Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 23

Був собі мужик, мав собі собаку. Собака цей, поки молодий був, то й стеріг хазяїна, а як застарився, то хазяїн і прогнав його з двору. Ходив він собі по степу, ловив там миші, що попало, та й їв.

Уночі перестрів того собаку вовк та й каже:

– Здоров був, собако!

Поздоровкались. Вовк і питає:

– Куди ти, собако, йдеш?

– Поки я молодий був, мене хазяїн любив, бо стеріг його хазяйство, а як зостарівся, то він мене прогнав з двору.

Вовк питає:

– Може ти, собако, їсти хочеш?

– Хочу, – каже.

Вовк говорить:

– Ходім, я тебе нагодую.

Пішли. Ідуть степом, побачив вовк вівці, посилає собаку:

– Піди, – каже, – подивися, що то пасеться?

Пішов собака, подививсь, вертається й говорить:

– Вівці.

– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби вовни і не понаїдаємось, голодні будемо. Ходім, собако, далі.

Ідуть вони, побачив вовк гуси.

– А піди, – каже вовк, – подивись, собако, що то там пасеться?

Той собака пішов, подививсь, вертається, каже:

– Гуси.

– Хай вони виздихають! Понабираємо за зуби пір’я і не понаїдаємось. Ходім, каже, – далі!

Ідуть вони далі. Побачив вовк – коняка пасеться.

– А піди, – каже, – собако, подивись, що то пасеться.

Собака прибігає й каже:

– Коняка.

– Ну, то буде наша, – каже вовк.

Пішли до тієї коняки. Вовк так гребе землю, кротовину їсть, щоб розсердитися. Тоді каже:

– А дивись, собако, чи в мене хвіст тріпочеться?

Подивись собака:

– Тріпочеться, – каже.

– А тепер дивись, – каже вовк, – чи посоловіли в мене очі?

– Посоловіли, – каже собака.

Тоді вовк як кинеться, як ухватить ту коняку за гриву, попав її, розірвав, і їдять її вдвох з собакою. Вовк молодий, то він наївся скоро, а собака старий – гризе-гризе й нічого не з’їсть. Поприбігали собаки й прогнали його.

Іде той собака і по дорозі найшов собі такого ж кота, як він – на степу ловить миші.

– Здоров, – каже, – коте! А куди ти, – каже, – йдеш?

– А так блукаю собі. Поки молодий був, то робив у хазяїна – миші ловив, а тепер уже старий став, миші не бачу, хазяїн мене не злюбив, не дає мені їсти і прогнав мене з двору, то я оце й блукаю.

Собака каже:

– Ну, ходім, брате коте, я тебе нагодую. (Це вже й собака так хоче робити, як вовк).

Ідуть вони вдвох, побачив собака вівці та й посилає кота:

– Біжи, – каже, – брате, подивись, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь і каже:

– Вівці.

– Хай їх цей та той забере! Понабираємо за зуби вовни і не наїмося. Ходім далі!

Ідуть. Собака побачив гуси.

– Піди, – каже, – подивись, братухо, що то пасеться?

Кіт побіг, подививсь, каже:

– Гуси.

– Хай їм лихо! Понабираємо за зуби пір’я й не понаїдаємось.

Пішли вони далі. Ідуть вони. Побачив собака коняку.

– Біжи, брате, – каже собака котові, – подивися, що то пасеться?

Пішов кіт, подивився й каже:

– Коняка.

– Ну, це, – каже собака, – буде наша, поснідаємо добре.

Почав собака їсти землю, яриться та й каже:

– А дивись, коте, чи в мене хвіст тріпочеться?

– Ні, – каже кіт.

Собака знов гребе землю, щоб розсердитися, та й знов каже:

– А що, чи тріпочеться? Кажи, що тріпочеться!

Подивився кіт та й каже:

– Трошки почав тріпотатися.

– Тріпнем бісову коняку! – каже собака.

І знов почав собака гребти землю і питає кота:

– А дивись, брате коте, чи посоловіли в мене очі?

– А кіт каже:

– Ні.

– Е, ти брешеш! Кажи: посоловіли! – каже собака.

– Ну, нехай посоловіли, – кіт говорить.

Собака як розсердиться та як скочить на ту коняку! А та коняка як дасть йому копитами по голові! Він упав і очі витріщив. А котик як прибіжить та й каже:

– Ой, братику, як у тебе очі посоловіли!