Читать книгу Країна дурнів: Казки про дурнів. Небилиці - Сборник - Страница 18

Жила колись в одному селі вельможна пані Ванда Холерська. У неї був син Мундзьо, який мав замість голови торбу з січкою. Паничик нічого не робив, а лише лежав і носом пускав бульки. Іноді приспівував:

Коли синові сповнилося двадцять і його не можна вже було пускати на вулицю без сподень, пані Ванда сказала:

– Мундзю, завтра в костьолі буде набоженьство. Вберися файненько і підеш туди. Там будуть слічні панєнки. Кинь на котрусь оком – може, сподобаєш.

На другий день Мундзьо пішов до різника, купив у нього коров’яче око й побіг до костьола. Дивиться, а там панянок – хоч греблю гати. Підійшов до найфайнішої і фляцнув її коров’ячим оком у лице:

– Мамунця говорили, що панєнка, на котру кину оком, буде моєю жінкою.

– Відчепися, в твоїй голові сім днів не метено! – крикнула панянка.

Прийшов Мундзьо додому й хвалиться:

– Мамунцю, я кинув оком на одну паннунцю…

– А вона що?

– Та сказала, що в моїй голові сім днів не метено.

– Не слухай її… То якесь дівчисько! Ніцнічого не розуміє!

Якось із сусіднього села прийшов до пані Холерської її рідний брат.

– Чому, сестро, не ожениш Мундзя?

– Та з ким оженю, коли панянок мало, а хлопки не хочу.

– Я тобі допоможу… Най іде Мундзьо зі мною, я його десь зачеплю…

– Най іде! – зраділа пані.

Дала синові хліба з повидлом і наказала:

– Мундзю, підеш з вуйком. Та гляди: не пхай палець у ніс і не махай ногами, як сядеш на лаві!

Вуйко пилувався, а Мундзьо біг за ним і не встиг з’їсти хліб з повидлом. Прийшли вони до одного мазура. Вуйко сказав:

– У тебе є дівка на відданні, а в мене, ади, який парубійко вигудів. Може, сватами станемо?

Мазур втішився, бо й сам хотів витрутити дівку з хати.

– Най буде, – сказав і покликав доньку.

Дівчина подивилася на Мундзя і дала згоду віддатися за нього. У хаті почали говорити про весілля.

Мундзьо зголоднів. Вийшов надвір, сів на призьбі та й поїдав хліб з повидлом. Дівчина подумала, що він хоче з нею говорити, і вийшла до нього.

А була зима. Почав падати сніг.

– Ох, мете! – сказала дівчина.

Мундзьо подумав, що вона про нього таке каже, і розсердився:

– Іди геть, мавпо! Я мету те, що мені дали мамунця, а тобі не дам і понюхати.

Дівчина заплакала. Увійшла в хату й каже:

– Тату, я за того дурня не піду, бо він як їсть, то так чавкає, аж пси у сусідів гавкають.

Вуйко забрав Мундзя і пішов з ним геть.

– Завтра засватаємо іншу панєнку.

– Нєх бендзє, – мовив парубок.

На другий день вуйко купив Мундзьові нову сорочку, файний плащ і капелюх. Парубок убрався у нове, й вони рушили аж до третього села. Вуйко йшов широкими, як у коломийського злодія, кроками, а Мундзьо дріботів за ним. Тепла сорочка дуже його гріла. Парубок упрів. Зайшов нарешті у корчі, скинув сорочку і повісив її на грабка. «Як будемо вертатися, – подумав, – то заберу». І побіг за вуйком. Прийшли в село, зайшли до хати, де була панянка.

– Добрий вечір вам!

– Добрий вечір. Просимо сідати.

Вуйко сів, а Мундзьо, загорнутий у плащ, став коло печі.

– Ми чули, – сказав вуйко, – що у вас є дівка на відданні. У нас, ади, який панич. Як він сподобається вашій доньці, то будемо шукати злагоди.

Тато покликав доньку. Та подивилась на парубійка й мовила:

– Файний панич…

– Ану, дорогі гості, просимо до столу!

Вуйко скинув плащ. Мундзьо скинув теж і без сорочки сів за стіл. Дівчина закричала:

– Ой, ні! Я не хочу такого чоловіка! Це якийсь дурень.

Вуйко схопив Мундзя за руку і потягнув з хати.

– Най тебе шляг трафить!

Через кілька днів пішли сватати панянку аж у п’ятому селі. Вуйко не спускав з Мундзя очей – боявся, аби знову той не виріскав якусь чудасію. Зайшли вони до хати, де була дівка на відданні. Мундзьо був ґречний, чемний. Коли подали їсти, він навіть не дивився на горілку.

– О, доброго зятя будемо мати! – тішився господар.

Мундзьо сподобався і дівчині. Вже повставали з-за столу й почали говорити про весілля. Мундзьо – глип на піч, а там макітра з пирогами! Закричав на всю хату:

– Тримайтеся, пироги, бо йдуть ваші вороги!

Схопив макітру, стис межи колінами і почав давитися. Так молотив, що аж у горлі квакало. Під кліп ока випорожнив макітру і витер губи рукавом. Вивернувся на лаві й заспівав:

Панянка спудилася й каже:

– Я не хочу й видіти такого чоловіка, що їсть за п’ять косарів. Най іде собі!

Пішли. Дорогою вуйко поносив Мундзя останніми словами. Той відповів:

– А що я мав робити, як ті пироги моргали на мене?

Коли прийшли додому, пані Ванда спитала:

– Ну як, Мундзьо вже має пару?

– Не можу цього драба повісити якійсь дівці на шию. Більше нікуди не піду, – відповів їй брат.

– Я дам тобі морг поля і корову, – обіцяла Ванда.

Брат погодився. Пішли вони ще в одне село. Знайшли там дівчину, яка хотіла мати чоловіка. Мундзьо їй сподобався.

Сіли за стіл і почали пити. Мундзьо нахлептався горілки й почав белькотіти:

– Ото, вуйцю, добре нам живеться. Це ми вже четверту дівку сватаємо, га? І всюди нас частують! Так, як має бути… Завтра підемо до п’ятої, а потім до шостої…

Господар і господиня аж поблідли.

– Ми подамо до суду!.. Це образа гонору!.. – крикнув старий мазур.

– Не гнівайтеся, господарю, – почав просити вуйко, який боявся втратити морг поля і корову. – То не Мундзьо говорить, а горілка з нього. Коли вип’є, то ще не таке може наговорити.

Мазур втихомирився.

Настав день весілля. Гості посідали на вози і гайда до костьолу вінчати молодих. По дорозі здибали хлопців, що зліпили снігову бабу. Вони ніяк не могли висадити голову на тулуб. Мундзьо закричав:

– Чекайте, хлопці, я висаджу ту голову!

– Не йди, Мундзю, бо нас ксьондз чекає, – сказала молода.

– Най собі чекає. Мені що до того?

Молодий почав згортати сніг, а молода вернулася додому.

Кажуть люди, що Мундзьо тепер живе зі сніговою бабою.