Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 6

Наша прогулянка Акром скидалася на якусь сюрреалістичну мандрівку – і цього разу навіть більше, ніж зазвичай. І йшлося зовсім не про дивне небо, що набуло пурпурового відтінку порівняно з його звичним хворобливо-жовтим забарвленням, чи глибокі замети з попелу, котрий здіймався і кружляв довкола наших ніг. І навіть не про темні струмочки крові, що висихали на стінах будівель, які, здавалося, плакали цими кривавими слізьми. То було відчуття, котре час від часу з легкістю забувалося: тепер ми опинилися у справжньому нічному жахітті, блукаємо світом, де вже сталося найгірше, що лиш можна уявити, – страшнішою за це могла бути тільки загибель дорогих моєму серцю людей.

Це був непохитний і незмінний факт. А ми саме мали сповістити цю жахливу новину всім нашим друзям.

Єнох не припиняв мені дошкуляти:

– То хто такий цей «Він»? Це той, про кого я думаю? Це через нього я вчора мало не знепритомнів під градом із кісток? Він повернувся?

Я нічого йому на це не відповідав, і зрештою пані Сапсан довелося нас розлучити, щоб Єнох нарешті дав мені спокій.

Я ще ніколи не усвідомлював, наскільки непродуманою є архітектура їхнього будинку, аж доки знову не побачив це місце, перетинаючи останній пішохідний місток над вузькою притокою Смердючки. Третій поверх будівлі був утричі ширший порівняно з першим, вона скидалася на перевернуту догори дриґом піраміду, а від падіння у води Смердючки її рятував тільки ліс із дерев’яних підпор і паль, що простягалися аж до горішніх поверхів. Намагаючись трохи врятувати цю ситуацію, Фіона заплела похилий будинок квітами – власне, навіть зміцнила його за допомогою довгих звивистих лоз темно-рожевої шипшини. Ці лози видряпувались угору підпорами та звисали униз із підвіконь. Утім, таке видовище мене тільки вжахнуло, нагадавши про те, як такі «мотузки» оповивали мене на Ґрейвгіллі, де я був змушений безпорадно спостерігати за тим, як Мурнау коїть свої злочини.

Вхідні двері рвучко розчахнулися. З будинку вибігла Оливка й важко затупала хиткими сходами.

– Коли ви вже припините отак зникати! – скрикнула вона, атакуючи мене обіймами. А вже наступної миті почали з’являтися всі інші – Горацій і Мілард, Клер і Г’ю, – на виході з будинку утворилася справжня мала купа, де всі щосили борсалися, намагаючись якнайшвидше вибратися і помчати сходами вниз. Зрештою довкола нас утворився цілий натовп, і посипалися запитання.

– Це справді вони? – вигукнув Горацій.

– Це справді вони! – проспівала Оливка, крутнувшись, щоб обійняти Нур.

– Ми вас усюди шукали! – мовила Клер, витріщаючись на мене широко розплющеними переляканими очима. – Невже вас викрали?

– Краще б так і було, – зауважив Г’ю, стискаючи мене у міцних обіймах. – Навіть записки не лишили!

– Вони про все вам розкажуть, – зауважила пані Сапсан, кинувши погляд на цікаві обличчя, що визирали з вікон сусідніх будівель, – щойно ми зайдемо всередину.

Отак гуртом ми посунули до будинку під безперервні схвильовані теревені наших друзів. Там, у притрушеній сіном кухні, побачили лежак, де серед ковдр і курей примостилася Фіона. Г’ю пояснив, що вона ліпше почувається в цьому затишному безладі, і поки тривав процес одужання, пані Сапсан дозволила дівчині спати де заманеться. Коли я перетнув кімнату й нахилився, щоб її обійняти, обличчя Фіони засяяло щастям.

– Сподіваюся, тобі вже краще, – мовив я, і, не в змозі мені відповісти, дівчина ствердно кивнула й поцілувала мене в щоку. Курка, яку вона тримала в руках, ревниво зацокотіла й загрозливо настовбурчила пір’я.

Тим часом пані Сапсан попросила всіх угамуватися. Вона жестом заохотила нас вийти у центр кімнати, тоді як усі інші розмістилися довкола на підлозі й хитких дерев’яних стільцях. Наші друзі мали стривожений вигляд, та не менш тривожно почувався і я. Мені страшенно кортіло якнайшвидше із цим покінчити й востаннє (принаймні я на це дуже сподівався) розповісти нашу історію. Звісно, мене неабияк хвилювало і те, як вони її сприймуть. Зненавидять нас? Впадуть у відчай? І ми розповіли. Серед приголомшених слухачів панувала похмура тиша, а коли оповідь добігла кінця, здавалося, що повітря в кімнаті загусло. Клер з Оливкою побігли до Бронвін і скрутилися клубочками коло її ніг. Клер плакала, Горацій заповз під кухонний стіл, а Г’ю з кам’яним обличчям сидів на лежаку біля Фіони, яка тримала його за руку, не відводячи від підлоги очей. Емма – а найбільше мене хвилювала саме її реакція – зібрала своє волосся у вузол; відтоді як ми почали розповідати, її обличчя зблідло на кілька відтінків.

– Під час вашої попередньої розповіді останнього епізоду бракувало, – важко зітхнувши, мовила Емма.

– Отже, таки повернувся… – сказав Єнох. – То він – це… він.

– Повернувся, – похмуро кивнув я. – І йдеться саме про нього.

– О моя пташечко, о Господи, о трясця! – застогнав із-під столу Горацій. – То це його обличчя я бачив уві сні!

– Моє серце розбите. Я просто розчавлений, – підвівшись зі свого місця, мовив Мілард.

– Ві справді… загинула? – несміливо спитала Оливка.

– Так. Її більше немає, – ствердно кивнувши, тихо мовила Нур.

Оливка кинулася до дівчини і притулилася до неї збоку. Нур погладила її по плечу, і дівчинка заплакала.

– І що все це означає для нас? – запитав Г’ю. – Що саме має статися?

– То це Коул стоїть за усіма цими спустошеннями, а не Перплексус? – втрутилася Бронвін.

– Ми гадаємо, що так, – мовила пані Сапсан.

– О, безперечно, це він, – докинула Емма.

– Я певен, що це тільки квіточки з усього, що він може втнути, – зауважив Горацій. – Така собі закусочка, щоб розпалити апетит.

– Авжеж, він саме розігріває свій оркестр, – погодився Мілард, – і незабаром прийде по нас, а коли це станеться, будьте певні, що на наші голови чекатиме щось значно гірше, аніж кривавий дощ!

– Ми прокляті! Нам кінець! Кінець усьому! – заголосила Клер.

– Це ж тільки одна людина, – зауважив Едисон, який, як виявилося, сидів біля дверей. – Хіба ж більшість його прибічників не мертві чи ув’язнені? А щодо порожняка… невже наш юний Джейкоб не здатен прикінчити тих кількох, яким вдалося лишитися на волі?

– Ти не розумієш, – взялася пояснювати Емма, – він уже не людина, принаймні не в цьому сенсі. Тебе ж не було тоді з нами в Бібліотеці Душ, коли Коул перетворився на те… щось…

– Мені не дозволено відвідувати більшість бібліотек, – задерши морду, зауважив Едисон, – тож я їх принципово бойкотую.

– Це не звичайна бібліотека, – втрутився Мілард, – а справжнє сховище для тисяч стародавніх дивних душ, більшість із яких володіють неосяжною силою. Її тисячоліттями приховували відтоді, як окремі дивні лиходії дізналися, як туди можна проникнути й викрасти душі разом із їхніми властивостями, щоби скористатися ними для досягнення власних цілей.

– Їм дуже кортіло перетворитися на богів, – мовила пані Сапсан, – і до певної міри це вдалося. Однак вони почали воювати одне з одним, що спричиняло голод, паводки, чуму… Ці нечестивці зруйнували б увесь світ, якби прадавнім імбринам не вдалося-таки заховати Бібліотеку. Вона так довго була прихована від усіх очей, що сам факт її існування звузився до легенди… аж доки туди не увірвався мій брат. Нам вдалося спричинити колапс петлі, ув’язнивши його – як ми тоді гадали, назавжди. Та, як ви щойно дізналися, це тривало доти, доки Коула не воскресив його головний помічник.

– Цей сценарій напророкували давно, – зауважив Горацій. – І разом з апокаліптичною війною – подібною до тих, що траплялися в давні часи, – це перетворить землю на руїну з суцільними вирвами. Ми ж, імовірно, вже будемо мертві.

– Мертвісінькі, – гмикнув Єнох. – Коул-бо нас ненавидить.

– Гаразд, то чи правильно я розумію: ви гадаєте, що Коул увібрав у себе якісь із цих жахливих сил? – скептично підняв брову Едисон. – Отже, йому вже не потрібна армія посіпак і темних істот, які завжди готові виконувати будь-які накази?

– Так, загалом це і є наша робоча гіпотеза, – мовив Мілард.

– Але ж ніхто з вас не бачив його на власні очі, – зауважив Едисон, – крім хлопця-американця, який угледів обличчя Коула у хмарі, і того, хто бачив його уві сні, а просто зараз ховається під столом.

– Ми бачили його у Бібліотеці Душ, перш ніж стався часовий колапс, – мовила Емма, – тоді Коул перетворився на велетенського деревоподібного монстра. – Сказавши це, дівчина трохи тихіше додала: – Це було значно жахливіше, аніж ви можете припустити.

– І це він увібрав у себе вміст тільки одного глека з душею, – підкреслив я, – хтозна, скільки він встиг випити відтоді.

– Може, Коул спустошив їх усі, – припустила Емма, з острахом зиркаючи на пані Сапсан. – Це взагалі можливо?

Губи імбрини болісно стиснулися.

– Скидається на те, що ми блукаємо цариною припущень, а насправді достеменно нічого не знаємо.

– Якщо Коулу це вдалося, тепер його ніщо не зупинить, – скрикнув Горацій.

– І чого б ото так заводитися, – округлив очі Єнох.

– А я заводитимусь, заводитимусь – коли на те буде потреба! – зайшовся криком Горацій. Він уже вибрався з-під столу і стояв коло нього, шалено жестикулюючи. – Коул роками намагався дістати складники для воскресіння з Бентамового переліку. Він цього хотів, планував це! Йому кортіло опинитися в пастці Бібліотеки, а тоді повернутися. Він ніколи б не наважився на такий пекельний експеримент, якби не був певен, що це зробить його кращим, сильнішим, більш лихим. Запевняю вас: тепер він щось значно більше, аніж деревоподібне чудовисько. І я кажу так не тому, що це мені наснилося, а тому, що маю мозок!

Усі присутні тільки мовчки на нього глипали. Зненацька в Горація затремтіла губа, а за мить усе його тіло пройняв дрож.

– Ліпше я знову залізу під стіл, – мовив він.

– Ні, не залізеш. – Емма рішуче кинулася до нього і вхопила за плечі. – Ми більше не ховатимемося, не боятимемося й не тікатимемо. Правда ж, пані Сапсан?

– Я сподівалася, що хтось із вас нарешті це скаже, – зауважила імбрина.

– Авжеж, я гадав, що ви, люди, з хороброго десятка, – мовив Едисон.

– Несправедливо, що бажання тікати має погану репутацію, – обурився Горацій. – «Найкращий напад – то захист», хіба ж не так зазвичай кажуть футболісти? – Із цими словами він глянув на мене, та я тільки заперечно похитав головою. – Втім, байдуже, адже це правда. Невже нам усім справді варто залишатися в Диявольському Акрі, де Коул може знищити нас одним ударом? Він не тільки знає, де нас шукати, – йому знайомий кожнісінький куточок цієї петлі. Вона-бо роками була його головним штабом.

– Ми не повинні демонструвати йому свій страх, – скривившись, мовила Бронвін, – навіть якщо нам дуже лячно.

– Разом ми тут сильніші, – зауважив Г’ю, і Фіона кивнула на знак згоди. – Крім того, ми не можемо покинути це місце й дозволити йому знову заволодіти Панконтурконом. Це наш найпотужніший інструмент, який може потрапити в лихі руки.

– То вас хвилює тільки те, що він зробить з Панконтурконом? – знову підвищив голос Горацій. – А як щодо того, що зараз він може бути всемогутнім і всюдисущим? Навіщо йому цей коридор із дверима до петель?

– Якби він був усемогутній, ми б уже були мертві, – мовила Емма. – Тобі треба трохи вгамуватися й не лякати молодших.

– Я не боюся, – рішуче сповістила Оливка, стукнувши себе малесеньким кулачком у груди.

Пані Сапсан відкашлялась, прочищаючи горло, а тоді зауважила:

– Є одна річ, яку ви повинні розуміти, коли йдеться про мого брата. Я маю великі сумніви щодо того, що він хоче нас убити. Власне, він може захотіти знищити мене, – імбрина злегка скривилася, – і, можливо, Джейкоба, але не весь ваш гурт і не всіх наших мешканців. Йому потрібні влада й контроль, адже протягом усього свого лихого життя він найбільше мріяв про одне – стати королем та імператором усього Дивосвіту, перед яким схилять голови всі дивні, котрі висміювали його в дитинстві.

– То він просто зробить нас своїми рабами, – мовив Єнох, – змусить лизати йому черевики, співати хвалу, а у вихідні виїздити полювати на звичайних абощо – власне, робити все, що його найбільше тішитиме.

Тим часом Емма видерлася на стіл і тупнула ногою, від чого весь срібний посуд аж підстрибнув.

– Будь ласка, припиніть розвивати найжахливіші сценарії. Невже ви хочете втратити будь-яку надію, перш ніж ми принаймні зрозуміємо масштаби того, із чим нам доведеться зіткнутися? Авжеж, Коул може бути дуже могутнім – ми й гадки не маємо наскільки, – та ми теж сильні. Нам не бракувало моці, щоби вже двічі чи тричі зруйнувати його плани та створити перешкоди. А тепер ми вже не просто жменька дивних дітей. У борні проти Коула поряд із нами стане не менш ніж сотня дивних – усі наші численні союзники з Акра й ті, з ким можна зв’язатися з допомогою Панконтуркону, не кажучи вже про всі наші здібності, досвід, добрий десяток імбрин і… і…

– І Нур, – докинув Горацій. – У нас є Нур.

Здригнувшись, Нур різко підняла голову, немовби хтось пробудив її з міцного сну.

– Звісно, – мовила дівчина. – Я з вами, хай би яку перевагу уособлювала.

– А в чому ж її перевага? – поцікавився Едисон.

– Якщо вірити пророцтву і зважати на те, що чимала його частина вже здійснилася, – низьким голосом мовив Горацій, – гадаю, що в майбутній боротьбі Нур може стати нашим найважливішим козирем.

– Навряд чи це можливо без решти шістьох, – зауважила Нур.

– Боюся, я геть заплутався, – сказав Едисон, а Клер тихо пробурмотіла:

– О, ти ще до цього звикнеш.

Горацій тим часом вів далі:

– У пророцтві сказано, що сімом дивним, чий прихід було передбачено, – а Нур якраз одна з них – слід закрити двері.

– Зауважте – слід, – мовив Єнох, – тут не йдеться про те, що їх таки закриють.

– «Сімом ці двері слід закрити, щоб розбрат лютий зупинити», – процитував Горацій. – Це найточніший переклад з усіх, що в нас є. Там ще було щось про «визволення Дивосвіту», одначе той уривок більш розпливчастий.

– Закрити двері, які ведуть… куди? – поцікавився Едисон.

– Ми не знаємо, – мовив Горацій.

– А як їх закрити? – витріщився на нього пес.

– Хтозна.

– А ми знаємо, де зараз ті шестеро? – Едисон питально глипнув на всіх нас.

– Поки що ні, – похитала головою пані Сапсан.

– А що, заради пса, вам узагалі відомо? – підвищив голос собака.

– Наразі небагато.

– Гаразд, ви мене переконали, – мовив Едисон, плюхаючись на підлогу й закриваючи очі лапами. – Ми всі у серйозній халепі.

* * *

Перш ніж вирушити на термінове зібрання Ради імбрин, пані Сапсан змусила всіх пообіцяти тримати язика за зубами й жодній душі не розповідати про те, що вони щойно почули.

– Жоднісінькій душі, – застерегла імбрина, – бо доки не розробимо серйозного плану дій, це тільки поширюватиме паніку.

– То ось що ви збираєтеся зробити? – В голосі Г’ю промайнула нотка сарказму. – Розробити серйозний план дій?

Почувши це, Клер кинула на нього погляд, від якого й молоко скисло б.

– Саме так, пане Апістон, – терпляче мовила пані Сапсан. Її очі пробіглися нашими обличчями, після чого імбрина додала: – Було б добре, якби ви усі залишалися в будинку до мого повернення. Це зрозуміло?

Мені здалося, що наша наставниця вже почала шкодувати про те, що ми поділилися новинами з іншими: друзі сприйняли це з острахом і дуже по-різному і тепер нас усіх аж розпирало від запитань, на які вона ще не була готова відповісти. А це, своєю чергою, ще більше посилювало нашу тривогу. Надміру схвильовані, страшенно самостійні та схильні ігнорувати її накази дивні діти були неабияким головним болем, якого імбрина аж ніяк не потребувала. Саме тому нас треба було ізолювати до з’ясування деталей. Може, на кілька годин, а можливо, знадобиться й більше часу – залежно від того, як довго триватимуть збори імбрин.

Коли ж пані Сапсан нарешті пішла, дехто почав бурчати: мовляв, вона й досі нам не довіряє й поводиться з нами як із малими дітьми. Клер, яка завжди ставала на бік імбрин, взялася заперечувати, підкресливши, що ми й досі діти, а оскільки продовжуємо втинати такі штуки, як зникнення у Панконтурконі без попередження (тут вона затримала погляд на мені), може, й справді заслуговуємо на таке ставлення. Відтак спалахнула чергова дискусія про фізичний і фактичний вік, а ще про те, чи можна порівнювати вісімдесят років проживання у незмінній петлі з аналогічним періодом життя в реальному світі та як це впливає на розум і серце… Десь на цьому етапі я відчув, що страшенно втомився, і нишком пробрався нагору, щоб поспати.

Припускаю, що зрештою я впав на Горацієве ліжко – воно єдине було застелене, усі кутики простирадла щільно заправлені, а подушки підбиті. Я лежав на боці обличчям до вікна, споглядаючи, як м’яко опускається на землю попіл, і слухав тихе бурмотіння з маленького радіоприймача на тумбочці: діджей саме зачитував ранкові новини. Хотів було вимкнути радіо, та не міг дотягнутися до кнопки, а ще страшенно знесилів від виснаження, тож просто ліниво міркував, як усередині петлі вдалося спіймати сигнал радіостанції, що розташована за її межами. Тим часом діджей повідомив: «Новини регбі: “Канібали” з Диявольського Акра нищівно розгромили “Емурафів” із Баттерсі, здобувши у цьому сезоні четверту перемогу поспіль».

Трансляція тривала всередині петлі. Відколи це в Диявольському Акрі працювала радіостанція? Голос діджея був тягучий, мов мастило, низький і гіпнотичний – із напівсонним захопленням я якийсь час слухав, як він продовжує розводитися про досягнення в дивному спорті:

«Приголомшливий поворот: “Абердинські вугрі” пані Мухоловки змушені відмовитися від титулу переможця з болотного плавання, що його здобули минулого місяця у протистоянні з “Пройдисвітами з Кілларні” пані Синиці. Судді дійшли висновку, що наявність зябер у провідного плавця “Вугрів” є грубим порушенням так званого “правила Посейдона”. А тепер до місцевих новин: головний актор та його дублер у постановці “Трав’яний звіринець” пані Ґракл захворіли на чуму, тож сьогоднішню виставу довелося скасувати. Новини погоди: спустошення тривають, учора пізно ввечері на Знесиленій авеню спостерігався шквал рогатих равликів, а сьогодні вдень очікуються снігопади з попелу. Досі достеменно не відомо, що саме спричиняє такі розлади, та водночас пліток хоч греблю гати. Тож бережіть себе, диваки, бо див за вікном не бракує – і не завжди в хорошому сенсі. З вами був Амос Декстер, ви слухаєте голос Диявольського Акра – “Дабл-Ю-ДИВ”. А щоб вам було легше пережити цей ранок, маю для вас чудову музичну добірку. Почнімо з моєї улюбленої старої й затишної композиції: до вашої уваги “Плач за жертвами Хіросіми” Кшиштофа Пендерецького».

Після цих слів залунала класична музика – гадаю, то в будь-якому разі була музика, попри те що скрипки звучали так, немовби їх піддавали тортурам у пеклі. Зрештою це таки змусило мене підсунутися до краю ліжка, висунути руку із м’якого кокона ковдр і вимкнути радіо. Саме тоді я й помітив невеличку фотографію, що стояла біля стіни за приймачем, – обрамлену світлину Амоса Декстера з його автографом для Горація. Здавалося, чоловік підморгує фотокамері з-за скелець темних окулярів, водночас примудряючись тримати ріжок з морозивом і сигарету в одній руці.

Відтак я задрімав, і мені наснився оркестр музикантів у смокінгах, які горіли живцем під час виконання якоїсь композиції, а трохи згодом прокинувся від того, що хтось струснув моє ліжко.

Виявилося, що поряд зі мною гепнувся Єнох.

– Портмане, я розумію, що тобі вкрай потрібен цей «сон краси», та коло дверей уже чекає порожняк, якому страшенно кортить із тобою побазікати.

– Що? – Я підстрибнув так, що з мене аж ковдри злетіли.

– Розслабся, я пожартував, просто без тебе внизу страшенно нудно. Господи, та ти просто клубок нервів!

– Не роби так! – Я вдарив його по руці.

У відповідь Єнох штовхнув мене, і я мало не скотився з ліжка.

– Хіба ти не розумієш, коли я жартую? – насмішкувато мовив він.

– Наступного разу це виявиться правдою, а я тобі не повірю. Опинишся в череві порожняка – так тобі й треба!

Хтось затупотів сходами, і вже за мить до кімнати увірвалася Емма.

– По нас прийшов Улісс Кричлі з Міністерства в Справах Часу. Вони скликали збори.

– Імбрини? – Я опустив ноги на підлогу.

– Так, але це не тільки для нас. Там мають зібратися всі мешканці Акра.

– То тепер вони збираються розповісти усім?

– Припускаю, що вони хочуть випередити Коула. – Нур нервово забарабанила пальцями по стіні. – Та взувайся нарешті!