Читать книгу Гарна стратегія. Погана стратегія - Ричард Румельт - Страница 12

Уперше я зустрівся з Енді Маршаллом у середині 1990 року. Він працював директором управління всебічного оцінювання програм у міністерстві оборони США. Звичайне для нього середовище – кілька невеличких офісів у Пентагоні, від кабінету міністра оборони їх відділяє лише хол. Відтоді, як 1973 року було створено управління всебічного оцінювання, очолював його лише один директор – Ендрю Маршалл. У нього було непросте завдання – широке осмислення ситуації безпеки Сполучених Штатів.

Енді Маршалла й мене цікавив процес планування моделей стратегії та його вплив на результат. Він пояснив мені, як під час «холодної війни» використовуваний тоді традиційний бюджетний цикл армії та конгресу створив реакційне мислення.

«Планування нашого міністерства оборони,– сказав він,– залежало тоді від щорічного процесу формування бюджету». Щороку, пояснював він, об’єднаний комітет вищого командування оцінював ступінь загрози збоку Радянського Союзу, яка, власне, полягала в аналізуванні наявної та запланованої зброї цієї країни. Пентагон розробляв можливі реакції на цю загрозу, і на основі цих розробок створювали список оборонних закупів. Частину таких закупів брав на себе конгрес, і цикл повторювався.

«Ці витрати цілком були обумовлені витратами Радянського Союзу, і Сполучені Штати розробляли план заходів, що спирався на загрозу, не враховуючи дошкульних місць та обмежень супротивника. Ми мали воєнну стратегію – сценарій катастрофи, проте в нас не було плану тривалої конкуренції з Радянським Союзом».

Маршалл говорив спокійно, вдивляючись мені у вічі, ніби перевіряючи, чи правильно я зрозумів його слова. Він витяг документ, тоненький стосик аркушів, і почав пояснювати його зміст: «Цей документ відображає міркування стосовно використання сили США з урахуванням уразливих місць Радянського Союзу, цілком відмінний підхід».

Документ мав назву «Стратегія конкуренції з Радянським Союзом у військовому секторі під час тривалої воєнно-політичної конкуренції». Його було написано у 1976 році наприкінці правління президента Форда, однак на бережках траплялися позначки Гарольда Брауна, який обіймав посаду міністра оборони під час правління президента Картера. Очевидно, на документ звертали увагу. (Авторами його були Енді Маршалл та Джеймс Рош, тоді він був його помічником.)7

Цей глибокий аналіз надав нових ознак поняттю «оборона» та визначив його по-новому – відбулося маленьке зрушення у точці зору. Воно показувало, що, «ведучи справу з другою стороною, держава використовує різні види конкуренції, враховуючи переваги як у конкретних сферах, так і загалом». Далі пояснювалось, що найважливішою є конкуренція в галузі технології, бо Сполучені Штати мають більше ресурсів та більше можливостей. А головне – стверджувалось, що наявність справжньої конкурентної стратегії примусить супротивника до дій, пов’язаних з величезними витратами. Особливо рекомендувалось інвестувати у вартісні технології, які б спричинили великі витрати супротивника або імітація яких не сприяла би наступальній могутності Радянського Союзу. Наприклад, підвищення точності ракет або виробництво безшумних підводних човнів примусить супротивника витрачати свої обмежені ресурси, при цьому загроза Сполученим Штатам не збільшиться. Інвестиції в системи, які призведуть до застарівання систем Радянського Союзу, також призведе до витрат супротивника, так само як реклама додаткових нових технологій.

Ідея Маршалла та Роша вимагала відмовитись від логіки рівноваги бюджету, що існувала на період 1976 року. Це було нескладно. США мусили змагатися з Радянським Союзом, використовуючи свою силу для досягнення гарного результату та враховуючи дошкульні місця супротивника. У документі не було складних розрахунків та графіків. Ані заплутаних формул, ані нав’язливого дзижчання акронімів – лише задум та кілька вказівок, як його краще здійснити,– чудова простота геніального відкриття прихованої сили в певній ситуації.

Коли у 1990 році ми розмовляли з Енді Маршаллом про документ, написаний чотирнадцять років тому, Радянський Союз занепадав. Рік тому Берлінську стіну було зруйновано. Мине півтора року, і ця країна зовсім зникне. Але 1990 року, коли ми обговорювали політичні процеси, перш ніж ревізіоністи почали переписувати історію, для нас було очевидним, що Радянський Союз занепадає – надто великою була ця країна. Він був на межі економічного розколу, а також політичного та військового. Високоточні американські ракети, повсюдне впровадження інтегральних схем, прірва в розвитку технологій між США та СРСР поширювалась, американці розташовували свої ракети в Європі. Рональд Рейган висунув нові оборонні стратегічні ініціативи, інвестиції у підводні дослідження – усе це тиснуло на економіку СРСР та його інвестиції. А ресурси країни, навпаки, були обмеженими. Саудівська Аравія та Велика Британія (видобування нафти у Північному морі) сприяли зниженню цін на нафту, позбавляючи Радянський Союз додаткового джерела іноземної валюти та зменшуючи зацікавленість Європи у купівлі російського газу. Через закриту систему СРСР та його статус легкої досяжності західних технологій годі було сподіватися. Війна Радянського Союзу в Афганістані висотувала гроші та позбавляла політичної підтримки власного населення. Майже усі ці чинники були наслідком непрямої конкурентної логіки, сформульованої Маршаллом та Рошем 1976 року: використовуйте свої відносні переваги, вимагаючи від супротивника непропорційних витрат, та створюйте йому додаткові проблеми у конкуренції з вами.