Читать книгу Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці - Сборник - Страница 25

Одна вдова, проста жінка, та оддала дочку за поганенького панка. От раз той зять і поїхав до тещі в гості. Та й каже він своєму наймитові:

– Я балакатиму до тещі не по-нашому. А як вона спитає в тебе, чого я так балакаю, то ти скажи, що я вже забув по-своєму балакати, а тільки по-німецькому вмію. А як я що скажу по-німецькому, так ти їй по-нашому переказуй.

– Добре! – каже той.

От приїхали. Теща рада, що зять приїхав, вітається до нього, а він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

– Що це йому таке сталося, що річ йому одібрало?

– Та то він уже забув по-своєму балакати, а навчився по-німецькому, – каже парубок.

От теща почала про дочку розпитувати та про онуків, зять усе:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Так їй аж страшно його стало.

От тоді питає вона зятя:

– Може, обідати вже будете?

А він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит перекладає:

– То він каже, що не хоче обідати.

Пан сердиться, що наймит так каже, та аж кричить: «Вухри-мохри!», бо їсти страшенно хоче. А наймит:

– Ідіть, – каже, – паніматко, од його, а то бачите – аж сердиться, що ви з обідом докучаєте.

Теща з наймитом пообідала, а зять зостався не ївши. От увечері знов теща питає зятя, чи не вечерятиме.

А він:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

Наймит каже:

– Не хоче вечеряти, каже, щоб дали тільки шматок хліба та кварту води.

Так теща дала йому шматок хліба та кварту води, а сама повечеряла з наймитом.

Зять уже так сердиться на наймита, а таки не хоче по-своєму балакати.

От уранці лагодиться вже він їхати.

Теща й того й сього несе на віз дочці та онукам на гостинець.

А він радий, що такого багато, та:

– Вухри-мохри! Вухри-мохри!

А наймит:

– Не несіть нічого! Пан не хоче брати, каже, щоб забрали геть.

То теща й позабирала усе назад. От як виїхали за слободу, пан почав наймита лаяти і каже:

– Я через тебе голодний сидів і додому нічого не везу. Коли так, чого ж я сюди й приїздив?

А наймит каже:

– А хіба ж я знаю по-німецькому! Я ж думав, що як слід переказую.