Читать книгу Записки в узголів’ї - Сей-шьонаґон - Страница 43

Заміський дім Шіракава належить тайшьо[48] Нарітокі, що мешкає на проспекті Ічіджьо. Тут влаштували великий прийом, на якому мали читати «Вісім повчань». До заміського маєтку прагнули потрапити найвищі чиновники країни. «Якщо приїдете пізно, то не зможете поруч залишити екіпаж», – попередили мене, а тому я поквапилася туди з першими краплями роси. І справді, вже дуже скоро не залишилося жодного вільного місця. Екіпажі стояли один за одним. А почути щось можна було лише в перших трьох рядах. Наближалася середина червня, а тому надворі було дуже спекотно. Мабуть, лише той, хто сидів біля ставка, міг бачити лотоси і хоча б трохи відчувати прохолоду. Усі вищі чиновники були присутні на цьому заході, за винятком, мабуть, лише Правого та Лівого міністрів. Вони були одягнені в одяг із тоненького шовку; який навіть просвічувався і був зісподу кольору блідої лазурі. Чоловіки більш літнього віку були одягнені у синюваті штани поверх білих – виглядало дуже прохолодно. Але державний радник був одягнений, як молодий хлопець, що зовсім не відповідало рівню події, бо одразу викликало відповідну реакцію у решти гостей. Усі штори були підняті, поважні гості сиділи посеред зали. Молоді ж хлопці ходили по веранді в красивих каптанах або ж «мисливській одежі» – на це приємно було подивитися. Коли ж сонце вже стояло в зеніті, з’явився Самі-но чюджьо, так називали тоді канцлера Мітака. Він був одягнений у яскравих кольорів одяг: ліловий каптан, штани з візерунком, спіднє білого кольору. Здається, він все ж таки був одягнений занадто тепло для цієї пори, проте дуже красиво. Віяло у нього було з червоного паперу, а планки віяла сяяли різними кольорами, і коли ним змахували, здавалося, ніби квітне гвоздика. Поки проповідник не зайняв свого місця, внесли підношення Будді, правда, не знаю, яке саме. А от чюнаґон[49] Йошічіка був дуже гарний, виглядав набагато краще, ніж зазвичай. Усі намагались одягнутися якомога строкатіше, яскравіше, однак лише в чюнаґона не виглядав жодний край спіднього. Він лише поглядав у бік з екіпажами дам та все посилав прислугу щось передати від його імені. І це, звісно, всі помітили і дивилися з великою цікавістю. Для екіпажів, що прибули вже пізніше, не знайшлося місця, а тому вони зупинилися біля ставка.

Чюнаґон запитав у Санекати: «Хто з твоїх людей найкраще зуміє передати моє привітання? Приведи його сюди». Кого привів Санеката до чюнаґона, я не знаю, і що саме він передав у своєму привітанні, я також не знаю, лише люди, які сиділи поруч, могли щось собі пофантазувати, а я взагалі нічого не почула. Слуга ж пішов геть із таким серйозним виглядом, що всі розсміялися. Згодом він зупинився біля одного з екіпажів і почав щось говорити. Потім довго чекав на відповідь.

– Мабуть, дама складає своє послання у віршах, – сказав чюнаґон пану Санекаті. – Допоможіть мені теж скласти вірш у відповідь.

Усі з великим нетерпінням чекали, коли ж повернеться слуга, навіть найстарші з чиновників дивились у бік екіпажа дами. Та й увесь натовп також дивився в той бік. Мабуть, дама вже дала відповідь, оскільки слуга зробив декілька кроків уперед, та потім вона знову покликала його своїм віялом. Певно, захотіла щось виправити у вірші, проте вона так довго складала його, що краще вже залишила б так, як є. Не встиг слуга повернутися, як посипались: «Ну як?», «Ну що?». Чюнаґон швидко покликав слугу і почав його розпитувати. Слуга намагався чітко відповідати, але Санмі-но чюджьо перебив його: «Давай коротше, не вибирай слова – так лише зіб’єшся!». На що я потім почула від слуги: «Та тут хоч і помилишся, все одно зміст один і той самий». То-дайнаґону[50] більш за все було цікаво, що ж там відбувається: «Ну, що ж вона відповіла?»

– Сказала, що «пряме дерево неможливо зігнути», – відповів чюнаґон.

Ох і розсміявся тоді дайнаґон, і всі інші слідом за ним, але ж цей сміх міг донестися і до дами. Чюнаґон почав допитувати слугу:

– А що ж вона відповіла до того, як виправила послання?

– Вона дуже довго нічого не говорила. Тоді я запитав: «То що, ви не дасте жодної відповіді?» І коли я збирався вже йти назад, вона мене зупинила.

– А чий то був екіпаж? Ти побачив?

Однак тим часом проповідник уже зайняв своє місце, і запанувала тиша. Усі враз притихли і навіть не помітили, як зник екіпаж дами. Фіранки в екіпажі були зовсім нові, ніби їх сьогодні почепили. Дама була одягнена в кімоно з фіолетового шовку, поверх якого було ще одне – прозоре, легке. А ззаду екіпажа виглядав ще і шлейф з гарним візерунком.

– Хто ж вона така? Яку ж відповідь вона послала? – запитували всі навкруги.

А мені дуже сподобалось, як вона відповіла.

Ранкову службу вів Сейхан.[51] Який же гарний він був! Мені цього дня було дуже спекотно, до того ж повертатися треба було раніше, тому я подумала собі: «Трохи ще послухаю та й повернусь», – але, на жаль, людей приїхало так багато, що мій екіпаж був затиснутий з усіх боків, так що неможливо було зрушити з місця. Тож я вирішила, що поїду одразу, як закінчиться служба, і попросила передати це екіпажам, що перегороджували мені шлях. Володарі екіпажів зраділи, оскільки їм можна буде наблизитися до проповідника. Погоничі почали метушитися та кричати: «Давай скоріше!»

– Ну яка безсоромна! – казали при цьому високоповажні люди, дехто з них жартував або ж сміявся з мене.

Проте я робила вигляд, ніби не чую всього цього, і спокійно продовжувала рухатись. А тут ще й чюнаґон крикнув услід:

– Дама вирішила нас покинути? Що ж, правильно зробила!

Однак який же він був прекрасний цієї миті. Я навіть не розчула повністю його слів, оскільки, мабуть, від спеки запаморочилося в моїй голові. А тому вже після того, як я виїхала за ворота, відправила йому з посланцем наступні слова: «Ви теж, напевно, входите до числа п’яти тисяч благочестивих».[52] І вже згодом повернулася додому.

Протягом усіх днів «Восьми повчань», з першого до останнього, у дворі стояв екіпаж однієї дами, проте жодного разу ніхто не бачив, щоб хтось виходив з нього. Отаке! Екіпаж стояв без руху, ніби намальований. Це було дуже цікаво, незвично і прекрасно. А головне, усім хотілося знати, що ж це за дама, яка приїхала в цьому екіпажі. Саме тоді то-дайнаґон приснув:

– О, та там точно якась потвора сидить, а не дама!

Усі тоді дуже сміялись.

А вже в двадцятих числах того ж місяця чюнаґон Йошічіка прийняв чернечий постриг, – ось така сумна подія. Коли на сакурі облітають квіти – це звичайна річ у нашому тлінному світі.

Але ж чюнаґон був таким молодим, у такому віці, «коли квітка ще тільки чекає своєї роси на пелюстках…».