Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 19

Раз зустрів вовк жебрака й каже:

– Я тебе з’їм!

– Мене? Видиш, який я худий, – кістки та кожа. Не посмакує тобі м’ясо… А я тобі пораджу, кого з’їсти.

– Кого?

– У лісі люди рубають сяги. Добре дивися, від котрої сокири найдалі летять тріски. Того й вибери, бо у нього смачне м’ясо.

Побіг вовк у ліс, виліз на високого бука – й дивиться. Ага! Увидів молодого парубка – і давай підкрадатися до нього.

– Я тебе з’їм!

– Хочеш мене з’їсти? Но, мало почекай, доки ся помию й помолю… Я не звір, мені треба приготуватися до смерті.

– Но, готуйся, лиш скоро!

Чоловік вирубав собі палицю, взяв сокиру й іде.

– Давай, вовче, мені хвоста, най руки повитираю. Чоловік обвив хвіст довкола лівої руки, а правою стиснув палицю і бух! Бух! Бух! Вовк реве:

– Йой, пусти ня, пусти… Я вже не хочу тя їсти. Лиш дай мені щось перекусити, бо-м дуже голоден.

Пустив чоловік вовка. Прийшли до колиби, наклали ватру, напекли риби… Вовк їсть.

– Дай ще, – просить.

Чоловік дав йому ще, а далі кинув і кавалок хліба з сиром. Рушили люди додому. Була зима. На небі світив місяць. Проходили біля води, й у воді видно було його відбиток. Вовк думав, що то сир.

– Ци можу взяти тот сир?

– Можеш, айбо мусиш вихлебтати всю воду.

Вовк хлебче, хлебче… Уже його й прошпарило.

– Йой, далі не можу.

– Хлебчи, хлебчи!

Вовк мало не здох, а до сира й так не дохлебтався. Дійшли додому. Чоловік кличе вовка до хати.

– Ходи, погрієшся.

– Я не піду. Боюся.

Чоловік дав йому їсти, а вовк як увидів, що то люди такі щирі, то вже ніколи не гострив на них зуби.