Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 5

Ми вивалилися з комірки для швабр і віників, мов той клубок безладно сплетених кінцівок, що дригалися в конвульсіях, і попадали на товстий червоний килим. Хтось добряче зарядив мені ліктем у підборіддя, обличчям проїхався вологий собачий ніс, і я ледве встиг уникнути сильного удару, коли Бронвін вдалося вибратися з купи.

– Ану не чіпайте нас, нелюди! Ви мерзотники, що знущаються з тварин! – заволала дівчина. З шаленими очима й блукальним поглядом Бронвін вже було стиснула долоню в кулак і збиралася відправити когось із нас у нокаут, як раптом Едисон вхопився за неї передніми лапами і трохи відштовхнув назад.

– Отямся, дівчино, ми знову в Панконтурконі!

Пес лизнув її в обличчя, і Бронвін розгублено опустила руки.

– Справді? – сумирно мовила наша подруга. – Усе сталося так швидко, я й не зрозуміла, де я є.

Нарешті вона нас помітила, і на її обличчі розквітла усмішка:

– Боже мій, це таки ви!

– Я така рада вас бачити, навіть не… – почала було казати Нур, та її слова потонули в шелесті складок саморобної сукенки Бронвін.

– Ми гадали, що цього разу втратили вас назавжди! – скрикнула дівчина, міцно пригортаючи нас до себе. – Коли ви зникли знову, не сказавши нікому ані слова, ми були певні, що вас викрали! – Бронвін стояла, не випускаючи нас із обіймів і піднімаючи. – Горацію наснилося, що у вас висмоктали душі через ноги! А тоді розпочалися спустошення, і…

– Бронвін! – загукав я у цупку тканину її сукні.

– Заради Бога, дай їм дихати, – мовив Едисон.

– Пробачте, перепрошую, – мовила Бронвін, випустивши нас із обіймів.

– Я теж радий тебе бачити, – прохрипів я.

– Ох, мені дуже прикро, – мовила дівчина. – Мене трохи занесло, чи не так?

– Усе гаразд, – зауважила Нур. Вона легенько обняла Бронвін на знак того, що ніхто не тримав на неї образи.

– Не варто так сильно вибачатися, через це ти здаєшся геть нерішучою, – дорікнув Едисон Бронвін.

Та кивнула і знову вибачилася, а Едисон, незадоволено клацнувши язиком, похитав головою і повернувся до нас із Нур:

– То де вас носило?

– Це довга історія, – мовив я.

– Добре, не переймайтеся. Та ми мусимо відвести вас до імбрин, – мовив пес. – Вони повинні дізнатися, що ви знайшлися.

Нур поцікавилася, чи все в них гаразд.

– Тепер, коли ви повернулися, їм буде значно ліпше, – зауважила Бронвін.

– Тут нічого не змінилося, все на своїх місцях? – Я стривожено оглянув коридор.

– Так… – В очах Бронвін з’явилася тривога.

– То на вас ніхто не нападав? – уточнила Нур.

– Нападав? – нашорошив вуха Едисон. – Хто саме?

Напруження, що наростало в моїх грудях, трохи ослабло.

– Дякувати Богу.

– Ніяких нападів не було, – мовила Бронвін, – та, правду кажучи, ми були настільки заклопотані вашим пошуком, що могли б і не помітити, якби з неба посипалися бомби.

– А я хотів би дізнатися, до чого ви хилите цими дивними запитаннями, – зауважив Едисон, підводячись на задні лапи й примружено на мене зиркаючи.

Нур кинула на мене розгублений погляд.

– Може, й ні до чого, – мовив я, потираючи обличчя. – Здається, що цей вечір тягнеться цілу вічність. Не хочу напускати зайвого туману, та, гадаю, ви маєте рацію: спершу слід поговорити з пані Сапсан.

Мені не хотілося поширювати паніку. А ще якась частинка мене сподівалася, що я помилився щодо Коула. Що він і досі перебував там, де йому й місце, приречений назавжди залишатися в пастці Бібліотеки Душ.

– Принаймні скажіть, де ви були, – благала Бронвін, – ми ж бо шукали вас і вдень і вночі. Імбрини звеліли нам патрулювати всі петлі, у яких ви найімовірніше могли зникнути. А з учорашнього вечора ми з Еммою, Єнохом і Едисоном по черзі стежили за твоїм будинком у Флориді.

– Навіть під час тієї бурі! – втрутився Едисон. – А тоді нас захопили зненацька ті садисти, констеблі-жердиноносці!

– З учорашнього вечора? – перепитала Нур. – Щось тут не те…

– Як довго нас не було? – нарешті здогадався спитати я.

– А це вже, ніде правди діти, дивні запитаннячка, – здивовано звів пухнасті брови Едисон.

– Два дні, – мовила Бронвін. – З позавчорашнього обіду.

– Два дні, – спантеличено відступила назад Нур.

«Ось як довго ми падали, – подумав я, і на мить у мене знову зринуло те невагоме відчуття вільного падіння. – Два дні».

– Ми вирушили на пошуки Ві, – зауважив я, – та наразі це все, що я можу сказати.

– І знайшли її, – докинула Нур, хоч це, на мою думку, було геть зайве.

Бронвін здивовано охнула, але нічого не сказала.

– Усе пішло шкереберть, – вів далі я, – і гадки не маю, як саме, та нам таки вдалося катапультуватися з її петлі, після чого ми прийшли до тями на дідовій веранді у Флориді.

– Крилаті старійшини, – тихо мовила Бронвін, – це просто несила уявити!

– І це не перебільшення, – погодився Едисон. – Це порушує всі відомі закони петлелогії. А тепер ходімо, перш ніж зіпсуємо килим: з нас-бо тече вода!

Він наполегливо підштовхнув нас уперед, і ми рушили коридором, що його заливало блідо-сірувате вранішнє світло Диявольського Акра.

– Ви справді її знайшли? – дорогою поцікавилася Бронвін.

Нур ствердно кивнула. Здавалося, Бронвін зрозуміла, що трапилося щось дійсно лихе, однак вирішила не допитуватися, лише кинула стривожений погляд у мій бік.

– Мені дуже прикро, – знову мовила вона.

Минаючи вікно, я визирнув крізь шибку й побачив незвичне видовище: вулиці, дахи й нечисленні низькорослі дерева Акра всуціль вкривав сіруватий пух. Він продовжував м’яко опускатися на землю: судячи з усього, в Диявольському Акрі сніжило. Однак Акр був петлею, і погода тут зазвичай не змінювалася, тож про сніг не могло бути й мови. Бронвін помітила, як я на все це витріщаюся, і зауважила:

– Це попіл.

– Одне зі спустошень, – пояснив Едисон, – саме так їх називає пані Шилодзьобка.

Отже, не все тут лишилося без змін… і не все було гаразд.

– Коли це почалося? – поцікавився я, але не встиг почути відповідь, бо хтось пронизливо заверещав:

– Це вони? Це вони?

Зі сходового майданчика вибігли двоє.

Емма. До нас бігли Емма і Єнох у чорних плащах, присипаних попелом. І коли я їх побачив, моє серце мало не луснуло від щастя.

– Джейкобе! Нур! – кричала Емма. – Дякувати птахам, дякувати божественним дивним птахам!

Ми знову потрапили в міцні обійми й закрутилися в шаленому вихорі, щедро присмаченому запитаннями.

– Де, чорт забирай, ви тинялися? – вимогливо поцікавилася Емма, чий настрій коливався між щирим захватом і злістю. – Попхалися до батьків, а нам навіть записки не лишили?

– От ви кляті дурбелики, змусили нас думати, що ви вже мертві! – лаяв нас Єнох. – Знову!

– Майже так і було, – мовила Нур.

Емма знову кинулася мене обіймати, а тоді відсунула на відстань витягнутої руки й оглянула з голови до п’ят:

– Гм, та ви схожі на щурів-потопельників!

– Вони пережили справжнє пекло, – зауважила Бронвін.

– Нам справді треба поговорити з пані Сапсан, – з нотками вибачення в голосі мовив я.

Єнох незадоволено скривив губи:

– Навіщо? Ви навіть не переймалися тим, щоб попередити її про свій від’їзд.

– Вона нагорі, у своєму новому кабінеті, – сказала Емма, і ми знову рушили коридором.

– Вони знайшли мисливицю на порожняків, – бовкнув Едисон, якому, вочевидь, несила було стриматися.

– Справді? – В очах Емми спалахнули вогники.

– І де ж вона? – з підозрою в голосі поцікавився Єнох.

– Ліпше не питай, – пробурмотіла Бронвін.

Емма зблідла. Вона хотіла ще про щось мене запитати, однак ми саме наблизилися до натовпу людей, які вишикувалися в чергу у вестибюлі. Проходячи повз них, ми на мить замовкли. Усі мали такий вигляд, ніби щойно сюди прибули: з широко розплющеними від навколишньої дивовижі очима, геть ошелешені нещодавніми переміщеннями між петлями, в одязі з різних епох і частин світу. Деякі з них цілком могли зійти за звичайних: молоді чоловік і жінка, дуже схожі на англійських джентрі з характерно пісними виразами облич; хлопчик, який притупував ногою, поглядаючи на кишеньковий годинник; насуплене маля у старому вікторіанському візочку. Інші були настільки кричуще дивними, що їм би несолодко жилося деінде, крім циркового шоу чи петлі: бородата дівчинка з матір’ю, елегантно вбраний чоловік, із грудей якого ріс паразитичний близнюк, безрота дівчинка з ластовинням і проникливим поглядом… Усіх їх вишикували в чергу, де вони чекали, доки чиновники з паспортного контролю Шарона поставлять необхідні печатки в їхніх транзитних документах.

«Новачки із зовнішніх петель, – прошепотів Єнох. – Імбрини запрошують до Акра найрізноманітніших дивних, та, якщо це триватиме, ми їх усіх не розмістимо. Тут-бо вже й так ногою ступити ніде». Я поцікавився, чому вони це роблять, та він тільки роздратовано стенув плечима:

– І гадки не маю, як у когось може зринути бажання сюди припхатися. Будь-яка інша петля була би кращим варіантом, аніж ця.

Це змусило мене замислитися: а що, як імбрини вже знають про те, що насувається щось лихе, і збирають в Акрі найбільш вразливих дивних, аби забезпечити їм захист?

Ми вже майже проминули натовп, як раптом мені здалося, що хтось покликав мене на ім’я. Озирнувшись, побачив, що на мене витріщилася добряча половина дивних. А коли знову відвернувся, щоб рушити далі, присягаюся, що почув, як насуплена дитина зовсім не дитячим голосом чітко мовила: «Це ж Джейкоб Портман!»

Коли ж черга лишилася позаду, Емма нарешті озвучила своє запитання:

– То що трапилося з Ві?

– Обіцяю, ми все тобі розповімо, щойно поговоримо з пані Сапсан, – запевнив я.

– Гаразд, – зітхнула дівчина, – принаймні скажіть: це якось пов’язано з учорашнім градом із кісток? – Із цими словами вона торкнулася фіолетового синця за вухом, помітивши який я аж здригнувся.

– З чим? – перепитала Нур.

– Зі спустошеннями, – мов той суфлер, прошепотів Едисон.

– Учора вранці почався град із кісток, – досить-таки буденно зауважила Бронвін, – а минулого вечора йшов кривавий дощ.

– Швидше мжичка, – кинула Емма, відчиняючи двері, що вели на сходовий майданчик, і притримуючи їх для нас. – А тепер цей попіл.

– «Якась гнилизна в Данськім королівстві», – зауважив Едисон. – Це, до речі, Шекспір.

* * *

На верхньому поверсі Бентамового будинку, над усіма бібліотеками, гуртожитками і змієподібними коридорами з дверима Панконтуркону, розташовувалося горище з дивними скарбами та кабінет, який за постійної відсутності господаря зайняла пані Сапсан.

– Вона приходить сюди, щоб поміркувати, – пояснила Бронвін, чий голос відбився луною на сходовому прогоні, – каже, що це єдине місце в усьому триклятому Акрі, де вона може бодай мить побути в тиші і спокої.

Сказавши це, вона штовхнула двері на сходовому майданчику і гукнула Єноху, щоб той не відставав.

Ми пробиралися крізь кімнати, у яких розташовувався Бентамів музей дивних предметів. Коли я вперше потрапив на це горище, усі екземпляри були сховані під чохлами чи замкнені у клітках, однак тепер усі ящики були відкриті, а чохли зірвані. Від можливості побачити всю його колекцію одразу – неприховану й підсвічену примарним попелястим світлом – аж у голові паморочилося. І якщо звивисті коридори Панконтуркону були справжнім центральним вокзалом Дивосвіту, тоді горішні поверхи над ними цілком можна було вважати розмаїтим і застиглим у часі музеєм природознавства.

Проходи на горищі розчистили, поставивши більшість експонатів стосами по два й по три, і мій погляд блукав від однієї вітрини до іншої, доки ми вервечкою пробиралися вузькими ходами. Я намагався зосередитися на майбутній зустрічі з пані Сапсан і на тому, як ми сповістимо їй нашу жахливу новину, та всілякі дивовижі, що пропливали за кілька дюймів від мого обличчя, здавалося, змовилися між собою, щоби повсякчас мене відволікати. Щось гримнуло в темних нутрощах вишуканого лялькового будиночка, який невідь-чому замкнули у ґратчастій клітці. Далі промайнула вітрина зі скляними очима, які витріщилися на мене, а тоді заворушилися у своїх заглибинах, проводячи мене поглядом. Мою увагу привернув гомін під стелею – задерши голову, я побачив кільце з невеличких камінців, що поволі оберталися довкола грубої чорної книжки, що висіла у повітрі.

– Ти як, у нормі? – поцікавився пошепки, повернувшись до Нур. Вона злегка всміхнулася і стенула плечима, що, імовірно, означало: «Наскільки це можливо». Тоді примружилася, розглядаючи щось через моє плече. Судячи з усього, то був порожній скляний ящик, а табличка над ним сповіщала: «ПОВІТРЯ, ЩО ЙОГО НАОСТАНОК ЗІПСУВАВ СЕР ДЖОН СОУН, АРХІТЕКТОР ЦІЄЇ БУДІВЛІ».

– Що було не так із цим Бентамом? – поцікавилася Нур. – Навіщо він збирав увесь цей мотлох?

– Поза сумнівом, це була одержимість, – зауважив Едисон, – а ще він мав забагато вільного часу.

– Це не мотлох, – різко озвався хтось на іншому боці кімнати, і ми всі як один повернули голови й побачили, як із тіні виходить Нім. – Дивнаріум пана Бентама має неймовірну цінність, це справжня скарбниця, і я хотів би, щоб ви зараз же звідси забралися, і байдуже, до вподоби це вам чи ні! – Із цими словами чоловічок взявся нас переслідувати, штрикаючи мітлою по п’ятах.

Доки всі інші сміялися з Німа, я міркував про Бентама. Цікаво, він був черговим одержимим фанатиком, який допомагав розвинути Панконтуркон і саме завдяки останньому отримав доступ до безмежних просторів дивовсесвіту? Чи цей чоловік просто приховував докази існування цього світу, бо боявся, що одного дня його брат захоче все знищити? І якщо його справді тривожило саме це, чому ж він не доклав більше зусиль, аби зупинити зло?

Опинившись у глухому куті, я поглядав на вітрини завбільшки з дорослого, всередині яких колись перебували живі люди, паралізовані внаслідок якихось незрозумілих тимчасових реакцій, справжні в’язні садистичного музею воскових фігур. Дещиця жалю, який я почав відчувати до Бентама, розвіялася, мов дим. Правду кажучи, у певному сенсі він і сам був ув’язненим, адже його викрали та змусили працювати на витворів проти волі. Авжеж, він ненавидів свого брата і повсякчас вдавався до непомітних хитрощів у своїй роботі, аби стати на заваді цілям Коула. Однак його зусиль було не досить. У тому, що Коул воскрес, були винні не тільки ми з Нур. Протягом усіх тих років, що Бентам тут мешкав, він, імовірно, мав безліч можливостей зруйнувати Панконтуркон або – і це було би значно ліпше – вбити свого брата. Та він цього не зробив. Якими були б його досягнення на благо Дивосвіту, якби всі ці роки цей чоловік плідно працював пліч-о-пліч зі своєю сестрою, а не з Коулом?

Останнє приміщення Бентамового музею переобладнали у фотостудію, стіни якої вкривали обрамлені портрети. Косоокий фотограф метушився між своєю камерою – гігантським чорним ящиком зі штампом Міністерства Фоно- та Фотографічної Реєстрації – і об’єктом зйомки, маленькою дівчинкою, яка сумлінно позувала йому, задерев’янівши на стільці. Поряд в очікуванні своєї черги зібрався гурт нетерплячих дітей, кілька з яких вже тримали в руках щойно проштамповані тимчасові транзитні документи. Міністерство реєструвало всіх одразу після прибуття, хоч така процедура й не була тут звичною. Неначе вони хвилювалися, що іншої нагоди може й не бути.

Ми проминули фотостудію і потрапили до вестибюля з височезною стелею. Його стіни були настільки густо завішані картинами в позолочених рамах, що мені було складно визначити, де ж саме розташовані двері до Бентамового кабінету. Утім, лише доти, доки я не почув, як за стіною на когось кричить пані Сапсан: «Гаразд, але, чорт забирай, що коїться там унизу? Як на мене, ви й самі гадки не маєте, що робите!»

– Гадаю, вона шпетить Перплексуса, – зауважила Емма.

«Авжеж, робота – це, безперечно, важливо! – мовила пані Сапсан. – Однак якщо ви й надалі припускатиметеся таких помилок, це призведе до руйнування Диявольського Акра! Тож або ви все залагодите, або проводьте свої вибухові досліди деінде!»

– Може, нам варто зайти трохи згодом? – мовила Бронвін.

Єнох незадоволено шикнув на нас і притулив вухо до дверей, які, втім, майже відразу рвучко відчинилися. У просвіті стояла пані Сапсан, чиї щоки аж пашіли.

– Ви повернулися! – скрикнула імбрина. Вона простягнула до нас руки, і вже наступної миті ми потонули в шелесті чорної тканини. – Я гадала… гадала… Втім, байдуже, що я гадала. Ви знову тут!

Краєм ока я помітив у кімнаті Перплексуса, та, яку б драму ми тут не перервали, усе, здавалося, майже забулося.

– Я дуже радий вас бачити, – прошепотів я, і моєю щокою ковзнуло пасмо чорнильного волосся, коли імбрина у відповідь енергійно закивала головою.

Я часто відчував неймовірне полегшення, коли бачив пані Сапсан, але тепер це відчуття було набагато сильнішим, надто коли останні кілька годин я тільки те й робив, що уявляв і не міг змалювати у своїй уяві цей світ і моє життя без неї. Зненацька мене неначе осяяло, то було безумовне й глибоке усвідомлення: те, що я відчував до цієї дивної тендітної жінки, було любов’ю. І коли Нур вивільнилася з її схвильованих обіймів, я пригорнувся до імбрини ще на мить: хотів переконатися, що вона справді поряд, а ще з неабияким подивом усвідомив, наскільки кволою і вразливою вона здавалася у пишних складках своєї сукні. Це було навіть лячно: який важкий тягар тримали на собі ці тендітні плечі!

Випустивши мене з обіймів, пані Сапсан відступила назад, запрошуючи нас до кімнати.

– Господи, та ви змокли до нитки!

– Ми з Едисоном знайшли їх у будинку пана Джейкоба лише десять хвилин тому, – мовила Бронвін, – й одразу привели до вас.

– Дякую, Бронвін, це було правильне рішення.

– О, мої любі, бідолашні створіння! – озвалася з кімнати пані Шилодзьобка. Мій погляд ковзнув повз пані Сапсан, і я побачив старшу імбрину, яка сиділа коло вікна у своєму візку. Вона жестом підкликала нас до себе, а тоді наказала двом ученицям, які крутилися неподалік:

– Дівчата, принесіть-но чисті рушники, свіжий одяг, чай з лимоном і щось гаряче попоїсти.

– Так, пані, – хором озвалися ті, поштиво вклонившись. Одна з них була Сіґрід, серйозна дівчина в окулярах з ідеально круглими скельцями, а друга – Франческа, беззаперечна улюблениця пані Шилодзьобки, на яку імбрина покладала великі надії. Зітхнувши, Єнох повернув голову, проводячи Франческу поглядом, та, помітивши, що я це спостеріг, знову звично насупився.

– Нам потрібно поговорити з вами віч-на-віч, – звернувся я до пані Сапсан.

Імбрина кивнула, і я замислився: можливо, вона вже знає, про що ми збираємося їм розповісти?

– Віч-на-віч? – іще більше набурмосився Єнох. Я бачив, що йому страшенно кортіло посперечатися з цього приводу, однак він стримався: либонь, надто свіжий був спогад про те, як пані Сапсан вичитувала Перплексуса.

– Я хочу, щоб ви пішли і зібрали всіх інших, – сказала імбрина нашим друзям. – Скажіть їм, що Джейкоб і Нур знайшлися. Відведіть їх до будинку біля Смердючки і чекайте на нас там.

– Мілард і Оливка обшукують нью-йоркську петлю, – зауважила Емма, кинувши оком на тоненький годинник на зап’ястку, – та з хвилини на хвилину мають повернутися.

– Прошу, заберіть їх звідти негайно. Чекати не варто, – сказала пані Сапсан.

– Так, пані. – Емма поглянула на імбрину, немовби благаючи про те, щоби вся ця таємничість якнайшвидше розвіялася. – Невдовзі побачимося.

Тим часом Перплексус роздратовано прочистив горло, нагадавши, що він і досі перебуває в кімнаті.

– Mi scusi[2], синьйоро Сапсан, ми ще не закінчили…

– Гадаю, закінчили, пане Аномалус. – Тон імбрини був приємний і водночас різкий, тож у її вустах це прозвучало як наказ забиратися геть. Перплексус побуряковів і пішов собі, бурмочучи під носа якусь італійську лайку.

Помітивши, як Нур намагається відліпити від шиї просякле дощем волосся, пані Сапсан поцікавилася, чи не хотіли б ми перевдягнутися.

– Це дуже мило з вашого боку, – сказала Нур, – та, якщо ми найближчим часом не розповімо вам про все, що сталося, гадаю, в мене буде нервовий зрив.

Губи імбрини стислися в тонку лінію.

– Тоді, безперечно, час починати, – мовила вона.

* * *

Замість чистого одягу нам дали ковдри, у які ми загорнулися, а невдовзі юні учениці імбрин повернулися з чаєм і наїдками. Вони накрили стіл, однак до їжі ніхто не доторкнувся: в нас із Нур геть не було апетиту.

Нарешті ми опинилися віч-на-віч з двома імбринами, вмостившись на маленькій канапі між пані Шилодзьобкою у її вишукано різьбленому візку та пані Сапсан, яка просто стояла поряд, вочевидь, не в змозі всидіти на місці через хвилювання.

– Розкажіть нам усе, що знаєте, – мовила вона. – Гадаю, нам уже відома левова частка цієї інформації, та в будь-якому разі розповідайте все, не оминаючи жодної деталі.

Відтак ми розпочали свою жахливу оповідь. Я розказав про те, як нам спало на думку, що Нур знадобиться більше особистих речей, якщо вона збирається лишитися з нами назавжди, і ми вирушили до квартири її прийомних батьків у Брукліні через нью-йоркську петлю.

– Не сказавши жодній живій душі, куди ви зібралися, – зауважила пані Шилодзьобка, постукуючи довгими нігтями по ручках свого візка.

Хоч і здавалося, що виправдати такий учинок неможливо, та я все одно спробував пояснити. Сказав, що на той час в Акрі все вщухло, а загрозливі темні хмари, що нависали над нами останні кілька тижнів, здавалося, розвіялися. Наші друзі вже використовували Панконтуркон, щоб пересуватися туди-сюди, і ми з Нур відчули, що заслужили можливість вільно робити те саме.

– Ми справді гадали, що це безпечно, – докинула Нур із нотками щирого вибачення в голосі. – Припускали, що повернемося, перш ніж хтось помітить нашу відсутність.

Я розповів імбринам про листівку, яку ми знайшли серед поштових відправлень у будинку її названих батьків, і про те, що її, найімовірніше, надіслала Ві, запрошуючи Нур її навідати. Згідно з адресою на листівці, до Ві було дві години їзди автівкою.

– Коли ми її знайшли, то вже перебували за межами Акра, – пояснив я, почуваючись мов та дитина, яка намагається викрутитися, щоб не отримати на горіхи, – тож замість марнувати час на те, щоб повернутися…

– Ми просто хотіли зробити це без сторонньої допомоги, – втрутилася Нур.

– Нам не потрібні ваші виправдання, – кинула пані Шилодзьобка, – ви ж не на лаві підсудних. Поки що, – пробурмотіла імбрина.

Озираючись назад, я насправді не шкодував, що ми зробили це тільки вдвох. Спробував уявити, як у Вейноці з її подвійними торнадо Нур веде за собою не тільки мене, а й кількох наших друзів, і зрозумів, що шанси на виживання всіх були б надто мізерні. І навіть якби більшість із нас таки дісталася Ві, чи справді це щось змінило б? Мурнау все одно захопив би нас зненацька, а за умов ситуації із заручниками, коли він націлив зброю на Ві, чи важило б те, скільки людей там перебувало?

Може, й так, а можливо, й ні.

Нур перехопила мою ініціативу й узялася розповідати далі. Спершу вона описала нашу подорож до Вейноки й незвичне відчуття дежавю, що охопило її дорогою. Розповіла про складське приміщення й дивного чоловіка, якого ми зустріли між ґратчастими відсіками, і те, як йому було важко штовхати плиту. І коли ми його описували, я помітив, як пані Сапсан зі своєю наставницею перезирнулися, немовби розуміючи, про кого саме йдеться. Тоді Нур розповіла про петлю, де хазяйнували урагани, а відтак і про пісеньку, яку запам’ятала ще в дитинстві, почувши її від Ві. Саме ця пісня допомогла нам здолати всі випробування, що чекали на нас у петлі, саме завдяки їй ми пережили всі ситуації, коли мали б загинути, і зрештою дісталися маленького будиночка Ві.

На цьому розповідь Нур обірвалася – дівчина замовкла, а її обличчя скам’яніло. Вона не могла говорити, тож я продовжив розповідати.

– Ві на нас не чекала, – мовив я.

– То не вона надіслала листівку, чи не так? – уточнила пані Шилодзьобка.

Я поволі похитав головою:

– Побачивши нас, вона страшенно розлютилася. А ще її охопив жах.

– «Що ти, в біса, тут робиш?» – тихо мовила Нур. – Ось що вона сказала, коли нас побачила, – її губа затремтіла, – вона сказала це мені.

Нур кивнула, заохочуючи мене розповідати далі.

– Ві забрала нас до будинку, що швидше скидався на арсенал зброї, – мовив я, – і почала все зачиняти, немовби очікуючи на атаку. Та перш ніж встигла закінчити, з’явився нападник…

– Мурнау, – пробурмотіла пані Сапсан.

– Він і був тим чоловіком, якому ми допомогли на складі, просто добре замаскувався. – Сказавши це, я на мить замовк і засовався на канапі, а тоді додав: – Останнім інгредієнтом у Бентамовому переліку було не серце матері птахів. Вони не полювали на жодну з вас. То було серце…

– Матері ураганів, – мовила пані Шилодзьобка. – Минулого вечора Франческа помітила неправильний переклад, до якого навмисно вдався Бентам. Гадаю, він сподівався, що це зіб’є Коулових посіпак із правильного шляху.

– Але так не сталося, – похитав головою я.

– Мурнау вбив її, – мовила пані Сапсан. Їй не потрібно було запитувати: це виразно читалося на наших обличчях.

Нур схилила голову, притулившись підборіддям до грудей. Вона уривчасто зітхнула, а коли нарешті почала себе опановувати, я продовжив.

– Він її застрелив. А тоді поцілив нас якимись дротиками зі снодійним. І коли ми прокинулися…

Мені забракло слів: я просто не міг змусити себе озвучити це в присутності Нур. Здавалося, що вимовити вголос кілька слів – то вже своєрідний злочин. Опустившись на канапу поряд із Нур, пані Сапсан погладила дівчину по спині.

– Він забрав її серце, – зауважила пані Шилодзьобка, не відводячи очей від своїх рук зі старечими плямами, що їх стисла в кулаки на колінах.

– Так, – прошепотів я.

Я розповів, як Мурнау забрав серце Ві і разом зі своєю шкіряною сумкою нечестивих трофеїв помчав просто в епіцентр урагану, що лютував по інший бік дороги. Як його закрутив і підняв вихор, а невдовзі по тому серед гілок вирваного з корінням дерева, які шалено тріпотіли від вітру, з’явилося обличчя Коула… і як його голос прогримів моє ім’я.

Почувши це, пані Сапсан виструнчилася.

– Горацій бачив це уві сні, – мовила імбрина. – Авжеж, точнісінько така сама картина – обличчя Коула в шаленому вихорі. Це наснилося йому два дні тому.

Я відчув, як стискається моє горло.

– Саме тоді це й відбувалося, – мовив я. То був не віщий сон – швидше пряме включення. Надприродний прямий ефір. Я знову поглянув на імбрину. – То ви вже знали…

Вона похитала головою:

– Ми боялися найгіршого. Та ми не знали – аж до цієї миті, – що Коул справді воскрес.

– Нехай нам допоможуть старійшини, – мовила пані Шилодзьобка. Нур похилила голову.

– Однак ми точно знали: щось негаразд, і то серйозно, – вела далі пані Сапсан. – Траплялися певні… розлади.

– Емма казала, що дощило… кістками?

– Кістками, кров’ю, попелом… А сьогодні вранці спостерігався справжній шквал із гортаней.

– Збої в тканині петлі, – зауважила пані Шилодзьобка. – Вони можуть свідчити про те, що петля руйнується, починає розпадатися – і то неприховано.

– Ми гадали, що це може бути наслідком часових експериментів, які нещодавно проводив Перплексус, – зауважила пані Сапсан, кидаючи винуватий погляд на старшу імбрину. – Гадаю, я маю перед ним вибачитися.

– А я міркувала ось про що, – втрутилася пані Шилодзьобка, – чи не є всі ці явища результатом спроб ворожих сил атакувати нашу петлю ззовні?

– Мов той хакер, який б’ється над кодом, – підняла голову Нур.

Імбрини здивовано на неї глипнули.

– Старійшини називають ці відхилення спустошеннями, – мовила пані Шилодзьобка. – Такі явища нерідко сповіщали про загибель петлі.

– Мені так прикро, – з неприхованим жалем у голосі сказала Нур. – Дуже, дуже прикро!

– О, пусте, – зауважила пані Сапсан, – але чому?

– Бо це моя провина. Я привела Мурнау до Ві, це я винна, що вона загинула. Це через мене повернувся Коул!

– Гм, якщо це твоя провина, то і його теж, адже він тобі допомагав, – втрутилася пані Шилодзьобка, тицьнувши пальцем у мій бік. Нур від подиву аж рота роззявила. – Фіона теж винна, адже дозволила себе полонити, щоб вони могли відрізати її язик, – вела далі імбрина. – Не меншою є провина воскресителів, які й пальцем не поворухнули, доки витвори в пошуках альфачерепа перевертали їхнє дорогоцінне кладовище догори дриґом. І якщо поміркувати, то винні і ми з Франческою, адже нам не вдалося помітити зумисне неправильний переклад слова «урагани» раніше… Інакше ви одразу здогадалися б, що й до чого, дізнавшись, що в петлі Ві лютують торнадо.

– То як? – звернулася пані Сапсан до Нур. – Може, годі вже себе звинувачувати? Самокатування – то дурниця, яка ще нікому не приносила жодної користі.

– Гаразд, – вимушено погодилася Нур, не в змозі опиратися їхньому доброзичливому натиску. Та я знав, що проблема провини для неї значно складніша, аніж припускали імбрини.

– Коул уже на когось напав? – Запитання, яке я так довго тримав у собі, нарешті злетіло з моїх вуст. – Його вже бачили?

– Ще ні, – відповіла пані Шилодзьобка, – принаймні ми про це не чули.

– Але він це зробить, – мовив я.

– Авжеж. Безперечно зробить. – Із цими словами пані Сапсан піднялася з канапи і підійшла до вікна. Якусь мить вона вивчала краєвид, а тоді повернулася до нас: – Знаючи мого брата, можу сказати одне: він атакуватиме у неочікуваний для нас спосіб і час. А ще не поспішатиме: він-бо обережний і методичний, як усі витвори.

– Хвилиночку, – раптом мовила пані Шилодзьобка, випроставшись у візку – звісно, наскільки їй це дозволяла вигнута дугою спина, – а як ви двоє встигли втекти з петлі, перш ніж стався повний колапс? Цієї частини історії ми ще не чули.

– Гадаю, нам стала в пригоді оця річ, – зауважила Нур, дістаючи з кишені дивний секундомір.

Вологі старечі очі пані Шилодзьобки зацікавлено зблиснули.

– Можна поглянути?

Нур простягнула їй секундомір. Стара імбрина вхопила монокль, що висів на тоненькому ланцюжку на її шиї, і піднесла його до годинника.

– Та це ж часовий телепортатор!

Вона покрутила його в руці, а тоді додала:

– Подейкували, що до масового виробництва цих штучок так і не дійшло. Надто непередбачуваний пристрій: спостерігалася схильність до вивертання користувачів навиворіт.

– Гадаю, Ві зберігала його на випадок надзвичайної ситуації, – зауважив я, намагаючись не уявляти жахливе місиво, на яке ми могли б перетворитися, якби ця штука вийшла з ладу. – Ми знайшли його в руці Ві, коли прокинулися на веранді мого діда.

– У Флориді? – Погляд пані Сапсан знову блукав краєвидом, однак тепер вона різко повернулася до мене. – Авжеж, це досить логічно; зрештою, Ейб був її наставником… і кілька років вони працювали пліч-о-пліч…

– Вона була імбриною, – сказав я. – Ві створила ту петлю самостійно. Ви про це знали?

– Я – ні, – відповіла пані Сапсан, кинувши насуплений погляд на старшу імбрину.

– Я знала, – мовила пані Шилодзьобка у відповідь на запитання, що його так і не озвучила пані Сапсан. – Ейб познайомив мене з Вілею, коли та була ще зовсім юною дівчиною, і попросив таємно її навчати. І я погодилася зробити йому цю послугу.

– Ти мала б розповісти мені про це, Есмеральдо. – У голосі пані Сапсан вчувалася швидше образа, ніж злість.

– Перепрошую. Та це аж ніяк не допомогло би цим дітям у їхніх пошуках. Місія здавалася б нездійсненною, не кажучи вже про бажання щось робити.

– Бо як знайти петлю, якої немає на жодній карті? – мовив я.

Кивнувши на знак згоди, пані Шилодзьобка додала:

– Дізнавшись, що Віля переховується в Америці, я гадала, чи вдалося їй створити власну петлю, щоби сховатися без потреби повідомляти про своє місцеперебування комусь іншому. Та я й уявити не могла, що вона створить таке небезпечне місце – і то навмисно, як спосіб захиститися. Ніде правди діти, це геніально!

– Цілком, – погодилася пані Сапсан, – та яким же самотнім мало бути таке життя…

– Я хотіла б її поховати, – тихо мовила Нур.

– Нам довелося залишити тіло Ві, – пояснив я, – воно в дідовому бункері.

– Ми не ховаємо імбрин, принаймні це відбувається не у звичний для вас спосіб, – зауважила пані Шилодзьобка. – Та як мінімум на поховання вона заслуговує. – Із цими словами імбрина відвернулася й пробурмотіла щось на кшталт молитви стародавньою дивною. Через опущені кутики губ і вищипані брови її обличчя скидалося на зморшкувату мапу.

– Ми відправимо туди загін, який забере тіло, – сказала пані Сапсан.

– Я хотіла б піти з ними, – похапцем мовила Нур.

– І я. Там тиняється порожняк – досить-таки зранений, та все одно… – докинув я.

– Про це не може бути й мови, – рішуче зауважила пані Шилодзьобка.

– Порожняк? – Пані Сапсан аж на місці застигла. – Тобто на вас напали?

– Там був витвір, який саме патрулював дідове подвір’я, – сказав я, – а порожняк тим часом перебував у лісі. Здавалося, вони на когось чекали, та не думаю, що на нас. Витвір добряче здивувався, коли ми там з’явилися.

– А ще більше здивувався, коли я встромила в його шию ніж, – додала Нур.

На обличчі пані Сапсан виразно читалося розчарування.

– Подеколи мені здається, що сили мого брата просто невичерпні. Я була переконана, що ми знищили або ув’язнили більшість із цих негідників.

– Більшість, але, схоже, не всіх, – мовила пані Шилодзьобка. – Ми вже багато років ведемо точний реєстр усіх порожняків… Гадаю, що той, на якого ви сьогодні натрапили, справді мав би бути останнім із них. А тепер, діти, час завершити вашу розповідь.

Про решту подій я розповів дуже швидко. Почав із того, як ми, тікаючи, потрапили до Ейбового бункера, розповів про систему захисту будинку, що її активував телетайп, – до речі, ця деталь неабияк вразила імбрин. Мене ж вона знову-таки змусила замислитися: все-таки у ніч своєї смерті мій дідусь пішов заради мене на велику жертву – відвернув увагу порожняка, заманивши його в ліс, а тоді боровся з ним, маючи тільки ніж для розрізання конвертів, хоч міг би сховатися в бункері. Я розповів про нашу божевільну поїздку Енґлвудом у громіздкому автомобілі мого діда, про те, як шаленів ураган, а нас невтомно переслідував поранений і лютий порожняк.

Згадавши все, що ми пережили, я ледве вірив у те, що зараз ми тут, у безпеці, і дихаємо тим самим повітрям, що й усі наші друзі. Здавалося, ми мали б усе втратити: життя, цей світ, усе до останку.

– То що тепер? – поцікавився я, і обличчя пані Сапсан спохмурніло.

– Тепер ми спробуємо підготуватися до того, що на нас насувається. Хоч досі не знаємо ані його форми, ані масштабів.

– Це війна, – мовила пані Шилодзьобка, – і я понад усе хотіла б сказати, що вас це не стосується. Що це територія імбрин і найстарших з-поміж нас, загартованих у боях ветеранів. Дорослих, якщо хочете. – Сказавши це, вона розвернулася до нас. – Та це не так. Це безпосередньо стосується саме вас, а особливо панянки Прадеш.

Нур непохитно зустріла погляд імбрини:

– Я зроблю все, що треба. Я не боюся.

Пані Шилодзьобка поплескала її по руці:

– Це дуже добре, хоч трохи страху насправді не завадить. Зазвичай абсолютно безстрашні гинуть першими, а ти, дорогенька, нам потрібна. Без тебе нам ніяк. – Стара імбрина взяла ковіньку, що тулилася до її візка, і двічі стукнула мідним наконечником по підлозі. Двері різко розчахнулися, і до кімнати увійшли учениці імбрини.

– Скликайте екстрене засідання Ради імбрин, – звеліла пані Шилодзьобка, – а коли все підготуєте, доправите мене до зали засідань.

– Так, пані, – в унісон відповіли дівчата й вийшли з кімнати, шурхочучи спідницями.

– Я відведу Джейкоба й Нур до будинку, тож незабаром побачимося вже в залі засідань, – мовила пані Сапсан. – Їхні друзі вже зачекалися, вони от-от почують дуже тривожні новини, і я хочу допомогти їх сповістити.

Обличчям пані Шилодзьобки промайнув болісний вираз.

– Чи варто розповідати їм про це саме зараз? Я б воліла поінформувати всіх мешканців одночасно – відразу після того, як Рада матиме можливість усе обговорити.

– Я не можу просити Джейкоба і Нур брехати друзям, і мені несила тримати їх у такому напруженні ще якийсь час.

– Гадаю, вони таки заслуговують на те, щоб дізнатися про все першими, – кивнула стара імбрина, – зважаючи на те, яких зусиль доклали. Однак подбайте, щоб вони не розповсюджували інформацію про… нього.

– Зрозуміло, – зронила пані Сапсан, виводячи нас із Нур до вестибюля, де нас безсоромно підслухував Єнох.

– Про нього – це про кого? – поцікавився хлопець, ідучи за нами. – Хто такий цей «Він»?

– Якщо я не помиляюся, вам було наказано повертатися до будинку, пане О’Коннор, – крізь зуби зауважила пані Сапсан. – Незабаром ви про все дізнаєтеся.

– Щось мені усе це геть не подобається, – сказав Єнох. – До речі, вам обом незле було б помитися. На вас страшно дивитися, не кажучи вже про сморід. Якщо вже я про це кажу, то, може, варто прислухатися?

Глипнувши на свою сорочку, що вже почасти висохла й зашкарубла від бруду та крові, Нур скривилася. Навпроти Бентамового кабінету розташовувалися кілька ванних кімнат, і Франческа вже приготувала біля них стос рушників та чистого одягу.

– Авжеж, перевдягніться, і бажано якнайшвидше, – мовила пані Сапсан, – бо в мене ще запланована зустріч.

* * *

Я почувався трохи винним, потримавши руки під теплою водою зайві тридцять секунд, щоби змити з обличчя та вух засохлий бруд, та водночас дуже цього потребував – оцих-от кількох секунд наодинці з собою, можливості трохи віддихатися. Скинувши з себе порвану сорочку й мокрі джинси, я вдягнув те, що підготували для мене Франческа й Сіґрід. Я б радше нап’яв на себе костюм рожевого зайця, ніж бодай іще на мить лишився у сорочці, заплямованій кров’ю Ві, та, на щастя, це не знадобилося. Мені дали старовинний костюм: білу сорочку без комірця, чорні штани, такий самий піджак і черевики. Через тремтіння руки ніяк не могли впоратися з ґудзиками, і мені довелося змусити себе пригальмувати, відновити дихання й зосередитися на обережних і водночас чітких рухах, що вимагалися від моїх пальців. Після кількох спроб дихання нарешті вирівнялося. Мені все пасувало – навіть черевики мали необхідний розмір. Жилет і краватка теж були частиною цього ансамблю, та я вирішив не змагатися з Горацієм за титул найбільш вишуканого хлопця і тому лишив їх складеними на дерев’яному комоді, а свій зіпсований одяг кинув у куток.

«Треба йти», – сказав я собі, та ноги не слухалися, вони відмовлялися розвертатися до дверей. Я провів рукою по волоссю і поглянув на своє відображення в дзеркалі з позолоченою рамою. Почувався геть розбитим і втомленим, мов той старигань, та, як на мене, мав непоганий вигляд. Галерея картин, що всуціль вкривали стіни вестибюля, знайшла своє продовження у ванній кімнаті, і я помітив над комодом обрамлену світлину Бентама. «Дивно», – подумав я. На цій фотографії він був одягнений у такий самий костюм, як і я зараз, а на додачу мав ще й циліндр, краватку та ланцюжок для кишенькового годинника. Бентам сидів між двома тваринами, козеням і песиком, – імовірно, дивними. Він, поза сумнівом, привертав до себе увагу, дивлячись прямо в об’єктив зі звично похмурим і суворим виразом обличчя.

«Що з тобою трапилося?» – міркував я, вдивляючись в очі чоловіка на світлині. Бентам і Коул потрапили в пастку зруйнованої Бібліотеки Душ разом. «То коли твій брат воскрес, ти теж повернувся?»

А тоді, присягаюся, я помітив, як смикнулася його губа, і відчув, що мене пройняв холодний дрож. Я поспіхом вийшов з ванної кімнати.

Нур уже чекала на мене, і я помітив, що вона не дуже зручно почувається у чорно-білій смугастій сукні, нижній край якої сягав її щиколоток. Її волосся було нашвидкуруч зібране у хвіст, обличчя сяяло чистотою, і я подумав: як же це чудово, що їй майже не потрібно докладати зусиль, щоби бути гарною.

– Класно виглядаєш, – мовив я.

Нур похитала головою і розсміялася, немовби почула банальний жарт.

– Я маю такий вигляд, ніби зібралася на похорон у цирку, – щиро всміхнулася дівчина. – А от ти у цьому костюмі мені подобаєшся. Ти в нормі? – зітхнувши, поцікавилася вона.

Саме це запитання ми найчастіше озвучували одне одному. І не дивно: часи були складні, тож багато що могло завадити нам бути в нормі.

– Так, – мовив я, – а ти?

Цей короткий обмін словами насправді містив у собі сотню імовірних значеннєвих відтінків, і цього разу йшлося ось про що: «Що тебе так затримало у ванній?» і «Тобі вдалося бодай на мить зупинити фільм жахів, який знову і знову прокручується в твоїй голові?»

– Бруд був у таких місцях, що годі й уявити, – здригнулася Нур. – Але я в нормі.

Вона підійшла ближче і прихилилася до мого плеча.

– Вибач, я завжди на щось скаржуся, коли нервуюся.

Притулившись щокою до її волосся, я зауважив:

– А я гадав, що в такі моменти ти щось наспівуєш.

– Як бачиш, вирішила спробувати щось новеньке.

Я обійняв її, міцно пригорнувши до себе. Десь глибоко всередині мене існував особливий лічильник, покажчик упевненості, індикатор хоробрості, і щоразу, коли я торкався до Нур, він сягав недосяжних позначок.

– Готова? – поцікавився я.

– Зізнаватися у гріхах, – мовила Нур, і, перш ніж я встиг посперечатися з нею щодо такого формулювання, до вестибюля увірвалися пані Сапсан і Єнох, щоб забрати нас із собою.