькі двері, а пані Сапсан вийшла в центр сцени і стала біля моторошної платформи для тіла, мов за трибуною. Відтак імбрина розпочала свою промову:

«Мої дорогі дивні співвітчизники! Імовірно, дехто вже здогадався, навіщо ми вас сьогодні скликали, тоді як для інших це й досі загадка. Однак я не маю наміру тримати вас у напруженому очікуванні. Тільки нещодавно ми святкували нашу перемогу над витворами у “Битві за Ґрейвгілл”. Ми відважно боролися і зрештою здолали ворога, тож від імені всіх імбрин, котрі тут сьогодні присутні, можу сказати, що ми неймовірно вами пишаємося. І тими, хто безпосередньо брав участь у борні, і тими, кому попри всю небезпеку вдалося вистояти тут, у Диявольському Акрі, хто завзято й цілеспрямовано продовжував відбудову наших петель і суспільства навіть тоді, коли над їхніми головами зависла зловісна загроза».

Імбрина зробила паузу. Я буквально відчув, як усі присутні сидять мов на голках, напружено нахилившись вперед.

«Та говоритиму відверто: той жах, якому ми щосили намагалися запобігти, починає втілюватися в життя. – Голос імбрини гримів, підсилений незвичайною акустикою приміщення. – На Ґрейвгіллі одному витвору вдалося вирватися з наших рук. Його ім’я – Персіваль Мурнау, він був правою рукою Коула. Ми гадали, що зупинили його на шляху до досягнення мети витворів, і, хоч завдали негіднику поразки та знищили його бойові сили, мені неабияк прикро визнавати, що нам не вдалося покласти край його зловісним планам».

Кімнатою прокотився шепіт.

«Два дні тому Акр почали руйнувати спустошення. З’явилося чимало спекуляцій стосовно того, що саме може їх спричиняти. Тепер можемо бути певні: два дні тому Мурнау вдалося воскресити ватажка усіх витворів – мого брата Коула».

Тихе бурмотіння змінилося вигуками, а тоді розпачливими криками. Імбрини благали всіх заспокоїтися, і поступово галас присутніх потроху вщух, що дозволило пані Сапсан продовжити свій виступ.

«Наш найлютіший суперник повернувся… у певній формі, і, хоч усі витвори, за винятком невеликої жменьки, вже давно вбиті чи полонені, сам Коул сьогодні сильніший, ніж будь-коли. Та наскільки потужнішим він став, ми поки не знаємо. – Після цих слів бурмотіння в залі почало наростати, і імбрині довелося підвищити голос. – У будь-якому разі це тільки одна людина, і досі не надходило жодних повідомлень про те, що Коул напав на якусь петлю чи дивного…»

– Що буде, коли напади таки почнуться? – прогримів знайомий голос. Усі перевели погляди на Ламота, який поважно піднявся зі свого місця. – Якими будуть ваші дії?

Виступивши вперед, пані Зозуля стала поряд із пані Сапсан:

– Ми організували захист Диявольського Акра, який, сподіваємося, тепер буде непроникним.

– Ви сподіваєтеся? – почувся обурений вигук, і я помітив, як пані Зозуля скривилася від власного добору слів.

– Як ви могли це допустити? – крикнув хтось інший.

– Усе під контролем! – прокричала пані Дрізд, приклавши тремтливі руки рупором до рота, та її слова потонули в галасі.

Емма, яка сиділа поряд зі мною, тільки хитала головою. Збори були на межі зриву: я чув, як люди довкола мене кричать не тільки на імбрин, але й одне на одного, сперечаючись з приводу того, хто в усьому винен і що тепер робити. Лиш одне можна було сказати напевне: ці люди потребували лідерів. Попри те що такі різні й примхливі дивні Диявольського Акра повсякчас скаржилися на імбрин, без них їм настав би кінець.

А тоді крізь усю ту веремію прогримів голос Шарона:

– ТИХО!

Натовп нарешті вгамувався, і човняр вже трохи тихіше гукнув:

– У мене теж є певні запитання. Як і ви, я теж страшенно сердитий, та зараз не час аналізувати помилки, що призвели до цієї ситуації. Ми ще матимемо таку нагоду, коли криза остаточно мине. Імовірно, в нас не так багато часу на те, щоб організувати захист, і якщо ми його марнуватимемо на всілякі сварки, то зрештою шкодуватимемо про це решту свого життя. Чи помремо, шкодуючи, бо ж і таке може трапитися. А тепер, – Шарон великодушно простягнув свою довжелезну руку в бік імбрин, і з цього рукава вивалився щур, – дозвольте цим добрим пані договорити.

Кивнувши човняреві на знак подяки, пані Сапсан стиснула краї платформи для тіла.

– Ми, імбрини, аж ніяк не претендуємо на бездоганність. Звісно, я б воліла, щоб ми це передбачили. Якби ж то нам вдалося цьому запобігти… Та цього не сталося. І я готова визнати, що ми помилилися.

Здавалося, її слова трохи охолодили надміру емоційних присутніх. Зиркнувши на Нур, я помітив, що вона втупила очі в підлогу й виглядала так, ніби їй зле.

– І я не проситиму вас не тривожитися, – знову підвищила голос пані Сапсан, – але закликаю не піддаватися страху. Не хочу вас обманювати, стверджуючи, що це буде легко, бо ж те, що має певну цінність, легким не буває. Ми вже століття живемо під постійною загрозою з боку витворів та їхніх порожняків, тож не варто дивуватися, що таке зло неможливо знищити за кілька тижнів чи кілька незначних протистоянь. Наша перемога на Ґрейвгіллі, де панувало справжнє пекло, імовірно, була надто «чистою». Останнє випробування ще попереду – це буде битва, про масштаби якої ми й гадки не маємо. Але одне я знаю точно… – Із цими словами пані Сапсан відпустила платформу і підійшла до краю сцени, заклавши руки за спину, мов військовий командир. – Він прийде по нас. Він прибуде сюди. Ця петля була домівкою для мого одіозного брата багато років, і, будьте певні, він і досі лютує, що його вигнали звідси разом із поплічниками. Та ми не дозволимо йому відібрати Диявольський Акр. Ми не можемо й не будемо відмовлятися від контролю над нашим єдиним прихистком і, звісно, Панконтурконом. Ми зробимо цю петлю непроникною, а тоді знайдемо спосіб запроторити його назад до підземного світу, із якого йому вдалося вибратися. Однак нам знадобиться ваша допомога. Станьмо пліч-о-пліч. Залишайтеся тут і боріться! – Імбрина змахнула кулаком у повітрі. – Наша рішучість непохитна. Ми його сюди не пустимо! Ми не…

Уже якийсь час у приміщенні наростав якийсь тихий гул, та мене настільки захопила промова пані Сапсан, що я майже його не помічав. Однак зараз відчув, як від нього затрусилася підлога, а вже за мить він став удвічі потужніший. Зненацька до нього приєднався вітер, який загасив усі газові світильники й занурив залу в темряву. Залунали крики, та майже одразу всі як один потонули у звуках потужного голосу:

– ЗАБИРАЙТЕСЯ! – прогримів він. – Геть із мого дому! Тікайте, поки ще можете!

Здавалося, що голос лунав звідусіль і супроводжувався кислуватим смородом, що його неначе хтось видихав між складами слів у центрі кімнати. Присутні поспішали рятуватися, спотикаючись одне об одного в суцільній темряві. Я чув гуркіт і крики – скидалося на те, що люди просто летять сходами униз.

– Залишайтеся на місці, бо нас затопчуть! – крикнула Емма, і я відчув, як її руки штовхають мої плечі вниз. Повернувся до Нур і змусив її теж пригнутися, а вона допомогла Фіоні, яка сиділа поряд із нею.

– Я народився зноооооооову! – прогуркотів голос із такою силою, що в мене, здавалося, аж очі в очницях здригнулися. А потім у суцільній темряві в центрі зали засяяло яскраве світло – то було велетенське обличчя, що його утворило сліпучо-синє сяйво, яке неначе зависло в повітрі. Обличчя Коула – і більш нічого, десять футів заввишки і з насмішкуватим виразом, тонкими губами й дзьобатим носом, розкритим ротом і грубими округлими зубами, які аж тряслися від реготу, коли негідник насолоджувався результатами погрому, який і спричинив. Усі падали одне на одного, дерлися вперед, намагалися видряпатися до сходів і дверей, щоб вийти назовні, та на сходах утворився клубок із розпластаних звивистих тіл, тож двері були заблоковані. Імбрини, які доти стояли на сцені прямо під Коулом, розбіглися й притислися до стін, однак не тікали, а приголомшені охоронці, здавалося, заклякли на місці.

Сміх припинився. Коул посміхнувся і вже трохи м’якше мовив:

– Ну як? Мені вдалося привернути вашу увагу?

Зненацька щось бахнуло – то один із охоронців вистрелив у Коула, та куля тільки пролетіла крізь примарне обличчя й відрикошетила від стіни.

– Дурню, насправді мене тут немає, – сказав Коул. – Але я прибуду сюди. Я вже йду. Я невблаганний! Мене не уникнути! – Його голос знову підвищився. – Я приборкав силу стародавніх душ і скористаюся нею, щоби знищити всіх, хто повстане супроти мене!

Щойно мені спало на думку, що мої барабанні перетинки от-от луснуть, як тон голосу Коула змінився на дитяче скиглення:

– Ох, ой-йой-йоєчки, поганий чоловік уже йде по нас! Таточку, що ж нам робити, що ж нам робити?

Обличчя Коула злегка повернулося, а голос став глибшим – тепер мерзотник нагадував безглузду карикатуру американського татуся 1950-х:

– Усе просто, Джонні. Треба обрати праведний шлях!

Тоді знов почувся стривожений дитячий голосок:

– А що це таке, таточку?

– Гм, Коул тепер наш бог, і насправді нам пощастило, бо він милосердний. А ти, мій любий Джонні, грішник, як і я. Усі ці роки ми схилялися перед отими шарлатанами-напівптахами замість служити йому! Ох і погано ж ми вчинили! Заперечували нашу істинну природу, справжню силу, наше призначення, адже ми гідні сидіти на чільному місці за столом усього людства замість під ним ховатися!

– За чим, таточку?

Під час цього «діалогу» пані Сапсан постійно щось вигукувала, намагаючись достукатися до присутніх крізь увесь той божевільний спектакль: «Він не може завдати нам шкоди! Це тільки проєкція! Зберігайте спокій!»

– За столом усього людства! Ми, дивні, найбільш розвинені з-поміж усіх інших людей, невідь-чому ховаємося в петлях замість усім керувати – і це триває вже понад дві тисячі років! Хіба ж не сором?

– Авжеж, татусю! Мабуть, Коул через це ТАК ЛЮТУЄ!

– Не бійся, Джонні. Усе, що ти маєш зробити, – це попросити вибачення й присягнути на довічну вірність, і тебе помилують.

– Оце так, невже?

– Але є ще одна дрібничка.

Коулове обличчя замерехтіло, а тоді неначе почало танути – здавалося, що його шкіра сповзає з кісток, формуючи в повітрі сяйливу калюжу. Враз усе знову закрутилося вихором, і в повітрі з’явилося нове обличчя – моє.

Я похолов і не мав жодного сумніву, що в мене галюцинації. Лестивий дитячий голосок зник, замість нього почулося глибоке громоподібне гарчання демона, що його викликали з пекла:

– УБИЙТЕ ХЛОПЦЯ!

Я почув, як ахнула Емма, а Нур схопила мене за руку. Лице знову змінювалося: шкіра забулькала, перетворюючись на місиво, із якого постало нове обличчя – воно належало Нур.

– УБИЙТЕ ДІВЧИНУ!

Тепер вже була моя черга хапати Нур за руку. Дівчина сиділа мовчки й геть спохмурніла. Наступної миті її зображення швидко перетворилося на Коулове, і він глузливо мовив – цього разу вже своїм голосом:

– А щоб заробити додаткові бали в цьому змаганні…

Зображення вибухнуло, перетворившись на тисячу цяток синього світла, які з неймовірною швидкістю злилися в картинку з нашими імбринами – усі дев’ять із них, які зіщулилися на сцені, тепер віддзеркалювалися в блакитному сяйві.

– УБИЙТЕ ЇХ УСІХ! – прогримів Коул так голосно, що мені довелося затулити вуха долонями. Крик був настільки гучний, що скляна стеля задзеленчала, погрожуючи розсипатися на друзки.

З натовпу почулися крики, а сині «двійники» імбрин перетворилися на птахів. Зайшовшись гидким сміхом, Коул зауважив:

– Повзіть геть, малі жученята! Відлітайте, пташечки! Дріботіть собі деінде, розбігайтеся, летіть, летіть, летіть, забирайтеся з моєї кухні!

Спектральне зображення птахів ринуло вгору до скляної стелі, однак, сягнувши її, крилаті розвіялися, мов дим, і стеля тріснула. Сотні тисяч скляних скалок дощем посипалися на нас, роздираючи на шмаття; звідусіль залунали крики. Кричала Емма, чию голову засипали друзки розбитого скла, Нур, по руках і шиї якої лилася кров, Горацій, котрий шалено крутився навсібіч, намагаючись осягнути весь той жах, що коївся довкола…

Зненацька зображення переді мною замерехтіло…

Зойки почали вщухати…

А небо над розбитою скляною стелею вкрила пітьма – дивно, щось я не пригадую, щоб у цій залі була скляна стеля, – і зненацька в усьому приміщенні знову спалахнули газові лампи, а скляної стелі над нами вже не було – ані розбитої, ані будь-якої іншої. Проста, звичайна пофарбована стеля… і жоден із нас не був пошматований.

Це все було ілюзією.

Газові світильники засяяли яскравіше.

Коул зник.

З’явилися нові звуки: хтось кричав від полегшення, а хтось від болю – здебільшого то були глядачі, котрі попадали на сходах і біля виходу, ті, кого мало не розчавив натовп. Чулися пригнічені й перелякані схлипування. Клер, яку Бронвін ніжно заколисувала на руках, тихо плакала, Нур і досі стискала мою руку мертвою хваткою, а імбрини благали всіх заспокоїтися. Роздобувши десь гучномовець, пані Сапсан оголосила, що поява Коула була виключно візуальною проєкцією, що він просто намагався нас налякати й розділити і ми не можемо дозволити йому це зробити. Вона знову запевнила всіх присутніх, що імбрини працюють над захистом Акра і невдовзі роботу буде закінчено, після чого передала гучномовець пані Волове Очко. Та взялася організовувати впорядкований вихід із зали: присутні мали покинути її почергово, ряд за рядом. Схлипування й крики потроху стихали. Вибравшись із партеру, імбрини почали втішати декого особисто. На відстані їхні запевнення легко відкидалися – надто якщо ти був пасивним представником спільноти скептиків, та під час особистого спілкування в безпосередній близькості ти в це вірив. Ось чому кількість підопічних імбрин ніколи не перевищувала десяти-п’ятнадцяти осіб. Вони ніколи не завоювали б нашої прихильності, якби ми залишалися натовпом. Тож їхня робота полягатиме в тому, щоби ходити від будинку до будинку, від дивного до дивного, методично «лікуючи» від наслідків Коулового терору всіх по черзі.

Доки ми чекали, коли пані Волове Очко нарешті викличе наш ряд, я помітив, як хтось пробирається крізь натовп у наш бік, пливе проти течії, розштовхуючи всіх плечима й ліктями. То був косоокий хлопець-сканер. Він рухався рядом нижче і, порівнявшись із нами, виліз на лавку і потягнувся до мене. На його обличчі застиг порожній вираз.

– Ти хочеш про щось запитати? – поцікавився я.

Хлопець потягнувся назад і висмикнув щось із-за пояса. Щойно я усвідомив, що хтось кричить: «У нього ніж!», як уже помітив довге й вигнуте лезо в руці нападника. Він метнувся до Нур.

Вона кинулася до мене всім тілом, а хлопець щосили увігнав ніж у лавку – прямісінько в те саме місце, де щойно сиділа Нур. Коли ж він знову вхопився за ніж, з його голови злетів капелюх. Нападник захитався, і хтось схопив його за талію. Горацій ляснув хлопця по голові, а Нур зарядила йому ногою в обличчя, і за мить кілька охоронців уже відтягнули зловмисника від ножа та, вхопивши за руки, силоміць поволокли геть. Хлопець мовчав і навіть не намагався з ними боротися.

– З тобою все гаразд? – запитав я в Нур. Кивнувши, вона зісковзнула з мене й підвелася на ноги.

Поряд із нами вже з’явилася пані Сапсан, яка тривожилася, чи нас не поранено. Ми сказали, що ні, і це її заспокоїло – щоправда, зовсім ненадовго. Коли імбрина відвела від нас погляд, щоб оглянути залу, я помітив у її очах якийсь новий страх.

Він означав, що все змінилося.