Читать книгу Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці - Сборник - Страница 22

Жив на Буковині дуже мудрий селянин Іван, який блукав селами – карав зло й робив добро. Якось приблукав він до Лужан. Дивиться, а перед ним стирчить фабрична труба, і з тої труби дим хмарою валить.

Іван задумався і каже:

– Файний дим… Ото якби мені такого диму десь дістати!

Пішов до фабриканта.

– Добрий день, пане.

– Добрий день. Чого прийшов, Іване?

– Хочу купити у вас дим, що йде з найбільшої труби.

Пан посміхнувся:

– Нащо тобі того диму, Йване?

– Та хочу і я чимось ґендлювати.

Домовилися. Іван заплатив гроші й поліз на трубу. Добрався до вершечка, сів собі й сидить. Далі накрив трубу капелюхом. Дим не йде більше в небо – розходиться по фабриці, б’є людям у вічі. Прибігли до пана:

– Пане, робіть щось, бо ми, адіть, плачемо.

Фабрикант розсердився. Вийшов надвір і махає Іванові:

– Ану, злізай звідти! Не грайся димом!

Іван відповів:

– Це, пане, мій дим – роблю все, що хочу з ним!

Біда панові з Іваном. Дим бухкає клубками у фабрику, люди покинули роботу. Коли і в канцелярії вже не могли дихати, пан знову вискочив надвір:

– Злізай уже, Йване, дим виїдає мені очі.

– А най виїдає… Я не злізу, бо це є мій дим – роблю все, що хочу з ним.

– Я куплю його від тебе, Йване!

– Не продаю, пане.

– Та я добре заплачу.

Чоловік подумав, що за той дим візьме файні гроші, та й сказав:

– Дасте тисячу лей, то най буде – злізу.

– Дам, Іванку, лише йди сюди.

Іван зліз із труби, взяв у пана гроші й пішов далі шукати багатих панів.

Прийшов до Садгори, де був великий ярмарок. Ходить він поміж людей, придивляється – хто і чим торгує. Раптом – глип, а перед ним гендляр, і борода в нього широка, як лопата. Іван дивиться на неї з одного боку, з другого.

– Ех, борідка! – похвалив. – Продай мені, Мошку, свою бороду.

Гендляр тільки витріщився – подумав, що той трохи не в розумі. А коли це так, можна злупити якийсь гріш.

– Най буде, Йванку, – відповів. – Заплати ти двісті лей і можеш собі думати, що вона твоя.

Іван нараз відрахував гроші, дав їх Мошкові. Потім погладив бороду і став собі збоку, бо Мошко мусив торгувати крамом. Коли покупці відходили, він брав Мошка за бороду, посіпував нею, виривав сиві волоски. Той усе терпів за двісті леїв.

Пізно вночі селянин постукав Мошкові у двері. Гендляр подивився у вікно й спитав:

– Чого тобі, Йване?

– Я прийшов до бороди. Ану, дай її сюди на хвильку.

Що мав робити Мошко? Отворив вікно і висунув бороду Іванові. Той посіпав нею, вирвав кілька волосків. У Мошка навіть сльози закрутилися.

Наступної ночі селянин прийшов знову. Поторгав трохи за бороду, закрутив на палець кілька волосинок, висмикнув їх і пішов.

Рум’яне Мошкове лице за кілька днів зблідло. Він почав просити:

– Ти, Йване, не приходь до бороди вночі.

– Ні, це моя борода, і я буду приходити, коли мені захочеться.

Мошко вже напудився. Через кілька днів сказав:

– Чуєш, Іванку, ти продай мені свою бороду. Даю тобі двісті лей і – гай!..

– Ні, за такі гроші ніколи не продам таку файну бороду. Як даси тисячу лей, то аж тоді вона буде твоя.

Що мав робити Мошко? Вийняв тисячку і дав хитрому Іванкові.

А той узяв гроші й пішов далі по Буковині. Кажуть, зустрів і потім дурних багатіїв.