Читать книгу Казки на ніч (збірник) - Руслан Горовий - Страница 4

Іван Іванович не мав обох рук. Тобто руки мав, не мав кистей – відірвало на війні. Рани, звісно, затягнулися, однак усе подальше життя Іван Іванович жив так, з культями.

Уперше я побачив його, коли йшов у школу. Стара школа була поруч з аеродромом. Лише бюст Леніна в актовій залі вказував, шо це храм знань, а не стайня, якою ця споруда й була під час німецької окупації.

Іван Іванович був дійсно світлим ликом у цій стайні. Він не мав рук, але в нього було таке серце, якого не мали всі ми разом.

Я, першокласник, побачив його відразу. У піджаку, з культями, він знімав перше вересня на кінокамеру.

Я не буду брехати, що ми товаришували – діти не вміють товаришувати з набагато старшими, та ще й з каліками. Однак я часто спілкувався з ним, питав поради.

Останній раз ми бачилися понад десять років тому. Він уже поганенько ходив, однак очі так само світилися жагою життя, як і в той день, коли я побачив його вперше. Іван Іванович пропрацював кіно-, а потім відеооператором усе своє життя. Без обох рук.

Першому знайомству з фото- та відеотехнікою я завдячую йому. У моєму житті не дуже багато траплялося людей із силою волі його рівня.

Я весь час згадую Івана Івановича, коли мені справді страшно або я маю зробити вибір. І все стає на місця. А ще він дуже любив Україну. Я певен, що він, якби був живий, і зараз був би там, де журналісти в найбільшій небезпеці. На лінії вогню.