Читать книгу Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці - Сборник - Страница 21

В одному селі жили два сусіди. Один був багачем, а в другого злидні з бідою подружилися – з хати не вилазять…

От якось на переднівку в бідного не зосталося й пучки борошна. Голодні діти плачуть, їсти просять, хоч бери та вішайся.

Пішов бідний до багатого. А той сидить під грушею в садку і смажене порося з начинкою смакує.

– Позич, сусіде, мірку зерна до нового, – поклонився бідний у ноги багачеві.

Багач зиркнув на бідного, облизав масні пальці, та й відповідає:

– Хіба погодишся на те, що я скажу, тоді, може, й дам.

А в ті часи панував закон: лихвар мав право зробити зі своїм боржником що завгодно.

– Гаразд, – дав згоду бідний.

Багач посміхнувся.

– Ні, не скажу сьогодні. Скажу тобі завтра.

Дав сусідові зерна, а сам знову сів за порося. Другого дня уранці прийшов бідний за словом.

– Лізь у мішок, – наказав багач.

Мусив лізти бідний у мішок. Багач його зав’язав, завдав собі на плечі та й поніс до річки. Хоч дорога туди й недалека, гладкий багачисько швидко натомився.

«Сам не донесу, – подумав собі. – Піду до кума, най підсобить».

І залишив ношу при дорозі.

Сидить бідний у мішку, коли чує – щось торохтить шляхом. Він почав кричати:

– Ой-ой, людкове добрі! Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

А з міста їхав сам війт – добрими кіньми й новенькою бричкою.

Почув із мішка голос і зупинив коней:

– Що ти там верзеш?

Бідний своє:

– Не вмію ні писати, ні читати, а мене хочуть воєводою обрати!

«Гм, – думає війт, – такого й світ не бачив, аби якийсь там голодранець став раптом воєводою! Ні, цього не допущу!»

Викотився із брички і, сопучи, підбіг до мішка.

– Ану повтори ще раз, що ти говорив.

– Та я кажу, пане: хто посидить у мішку до вечора, той буде воєводою. Такий наказ від цісаря прийшов.

– Стривай-но, любий, – змінив голос війт. – Чи нам не помінятися з тобою місцями? Ти ж у державних справах нічого не тямиш. А я тобі ще й сто червінців дам.

– Це можна, пане, – погодився бідний. – Розв’язуйте хутчіш, аби хтось не побачив.

Війт і розв’язав, а щоб бідняк не передумав, мерщій вліз у мішок. Бідний забрав червінці, зав’язав міцно війта і каже:

– Тепер, пане, сидіть собі тихенько і ждіть, доки вас у воєводське крісло посадять!..

А сам сів у бричку і покотився до міста.

Коли це багач веде свого кума. Взяли мішок і понесли до річки.

– Щось наче важчий став, – крекче багач, дивується.

А війт – анічичирк, боїться, щоб обман не виявився. Доволокли мішок до річки, розгойдали і кинули у воду.

– Ну, слава Богу, на одного жебрака в селі стало менше! – зареготів багач. – Заберу його садибу.

І подалися до корчми.

Чи довго, а чи коротко вони там були, досить що вийшли, обійнявшись, коли сонце заходило. Бачать, їде бричка. Та хто на бричці? Бідний! Але його і не впізнати. Нова свитина, чоботи добрячі, шапка смушева набакир. Очі витріщили з дива:

– А ти звідки взявся?

– З того світу їду! – і не моргнув бідний. – Святі коней з бричкою мені подарували, одягли й нагодували, ще й гостинців дітям, як бачите, наклали.

Багачі перезирнулись.

– Чекай-но, сусіде, – каже багач бідному. – А вони усіх там обдаровують?..

– Ого, ще й не так! – засміявся бідний. – Баба Оришка, що її учора поховали, десь там позаду цілий віз золота везе!

– А як туди дорогу знайти? – аж затрусилися обидва багачі.

– Ідіть тією самою дорогою, якою ви послали мене. Тільки не баріться, а то все до крихти інші розхапають.

Бідний голосно вйокнув і залишив п’яних посеред дороги.

Багачі постояли хвилину на місці, а потому один перед одним метнулися до річки.

– Лізь, куме, перший, – каже багач, – бо ти вмієш плавати.

Кум роздягнувся і поліз у воду. Відійшов трохи від берега, попав на глибінь і почав молитися. Але зрозумів, що непереливки, та як закричить:

– Куме, мені вже амінь!

А багачеві почулося, що той вигукнув: «Куме, є вже кінь!» – та й собі кричить:

– Держи його міцно, я тобі зараз допоможу!..

Шубовснув у воду – тільки за ним забулькотіло… А бідний з того часу зажив собі по-людськи.

Я, правда, там не був, лише чував усе це від старих людей.