Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 35

Був собі вовк та такий-то уже старий, що ніде вже нічого не пійма і не задере. «Піду, – каже, – ляжу на шляху, може, хто заб’є».

Ото ліг та й лежить. Коли це біжить молодий вовк. «Здоров, дядьку!» – «Здоров». – «А чого це ви тут лежите?» – «Та нездужаю вже і їсти добути; а ти ж хто такий будеш?» – «Та я такого-то роду, може, чували?» – «Знаю, – каже, – славні були увесь рід; чи і ти ж такий?» – «Е, дядьку, я ще чище їх усіх; ось я вам зараз їсти добуду».

Побіг та прямо на отару, а собаки як почують та за ним, а він прямо на того старого лупе. Добіг, перескочив через його, а собаки на старого. Всилу, всилу він утік. Пішов далі, ліг.

Аж ось біжить другий вовк. «Чого це ви, дядьку, тут лежите?» – «Та таке-то й таке, нездужаю вже і пропасти». – «От я вас нагодую». – «Та мене вже один нагодував. Ти сам чий будеш?» – «Та я такого-то заводу». – «Е, ваші всі були лайдаки та мошенники», – «Ні, дядьку, я не такий».

Аж ось їде чоловік кобилою, і лоша біжить. «Ідіть же, – каже, – дядьку, та ляжте у житі». Той пішов, ліг, а молодий як наскоче на лоша, погнав його у жито, задавив ще й почав. «Їжте, – каже, – дядьку».

Чоловік же за лошам, а той вовк до кобили, зарізав і кобилу. Пішов той чоловік, плачучи. «Оце вам, – каже, – дядьку, днів на стільки хвате».