Читать книгу Гарна стратегія. Погана стратегія - Ричард Румельт - Страница 8

Ще один приклад дива-стратегії стосується першої операції у війні у Перській затоці 1991 року. Світ вразило те, що командири армії Сполучених Штатів Америки мали цілеспрямовану стратегію проти іракських окупантів, які збудували міцну оборону.

2 серпня 1990 року Ірак захопив Кувейт. Спочатку з моря та повітря вторглись елітні підрозділи, потім чотири дивізії загальною кількістю 150 000 солдатів республіканської гвардії увійшли в Кувейт та окупували країну. Вірогідно, першою причиною вторгнення Саддама Хусейна слід назвати фінансову. Восьмирічна війна, розпочата іракським президентом з Іраном у 1980 році, спричинила великі борги Кувейту та іншим державам Перської затоки. Захопивши Кувейт та оголосивши його дев’ятнадцятою провінцією Іраку, Саддам скасував би свої борги стосовно цієї країни та використовував би її доходи від нафтових джерел задля сплати боргів іншим державам.

Двома місяцями пізніше коаліція із тридцяти трьох країн, організована президентом Сполучених Штатів Америки Джорджем Бушем-старшим, завдала по іракських силах низки повітряних ударів та швидко збільшила кількість наземних військ. У відповідь Ірак збільшив кількість військ у Кувейті до п’ятисот тисяч солдатів. Спочатку члени коаліції сподівались розв’язати конфлікт лише за допомогою повітряних сил, а коли цього не вийшло, постала необхідність у наземних військах, аби припинити Іракську окупацію Кувейту.

Не було жодного сумніву, що коаліція спроможна примусити Ірак відступити. Проте як дорого це коштуватиме? У жовтні 1990 року французька газета L’express писала, що на звільнення Кувейту піде близько тижня й коштуватиме воно двісті тисяч життів американських солдатів. У той час як іракські війська збільшували кількість та зміцнювали оборонні позиції, у пресі та на засіданнях конгресу Сполучених Штатів, де уявляли страшні картини окопних битв під час Першої світової війни, велося активне обговорювання ситуації. Сенатор Боб Грем, представник демократичної партії від Флориди, у своєму виступі на конгресі оголосив: «Ірак уже п’ять місяців окопується та зміцнює оборону, вони роблять це якнайкраще! У Кувейті такі оборонні споруди, які існували під час Першої світової!» На такій самій хвилі New York Times описувала шістнадцятий піхотний батальйон: «Ці солдати чекають моменту, коли доведеться вибивати з траншей Кувейту ворога гвинтівками “M-16” та кулеметами “M-60”». Time Magazine так описував іракські оборонні позиції:

У районі величиною з Західну Вірджинію іракці зосередили 540 000 солдатів зі своєї мільйонної армії та чотири із шести тисяч танків, а також тисячі інших одиниць озброєного транспорту та артилерії… Іракські з’єднання побудували форти з мішків з піском, у кожному куті яких піхота, озброєна важкими кулеметами. Солдати ховаються в бетонних переносних бліндажах, зміцнених піском та листовим залізом. Танки глибоко вриті у ґрунт і також захищені мішками з піском. На вершині кожного трикутника розташовані знаряддя, націлені на «Зони поразки», оточені траншеями з вогнеметами та мінними полями.2

Напередодні наземної атаки Los Angeles Times нагадала своїм читачам: «Іракські війська мають фортифікації уздовж усієї лінії фронту, тож атакувати такі фортифікації – справа надзвичайно ризикова. Згадаймо лише поразки на ріці Соммі, у битві біля Колд Харбор та Галліпольську операцію. Навіть у разі успіху, як на Тараві, Окінаві чи Гамбургер Хілл, може дійти до того, що доведеться заплатити високу ціну».3

Коментатори не передбачили того, що генерал Норман Шварцкопф, командувач підрозділів американських та європейських багатонаціональних сил, мав стратегію ведення наземної війни, розроблену ним на початку жовтня.

Створений його персоналом оригінальний план прямої атаки на Кувейт було оцінено у дві тисячі загиблих та вісім тисяч поранених. Шварцкопф не прийняв його, запропонувавши натомість план на два етапи. Повітряні удари послаблять іракців на 50 %. Потім було заплановано секретний масований удар «Хук лівою». Поки завдяки цілодобовим репортажам CNN увагу усього світу буде прикуто до подій на півдні від Кувейту, коаліція пересуне військо у 25 000 солдатів досить далеко на захід Кувейту, а потім на північ, до пустелі Південного Іраку. Коли почнеться наземна війна, ці війська рушать далі на північ, а потім на схід, завершивши «Хук лівою», щоби ринути на фланги іракської республіканської гвардії. Атаки, націлені на північ, у сам Кувейт, мали бути мінімальними. Американські морські піхотні сили дістали наказ повільно просуватись на північ, до Кувейту, виманюючи з траншей іракців на захід, де на них зненацька збоку вирине «Хук лівою». Морська піхота, що базуватиметься на морі, не висаджуватиметься, їхня присутність на морі буде відвертальним маневром.

Комбінована стратегія Шварцкопфа виявилась настільки успішною, що інтенсивна наземна війна тривала лише близько сотні годин. Повітряні бомбардування протягом місяця примусили іракські сили розсіятись, сховавши танки та артилерію, облишивши транспорт і вимкнувши двигуни. Швидкість та стрімкість атаки наземних військ коаліції, що супроводжувалася танковою та піхотною атакою, удари з гелікоптерів та бомбардування були вирішальними. Війська республіканської гвардії бились завзято, але не могли ані маневрувати, ані викликати резерви настільки швидко, щоб атака ворога захлинулась. Зрештою, Саддам Хусейн наказав своїм командирам не використовувати хімічної зброї. Ці снаряди, вживані для стримування іранських атак під час Ірано-Іракської війни, знищили б тисячі солдатів коаліції. За оцінками командирів морської піхоти, її загони втратили б від двадцяти до тридцяти відсотків живої сили, якби проти них було використано хімічну зброю.4 Однак Саддам відмовився від цього кроку. За даними російської розвідки, опублікованими по війні, він боявся, що на використання хімічної зброї США відповіли б ядерною атакою.

Іракські війська пішли з Кувейту, армію загарбників було майже знищено.5 Втрати військ коаліції були незначними: лише вісім убитих та двадцять сім поранених після першого дня операції. Успіх комбінованої стратегії «Хуку лівою» виявився таким потужним, що бундючні політики, які ще в лютому з жахом пророкували траншейну війну, у березні висловили думку, що коаліція зібрала більше війська, ніж було потрібно, а отже, операція завершилася з передбаченим результатом.

Шварцкопф виголосив свою стратегію наземної війни на прес-конференції, що привернула увагу засобів масової інформації. Більшість глядачів, що дивилась цю прес-конференцію по телебаченню та бачили мапу «Хуку лівою», була вражена та здивована. Коментатори новин називали цей план «Блискучим» та «Секретним». Дехто казав, що, мовляв, не очікував такого маневру. Однак чому? Адже департамент армії досить часто публікує статути та базові методи й теорії. Статут FM-100-5, опублікований 1986 року, мав назву «Операції». Його вважають базовим статутом ведення бойових дій. У другій частині статуту FM-100-5 якраз ідеться про наступальні бойові дії, а на сторінці 101 описано всеохопний маневр як найважливіший елемент наступу – «План “А”» армії Сполучених Штатів. Статут проголошує:

Охоплення уникає лінії фронту ворога, де його бойові сили найбільше захищені та сконцентровано найбільшу частину зброї. Натомість, утримуючи увагу ворога на передових позиціях за допомогою допоміжних або диверсійних атак, атакувальник шляхом обхідного маневру проводить основні сили довкола та понад оборонними позиціями супротивника та завдає головного удару зі флангу та ззаду.

Ілюструючи цей маневр, «Операції FM-100-5» наводить діаграму на лицьовій сторінці.

Зваживши на описаний вище відвертальний маневр та його комбінацію з «Хуком лівою», не можна не спитати: «Чому використання базової наступальної теорії армії Сполучених Штатів та Шварцкопфів “Хук лівою” виявились для всіх такими дивовижними несподіванками?»

Частина відповіді на це питання міститься в успішному відвертальному маневрі. Шварцкопф мав намір зробити вигляд, що головний наступ на Кувейт відбуватиметься з моря, а потім на суходолі, вглиб, просто на оборонні позиції іракської армії. Його підтримуватиме десант амфібій з моря (їх уже бачили раніше), відомий своїми спробами знищити іракський флот. У цьому обмані неабияк допомагала преса, висвітлюючи вчення фотогенічних «амфібій» та висування військ на південь від Кувейту, а також сумно провіщуючи траншейну війну на кшталт Першої світової.

Проте найсуттєвішим елементом «обхідного маневру Плану “А”» армії Сполучених Штатів є ілюзія прямої атаки разом зі значно масивнішими бойовими діями на флангах. Оскільки «План “А”» кожен міг купити за двадцять п’ять доларів в Агентстві друку уряду Сполучених Штатів, досі є загадкою, чому «План “А”» став несподіванкою, дивом не лише для Іраку, а також головною темою для телевізійних військових коментаторів та засідань конгресу Сполучених Штатів.

Найкращою відповіддю на це питання є те, що сюрпризом стало застосування цієї бездоганної та цілеспрямованої стратегії. Більшість комплексних організацій, намагаючись догодити внутрішнім та зовнішнім інтересам, а також заспокоїти зацікавлених, не концентрують, а натомість розсіюють ресурси. Тож нас і здивувало, що такі комплексні організації, як Apple або армія Сполучених Штатів, зосередили свої дії. Причиною такого зосередження стала не секретність, а несподіваність власне гарної стратегії.

У випадку «Бурі в пустелі» цілеспрямованість мала потужніший за інтелектуальні кроки вплив. Шварцкопфу довелось боротися з амбіціями та бажанням повітряних сил, морського флоту, різних армійських об’єднань, загалом усіх партнерів коаліції та політичного керівництва Вашингтона. Наприклад, найкращому в американській армії підрозділу легкої піхоти – вісімдесят другій повітряно-десантній дивізії – довелося лише підтримувати французькі бронетанкові сили та піхоту, тож дивізійне командування було дуже не задоволене цим рішенням. Вісім тисяч американських моряків чекали на кораблях висадження десанту на пляжах міста Кувейт, але його не відбулось. То була диверсія. Командири авіації очікували наказу продемонструвати стратегію бомбардувань, адже вони вірили, що перемогу у війні забезпечать лише бомбардування Багдада, тому висловили рішучий протест, не бажаючи бути лише підтримкою для наступальних наземних військ. Міністр оборони Дік Чейні хотів завершити місію значно меншими силами й розробив детальний альтернативний план атак. Принц Халід, у коаліції командувач військ Саудівської Аравії, наполягав на участі у плануванні короля Фахда, проте Шварцкопф переконав президента Буша в тому, що Сполучені Штати повинні мати цілковитий контроль над стратегією та плануванням.

Переслідування протиборчих цілей, спрямування ресурсів на завдання, не пов’язане з головною метою, пристосування несумісних інтересів – розкіш великих та могутніх, проте вони не застосовують гарної стратегії. Попри все, більшість організацій не створюють гарних стратегій. Натомість вони складатимуть, наче до пральні, списки гарних бажаних результатів і водночас нехтуватимуть потребами справжньої конкуренції, координуванням та зосередженням власних ресурсів. Гарна стратегія вимагає керівників, що хочуть та здатні сказати «Ні» поширеним діям та інтересам. Стратегія містить радше те, чого організація не робить, ніж те, що вона робить.