Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 10

Оболонь. Набережна біля церкви. Йду собі, нікого не займаю. Аж назустріч троє пацанів. На вигляд років по вісімнадцять, не більше. Такі собі хіпстери, усі яскраво вбрані, модні.

– Мужчіна, – каже один, найвищий, – у вас трьох гривень зайвих немає?

– Шо? – Я від несподіванки аж оторопів.

Я, власне, з тих років і місць, де коли троє підходять до одного із фразою штибу «дай дєньог», то далі варіантів немає – буде бійня.

– Що тобі дать? – ще раз перепитую.

– Ну три-чотири гривні нам з пацанами на водичку. Пити хочеться.

І, такі смішні, обступають. Двоє з боків позаду мене заходять.

Мені такі запитання боялися ставити і в сімнадцять років. А тут, чи то я постарішав, чи то хлопців увело в оману, що я саме постригся-побрився.

– А чого ж, – кажу, – не дать. Я тут усім роздаю. Церква ж оно. То кого першим інвалідом зробить? – І головне, тихо так, спокійно кажу, аж не схоже на мене.

Двоє задніх одразу відскочили далі. А той, що найвищий, якось побілів.

– Вибачте, – каже, – ви не так зрозуміли. – І теж задом хамиль-хамиль.

Зникли, одним словом. А я став і думаю: а може, вони й справді водички хотіли?