Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 3

Літо 862 року

Ясноок першим відчув: сталося щось непередбачуване.

Ще хвильку тому він із княжичами завзято cтинав дерев’яною зброєю кропив’яні хащі біля гостроколу, та раптом завмер, прикипів до місця, немов до чогось дослухаючись.

Невдовзі й наставник Бьорґульф, зачувши недобре, сердито цитькнув на галасливих дітлахів. А й справді, щось відбувалося: заметушилася сторожа на заборолах[1] фортеці, забігали воїни-руоси, залунали закличні вигуки. І одразу ж хрипко засурмив ріг – тривога!

На верхній галереї терему, де маленька Мила бавилась лялькою, з’явилася занепокоєна княгиня.

– Що се за ґвалт, Бьорґульфе?

Але старий воїн уже поспішав на стіну. На ходу кинув через плече:

– Забирай дітей, вельможна пані! Та хутчіш!

Відколи це він посмів наказувати дружині Хорива Київського?

Проте горда княгиня не виказала свого обурення. Підхопивши на руки Милу, заходилася скликати синів. Гукнула й Ясноока – та де там! Нехай княжичі ховаються за жіночими подолами, а він, Ясноок, син вікінга! Його місце на заборолах фортеці – там, де й належить бути воїнам. Не звертаючи уваги на окрик княгині, хлопчина, розмахуючи дерев’яним топірцем, помчав за Бьорґульфом.

Звуки рогу продовжували тривожно пронизувати тишу спекотливого полудня. Звідусіль поспішали воїни-руоси, нашвидку застібаючи шоломи, підв’язували поручі, зручніше перехоплюючи зброю. Ясноока грубо штовхали. Хтось гримнув, щоб забирався геть і сховався за запорами. Але хлопчик, чіпляючись за поручень сходнів і протискуючись між чоловіками, все ж видерся на майданчик оглядової вежі над ворітьми.

Та його помітили й тут.

– Заберіть геть Еґільсона! Чому щеня плутається під ногами?

Проте Ясноок мов кліщами уп’явся в поручень на майданчику і раптом заволав:

– Мама… Там моя мама!

Він уже бачив її: без шолома, зі світлим волоссям, що маяло на вітрі. Кінь її мчав учвал і з розгону влетів у воду – туди, де був брід через річку Стугну, на підступах до фортеці Вітхольм.

Воїни, що з’юрмилися вгорі, загукали, підбадьорюючи вершницю. Певна річ: відважна дружина ватажка Еґіля не гнатиме верхи без причини, мов навіжена. Разом із кількома воїнами вона втікала від ворога, і хоча переслідувачів ще не було видно, та з боку бору за Стугною вже долітав гомін і чувся глухий тупіт копит близької гонитви.

Що б це могло бути? Хто насмілився напасти на воїнів, які служать київському князю Хориву?[2]

Тим часом утікачі, спінюючи води Стугни, проминули брід і, безжально шмагаючи коней, поспішили на дорогу, що вела вгору до Вітхольма. І зараз же на протилежному березі показалися переслідувачі. Все нові й нові вершники виринали із заростей. Попереду, люто горлаючи, щодуху скакав воїн у шоломі із золоченими рогами, і у Вітхольмі його одразу впізнали.

– Оскальд! Вичекав слушного часу в Києві, Рюриків пес…

– А ондечки й кияни з ним. Боярин Гур’ян зі своїми людьми… І Вавила з дружиною. Хай згинуть ці зрадники в обіймах крижаної Хелі!..[3]

– Що ж, схоже, матимемо насолоду від славної пісні списів![4] – майже весело мовив хтось. – Покажемо ж цим киянам, що не дарма ми їли хліб Хорива Київського!

Ясноок не слухав. Його охопила тривога. Де ж батько – сильний і відважний ярл[5] Еґіль? Як він допустив, щоб ці люди напали на матусю?

Одначе, хоч як пильно хлопчик вдивлявся в обличчя вершників, що наближалися до фортеці, батька серед них він не помітив.

Погоня наспівала, хоча втікачі вже прогуркотіли божевільним чвалом по першому з містків через рови, що оточували Вітхольм. Один із супутників дружини ярла, вистрибнувши на ходу із сідла, перерубав мотуззя, і місток злетів угору під вагою вантажу, миттю перетворившись на заслону. Кінь не сповільнив бігу й помчав за іншими, тож спішеному воїнові не лишалося нічого іншого, як кинутися до залишків зрубаних на підступах до фортеці сосен – він сподівався у такий спосіб дістатися до найближчих заростей, а відтак сховатися в лісі.

Проте хтось із переслідувачів пустив безжальну стрілу, що наздогнала воїна, – і той упав сторч, покотившись по схилу просто в одну із ям-пасток.

Вітхольм – колодяна цитадель північних найманців князя Хорива – стояв на пагорбі й був непогано укріплений. На крутих схилах та підступах до стін приховано чимало ям-пасток із загостреними кілками на дні, влаштованих для того, щоб кіннотники не могли упритул наблизитися до фортеці. Три ряди ровів із містками, які будь-якої миті могли перетворитися на заслони, утворювали наступну лінію укріплень. Дорогою втікачі встигли перерубати мотузки, що утримували ще два містки, – і щоразу сміливцям доводилося платити життям за кілька виграних хвилин.

Нарешті й переслідувачі змушені були стримати коней. До них ще не могли долетіти стріли, пущені зі стін кріпості, та заслони й пастки вже почали робити свою справу. Коли остання трійця втікачів ступила на підйомний міст біля кріпосної брами, воїни на заборолах нарешті змогли полегшено зітхнути. Зарипіли канати, підіймаючи міст, сторожа навалилася на ворітниці, величезні колоди-засуви вляглися у свої пази.

Вершниця заледве не впала на руки руосів, що миттю підбігли до неї. На її щоці кривавилося садно, світлі пасма впали на обличчя, плащ був подертий, а на обтислій торс кольчузі проступали сліди крові та кінська піна.

– Швидше! – повторювала вона, задихаючись. – Ми маємо бути готові! Оскальд не відступить. Київські бояри пообіцяли зробити його князем, тож тепер ми йому кісткою стоїмо поперек горла. Старого Хорива Оскальд сам підняв на списа… А жерці Велеса[6] прославили вбивцю…

– А де наш ярл? Вальґерд, заради всіх богів – скажи, що з Еґілем?

Судома спотворила обличчя жінки. Насилу подолавши клубок у горлі, вона гордо підвела голову.

– Мій чоловiк помер як герой, до останнього подиху залишаючись вірним Хориву. І валькірія вже переносить його променистим Біврьостом до палаців Валгалли![7]

Не гаючись, вона віддавала накази. Веліла розпалити жаркий вогонь під казанами зі смолою, віднести усі списи і дротики на стіни, а тим часом готувати кати[8]. Їй підкорялися, бо Вальґерд на прізвисько Легконога була дружиною ватажка, ще й до того ж мала славу неабиякої войовниці. Вона напевно знає, що робити!

Серед загального сум’яття перед Вальґерд постав Ясноок.

– Мамо! Я буду з тобою, я повинен битися!

І зараз же повис на ній, тремтячи всім тілом і схлипуючи. Він уже зрозумів, що батько загинув, та все ще не міг повірити у страшну звістку. Його охопили страх і гіркота, він навіть забув, що дев’ятирічному вікінгові, до того ж синові ватажка, не личить поводитися, мов нетямущому глуздирю[9].

Вальґерд відкинула із синового чола пасмо волосся – такого ж золотавого, як і в неї. Гостро поглянула в сині очі, за які кияни прозвали сина княжого найманця на свій лад – Яснооком. Але зараз із уст жінки зірвалося його скандинавське ім’я – немов нагадування про те, якого він роду.

Хлопчик виструнчився.

– Так, мамо! – він дивився на неї, стримуючи сльози.

Вальґерд здавалася величною і спокійною.

– Ти не зможеш допомогти мені тут, сину. Але ти повинен повернутися до княгині Тьорд і охороняти її та княжичів.

Ясноок здогадався: вона хоче просто одіслати його – і спробував заперечити. Та Вальґерд його вже не слухала. Воїни відвертали її увагу, щось запитували, чекали наказів. Серед них хлопчик помітив Бьорґульфа – і наставник миттю прочитав німе благання в очах Ясноока.

– Тобі, Вальґерд, теж слід піти до господині, – промовив він, торкаючись плеча войовниці. – Ти маєш розповісти Тьорд про останню годину життя її чоловiка, князя Хорива Київського. Та й про себе саму варто потурбуватися – перев’язати рану і хоча б трохи передихнути перед битвою.

Шум довкола посилився настільки, що Ясноок вже погано тямив, що відбувається. Раптом немов кулак велетня гупнув у стіну – та так, що аж здригнулася земля під ногами, а з навісів заборол посипався дерновий настил. Скрізь порохнява, голосний лемент, над киплячими казанами зі смолою клубочиться масний дим… Сходнями, зовсім поруч, скотився простромлений стрілою воїн-варяг, забився, засукав ногами, хапаючи ротом суху землю. У синьому небі над головою описували темні дуги запалені стріли. Хтось волав, благаючи води; зруб, охоплений полум’ям, закидали землею.

Ясноок смикнув матір за руку, і Вальґерд нарешті зрушила з місця. Вони квапливо проминули оточені земляними валами господарські будівлі, житлові зруби, пройшли повз довгу стіну великого терему і почали спускатися до підземелля. Тут збилися тісними гурточками перелякані княгинині служниці, двірські карлики, стара мамка. Княгиня з дітьми ховалися углибині, за масивними дубовими дверима, і Вальґерд ледве достукалася до неї.

Нарешті княгиня відчинила. Бліда і перестрашена, вона брязкотіла скроневими підвісками об дорогі прикраси барм і плаття.

– Вальґо, ти? – скрикнула вона, побачивши войовницю. – О пресвітлі боги!.. Що ж на нас чекає?

У непроглядній пітьмі підземелля, яку майже не розсіювало світло скалки, подруги посідали на земляну лаву і заговорили стиха, схилившись одна до одної. Поява Вальґерд дещо підбадьорила княгиню Тьорд, і навіть звістку про смерть чоловікову вона сприйняла без сліз. Коли ж дізналася, що в усьому винен Оскальд, у її голосі почулася ненависть:

– Клятий варяг!.. Чула я, що намислив він лихе, не раз говорила князю. Та ж ні, не послухав мене Хорив, тільки й мови було, що про святість гостинності. Та не ті нині часи, щоб усякого вовка радо приймати…

– Варягів і жерці Велеса підтримали, – тихо мовила Вальґерд.

– Чи ба! Змієві служать і самі стали як ті змії, – спалахнула княгиня.

Ясноок умостився у протилежному кутку біля княжичів і Мили. Спочатку він прислухався до жіночої перемови, але княжичі термосили, допитувалися, що там, нагорі. Старший, одноліток Ясноока, раз по раз хапався за дерев’яного меча. Молодший, названий на честь батька Хоривом, навпаки – шморгав носом, розпускав нюні. Маленька княжна Мила, вся у світлих кучериках, з родимкою в куточку губ, спершу заусміхалася, радіючи приходові Ясноока, але, помітивши сльози в братових очах, і собі запхинькала. Ясноок посадовив її на коліна, почав утішати – нарешті Мила заспокоїлася.

Коли княгиня туго стягла вузол пов’язки на руці Вальґерд, войовниця підвелася й переперезала кольчугу.

– Невже ти туди? – ахнула княгиня. – А ми ж як?

– Не знаю, – зітхнула Вальґерд, не спускаючи очей із малечі. Потім вийняла із піхов кинджал і простягла княгині. – Ти дружина князя, Тьорд. Сама знаєш, що мусиш учинити, коли не буде іншої ради.

Княгиня німо заголосила, стискаючи скроні важкими від перснів пальцями. Вальґерд уже не дивилась на неї. Ступивши крок до сина, скуйовдила йому волосся. У багрянім світлі скалки мати здалася Яснооку дивовижно прекрасною, стояла, оточена сяйвом.

– Бережи княжичів, сину. Доки я не повернусь по тебе.

Вона пішла, і Ясноок подумав: чи ж побачить він матір знову? Як справжній воїн, він поставив свій дерев’яний топірець між колін, склав на гладкому держалні руки і застиг у якомусь чеканні. Топірець витесав із ясенка його батько – Еґіль Ваґабанд. Спершу хлопчик, як і велів звичай, дав своїй зброї свейське[10] ім’я – те, яким звали тролиху, що мешкала, як оповідали, у лісах далеко на півночі. Та чомусь це звучне ім’я не пристало до топірця, і невдовзі Ясноок перейменував його на місцевий лад – Лісункою. У кожного вікінга зброя повинна мати своє наймення…

Час минав томливо. Скалка догоріла, і вуглинка із шипінням впала у цебрик із водою. Княгиня засвітила нову, потім ще одну, і ще… Вони щосили напружували слух, вловлюючи кожен звук. Від темряви і страшної напруги Ясноок не міг домислити до кінця жодної думки. Княжичі з Милою поснули на скринях із казною, тісно притулившись одне до одного. На якусь мить задрімав і він, а прокинувшись, побачив усе тих же сплячих дітей і княгиню Тьорд, що міряла кроки у підземному притулку.

Що там, на волі – день чи, може, вже місяць зійшов на небо? Чи все-таки над світом людей ще сяє сонечко – світлий Хорос, як звуть його слов’яни? У темряві однаково, лише вуглинки шипінням міряють час. Княгиня ж ніяк не вгамується, снує з кутка в куток та перебирає пальцями прикраси. Іноді підходить до скринь – у них привезли з Києва казну Хорива. Піднявши важке віко, княгиня дивиться на золото, думає про щось своє.

Ясноок уже встиг пригадати майже все своє коротке життя. Найбільш ранні, зовсім невиразні спогади про лодію, на якій він плив кудись разом із батьками. Обабіч увесь час простягалися береги, змінюючи свої обриси. Він лежав у хутряному мішку поряд з матір’ю, а вона щось наспівувала неголосно. Іноді з’являвся батько, саджав сина високо на плече. Зрідка вони ненадовго зупинялися, і воїни з батьком кудись ішли. Поверталися то веселі й збуджені, то стривожені, мов чорна хмара. Тоді лодія швидко відчалювала, квапливо віддавав команди стерновий, задаючи ритм гребцям, а ті дружно попарно налягали на довгі весла.

Нарешті вони прибули до багатого града Києва й залишилися тут. Та ж ні, залишився тільки Ясноок, а батько з матір’ю знову попливли надовго, і хлопчик знав куди – до великого Міклеґарда[11], здобувати славу і багатство разом з іншими руосами.

Руосами – чи просто русами – їх почали називати тут, у Києві. А раніше, як і всіх, хто приходив з півночі, кликали варягами. Самі ж вони називали себе вікінгами.

Весь цей час він жив у великому теремі князя Хорива Київського разом із його дітьми, і виховували їх однаково. Коли ж батько з матір’ю повернулися, цілий місяць шуміли великі учти, а потім батько сказав, що далі вони нікуди не підуть, залишаться служити за плату старому Хориву.

Ясноок був радий, він уже встиг прижитися у Києві й здружився із княжичами. Батько і мати тепер будуть із ним – про що ще можна мріяти?

Усе почало змінюватися цієї весни, коли у Київ-град припливла лодія варяга Оскальда. Новоприбулих прийняли з великою шанобою, адже Оскальд заявив, що вирушає на південь пошукати військового щастя. Та щось не надто він поспішав устрявати в битви, зате багато часу проводив із київськими боярами та зі старшинами племені полян[12].

Це чомусь вельми тривожило ярла Еґіля. І хлопчик, за прикладом батька, теж із острахом поглядав на бородатого вікінга в золоторогому шоломі. Надто ж не злюбив він молодшого брата Оскальдового рудого Дира. Дир був на шість років старший за Ясноока, а вже вважав себе улюбленцем богів і великим воїном. Ось хто не проминав нагоди посміятися над сином Вальґерд з його дерев’яною Лісункою! А якось знахабнілий Дир навіть наважився чіплятися до матері, та вже за мить котився по землі, діставши доброго стусана. Рука войовниці була по-чоловічому важкою. Ясноок пам’ятає, як він тоді зміг досхочу посміятися!

Та невдовзі сталося щось зовсім несподіване. Ясноока з княжичами і княгинею Тьорд серед ночі непомітно вивезли із Києва, наказавши скакати таємними стежками до Вітхольма – кріпості, яку збудував ярл Еґіль на річці Стугні. За її надійними стінами вони і жили до сьогодні.

Від спогадів Ясноока відволік голосок Мили, яка саме прокинулася. За нею пробудилися й княжичі. Хорив вередливо запросив їсти, і Ясноок теж відчув голод. Скільки ж вони сидять тут у пітьмі?

Княгиня нарізала хліба, намастила густим медом, розлила по чашах солодкуватий квас із глечика. Попоївши, діти пожвавішали, навіть здійняли грайливу метушню. Тьорд була прикрикнула на них, та раптом застигла, притиснувши руки до грудей і вся перетворившись на слух.

Тепер і Ясноок розрізняв звуки. Ззовні долинали шум, гамір, грізний гуркіт. За дверима почувся жіночий вереск і плач. Княгиня тужливо скрикнула, піднесла руку до рота, закусивши кісточки пальців. У двері загрюкали і – хвала богам! – пролунав голос Вальґерд:

– Тьорд, одчиняй! Це я!

Ясноок першим кинувся до отвору. Звідки й сили взялися відсунути важкий засув! Двері одчинилися, і він насилу встиг підхопити матір, яка, здавалося, от-от упаде. Вальґерд ледве трималася на ногах, притискаючи руку до боку, звідки крізь вічка кольчуги просочувалася кров.

– Ходімо!.. – покликала вона.

– А ми? А я?.. – вигукнула княгиня.

Вальґерд поглянула на неї, немов не впізнаючи.

– Що ж, і ви…

Враз княгиня заметушилася.

– А як же казна? – майже змолилася вона. – Золото, срібло? Допоможи мені, Вальґо!

Струснувши головою, Вальґерд повторила:

– Ходімо. Але пам’ятай: на все воля богів. Тут я нічого не можу пообіцяти…

Шум і крики хвилею вихлюпнулися з-за її спини, а за ними густі, гострі запахи – диму й крові. Вальґерд ступила крок уперед, тягнучи за собою за руку сина. Княгиня якусь мить вагалася, та враз підхопила на руки Милу, гукнула синів і поспішила услід.

Прохід був оповитий сизим димом. Десь верескнула жінка. З-поза рогу раптом вискочив воїн, замахнувся мечем, та Вальґерд вправно відбила випад, миттєво завдала удару у відповідь. Її клинок прохромив нападникові груди. Войовниця переступила через тіло, що сповзало долу.

– Хутчіше, сюди!

Вони завернули за ріг терему. Навколо палали будівлі, земля була слизькою від крові, повсюди валялися мертві тіла. Гуркіт, вигуки, брязкіт заліза. Пекельним жаром пахнýло в обличчя.

Вальґерд ішла з мечем напоготові, другою рукою стискаючи зап’ясток сина. Серед диму і пороху несподівано виник Бьорґульф, і войовниця наказала йому допомогти княгині з дітьми. Старий воїн підхопив на руки меншого, Хорива, старший княжич біг слідом, ухопившись за вікінгів пояс.

Вальґерд простувала швидко, не оглядаючись, туди, де крізь дим проступали будівлі, яких ще не сягнуло полум’я. Ось і ґанок. Звідси сходні вели у верхнє житло, де простяглася галерея на стовпах-опорах. Княгиня верескнула, помітивши язики полум’я, та Вальґерд рухалася рішуче, так, ніби достеменно знала, куди слід прямувати.

Тепер і Ясноок здогадався, що мати веде їх до клітей позаду спалень дружинницького помешкання, які майже не пошкодив вогонь. А позаду все палало – і дерев’яні вежі кріпості, і високий дах гридниці[13], і заборола з майданчиками для сторожі.

Усе пливло в диму, немов у страшному сні, від якого немає пробудження. Ясноок машинально стискав у руці свою дерев’яну Лісунку – іншої зброї не мав, а з нею все ж почувався надійніше. Та йому й на думку не спало скористатися нею, коли на них знову напали у вузькому переході. Проте мати і Бьорґульф, ставши пліч-о-пліч, відбилися й цього разу. Перелякана на смерть княгиня голосила так, що Вальґерд довелося затиснути їй рота, забруднивши щоки Тьорд кров’ю і сажею.

– Мовчи! Відходити треба тихо.

Вони вже майже проминули довгий перехід, коли позаду пролунали люті вигуки, брязкіт зброї. І нестямний крик княгині. Вальґерд, яка вже стояла на східцях, завмерла, не відпускаючи синову руку, і глухо застогнала. Вона не хотіла оглядатися, не хотіла нічого знати про цю нову небезпеку, тому що сили войовниці вичерпувались.

Ясноок усе ж озирнувся назад. Проходом наближалися незнайомі варяги. Хтось ухопив княгиню і поволік, вона відчайдушно відбивалася, несамовито скрикуючи. Маленьку Милу віджбурнули до стіни, і дівчинка з плачем поповзла, все ще притискаючи до себе ляльку. Старий Бьорґульф шалено рубався одразу з двома воїнами. Обидва княжичі також опинилися в руках ворогів, та старший зараз же вчепився зубами в руку воїна, що роздирав парчу на княгині.

Яснооку все обірвалося всередині, коли розлючений варяг обрушив на княжича секиру і його приятель по дитячих забавах упав під ворожими чобітьми. Що сталося з молодшим із братів, він уже не бачив. Бьорґульф широкою спиною заступив прохід. В одній руці він тримав меч, у другій величезну булаву із шипами, що невідомо звідки в нього взялася. Старий варяг ярла Еґіля бився, як кращий із синів бога війни Одина.

– Вальґерд, утікай!.. – долетів із виру сутички його звіриний рик.

Войовниця на якийсь час заклякла на місці, немов заціпенівши. Усе навколо огортав дим.

– Треба йти!.. – чи то скрикнула, чи то простогнала вона.

Тепер вона знов тягла сина за собою, і він ледве встигав за нею, спотикаючись і падаючи. Його нудило, перед очима пливли кола, їдкий дим роздирав легені.

Несподівано дим порідшав. Мати штовхнула якісь двері. Замкнуто. Вона штовхнула сильніше і голосно вилаялась. Але хлопчик бачив, що вона ледь не плаче. Ще удар плечем, ще один… Вальґерд застогнала, хапаючись за бік.

«Скільки крові!» – охнув Ясноок, кидаючись, щоб підтримати її.

– Мамо! Мамо!..

Тепер настала його черга. Схопивши матір за лікоть, він щосили потягнув її за собою до дальньої кліті, де зберігався челядницький одяг.

– Сюди!..

Маленьке, зроблене з колод приміщення, уздовж стін дебелі скрині, покриті бараницями. Угорі, під даховим скатом, підсліпувате віконце. Ясноок знав, що за ним тягнеться дощатий дах бічної галерейки, прилеглої до кріпосної стіни, а там, за стіною, – пологий спуск до лісу, що розкинувся за Вітхольмом. Колись вони з княжичами гралися тут і навіть потайки вибиралися з фортеці. Ото був переполох, коли спохопилися, що їх нема!

Усе це Ясноок говорив матері на ходу, коли, відкинувши непотрібну Лісунку, почав дертися до віконця. В’юном протиснувся назовні і, вже лежачи на дашку галерейки, простягнув до матері руки. І похолов.

Вікнина була занадто мала для неї.

Ясноок заплакав, повторюючи крізь сльози:

– Піднімайся нагору, мамо, у нас вийде!

Вальґерд стояла внизу, притискаючи долоню до рани у боці, і дивилася на нього з напівусміхом. Нарешті вона знайшла в собі сили промовити:

– Утікай, сину. Але пам’ятай, хто ти. Пам’ятай про свій рід. І доки ти живий – живі й ми з батьком.

Та він уже почав протискуватися назад. Вальґерд виштовхувала його, наказувала. А потім він злякався і шарпнувся убік, коли за спиною матері пролунали кроки, почулися голоси. Ясноок утиснувся в нагрітий сонцем дах.

І сам вилаяв себе за страхопудливість. Підповз до віконця.

Тепер він знову бачив матір. Вона стояла спиною до вікна, витягнувши вперед руку з мечем, а навпроти неї – не хто інший, як сам золоторогий Оскальд. Вони про щось говорили, та хлопчик, розгубившись, не розібрав слів. Потім… Короткий брязкіт мечів – і мати похитнулася, випустивши зброю. Оскальд навис над нею, його бородате обличчя з холодними світлими очима залишалося байдужим.

– Добий, коли в тобі є хоч крапля честі, Гнойовик! – прохрипіла, захлинаючись кров’ю, Вальґерд.

Ноги вже не тримали її, і вона почала посуватися долу, тримаючись обома руками за шию. Вальґерд говорила північною мовою – тією, яку Ясноок, живучи в Києві, вже погано пам’ятав. Проте головне він зрозумів і трохи не скрикнув, та горло немов щось здушило.

Знову кроки, і поряд з Оскальдом, ледве не зіткнувшись із ним, постав ще один варяг. Високий, тонкий станом, із закривавленим мечем у руках. Личина шолома приховувала верхню частину його обличчя. Побачивши поранену войовницю, він розреготався:

– О, та це ж омела золота[14], сама Вальґерд Легконога!

– Наскільки я пам’ятаю, вона була тобі до сподоби, брате, – байдуже кинув Оскальд. – Ось ти й добий її.

Він обернувся і вийшов.

Ясноок бачив, як молодший варяг зняв шолома, і він одразу впізнав ненависне худорляве обличчя Дира. Руді кучерики волосся прилипли до його розпашілого чола, він хижо посміхався.

– Звісно, доб’ю, присягаюся Валгаллою. Але спершу…

Чіпляючись за стіну, Вальґерд сповзала на підлогу, спливаючи кров’ю, та Дир підхопив її. Жінка була вищою на зріст, і мала неабияку силу, але зараз Дир легко зламав її опір і шпурнув на скрині. Кілька хвилин він височів над нею, квапливо розпускаючи очкур на шкуряних ногавицях.

Шия Вальґерд була в крові, золоте волосся також злиплося від крові. Підвівшися з останніх сил, вона зробила одчайдушну спробу відштовхнути насильника ногою, та Дир лише розсміявся. Задерши їй кольчугу і шкуряну підкольчужницю, він заголив живіт і стегна жінки, один бік у якої чорнів запеченою кров’ю. Ривком, зірвавши із жертви решту одягу, він одним рухом розсунув їй ноги і навалився згори.

Ясноок дивився широко розкритими очима. Бачив, як Дир брутально ґвалтує матір, щось вигукуючи – образливе, зле. Бачив її білу й закривавлену кисть руки, що хапала Дира за коротку руду чуприну. Потім рука безсило впала. Дир же продовжував робити своє, рухаючись усе швидше і швидше.

Хлопчик не пам’ятав, як знову опинився у кліті. Спершу він заціпенів, не знаючи, що робити. Та ось на очі Ясноокові потрапила його дерев’яна Лісунка. Досить замашна, утім, хлопчикова рука давно звикла до її ваги. Він підняв зброю, коротко змахнув нею і з усього маху огрів насильника по голові.

У дев’ятирічного хлопчика не так уже й багато сили, а проте Дир обім’як і застиг, завалившись на Вальґерд. Ясноок уперся йому в плече, і, хоча варяг був досить важкотілий, усе ж лантухом сповз на підлогу і залишився лежати нерухомо.

Ясноок більше не дивився на Дира. Зараз він бачив тільки матір і криваву рану вище її ключиці, крізь яку витікало життя. Очі Вальґерд ще не заскліли і були ясними, ніби вона усе ще жива. Але його мати, прекрасна войовниця, справжня валькірія, вже покинула цей світ. Покинула в час поразки і ганьби. Він лишився сам-самісінький на цілім білім світі.

Хлопчик не думав, що Дир може опритомніти, що сюди можуть увійти, не помічав пасемець диму, що просочувалися у щілину під дверима. Він довго дивився в мамине обличчя, а потім заходився вдягати її – натягнув шкуряні ногавиці, опустив важку, просяклу кров’ю кольчугу. Потім за північним звичаєм закрив їй очі, стулив і вирівняв губи та стиснув ніздрі, підняв із підлоги її меча і вклав у холонучі руки. Тепер Вальґерд була готова вирушити в дорогу променистим Біврьостом.

– Мамо… Я йду, мамо. Але я… присягаюся. Присягаюся кров’ю предків, присягаюся своїм місцем у Валгаллі – я ще повернуся. І помщуся за вас із батьком. Вір мені!

Усе навкруги швидко огортало димом. За дверима раптом почулися голоси.

Ясноок, мов ласка, прошмигнув у віконце і швидко скотився дахом. Тепер він був коло самого гостроколу. Не роздумуючи, хлопчик перебрався через стіну із затесаних велетенських дубових колод, на мить повис на руках і, розтиснувши пальці, полетів униз. Боляче забився і покотився вниз крутим схилом. Якби він утрапив до однієї з ям-пасток із кілками – йому прийшов би кінець. Та все склалося добре. Повзком, огинаючи численні мертві тіла, що валялися скрізь, хлопчик перебрався через рови і невдовзі вже був серед заростей.

Нарешті Ясноок зміг віддихатися. Очі сліпило призахідне сонце. Угорі, на пагорбі, палав Вітхольм, від просмолених дерев’яних стін і будівель до багряного неба здіймався чорний дим. Ось воно – похоронне вогнище його матері й воїнів-руосів, кожного з яких він знав змалечку!

– Я повернуся… – прошепотів Ясноок.

Та щойно він заглибився в гущавину, як трохи не зіткнувся ще з однією людиною, що спостерігала пожежу фортеці. Хлопчик не встиг навіть злякатися. Це був чоловік із довгою, посрібленою сивиною бородою, у просторому білому одязі. На його грудях, відбиваючи вже слабкі передсутінкові промені, блищав золотий знак Перуна[15] – стріла-зигзагиця. Волхв!

– Славно билися ці руси з Півночі, – мовив волхв, не зводячи очей із пожарища. – Майже два сонця тримали облогу… Але, мабуть, удача була не на їхньому боці, а у Велесових людей. Таке вже бувало, хлопче. Іноді й Велес бере гору…

Тепер він говорив з Яснооком, поклавши на його плече велику теплу долоню. У голосі волхва вчувався смуток.

– Ти ж бо син Еґіля Ваґабанда і красуні Вальґерд?

І тоді Ясноок не стримався – голосно заридав. Вимовлені вголос імена загиблих батьків немов прорвали глуху загату, хлопчик не міг спинити гірких, невтішних сліз.

Волхв дивився на нього глибокими карими очима.

– Ходімо зі мною. Я чув, ти обіцяв повернутися. А щоби повернутися, треба спершу знайти сили піти. Ну ж бо, не опирайся!

І Ясноок пішов за волхвом.