Читать книгу Коли звірі розмовляли: Українські народні казки про тварин - Сборник - Страница 3

Ото був собі такий бідний вовк, що трохи не здох з голоду: ніде нічого не піймає. От тай пішов він до Бога просити їжі. Приходить до Бога, та так збіднився, так збіднився, що ще гірший, ніж був.

– Боже, – каже, – милостивий! Дай чого їсти, а то пропаду з голоду!

– А чого, тобі їсти? – каже Бог.

– Чого дай, то дай!

– Отам на луці пасеться попова кобила, – вона ніяк не підбіжить, – от ту й з’їж!

От вовк мерщій від Бога – трюх-трюх, – так біжить! Та до кобили:

– Здорова була, кобило! Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– Що ж ти таке, що ти будеш мене їсти?

– Вовк! – каже.

– Та брешеш, – собака!

– Їй-богу, – каже, – вовк!

– Ну, коли ж ти вовк, з чого ж ти починатимеш мене їсти?

– А з голови! – каже.

– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже ти наважився мене з’їсти, то починай мене з хвоста; то поки доїси до середини, – а я все буду пастись, – та й доситішаю: тоді ти й закусиш ситеньким.

– Чи так, то й так! – каже вовк.

Та зараз до хвоста. Як потягне за хвіст, як вихоне та кобила задом, як дасть копитами в пику… вовк не знає вже, чи на цім, чи на тім він світі… А кобила як дремене! Аж курява встала. От вовк сидить собі та й думає: «Чи я не дурний чи я не скажений? – чому було не хватати за горло?»

От він знов потяг до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий! Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.

– Хіба, – каже, – тобі кобили мало?

Лає:

– Хай, – каже, – з неї шкуру живцем на гамани влуплять! Не то не наївся, а й трохи пики не розбила…

– Ну, коли ж так, – каже Бог, – то піди отам над яром, де такий ситий баран пасеться, – то ти його й з’їж.

Пішов вовк. Баран пасеться над яром.

– Здоров, баране!

– Здоров!

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що будеш мене їсти?

Каже:

– Вовк.

– Та брешеш, – собака!

– Ні, їй-богу, – каже, – вовк!

– А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?

– А як їстиму? З голови почну, та й увесь мій – не як!

– Е, вовчику, – каже, – вовчику! Коли вже наважився мене їсти, то стань краще от над оцим яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.

– Ставаймо! – каже.

От став він якраз над кручею – така круча! – роззявив рота – так та паща аж зяє: от би проковтнув! А баран як розженеться, як участить у лоб, – він – беркиць у яр!.. Добре наївся! Тоді сів сердега та й плаче: «Чи є я не дурний, чи я не скажений?.. Чи то видано, щоб живе м’ясо та само в рот ускочило?!»

Думав-думав… От пішов знов до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду!

Бог каже:

– Такий з тебе їдець! Тобі якби само в рот ускочило… Та вже що з тобою казать: піди, там чоловік на дорозі загубив сало – то й твоє; воно нікуди не втече.

Послухав; прийшов на місце – аж лежить сало. Він сів та й думає: «Добре, каже, з’їм я його, а воно ж солоне – пити схочеться… Піду спершу нап’юся, а тоді вже…» Пішов. Поки там до річки та від річки, а чоловік оглядівся, що нема сала, повернувся, – коли лежить. Узяв те сало. Приходить вовк – нема сала. От він сів та й плаче: «Чи я не дурний, чи я не скажений? Хто ж таки, не ївши, п’є?».

Сидів-сидів, так їсти – аж-аж-аж!.. Іде знову до Бога просити їжі.

– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу!..

– Та й обрид уже ти, – каже, – з тією їжею! Та що вже з тобою казати: піди, там, недалечко села, пасеться свиня, – оту й з’їж.

Пішов.

– Здоров, свине!

– Здоров!

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– А що ти таке, що ти будеш мене їсти?

Каже:

– Вовк.

– Брешеш, – собака!

– Ні, – каже, – вовк!

– Хіба ж, – каже, – вовкові їсти нічого?

– Нічого, – каже.

– Коли ж, – каже, нічого, то сідай на мене: я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство, – може, й тебе виберуть.

– Чи так, то й так! Вези!

Сів на свиню. Прибігає в село; вона як закувікає – аж вовк перелякався:

– Чого це ти, – каже, – кричиш?

– Та це я, – каже, – скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.

Коли це люди як сунуть з хат – з кочергами, рогачами, з лопатами… Хто що запопав… У вовка аж дух сперло, так перелякався (непереливки вже йому) та потихеньку до свині:

– Скажи, чого це стільки народу біжить?

– Та це ж, – каже, – для тебе.

От народ як ізсадив вовка, як почав пірчити, то вже йому й їсти не хочеться: насилу живий вирвався! Як дерне – та прямо до Бога.

– Боже, – каже, – милостивий, Боже милосердний! Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от віку кінець!

Бог каже:

– Піди, там он іде кравець, – нападеш та й поживишся.

Ледве потюпав. Перестріває на дорозі:

– Здоров, чоловіче!

– Здоров!

– Казав Бог, щоб я тебе з’їв.

– А ти що таке, що станеш мене їсти?

Каже:

– Вовк.

– Брешеш, – собака!

– Ні, – каже, – їй-богу вовк!

– Та й малий же, – каже, – з біса; ану, я тебе поміряю.

Та як укрутить у хвіст руку – давай міряти аршином! Міряв його, міряв, – уже тому вовкові й дихати не хочеться, а він усе його міряв. – Аршин і вздовж і вшир! – Поти міряв, що аж хвіст у руці зостався… Вовк як чкурне! Та вже годі до Бога, та побіг до вовків:

– Вовчики-братіки! Таке і таке лихо!

Вони давай гнатися за тим кравцем. Що тут у світ робити? Бачить – біда! Аж стоїть дерево; він на те дерево заліз аж на саму верховину. А вовки так те дерево й оступили, так зубами й клацають.

Бідний вовк і каже:

– Ні, – каже, – братці, нічого з цього не буде! От як зробимо: я стану на землі, а ви все на мене, все на мене – один зверх одного, аж поки досягнемо вражого сина…

Стали один зверх одного – така драбина! Тоді верхній:

– Ану злазь, вражий сину, будемо тебе їсти!

– А-а! – каже, – вовчики-братіки, помилуйте мене, не їжте!

– Ні, – кажуть, – не можна: злазь!

– Стривайте ж, – каже, – я на схід душі хоч табаки понюхаю.

Тільки що нюхнув, та – ачхи! А спідньому вчулося, він верхнього міряє та каже: аршин! Він як присяде, – так усі й покотились. Отака купа! А він тоді драла!.. Вони за ним; піймали й розірвали. А чоловік тоді зліз з дерева.

– Спасибі, – каже, – Богу, що не допущено душі християнської лютому звірові!

Та й пішов собі безпечно додому, та й живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-вино пив, по бороді бігло, а в роті нічого не було.

От вам казка, мені бубликів в’язка, мені колосок, а вам грошей мішок.