Читать книгу Спустошення Диявольского Акра - Ренсом Риггз - Страница 8

Імбрини доклали всіх зусиль, аби ми з Нур якнайшвидше покинули залу. Разом із трьома охоронцями пані Сапсан і Волове Очко вивели нас із приміщення під вигуки наших друзів, які хвилювалися, чи все з нами гаразд, тоді як решта присутніх просто витріщалися. Я намагався потягнути за собою всіх наших, та пані Сапсан, яка підштовхувала мене вперед, тримаючи за плечі, пошепки зауважила, що першочергова евакуація її підопічних свідчитиме про особливе ставлення. На сцені пролунали тільки наші з Нур імена. Немовби нас позначила сама смерть.

Крім того, ми нагадували сліпих кошенят, бо не знали, скільки ще потенційних убивць можуть на нас полювати. Ми й гадки не мали, чи спланованим був напад хлопця-сканера, а чи його просто надихнула химерна тирада Коула. Я досить добре знав імбрин, щоб помітити: вони злякалися так само, як і решта присутніх, та, оскільки сотня нажаханих дивних, зачинених в одній залі, уособлювала справжню бочку з порохом, наставниці робили все можливе, щоби вдавати і водночас підтримувати спокій.

Нас із Нур швидко вели через увесь Акр до місця, котре вважалося найбільш безпечним, – палати Ради імбрин, яка розташовувалася в колишньому притулку для душевнохворих, а тепер будівлі міністерств. Дорогою з гучномовців лунав на диво заспокійливий голос Амоса Декстера: «Агов, акряни, намагайтеся зберігати спокій! Ми в безпеці, Коула тут немає. Якщо можете ходити, повертайтеся до своїх гуртожитків, а якщо вас поранено, залишайтеся на місці й дочекайтеся костоправа. Протягом дня імбрини відвідають кожний будинок і гуртожиток, а поки що нагадаю: нам ніщо не загрожує. І обов’язково налаштуйте приймачі на хіт-парад від Амоса, адже саме сьогодні в нас розіграш, у якому двоє щасливчиків можуть виграти коня!» Після цих слів ведучий блискавично заторохтів:

– Виграш розділять порівну між двома переможцями. Живий стан коня не гарантується. Подарунок поверненню та обміну не підлягає.

Я почув, як пані Сапсан щось пробурмотіла до пані Волове Очко і тільки похитала головою.

Діставшись будівлі міністерств, ми піднялися сходами до палати Ради імбрин і лишилися чекати там разом із пані Сапсан і пані Волове Очко, тоді як охоронці пильнували вхідні двері. Невдовзі сюди мали прибути й інші імбрини, а ми тим часом намагалися зрозуміти, що ж, власне, щойно сталося. Ми з Нур зайняли місця за довгим полірованим столом для нарад, пані Волове Очко підійшла до коркової дошки з мапами петель і вивчала її, немовби шукаючи якісь підказки щодо Коулових планів, а пані Сапсан походжала кімнатою у світлі, що проникало сюди з височезного вікна заввишки з три людські зрости, заплетеного виноградними лозами.

– Загалом то була візуальна демонстрація, – розмірковувала імбрина, – з кількома трюками для маніпуляції свідомістю, що їх додали для грандіознішого ефекту: скляною стелею, якої там не було, скривавленим натовпом. Галасливе шоу з магічним ліхтарем, голосні, та насправді порожні слова.

– Він просто намагається нас злякати, – зауважив я.

– І успішно, – озвалася Нур. – Усі просто ошаліли.

– Він намагається нас роз’єднати, – мовила пані Сапсан, – і це триває десятиліттями. Однак досі йому не вдавалося проникнути в нашу спільноту й нав’язати свою пропаганду. Це щось новеньке. Якщо він може налаштувати декого з наших підопічних проти нас самих, навряд чи йому доведеться вести запеклу битву за Диявольський Акр, чи не так?

– Ви справді гадаєте, що це може статися? – втрутилася Нур. – Що тутешні дивні повстануть проти вас?

– Звісно, що ні, – форкнула пані Сапсан. Та я не міг не згадати нещодавних акцій протесту за свободу петель чи підпільних зборів, на які мене так запрошував Шарон. Може, це й не можна було назвати запеклим рухом опору, та навіть поодинокі випадки розбрату могли стати тріщинами, що ними скористається Коул, аби пробити в нашому захисті зяючі діри.

– Як мінімум йому вдалося дістатися до однієї людини, – підкреслила Нур.

– Це ми ще побачимо, – зауважила пані Сапсан. – Імовірно, хлопець просто був слабкодухий і Коулові якось вдалося проникнути в його думки.

– Можливо. – У голосі пані Волове Очко вчувалися нотки сумніву. – Але зараз нам доводиться мати справу зі значно більшою кількістю незадоволених дивних, і Коулова ідея про верховенство Дивосвіту згубно впливатиме на окремих представників нашого суспільства, ваблячи їх до себе. Саме так він залучив до своїх лав своїх перших поплічників. І не забувайте: серед нас є колишні найманці, які проживали в Акрі, коли той перебував під контролем витворів. Я не певна, що вони тішитимуться поверненню Коула, та водночас воно їх і не жахатиме. І навряд чи вони битимуться до останнього, намагаючись цьому запобігти.

– Цей хлопець був підопічним пані Боболінк протягом п’ятдесяти років, – зауважила пані Сапсан. – Він не найманець. Це міг бути тільки контроль свідомості.

Вона сказала це так, ніби страшенно прагнула, щоб це виявилося правдою. Як на мене, контроль свідомості уособлював значно серйознішу проблему, аніж одна «паршива вівця», яка стала жертвою отруйної Коулової риторики, та для імбрин наявність зрадника вважалася чимось значно гіршим. Вірність тут важила понад усе: ми мали залишатися однією родиною.

Скрушно похитавши головою, пані Волове Очко додала:

– Що ж, зараз його допитують, тож невдовзі матимемо більше інформації. А доти жодних загальних зібрань! Збираючись усі разом, ми перетворюємося на легку мішень! – Із цими словами імбрина повернулася до нас із Нур і додала: – Крім того, ви обоє маєте перебувати під постійною охороною.

– Це справді так необхідно? – скривилася Нур.

– Боюся, що так, – мовила пані Сапсан. – Ваші життя надто цінні, а Коул уже оголосив винагороду за ваші голови.

– А де один убивця, там скоро з’являться й інші, – докинула пані Волове Очко.

Я важко зітхнув, хоч і усвідомлював, що вони мають рацію. Та все одно мені страшенно не подобалося, що тепер, куди б ми не пішли, нас усюди супроводжуватимуть охоронці.

Тієї ж миті двері розчахнулися, і охоронці провели до зали пані Зозулю, Емму, Горація та Міларда, який оголосив про свою появу словами: «Привіт, це я!» Між ними теж точилася бурхлива дискусія.

– Але ж він опинився просто посеред нас! – сказала Емма. – Якщо йому це до снаги, він дізнаватиметься про всі наші задуми!

– Ні, все було так, ніби ми спостерігали за ним у якомусь фільмі, – заперечив Горацій. – Ми могли його бачити, а от він нас – ні.

– Звідки ти знаєш? – вигукнув я, і, помітивши нас із Нур, друзі кинулися до нас, здійнявши неабиякий галас. Щойно я запевнив їх, що з нами все гаразд, Горацій відповів на моє запитання:

– Якби Коул справді побачив пані С, то знову взявся б її дражнити, хіба ні?

– Це правда, він ніколи не втрачає такої нагоди, – мовила пані Сапсан і жестом попросила моїх друзів зайняти місця за столом.

– Тож і нам не варто марнувати свої можливості, – сказав Мілард, чия нагота, здавалося, зараз ні в кого не викликала нарікань. – Маємо розібрати кожне слово, кожний склад, кожнісіньку візуальну підказку, які щойно отримали з маленької вистави Коула, а тоді використати їх для формування уявлення про те, чим він є зараз.

– Він абсолютний безумець, ось хто він, – сказала Емма. – Ви ж чули, якими голосами він говорив?

– Коул завжди був божевільним, – зауважила пані Зозуля, – тож ніщо не змінилося.

– І це ніколи не заважало йому досягати своїх клятих цілей! – докинув Горацій.

– А де пані Дрізд і Ферн? – повернувшись до дверей, поцікавилася Емма.

– Ви справді можете зробити Акр непроникним? – спитав Горацій. – І вже найближчим часом?

– Гадаємо, що так, – відповіла пані Сапсан, щоправда, в її голосі було значно менше впевненості, аніж під час промови перед усіма мешканцями Акра. Вона хотіла було пояснити детальніше, та Емма раптом скрикнула:

– О, привіт, нарешті ви тут!

До кімнати увійшли пані Дрізд та Ферн, дівчина з петлі лозоходців у Порталі з великим крислатим капелюхом у руках. Я привітався, та у відповідь гостя тільки злегка махнула рукою, надто приголомшена для поштивих розшаркувань.

– Ферн – наша гостя з Америки, – сказала пані Зозуля. – Завдяки своєму особливому вмінню їй вдалося помітити дещо важливе… і це стосується Коула. Ну ж бо, дорогенька.

Дівчина нервово відкашлялася й чомусь завагалася.

– Ти ж із лозоходців, от з цього й почни, – підказала їй Емма.

– Страшенно вибачаюся, – мовила Ферн із м’яким південним акцентом, – я не звикла… перебувати в такій близькості до… е-е, у товаристві…

– …імбрин, – завершила фразу Емма. – Мабуть, вона ще ніколи не бачила справжніх імбрин.

– Я певна, що вона може говорити від власного імені, – зауважила пані Зозуля, і Емма присоромлено замовкла.

Тим часом Ферн знову прочистила горло й почала говорити:

– Я з лозоходців, і мій дар – відчувати інших дивних. Близько вони чи далеко, тут чи там…