Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 24

Розмовляли одного разу вовк з вовчицею.

– Погано тобі, вовче, живеться, – каже вовчиця.

– Чому? – дивиться на неї вовк.

– Ти все по кущах ходиш, від людей ховаєшся.

– Гм, – пробурчав вовк, – але ти також від людей ховаєшся…

– Ні, я де хочу, там і ходжу, і ніхто мене не бачить.

– Брешеш ти, голубонько! – не погоджується вовк. – Тебе бачать люди так само, як і мене.

– Вір – не вір, я правду кажу, – відповідає вовчиця. Покрутив вовк головою та й каже:

– Коли так, то давай перевіримо. Я заховаюсь у кущах, а ти йди у поле. Побачим: помітять тебе люди чи ні?

– Добре, – каже вовчиця, – подивимось!

Пішов вовк у кущі, а вовчиця вийшла у поле.

Побачили її орачі і почали гукати:

– Вовк, вовк!.. Бий вовка!

Почув це вовк у кущах, що його згадують, і дременув у ліс. Біжить та й думає: «Цікаво: вовчиця в поле вийшла – і нічого, а я в кущах сидів – і мене побачили!..»

Догнала його вовчиця, запитує:

– Ну, що, чия правда?

Віддихався вовк та й каже:

– Твоя правда. Нічого не скажеш!.. Якби не перевірив, ніколи б не повірив.