Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 6

Вони їхали і день, і другий, і третій… Засніжений ліс підтавав, спадали з пухнастих ялинових лап пласти важкого сирого снігу, але надвечір усе ще сильно підморожувало, холод проймав. Добре, якщо на чиєсь займище в гущавині виходили, а то довелося й заночувати просто на снігу на нарізаних лапах ялин, зате в обіймах одне одного і біля вогнища. Виспалися непогано.

Та поступово хащі відступали. Почали траплятися селища, де було вже не так безлюдно. Однак прийшлих прийняли з опаскою, чоловіки з рогатинами вийшли, хоча потім, упізнавши Карину, заусміхалися. Світ племені радимичів був замкнутий, тобто кожен рід, кожне поселення жили своїм укладом. І все ж про те, що Дир Київський шастає округою, знали; чували й про те, що він селища розоряє. Але говорили про це хоча й з острахом, утім, у чомусь і безтурботно: мовляв, чуже лихо – не своє. Та й як було журитися, коли волхви вже час Масниці оголосили, треба було вишкрібати із засіків залишки борошна, пекти круглі, мов сонце, млинці, пригощати подорожніх. Адже не одсвяткуєш як слід Масницю – боги можуть і не послати врожаю. Такий звичай, належить його дотримуватися.

А ще Торір наслухався вихвалянь на адресу своєї супутниці. Навіть поглядав на неї здивовано, міркуючи, чому Карина тепер не покине його, не приживеться у своїх? Невже його рабою бути приємніше, ніж шанованою в одноплемінників? Може, переслідувань Параксеви побоюється? Чи переслідувань Родима, про якого багато хто її питав? Чи… Йому солодко ставало від думки, що вона з ним не бажає розлучатися. Та було й ще дещо, усвідомлене варягом: Карина й справді виявилася для нього вправною провідницею. Вона не гірше за справжнього мисливця не стільки знала дорогу, як уміла визначити напрямок за сонцем, зірками, лише іноді орієнтуючись на якісь знайомі прикмети: то схожий на лісовика пень помітить, який уже колись траплявся їй, то ялинку кумедну, то раптом з’явиться домовина на стовпі трухлява, геть забута рідними. Корисною дівка виявилася.

Так, оминаючи гущавину та буреломи, якось вони виїхали до ще одного поселення. І тут із Торіром сталося те, що іноді наринало на нього несподівано. Ніби все спокійно було, тихо, темніли за крижаним довгим озером хатинки радимичів, а його тривога сильна охопила. Відчував – лихо там. І завмер, подавши знак і супутниці принишкнути.

Карина мовчки дивилася на нього, ні про що не питаючи. Вона взагалі була не набридлива – це він теж помітив. Торір же відчував, упізнавав це почуття, що полонило душу. Певніше, передчуття, точніше – упевненість у загрозі. Ще незрозуміле, це передчуття попереджало про небезпеку. Дар богів – так пояснили колись волхви, які виховали його. Якби він залишився з ними, служителі навчили б його керувати цим відчуттям, бачити небезпеку, навіть відвертати її. Та для того знадобилися б роки, а він не міг марнувати на це ціле життя. Тож покинув волхвів, майже втік від них.

Та зараз було не до спогадів. Торір приглядався до будівель, що темніли на дальньому кінці озера і тихо запитав у супутниці:

– Що там?

– Село. Люди живуть.

– Немає там більше людей, – процідив він крізь зуби.

Спішився, зняв Карину з коня, і разом вони довго вслухалися, ховаючись за деревами, доки не переконалися, що довкруж таки тихо. Аж тоді наважилися під’їхати. Роздивилися навкруги… І Торір пошкодував, що не залишив Карину почекати осторонь. Не треба таке жінці бачити.

– Боги пресвітлі!.. – тільки й видихнула вона, розширивши очі від жаху.

Дивилася на ще димлячі купи колод, на уламки обвуглених сволоків, обгорілі скелети печей. Але ж вона вже бачила щось подібне зовсім нещодавно. У Мокошиній П’яді… І впізнавала цю суміш запахів гару і нудотної скривавленої плоті, паленого м’яса. З мертвих тіл ліниво злітало вороння, іноді птахи навіть не відлітали, а лише відплигували убік – обважнілі, ситі. Під копитами Малаги хрустіли головешки, обгорілі кісточки. Кінь нервово фиркав від суміші запахів смерті.

– Дир це скоїв, – раптом якось спокійно мовила Карина. – Це його виродки, не боячись гріха, залишають тіла непохованими. А в селі вони були зовсім нещодавно: поки що трупи дісталися тільки воронам, звір лісовий ще не пирував.

Торір здивовано вигнув брови. Погляньте на неї… Інша отупіла б від побаченого, а ця ще й розмірковує. Хоча, як розповідала, вже бачила подібне… Що ж, людина, як і звір, швидко до крові звикає.

У цю мить Торір насторожився, увагу варяга привернув шум, що наближався збоку… От іще халепа! Авжеж, він не повинен був під’їжджати сюди, не подбавши про можливі шляхи для відступу. Тепер же вони з Кариною опинилися біля крутосхилу, по якому ліс ніби дерся нагору, звідки й долинали звуки – віддалені голоси, тупіт копит, брязкіт металу. Згори їх, напевно, вже помітили, а відступити їм немає куди, позаду озеро, а до самого лісу – вільний, відкритий простір. Що ж…

– Ось що, Карино, сховайся-но хутенько.

Вона миттю зіскочила з коня і гулькнула за скелет обгорілої хати, зачаїлася там. Визираючи, бачила, як Торір завмер біля стежки, що вела до верхніх заростей, витяг із-за спини меч, але не дістав його з піхов, а, поклавши перед собою упоперек на луку сідла, вичікував.

Торір уже визначив за звуками, що вершників не надто багато. Як усе повернеться, ще не знав, та одне розумів: ті, хто побачать його, не повинні вижити. Ну, помагайте, боги – усі, скільки вас є.

Загін, що спускався стежкою, угледівши самотнього вершника в дорогому чорно-бурому кожушку, не сповільнив ходу коней. Усі були воїни не з абияких – тут помилитися неможливо. У сідлі тримаються вміло, правлять коліньми, залишаючи руки вільними для зброї. Усі як один – кремезні чолов’яги в обладунках зі шкури з бляшками, на головах високі гостроверхі шоломи. Коні у них міцні, довгогриві, сідла з високими луками. З усього видно, що не з лісових радимичів люди, а із тих, хто давно звик воювати – здобичники.

– Овва! – тільки й мовив перший із них, високий, зі шрамом упоперек бородатого обличчя. – Хто такий будеш, боярине?

Торір не відповідав, оглядав їх так, що воїни одразу збагнули – не домовитися їм із цим чужинцем. Та це й зрозуміло, лише боягуз міг би зустрічати ласкаво серед трупів і згарища. Та все ж він один.

Воїни перезирнулися. Перший, зі шрамом на щоці, сказав весело:

– Багатий, видно, боярин. Шуба в нього – з лисиці сріблястої. Та й кінь достоту княжий, меч у коштовних піхвах. Не даремно, очевидячки, ми поверталися.

Але він уже зрозумів, що вершник, який їх чекає, не такий простий. Не боїться, вичікує. Щока воїна зі шрамом сіпнулася, коли він помітив, як уміло чужинець прикрився щитом, ривком вихопив із піхов клинок. Але хоча й тримається як досвідчений воїн, утім, очі у чужинця молоді – молокосос іще. Куди вже йому встояти перед кметями, навченими в самому Києві. І шрамуватий пришпорив коня. Вихопив шипчасту булаву, гукнув войовничо, налетів, наскочив.

Визираючи зі свого укриття, Карина тільки ахнула, коли Торір спіймав удар булави на щит, сам же з місця навскач рвонув повз, обігнув шрамуватого, а ще одного з кметів ніби прохромив на ходу мечем. Той тільки й устиг вирячити очі й почав завалюватися. Коли варяг зумів дістати третього, Карина до пуття й не розгледіла. Бачила, як Торір відбивався одразу від двох ворогів, що насідали на нього, а перший, шрамуватий, занісши булаву, хотів був іззаду наскочити, та кінь під ним спіткнувся, мало не впав на слизькому снігу. Упоравшись із ним, шрамуватий несподівано побачив дівчину, що виглядала з-за колод. Либонь, щось собі зметикував, бо повернув до неї. Карина бачила його червоне, спотворене шрамом, обличчя, білі від люті очі. І кинулася геть. Металася серед скелетів згорілих хат, а він наздоганяв, кружляв слідом.

Утікаючи, Карина видряпалася по ще теплих колодах на осілу хату і там несподівано помітила, що одним кінцем колода зрубу зависла над проходом, а другим тримається саме в тому місці, куди мав під’їхати ворог. Дівчина з усієї сили стрибнула на кінець завислої колоди, обгоріле дерево піднялося якраз перед мордою коня, але не встиг він проїхати, як Карина зіскочила – і колода впала, збивши воїна і вдаривши по його коневі. Кінь рвонувся, заіржав, а киянин повалився на землю. Карина не бачила, чи сильним вийшов удар, кинулася геть, побігла до лісу, намагаючись там сховатися. Проте, зрозумівши, що її не переслідують, озирнулася, непокоячись за Торіра.

Він відбивався, але відступав. Кметі рубалися мечами майстерно, булатні клинки одно миготіли в повітрі, кресалися, коні іржали, кружляючи на місці. Плямистий Малага добре допомагав хазяїну, кусаючи і хвицаючи коней супротивників. Ось Торір спіймав на клинок меч іще одного ворога, відбив, розвернувся стрімко, саме вчасно, щоб прийняти на щит удар другого, що насідав з іншого боку. І різким випадом дістав нападника, поціливши тому під пахву, де на куртці не було залізних блях. Воїн пронизливо скрикнув і осів, повиснувши на мечі варяга, так що той не міг одразу вивільнити зброю. Рука Торіра мимоволі опустилася під вагою його тіла. А останній супротивник, не гаючи часу, вже підскакував. Торір підставив щит, та нападник був сильний вельми – від щита Торірового летіли тріски, він розсипався мало не до умбона[51]. І знову варягові допоміг Малага – звився вгору, вдаривши копитом коня нападника, розкраявши йому до крові плече. Ворожий кінь рвонувся геть, не слухаючись шпор і поводів. Торір тим часом устиг вивільнити руку з мечем, обернувся.

Карина дивилася, не відриваючи очей. І страх, і тиха паніка, і захоплення утримували її на місці. Ось ці двоє знов зчепилися, забряжчав булат. І тут вона помітила, як той шрамуватий воїн, якого вона нещодавно оглушила, опритомнівши, з’явився з-за чорного зрубу, хоч був тепер без коня. Її ніби й не помічав, поспішав до тих, що билися, на ходу виймаючи з-за халяви довгого ножа. Торір не бачив його. Карина крикнула, проте він не почув. І тоді вона подалася вперед, дорогою схопила жменю снігу, зліпила сніжку. Кинула, коли шрамуватий уже заніс був руку для кидка, але снігова грудка засліпила і відволікла його, тож кидок вийшов неточним.

Торір помітив ніж, аж коли той просвистів повз вухо. Майже машинально відхилився убік. Кінний супротивник одразу скористався цим, ударив навскоси, але тільки зрізав на плечі варяга хутро дорогого кожушка, дзвякнувши по кольчузі під ним. Торір охнув від сильного удару. І похолов, почувши іззаду крик Карини. Далі все сталося миттєво: Торір пожбурив в обличчя нападникові залишки щита і, перехопивши меч обома руками, різко ударив навідліг. Вершник не встиг заслонитися, і вістря варягового меча розітнуло його обличчя до самих складок кольчужної бармиці[52]. Бризнула кров, але воїн ще якийсь час тримався в сідлі, відкинувшись на луку. Потім його тіло від поштовху коня впало на брудний сніг. Та Торір вже не бачив цього. Стрімко розвернувши Малагу, він поскакав туди, де Карина з криком утікала від спішеного воїна, що наздоганяв її.

Шрамуватий одразу відчув ворога, що наближався іззаду, і, озирнувшись лише на мить, стрімко рвонувся убік. Навкруги з іржанням кидалися коні його полеглих товаришів, і він спробував упіймати одного з них за повід. Марно! Перелякана коняка сахнулась від нього. А він, більше не гаючи часу і розуміючи, що не встоїть проти вершника, побіг геть, заметався між спалених хат, сподіваючись сховатися там або ж, вигадавши часинку, втекти. Он же він – ліс, як палицею кинути.

Він носився серед обгорілих зрубів, перескакував через тіла. Тупіт копит вершника лунав то з правого, то з лівого боку. Шрамуватий пролазив під навислими колодами, ховався за зруби. І раптом помітив, що ігреневий, який вигулькнув з-за скелета згорілої хати, був уже без вершника. Де ж ворог? Іззаду почувся легкий шелест. Шрамуватий ще встиг обернутися, відстрибнути убік, але лютий незнайомець уже наскочив на нього. І шрамуватий не зміг стримати мимовільного скрику. Спіткнувшись об чиєсь напівобвуглене тіло, він упав, порачкував назад, спираючись на лікті, знизу вгору дивлячись на супротивника з мечем, що наближався. У паніці схопив тільце мертвої дитини, прикриваючись ним, як щитом, і став на коліна.

– Не вбивай, витязю! Я визнаю твою силу. Пощади мене!.. Служитиму тобі вірою і правдою.

Незнайомець ніби задумався, дивлячись ясно-блакитними очима. А сам дослухався, як шрамуватий говорить. Ця напівзабута полянська говірка із глибокими грудними інтонаціями і м’якою співучістю… У Торіра немов щось кольнуло всередині. Полянин. Але спитав твердо, як рикнув:

– Навіщо палите села радимичів у святки?

– Дир велів. Я ж тільки служу. Він велить – ми виконуємо.

– І гніву богів не боїтеся?

– А що? У Києві на Горі волхви усе замолять.

Торір помовчав, і у воїна з’явилася слабка надія. Заговорив, відклавши мертве тільце і трохи запинаючись від страху:

– П-послухай, витязю, це не п-просто набіг. Так Дир п-підгортає під свою волю п-посадника з Копися. Град не зміг одразу взяти, ось і п-пообіцяв, що спалить усю округу і мертвими тілами закидає град радимичів. І сьогодні п-посадник Судислав змирився. Мир у них відтепер, витязю. Чуєш, мир. Судислав навіть на учту князя до града пустив. Масниця ж як-не-як. А якщо пощадиш мене, сам тебе до князя Дира проведу, радитиму як багатиря. А там і почастуємося масничними млинцями на бенкеті у посадника кописького.

Тепер він уже не заїкався, у голосі з’явилася навіть певна гордість. І, бачачи, що незнайомець мовчить, шрамуватий почав підводитися.

Обличчя Торіра залишалося спокійним, коли він різко змахнув мечем, завдаючи удару.

Карина почула огидний хрускіт. Потім усе стихло. Вона повільно обійшла обгорілий зруб, підійшла ближче. Торір стояв над подоланим ворогом. Вигляд у нього був якийсь відчужений. Потім витер клинок об його труп.

Дівчина кинулася до варяга.

– Торшо!

Він швидко обернувся, обійняв її. Вона усе ще тремтіла.

– Як я боялася за тебе, як боялася…

– А я за тебе.

Він почав нестримно цілувати її, усміхаючись, прибирав з її обличчя пасма волосся.

– А все ж хвацько двоє таких боягузів покінчили з навченими київськими кметями. Але на майбутнє запам’ятай, Каринко: якщо я в сутичці, ти повинна триматися подалі.

Він пішов туди, де лежали піхви його меча. Карина йшла слідом, бурмочучи крізь щасливі сльози:

– Аякже! Упорався б ти без мене.

Він засміявся. Знову поцілував її, поправив на її голові плат, що сповз на плечі. Вона ж дивилася на кров на його щоці, бачила, як побуріли, злипнувшись від крові, ворсинки хутра кожушка.

– Перев’язати тебе треба, Торшо.

– Потім. Зараз забиратися звідси потрібно. Коли б не нагрянув іще хтось. А мене знати в лице не повинні.

Може, він і сказав зайве, та зараз не помітив цього. Велів їй ловити коней, що порозбігалися. Вирішено було взяти їх із собою, бо ці коні були не просто здобиччю, важливо, щоб ніхто не знайшов їх і дочасно не довідався про те, що сталося. Карина вилізла на одного з них, дивлячись, як Торір поплескує вірного ігреневого, говорить йому щось тихенько, ніби хвалить.

Вони поїхали свіжим слідом, який залишили люди Дира. Дорогою Торір велів їй розповісти про посадника Судислава з Копися.

Карина добре знала посадника. В окрузі Судислава називали князем, але у радимичів князями вважалися лише ті, хто дружини водив. Чимало таких князьків під виборним головою Боригором мали свої дружини, але тільки Боригора було наречено вождем вождів, князем радимицьким. Родим захопив його місце силою, і на найближчому зібранні князів і воїв[53] це ще належить підтвердити. Та на цьому зібранні Судислава не буде, оскільки він не князь, по суті, а править найзаможнішим торговельним містом радимичів – Кописем. Ось і збагатився на торгівлі й митах так, що князі-воєводи поряд із ним нищунами здаються. Проте, видно, не тому мужеві племінні князі град довірили, якщо пішов він на зговір із Диром Кривавим. Адже для Дира узяти під свою руку Копись – означає розширити владу Києва. Судиславу ж однаково, кому служити: полянам чи своїм князям. У нього зараз одне на думці: скоро на Дніпрі крига скресне, не воювати – торгувати час прийде.

Торір слухав мовчки, усе більше поринаючи у глибоку задуму.

Як завжди на під’їздах до більшого міста, навколо лежали заселені землі, усе частіше почали траплятися селища. І не зруйновані – звідусіль линув веселий гомін, як зазвичай і має бути на Масницю. Про те, що за півдня шляху звідси лежать трупи одноплемінників, тут чи то не відали, чи то не думали, не бажаючи псувати світле свято.

Град вони побачили ще від узлісся. Височів він над крижаним Дніпром, вирізняючись на тлі неба чорнотою обсмолених гостроколів і високими дерев’яними зрубами. Якби Дир захотів був узяти його облогою, йому б довелося довго старатися. Але Копись уже визнав його володарем, і тепер тут, як і належить, теж веселилися. Ворота міста стояли навстіж, через рови було перекинуто мости. А люд за стіни града вийшов, на широкому засніженому просторі скрізь відбувалося буйне святкування. Горіли солом’яні опудала Морени-Зими, навкруги вела танок молодь, із пагорбів пускали запалені колеса, каталися на санях – хто в запряжених трійках, а хто, піднявши голоблі, з’їжджав з накатаних заледенілих схилів і без коней. Навіть сюди, до узлісся, долітали звуки бубнів і гудків, чувся багатоголосий спів.

Карина мимоволі усміхнулася. Але, поглянувши на Торіра, завмерла. Вираз обличчя у варяга був недобрим, блакитні очі зло примружені, рот міцно стиснутий. Їй навіть страшно зробилося. Довкола мир, веселощі, та в неї немов з’явилося передчуття, що тепер, коли вона привела сюди чужинця, усьому цьому настане край.

Узагалі-то вона розуміла, чим викликане його озлоблення. Надто вже багато серед веселого натовпу було людей у воїнських обладунках.

– Дирові хорти[54], – процідив крізь зуби варяг. – І ці з ними. Веселяться… з губителями своїх же родичів.

– Але ж Масниця. Так належить весну зустрічати.

Він не розумів її пояснення. Та і їй воно не здавалося переконливим. Вона теж ненавиділа Дира і його зграю, теж була постраждалою. А Копись… Може, в цих веселощах було полегшення через те, що все скінчилося миром?

– Де капище Перуна? – запитав Торір.

І коли вона вказала напрям, зараз же рушив, ведучи на поводі трофейних коней. Карина хотіла була рушити слідом, але він роздратовано велів їй іти до своїх.

– Кидаєш мене? – ахнула дівчина.

Ще сьогодні вони разом відбивалися від ворогів, він був радий, що вона залишилася жива, і ось на тобі… проганяє… І сльози ураз набігли. Але Торіра вони не зворушили.

– Ми прибули, куди треба. А тепер іди до Судислава. Прийме, не прожене. А як знадобишся – я вісточку надішлю.

– А якщо все ж прожене?

Та він уже дивився в бік капища. На супутницю оглянувся майже сердито.

– Ну ти й нездогадлива. Зроби так, щоб не прогнав.

Карина деякий час залишалася на місці. Ось і сталося те, чого вона так боялася. І коли щось і додало їй сили, то це слова Торіра про те, що він надішле звісточку. На це вся її надія. Не може ж він відмовитися від неї після всього, що було між ними. Он як пестив її, як ублажав… Як злякався за неї, коли захищав.

«Я тільки раба для нього», – нагадала собі Карина. І світлий день немов померк.

Але не вік же залишатися тут. І Карина, зручніше перехопивши повід, поїхала схилом гори до міста. Дорогою їй доведеться проминути відкритий простір, де триває ігрище. Промайнули повз дівчину сани, в яких сиділо повно веселої молоді. Лоточники окликали вершницю в добротному кожушку, пропонуючи купити пригощання. Від туші, що оберталася на рожні над вогнищем, війнуло запахом м’яса. Стрибали скоморохи, діти гралися у сніжки, димно горіли величезні обсмолені опудала.

– Постережися!

Карина ледве встигла притримати конячку, коли зі схилу гори повз неї пролетіли сани із піднятими голоблями. У санях вищали дівчата, сміялися і гукали чоловіки. Жінки були здебільшого місцеві, у вишитих у традиціях радимичів кожушках, у яскравих головних шалях, а ось розважали їх переважно, судячи з одягу й обладунків, воїни прийшлі. Кого цілували в санях, кого лапали. Але ось, на розвороті, сани похилилися й перекинулися набік. Утворилася купа мала, замелькали подоли, чобітки, валянки, а де й голі стегна серед купи спідниць. Шум, регіт, вереск. Якийсь рудий воїн у багатій кольчузі підім’яв під себе дівку, ляснув по заголеній нозі.

Конячка Карини захвилювалася серед шуму, і дівчині довелося докласти зусиль, присмиряючи її. А навкруги знов танцювали, дуділи ріжки, просто на поводи конячині наскакували скоморохи у строкатому лахмітті, дзвеніли бубонцями, зазивали:

– Куди їдеш, красна дівице? Погуляй із нами, станцюй по-масничному, порадій кінцеві зими обридлої!

Щоб її не впізнали, Карина їхала, нахиливши голову, до самого носа закутавшись у плат. Хоча серед білого дня, та ще в натовпі напевно знайшлися ті, хто впізнав. Карина навіть розчула, як хтось запитав, що тут молода Боригорова вдовиця робить? Та на нього зразу зашикали, примушуючи замовкнути. Проте її встигли примітити не одні цікаві очі. Тож коли вона під’їхала до мосту біля городської брами, її вже очікувала сторожа.

Вона впізнала місцевого виборного десятника Давила, кремезного, із сивою бородою, в довгому кільчастому обладунку. Він одразу підійшов, узяв коня за вуздечку. І перше, що запитав – коли ж Родим прибуде з раттю? А як почув, що занедужав Родим, тільки рукою махнув приречено.

– А в нас бачиш, що тут. Гм. Гості на Масницю завітали, хай їм трясця.

Голос був злий. Карина придивилася до Давила, до воїв його. Зрозуміла: не все добре в Кописі, дарма що веселощі. І видно, що багатьом не до вподоби, що поляни гуляють тут, щипають їхніх дівчат, що святкувати доводиться з тими, хто сильніший.

– До Судислава веди! – наказала Карина.

За огорожею навіть у холодному сирому повітрі одразу відчувся сморід нужників, хлівів, свинарників. Кольори навкруги буро-сірі, брудно-руді, довкола все дерево темне, смола, сльотавий сніг, на заметах темні плями золи. Хати, як і заведено, у радимичів, побудовані всередині гостроколу по колу, між ними вузькі проходи, такі, аби віз міг проїхати. Прямого шляху немає, усе між будівлями петляти доводилося. Хати стоять одноверхі, довгі, зі схожими на скирти покрівлями. З-під стріх, крізь волокові віконця струмують цівки диму – топлять по-чорному.

У центрі Копися, де вічовий майдан, стояв двір-терем посадника, єдина двоярусна споруда в місті. Його оточували двори з будівлями, з різьбленими покрівлями, півниками на схилах дахів. У центрі досить велика гридниця для бенкетів-зібрань, від неї галереї-гульбища на різьблених підпорах відходять. Двір перед будівлями від снігу почищено, пісочком присипано.

Сам посадник стояв перед ґанком в оточенні копиських мужів нарочитих, з ними було й декілька прийшлих. Судислав – маленький, круглий, як барильце, чимале черевце випинається під довгою шубою, покритою візерунчастим сукном. Стояв руки в боки, задерши рябу бороду, поглядав знизу вгору на височенного варяга.

Карина теж подивилася на чужого, і серце аж йойкнуло – чи не сам це Дир Київський? Такий уже ж набундючений, так пишається! Кольчуга на ньому довга під розхристаною накидкою з білих шкур. На грудях золочена кругла бляха. З-під високого шолома на плечі спадає світле волосся, що майже зливається з хутром на плечах. Підборіддя голене, над ним нависли пишні сивіючі вуса. Саме лице ніби дублене вітрами. А очі – одне світле, майже біле, а друге перетягнуте чорною пов’язкою.

Почувши у дворі ворушню, незнайомець озирнувся. Але, побачивши, що кметі просто привезли вродливу жінку, не виявив цікавості. Зате Судислав, схоже, одразу впізнав Карину. Застиг на півслові, пасучи її очима. Звісно, до вродливої меншиці князівської завжди небайдужий був, поглядав на неї плотолюбно. А тут раптом так знітився, що одноокий варяг знову озирнувся. Оглянув прискіпливіше.

– Що, тобі привезли дівку?

По-слов’янськи він говорив із помітною чужоземною вимовою.

– Ні. Тобто так. Тобто ні. Це, пане Ульве, родичка моя. Видно, на млинці масничні з голодних лісів прибула.

І дійсно, майже не збрехав. Карина могла вважатися його ріднею, оскільки посадник Копися взяв собі в жони старшу Боригорову доньку. І зараз, бачачи, як варяг Ульв дивиться на гостю, Судислав заметушився, покликав її, щоб зустріла родичку, прийняла, як належить.

Посадникова дружина, падчерка Карини, одразу зрозуміла, що гостю слід якнайскоріше відвести. Взагалі-то вони з юною мачухою ладнали, хоча зазвичай у Карини не дуже виходило із жінками дружити. І про що говорити з ними, не знала, та й недолюблювали її місцеві баби: чи то заздрили, чи то відчували її перевагу. Падчерка ж хоч і трохи старша була за мачуху, і красунею ніколи не вважалася, але боги наділили її вдачею доброю, незлобивою.

Дружину посадника звали князівським іменем – Ясномира. Від частих породин вона погладшала і рано постаріла, але господинею в теремі Судислава була чудовою. Зараз Ясномира одразу провела несподівану гостю до затишної, обвішаної рушниками світлиці, кликнула прислужниць, велівши лазню Карині натопити, млинцями свіжими почастувати.

– А як відпочинеш, Каринонько, тоді й поговоримо трошки.

Карина майже забула, як це добре – бути жінкою княжого роду, багатою, нарочитою, коли всі навколо з ніг збиваються, бажаючи тобі догодити. І так приємно було після довгої дороги відчути турботу про себе. Дівки-прислужниці в лазні її пропарили на семи травах, вимили, косу їй зачесали, шепочучись захоплено: «Ох і розкішна грива у гості, чорна мов сажа, шовковиста, довга». Одна тільки й наважилася запитати, чому Карина не обрізала, як належить удові, косу після смерті чоловіка. Але інші зацитькали її, боячись розгнівати хазяйську гостю.

Карину заможно вбрали: у сорочку з тонкого браного[55] полотна, поверх неї довгу сукню-ферязь[56] зі світлої шерсті з подолом, розшитим золотисто-коричневими візерунками. Волосся заплели і виклали на голові короною. Усе гадали, чи надягати жіночу кичку високу, чи як удові їй тільки плат належить. Карині вони набридли, і вона одіслала їх, лишившись простоволосою. Але трохи пізніше зайшла Ясномира і, побачивши її такою, без головного убору, мов дівчину незаміжню, подивилася докірливо. Ну гаразд, не відрізала Карина косу після Боригора, це можна пояснити, адже одразу Родимовою стала. Проте, оскільки голову не бажає покривати, отже, незаміжньою себе вважає, дає зрозуміти, що нового хазяїна принадити хоче. А про пристрасть Судислава до Карини й раніше в Кописі поговорювали.

– Не можна тобі простоволосою, – неголосно, майже благально мовила Ясномира. – Дівки мої запримітили: непорожня ти. За звичаєм не маєш права красуватися, поки не обродишся.

Карина різко обернулася.

– Що, невже так помітно?

Ясномира посміхнулася. Не розуміла, чому гостя хмуриться. Хіба для жінки не найбільше щастя виношувати і народжувати дітей? Але Карина дедалі ставала тільки сумнішою. Знала, що цим гнівить прародителя Рода, але не любила послане ним дитя. Невідомо, чиє…

Але про інше заговорила. Вона все про Торіра думала, тому насамперед запитала, як сприйняли волхви із сусіднього капища Перуна, що Копись Дирові віддано?

– А як їм це прийняти? Зачаїлися. Їхнє діло зараз молитися, щоб Громовержець урожай послав, напоїв у свій час землю дощем-грозою. Але те, що на Масницю до града ніхто з них не прийшов, – лихий знак.

Посадник Судислав навідався до родички надвечір. Увійшов, сопучи, – товстий, лисий. Сів на лавку, широко й незграбно розкарячивши ноги. Живіт над кованим поясом звісився, мов тісто на опарі. Карина дивилася на нього мовчки, але так, як мовчати вміла тільки вона. Мов княгиня. І посадник засовався на лавці. Виправдовуватися почав:

– Ну що я міг, Карино? Дир он околишні села грабував, кажучи, що припинить розбій тільки тоді, як я цей край під руку його віддам, у град впущу. І щодня, приходячи після набігу, клав під стінами Копися тіла родичів градських людей. Виття і плач стояли в Кописі. А Масниця ж уже настала. Необхідно було Весну стрічати. І я… Усі ми вирішили: бути нам під Диром. Родим – він де? Згубив Боригора, який умів воювати, інші ж воєводи-князі про свої роди тільки дбають. А в мене весняні торги скоро, треба про них думати. Ех! От і справляємо тепер учту велику разом, святкуємо.

Він говорив, а сам підсів і все намагався долоню на коліно їй покласти. Карина його пухку руку відтрутила. Слухала шум, що долітав знадвору: завзятий спів, примовки скомороші, сміх. Судислав також прислухався. Навіть засміявся. Черево його так і заходило ходором. І знов до Карини ближче присунувся. Війнуло від нього пивним і цибуляним духом.

– Чуєш, Каринко, щойно ці, – мотнув він бородою убік, – відбудуть, я тебе дружиною своєю зроблю, за всіма правилами, привселюдно над водою проточною поведу. Ясномира нічого, згодиться. Ви ж із нею завжди ладнали. І навіть Родим не посміє зазіхати на тебе. Дира побоїться. А ти тут поживеш, дитя своє народиш. Мені сулож[57] моя вже казала, що ти непорожня. Тож і народиш його під чоловіковою опікою, захищу його, вирощу біля себе.

«Ось і рости, – зло думала Карина. – А я піду. Щойно народжу, так і піду. І кичкою жони посадника мене не втримаєш. Я ж до Торіра подамся».

Вона думала про це увесь вечір, безсонно ворочаючись на м’якій перині. Її поселили в окремому покої з кам’янкою, з вискребеними стелинами, зі сволоком, обплетеним духмяними сухими травами. Так би й залишилася тут, скільки ще мусить поневірятися світом… Якби не Судислав. Та й не тільки через посадника надокучливого сумувала вона. Все про варяга свого думала. Ах, з’явився мов той вихор, навчив пристрасті Удової, зародив кохання в серці – і пощез.

«Допоможи мені, світла Ладо, – благала Карина. – Ти дала мені любов, не забирай же її тепер».

А Судислав не відступав. Навідував при кожній слушній нагоді. Ліз. Вона раз навіть відштовхнула його різко.

– Надто швидкий ти, посаднику. Почекай. Звикнутися мені дай.

Він оглядав її згори донизу.

– Почекаю, почекаю. Тільки ти поки тихенько сиди тут. Принишкни. Потерпи, не показуй своє личко ясне перед полянами київськими. Аж надто ці находники до баб охочі, не пропускають жодної. Он навіть Ульв у мене про тебе розпитував, хоча усім відомо, що Ульв живе відлюдьком, а ось для Дира свого і тебе витягнути може.

Дир. Від самої думки про нього Карину пересмикнуло. Ліпше вже вона дійсно Судиславу дістанеться. А Торір…

Коли обридлий посадник пішов, вона дозволила собі поплакати.

Дир із київськими воїнами вирішили пирувати в Кописі усі дні Масниці. Зранку зазвичай вирушали на лови, у дворах побіля терему чулися хвацький посвист, гавкіт собак, ляскання бичів, і ловчі веселою гурбою вирушали до лісу, розім’ятися після пирувань та поповнити запаси до столу, бо навіть у всіх коморах града припасів не вистачить, щоб нагодувати ораву гультіпак-переможців із Києва. А надвечір знову гудів терем, варили, пирували, пили.

Карина ці дні лишалася на самоті. Їй дали нитки і п’яльця, а коли вишивання набридало, вона відчиняла слюдяне віконце, дивилася, як метушаться у дворах тивуни[58], ведуть обрахунок данини, яку зажадав Дир, як тягне челядь на вози поклажу, кружала воску, діжки меду, шкури, цілі оберемки хутряних шкурок. Не раз помічала Карина й одноокого Ульва, що походжав поміж возами. Він наглядав за зборами, а якось навіть зірвав із пояса батіг, шмагнув недбайливого тивуна. Судиславові люди не посміли втрутитися, понуро тулилися осторонь, посхилявши голови.

Карина усе примічала. Стояла біля розчиненого віконця, вродлива й похмура, кутаючись у пухнасту сіру шаль. Люди у дворі, помітивши її, кланялися. Дехто знав, хто вона, а хтось і так бачив, що жінка ця не з послідущих. Дорога шаль, намисто сріблом на шиї блищить, волосся укладене короною, срібні півмісяці сережок вилискують у тон очей. І обличчя – значливе, не просте.

До Карини приставлено двох служниць-чорнявок, а коло дверей охоронця – молодого уния[59]. Не для варти поставлено, скоріше для послуг: дрова носити, воду, піч топити. І базікав без угаву, не звертаючи уваги на те, що чорнокоса красуня не надто дослухається до його балаканини. Подобалися йому руси київські, подобався їхній князь Дир. От де справжні витязі – і воювати вміють, і пирувати, пиво хмільне барилами цмулять, жінок так роз’ятрюють, що й без волхвівських віщувань можна не сумніватися – усіх залишать непорожніми. Сам уний мріяв пристати до Дирових людей і гудив тих, хто ремствував проти киян.

– А що, й такі є? – нарешті розмикала вуста Карина.

Уний спльовував за звичкою на підлогу, але одразу ж розтирав плювок ногою.

– Та є сичі. Усе бурчать, лаються. Якби Судислав не стримував їх, ще невідомо, що й затіяли б. А того не розуміють, що бути під таким, як Дир, – сама вигода для них.

Карина одверталася від нього, знову поглядала у віконце. Іноді помічала скоморохів, що снували серед будівель. Це було зрозуміло, адже дні свят для них – найбільш вигідний час: на бенкети кличуть, у хатах пригощають. Тож і мандрують скоморохи від города до города, забави влаштовують, до людей чіпляються. Один із ряджених скоморохів чомусь привернув увагу молодої жінки. Високий, здавався особливо довготелесим через рогату козину личину, що закривала обличчя. Цей не стрибав, як інші, ходив, мовби таївся, під стріхами, навсібіч позираючи. І Карина ніби щось знайоме в його рухах та ході помітила. Навіть промайнула здогадка: чи не її це варяг? Побачила, що й скоморох на неї увагу звернув, часто поглядає в її бік з-під рогатої личини. Один раз, схоже, навіть кивнув. Скоморохи – вони народ зухвалий, але було в цьому кивку щось таке, що схвилювало Карину.

І вона не помилилася. Тільки подумала про дивного рядженого, як за дверима почулися кроки – дрібненькі, наче у дитини, але стелини зарипіли важко. Уний її саме дрова колоти пішов, і гість, не гаючи часу, швидко заскочив до неї.

Карина глянула холодно.

– Ану йди геть!

Перед нею стояв карлик-горбань у строкатому скоморошому вбранні. Обличчя мужиче, бородате, на зріст же ледве їй до пояса сягав. А ось у плечах широкий, міцний. Неприємний був горбань. Та не встигла Карина його випровадити – він двері рвучко захряснув.

– Здогадуєшся, хто послав мене?

І показав їй вже знайомий пояс із пряжкою. Торірів то був пояс.

– Бачу, що втямила. І велено мені передати тобі, щоб на учті сьогодні була. Там поясню все.

Горбань вислизнув, ніби й не було його.

Ясномиру дещо здивувало бажання гості вийти на люди.

– Що, невже так занудилася в закуті? Ой, дивися, Карино, ці кияни, як вип’ють, чіплятися почнуть, не відв’яжешся. Ну, добре. Біля себе посаджу, може, не чіпатимуть.

Щойно стемнішало, посадницький терем знову наповнився гамором, рухом, полиском вогнів. Повз Каринине віконце від господарських дворів котили діжі, несли оббіловані туші, бігала челядь з якимись горщиками, цебриками. Уний, зобов’язаний провести Карину, кудись запропастився, тож вона, не дочекавшись супроводу, пішла сама. Діставшись переходами до гридниці, що гула мов вулик, трохи сторопіла. Стояла осторонь, дивилася, як у дворі перед ґанком зібралися люди, спостерігають за кулачним боєм. Двоє оголених до пояса чоловіків билися люто, кров’ю харкали, падали, підіймалися, спльовуючи на пісок, яким було засипано двір. Глядачі галасували. Карина зрозуміла, що один із бійців був киянином, другий – із місцевих. Бачила, як розпалилися глядачі, вигуками свого підбадьорюючи. Упізнала в натовпі десятника Давила, злого, розлюченого, він перелаювався із київськими дружинниками.

Тут Каринову увагу відвернув уний, що з’явився ніби з-під землі.

– Пробач, хазяйко, за спізнення. Сестру я до самого Дира водив.

І повів по сходнях до гридниці, пробирався серед горлаючих, а сам усе розказував, як він насилу добився для сестри милості, щоб князь її таки помітив, сподівається тепер, що замовить дівчина і за брата слівце.

Карина ще й досі не бачила Дира, убивці її рідних. Поглянути на нього було цікаво, але й страшнувато. А ще думалось, що й Торір десь поруч. Адже не даремно звелів їй на бенкет прийти.

У приміщенні гридниці було димно, смерділо горілим жиром, соліннями, важким людським духом. Металося світло смолоскипів. Між розставленими уздовж стін довгими столами стрибали скоморохи, чувся передзвін бубнів, сміх, голоси. Карина одразу помітила, що найкращі місця за верхнім столом призначено для гостей. Але найголовніше місце, між посадником і Ульвом, було порожнє. Ульв – величезний, сивовусий, біловолосий, весь час позирав навкруги єдиним оком. Судислав же мав вигляд пригнічений, розгублений. Видно було, що посадник уже добряче захмелів, соболина шапка зсунулася на потилицю, пазуха рудої шовкової сорочки розхристана мало не до пупа, на зарослих сивою шерстю грудях поблискувала дорога гривна[60].

Нарешті Судислав помітив Карину, що стояла у дверях, засовався на місці. Потім показав убік. Вона зрозуміла, пішла туди, де за окремим столом сиділи дружини і доньки боярські. За знаком Ясномири жінки потіснилися. Карина помітила, що більшості з них, причепуреним, розрум’янілим від їдва й питва, подобалося сидіти тут. Вони сміялися, переморгувалися з гістьми. Якась гладка купчиха у кичці, що виблискувала бісером, налила Карині повний ківш браги, підсунула блюдо з кулеб’якою.

– Їж, пригощайся, красуне. Усі веселяться, і нам любо. А в мене сьогодні радість особлива: доньку я змовила за киянина. Обіцявся, як скресне Дніпро, прислати за нареченою лодію-насад[61].

Скоморохи перекидалися, танцювали, співали:

Карина нарешті помітила знайомого карлика-горбаня: пика розмальована, на голові строкатий ковпак, сам скаче, дудить у ріжок. Він вправно виліз на плечі побратимові по ремеслу, закукурікав півнем. Навіть не вірилося, що цей карлик сьогодні приходив до неї такий похмурий і серйозний.

У цю мить серед учасників учти стався якийсь рух. Голови їх обернулися, усі дивилися у напрямі входу. Гладка купчиха відчутно штовхнула Карину в бік, кивнула високою кичкою.

– Дивися, князь Дир прийшов. Де б оцей охотливий до дівок не забавлявся, а свою чарку на бенкеті ніколи не пропустить.

Карина враз відчула, як холод ніби скував їй серце. Ось він, душогубець, убивця її рідні, Дир Кривавий, хазяїн і гість дорогий у Копись-граді. Виявилося, що вона вже бачила його на масничному гулянні, коли сани, що скотилися з гори, перекинулися, а він у цій купі якусь дівку по заголених стегнах ляскав. Тоді він здався їй простим розвеселим дружинником. Зараз же сила в ньому, владність відчувалися. Стоїть при вході, де народ відразу потіснився, ніби й не поспішає увійти, обіперся ліктем на одвірок. Руки на грудях схрестив, посміхається. Сам високий, кремезний, на широких грудях дорога кольчуга з дрібних кілець виблискує. На очі спадає червоно-рудий чуб, шия м’язиста, виголене підборіддя гордовито задерте догори.

Одноокий Ульв підвівся за столом, підняв ріг із пивом.

– Здоров’я Дира Київського!

Дир рушив уперед – рухався із граційністю небезпечного хижака. Навкруги вигукували, славили. Місцевий старійшина ступив назустріч, простягнув велику чашу-братину, щоб князь ушанував гостей. Чашники, підбігши, заходилися наливати в неї вино одразу з трьох бурдюків. Чаша ж бо величезна, з двома ручками у формі пташиних голови і хвоста. За звичаєм, з неї п’є найдорожчий гість, потім по колу пускають, виявляючи повагу і честь присутнім.

Князь підняв братину над головою, потім підніс до уст, відпив раз, ще раз, і ще. Голоси поступово змовкли, коли присутні зрозуміли, що Дир має намір сам осушити чашу. Це означало, що йому немає діла до присутніх, що він зневажає радимичів Кописі, які підкорилися йому. Але його люди, київські дружинники, мабуть, уже звикли до подібних витівок князя, знову почали сміятися, стукати чашами по столах. Дир усе пив, обливаючись, більше проливаючи, залишки ж взагалі вилив собі на голову. Стояв у калюжі вина, реготав. Але обличчя бояр – старійшин копиських – видовжилися, брови насупилися. Коли Дир недбало жбурнув чашникові посудину, багато хто з них взагалі повиходив з-за столів, попрямував до виходу. Хтось дійсно пішов геть, але багатьох повернули, усадили за столи насильно. Судислав сидів, похнюплено схиливши голову на руки, не підводячи очей.

Дир гукнув:

– Гей, гуслярі, грайте! Нехай дівки танцюють.

Жінки, хто охоче, хто злякано, покірно повиходили з-за столів. Узявшись за руки, повели танок, навіть щось затягнули, заспівали серед гамору.

Карина залишилася на місці, серед літніх жінок. Бачила, як Дир, посміхаючись, дивиться на танечниць.

Поступово гамір стих, боярині вирівнялися, заспівали більш злагоджено, навіть заусміхалися.

У цю мить Карину щось штовхнуло в коліно. Спершу вона не звернула уваги, вирішивши, що це один із псів, що крутилися тут же, під столами. Але коли коліно під скатертиною стиснула чиясь рука, дівчина здригнулася, нахилилася. З-під столу на неї дивився недавній гість – горбань-скоморох.

– Ходи в танок. Дирові усміхайся. Але коли киянин розохотиться, забереш із собою в одрину[62] не його, а Судислава-посадника.

Карина несподівано обурилася.

– Не хочу. Йди геть!

Погляд карлика став важким. Він знову показав їй пряжку-підкову від пояса Торіра.

– Слухайся! Володар твій передав наказ.

– Немає у мене володаря.

Але охнула, коли вістря вкололо в живіт.

– Порішу, сучко, якщо закомизишся.

Карина судомно ковтнула слину. Карлик спопеляв її знизу гнівним поглядом. Сам не більший за дитину, а рука дорослого чоловіка, сильна. І крикнути не встигнеш. А обдурити, виказати… Невже Торір і справді вирішив змусити її під іншого йти. Міг…

Карина підвелася. Де їй подітися? Пішла. Взяла в танку одну з бояришень за руку.

Дівчата співали, виводили злагоджено. Спільний танок молоді сплітався візерунком, дівчата прослизали попід руками одна в одної, знову тягнулися вервечкою:

Прослизаючи попід зчепленими руками, обходячи інших, Карина опинилася просто навпроти Дира. Він стояв, обіпершись ліктем на стільницю, очі каламутні, п’яні. Карина бачила його довгу сильну шию, міцний борлак[63]. Шия здавалася довшою через те, що його волосся з боків і ззаду, майже до потилиці, було зголене, тільки згори кучерявилися червоно-руді короткі завитки, а спереду спадали на перенісся довгим мокрим пасмом. Вилиці високі, ніс хижий, рот тонкогубий, жорсткий. Хоча й розтягнутий у вдоволеній посмішці.

«Стерв’ятник», – подумала Карина. І всміхнулася звабливо.

Танок розвернувся, вона більше не бачила князя, а коли знову стала з ним віч-на-віч, їхні погляди нарешті зустрілися і в очах князя щось промайнуло, руді брови ледь піднялися вгору.

Тепер, кружляючи в танку, вона раз у раз усміхалася йому, проходячи повз, заграючи, закусила губу, навіть підморгнути зважилася. Знала, що приваблива – у цій довгій струмливій сукні, із дзенькотливими скроневими підвісками, у коштовному намисті на високих грудях.

Дир раптом голосно заплескав у долоні. Дивився на неї. Ступнув крок уперед, п’яно хитнувся. Тут заплескали й інші, деякі з княжих дружинників перескакували через столи, обіймали дівчат, намагалися усадити поряд із собою. Дівчата – хто жартівливо ухилявся, хто смиренно корився.

Дир рушив був до Карини, але скоморохи-гудошники враз налетіли, наскочили на нього; застрибали довкруж, затріщали торохкалами, заграли на ріжках. Князь, п’яно сміючись, розштовхував їх, але хтось, тицьнувши йому в руку ковша з брагою, утримав, відвернув.

А Карина вже пройшла до посадника, схилилася, ледь обійняла, провела рукою по його спітнілих грудях. Шепотіла у волохате вухо:

– Відведи мене, Судиславчику, пригорни, приголуб, але Дирові не віддавай. Твоєю тільки буду.

Судислав аж здригнувся, заусміхався дурнувато.

Дир, загубивши її в натовпі, озирався, п’яно сміючись. Але раптом помітив, як посадник уже накриває чорноволосу красуню своїм парчевим опашнем[64], виводить геть. Навкруги усе скакали скоморохи, від столів чулися здравниці, верескливий жіночий сміх.

Судислав у першому ж переході притис Карину до дощатої стіни, шумно дихаючи, почав слинити шию.

– Каринонько, сонечко моє, зіронько ясная…

Був він трохи нижчий за неї, тикався, груди тискав.

– Вітерцеві подути на тебе не дам!

А вона розширеними очима дивилася, як виникла за ними в напівтемному переході висока пряма постать із козиною личиною. Мотнула рогатою головою, немов указуючи: мовляв, далі веди.

Вона й вела, майже тягнула розімлілого Судислава. Той усе лапав її, бурмотів зворушливо:

– Ніжки у тебе он які, задок який… Дух перехоплює! Де треба – тоненька, де треба – гладенька…

Карина боялася розплакатись. Але тепер рогата тінь увесь час ішла за ними назирці. Судислав же нічого не помічав, опріч ніжного тіла, що звивалося в його руках.

Двері до одрини слухняно відчинилися на змащених завісах. У Судислава геть урвався терпець – повалив її просто на підлогу, задрав поділ. А вона бачила, як у дверному отворі виникла рогата постать, скинула личину. Показалися розсипане світле волосся, злобне зосереджене обличчя Торіра. На щоках – щетина, ніздрі тріпотять, блакитні очі примружені. Але немов і не дивився, як поруч його полюбовниці домагаються, спокійно надягнув на голову металевий шолом з личиною і прорізами для очей. То оглядався нетерпляче на прохід, то дивився на Судислава з Кариною, що борюкалися внизу. У руці тримав секиру з довгим держалном, ним він злегка поплескував себе по халяві чобота.

У Карини від образи і приниження все розпливалося у пелені сліз. Не витримавши, відштовхнула посадника, навіть ногою штовхнула грубо, почала стягувати розхристану пазуху.

– Та що ж це ти, Каринонько? – сторопів Судислав.

І тільки тут помітив воїна, що стояв поруч. І скрикнути не встиг, так швидко Торір опустив на його голову секиру. Тільки хруснуло, кров і мозок так і чвиркнули навсібіч. Карина застогнала крізь стиснуті зуби, почала нервово стирати з себе теплі гидотні сліди-патьоки.

– Поспішили, – скоріше собі, ніж їй, сказав Торір. Але прислухався і посміхнувся, жахно блиснувши зубами з-під залізної напівмаски. – Та ж ні, якраз вчасно вийшло.

І відскочив за дверну занавіску.

Карина не встигла нічого зрозуміти, аж тут в отворі виник Дир. Охнув здивовано. І все. Глухо стукнуло, очі князеві закотилися під лоба, і він посунувся на підлогу від удару обухом секири в потилицю.

А Торір уже підняв Карину, струснув.

– Ну, ну, молодець. Усе правильно виконала. А тепер головне: біжи у гридницю до учтувальників, кричи, голоси, що Дир Київський зарубав Судислава. Ну ж бо, хутчіш!

І вона побігла. Навіть не тому, що підкорилася, просто була нажахана, з ляку мчала швидко, беззвучно. Так і вибігла на Давила та ще трьох кметів градських, які стояли біля входу до гридниці – розпатлана, розхристана, уся забруднена кров’ю.

Вони розслаблено стояли з чашами в руках. І хоча були в кольчугах, але шоломи зняли, просто стояли, перемовлялися. Та так і уклякли, дивлячись на неї.

– Присягаюся душами праотців!.. – немов видихнув Давило. – Карино… Що сталося?

Схлипуючи, вона трусилася, немов у пропасниці.

– Судислав… Там… Князь Дир…

– Та не бекай, як вівця! Що з посадником града? Чия кров на тобі?

– Судиславова, мертвий він…

У Давила засмикалося обличчя, ніздрі розширилися від шумного зітхання. Відкинув чашу.

– Та-ак… Я ж нутром чув, що лихо буде. Як знав!

Його кметі брудно залаялись, а він схопив Карину, грубо поволік у гридницю. Розштовхав тих, що юрбилися біля входу.

Шум, дим, запахи тепла, поту, наїдків. Давило заштовхнув її й майже шпурнув уперед. Вона впала, одежина сповзла, оголяючи забризкане кров’ю тіло.

– Дивіться, чесні кописці! – гримів Давило. – Дивіться, добрі люди! Немає більше нашого виборного голови. Убив його вовк київський заради баби. Кинувся за ним і порішив.

«Хоча б не я це сказала, і то добре», – якось втомлено подумала Карина. Вона боялася вимовити це прилюдно. Розуміла, що Торір зрадив її, підставив свиню. Зробив свідком того, чого не було.

У гридниці раптом запала тиша. Але зараз же загомоніли всі разом. Закричали:

– Убивці, таті, находники! Розбій творять, за добро кров’ю платять.

За верхнім столом підхопився Ульв. Навіть важке крісло за ним упало.

– Що меле цей пес? Що наговорила ця сука? Де князь? Сам нехай скаже.

Та в цю мить у стіл перед ним устромилася сулиця[65]. Ніхто й не помітив, чия рука її кинула. Але це стало немов сигналом.

– Бий за Судислава! Бий русь-киян!

І крики, зойки, брязкіт булату, посуду, шипіння вогню, нестямний вереск жінок, прокляття, лайка, стогони.

Карина виповзла з-під тіла, що рухнуло на неї згори. Поряд із нею з гуркотом перекинувся стіл, покотився посуд, у коліна впиналися черепки потрощених мисок. Люди зчепилися, топталися по недоїдках, заходилися від гавкоту пси.

Перелякані жінки кинулися до виходу, звискуючи, відскочили, коли й там зчинилася сутичка. Ось і Ясномира раптом впала зі здивованим обличчям, з-під позолоченої кички пробився струмочок крові. Якийсь київський полянин рухнув – у горло йому вчепився пес. Декілька воїнів з мечами наголо кинулися на Ульва. Але той ухилився, шпурнув у них величезну супницю, окостом оглушив того, хто підбіг ближче. Вигадавши момент, поспішив до вікна, вибив його ногою і вистрибнув надвір.

– Де Дир? – долетів його дикий крик. – Князь де?

– Бий русь-киян! Рубай находників!

А потім потягло їдким димом. Звідусіль кричали: «Горимо! Горимо!»

Хтось підхопив Карину під лікоть, потяг за собою крізь натовп, розіштовхуючи людей, що металися в диму. Торір. Страшний, вишкірений з-під личини, рубав секирою всіх, кого бачив. Тільки кров чвиркала й стогнали поранені.

Вже надворі відштовхнув її подалі. І Карина почула знайомий, хрипкий від напруги рик:

– Геть утікай! Іди з города. Приречений він, як і всі, хто тут.

Він кинувся геть, але вона мимохіть побігла слідом. А Торір раптом скочив на якусь колоду, засвистів голосно, несамовито. І зараз же крізь натовп, душачи й перекидаючи людей, винісся до нього ігреневий Малага. Торір учепився в його загривок, з ходу злетів у сідло. І тут же рубонув згори когось. Кричав з диким риком:

– Бий Дирових псів! Не прощати пожежі града, не прощати смерті Судиславової! Бий!..

Карина продиралася крізь розбурханий натовп. Спіткнулася, впала. У полиску вогнів зовсім поряд побачила знайомого уного, його застиглі розплющені очі. І заверещала, немов тільки тепер злякалася. Кинулася бігти, налетіла на стіну зрубу, сіла під ним просто на мокрий сніг.

Довкруги коїлося щось неймовірне. Звідкись набігли ратники-радимичі, багато, немов тільки й вичікували, щоб із киянами зчепитися. І ще хтось був. Карина не могла зрозуміти, звідки їх стільки взялося – верхівців із палаючими смолоскипами в руках. Кидали вогонь на високі покрівлі, димом густим потягло. Крізь його клуби то там, то тут вигулькували язики полум’я. У спалахах вогнів картина бійні здавалася особливо страшною.

У цій колотнечі все ж можна було розрізнити гурт дружинників-киян. Вони відбивалися вміло, стояли пліч-о-пліч, спиною до спини, билися так, що тільки тіла падали, а кияни навіть тіснили нападаючих. І верховодив над ними Ульв.

– Князя шукайте! Дира Київського!

Зі свого укриття Карина бачила, як цей варяг зітнувся з десятником Давилом. Сипалися удари, тріщали щити. Потім раптом зчепилися, немов обійнявшись. І враз Давило впав на коліна. Ланки кольчуги посипалися, а зі спини вилізло довге лезо Ульвового меча.

Той відпихнув тіло переможеного ногою. Знову загукав:

– Дир! Де Дир?

І кинувся, побіг кудись. Ураз його воїни, як вівці, що втратили пастуха, розсипалися, хто куди, порушили лад. На них наскакували, тіснили. Рубали жорстоко.

А звідкись знову й знову вривалися в натовп невідомі зоружені вершники. Рубали, палили, кричали:

– За нас Перун! Допоможи, Громовержцю, спопели, знищ город зрадників землі радимичів. Пали!

Перед Кариною у полисках пожежі несподівано виник карлик-скоморох. Вона злякалася його, закричала.

– Чого кричиш, дурна? Забирайся із града.

І навіть штовхнув, змушуючи підвестися.

Вона метнулася, чи то бігла, чи йшла, чіпляючись за колоди стін. У диму, серед полум’я, що рвалося в небо, розрізнила постаті волхвів – у білому вбранні, з гривами волосся, що розвівалося на вітрі, з довжелезними – мало не до колін – бородами, немов примари. Волхви йшли, оточені кільцем воїнів, подаючи знаки розгубленим людям, що метушилися безладно. Навколо них, під захистом воїнів, уже збиралися діти, жінки з дітьми на руках, отроки, мужі розперезані, розхристані, в довгих сорочках. І під рукою волхвів усі рухалися в одному напрямі, у напрямі міської брами.

Карина спробувала була прилучитися до гурту, але тут щось сталося. Велика група киян, що з’явилася раптово з-за рогу, напала на біженців, зчепилася з охоронцями волхвів. Люди кинулися врозтіч. А розпалені київські дружинники натискали, гукаючи:

– Бий радимичів! Мстися за Дира!

Карина знов побігла геть, металася серед переходів. Огинаючи якусь будову, трохи не налетіла на Ульва, який майже тягнув ослаблого Дира. Вони не звернули уваги на жінку, що виникла поруч, зате, коли у провулку їх наздогнав воїн з мечем, Ульв відреагував миттєво. Ухилився, відбив випад, сам завдав єдиного разючого удару.

Чомусь Карина попленталася услід. Немов сподіваючись на їхній захист. Ульв ще двічі вправно відбивався від нападників. З останнім йому було нелегко впоратися. Залишивши Дира, який одразу зсунувся на землю, Ульв рубався вправно, відтісняючи ворога. І ніби тільки зараз помітив побіля себе дівчину.

– Князя допомагай тягнути, дурепо!

Він штовхнув її до Дира, але тут у відблиску пожежі все ж розгледів.

– Ах ти, тварюко… Через тебе все.

Вона позадкувала, побачивши його занесену для удару руку. «От і все», – промайнуло в голові, а сама, немов зачарована, дивилася, як зблиснув прикро-червоним його клинок.

Та меч не встиг опуститися – з диму несподівано виник вершник, збив Ульва так, що той тільки охнув, відлетівши і випустивши меча. А вершник, страшний, у шоломі, що виблискував личиною, вже гуркотів копитами зовсім поряд. Карина впізнала Торіра. Та він ніби й не бачив її. Дивився на Дира, що повільно зводився на ноги. Карина навіть подумала: ось зараз уб’є наворопник князя.

Але Торір притримав коня. Поглянув зверху вниз на князя.

– Дивися, Дире, – він показав на заграву навкруги. – Дивися і знай: так зникне усе, що назвеш своїм. Нічого не буде твого, голим залишишся, марно життя проживеш. І тоді я прийду, щоб убити тебе. Чи чуєш мене, виродку?!

Дир дивився на страшного вершника розгублено. Десь збоку волав Ульв:

– Дире, я зараз, Дире!..

Але Торір уже розвернув Малагу, поїхав геть. Дир ошаліло дивився йому вслід. Карина також. Потім опам’яталася, побігла навздогін.

– А я? Як же я?

Навкруги вирувало полум’я. Повз молоду жінку з виском пробігла велика свиня, збивши її з ніг. Карина насилу підвелася, послизнувшись, побігла далі. Але вже упустила Торіра з очей. Зате змогла нарешті визначити, де вона зараз – майже біля самої міської брами. Потрібно було вибиратися звідси за будь-яку ціну.

Біля брамних веж її підхопив потік біженців, серед товкотнечі вона протислася в розкриті стулки біля гостроколу. Тиснява там була страшна, а в натовпі на мосту її взагалі притисли до поручнів так, що мало не задихнулася. І відчула в собі тупий ниючий біль. Але зараз про те не думалось. Відштовхуючи когось, чіпляючись за ті ж поручні, вона все ж дісталася іншого боку. І зрозуміла нарешті, куди біжить натовп.

На освітленому загравою пожежі відкритому просторі передгороддя стояли волхви, дивилися на вогонь. Поруч зібралися воїни з радимицьких родів, у хутряних накидках, у шоломах, з довгими копіями. Люди, що покинули град, юрмилися навколо них, дивилися, як горить місто, багато які з жінок голосили, але ті ж волхви заспокоювали натовп, навіть надавали допомогу, поїли чимось, давали одяг.

«А Копись же знищили за їхнім велінням», – зрозуміла Карина. І чомусь стало їй сумно. Не було бажання йти під покровительство тих, хто затіяв усе це. І її варяг був чи не найбільшим причинцем цього людського лиха.

Тут вона знову побачила його. Торір сидів на коні біля волхвів, яскраво освітлений загравою пожежі. Він щось говорив волхвам, потім розвернув Малагу, поїхав геть – легко і спокійно, ніби й не після бою. Закрите личиною обличчя повернув у бік палаючого града. Його личина у полисках вогню здавалася жахливою маскою з дірками для очей.

Карина дивилась на нього і на якусь мить, здавалося, зненавиділа. Але тільки на мить. А потім раптом згадала, як вони зустрілися, як він урятував її, яким ніжним був. І защеміло, забилося нерозважне серце.

– Торіре! – загукала вона. – Торшо мій!

Ззаду аж гуло полум’я, попереду гомонів натовп, чувся урочистий обрядовий спів волхвів, що славили покровителя Перуна. Навряд щоб Торір почув крізь цей гамір Каринин голос. Він їхав геть, рухався схилом убік закутого кригою пустельного Дніпра, що нагадував зараз крижану рівнину. Ось він в’їхав на кригу, притримав коня, перейшовши з рисі на тиху ступу, рушив до протилежного берега.

Карина не знала, задля чого біжить за ним. На кожному кроці відчувала ниючий біль у попереку, але не сповільнила кроків, кликала його. Найбільше вона боялася зараз, що Торір поїде, і тоді Доля[66] ніколи більше їх не зведе.

Рухаючись в обхід градського валу, вона не встигала наздогнати його, тож подерлася найкрутішим схилом, сподіваючись у такий спосіб дістатися кручі, під якою мав проїхати варяг. Так вона й лізла, угрузаючи по коліна у снігові замети, іноді обтираючи жменями снігу розпашіле лице. Снігові пласти небезпечно сповзали, вона чіплялася за них, не звертаючи уваги на біль у тілі.

Варяг їхав крижаним панцирем повільно і обережно. Карина ж, навпаки, поспішала.

– Торіре! Любий, не залишай мене! Не смій!..

Її волосся розметалося, вона досадливо прибирала його з обличчя, ковзалася, іноді лізла рачки, потім знову підводилася і поспішала.

– Торіре!

О пресвітлі боги! Він усе ж почув її, озирнувся. Притримав коня.

– Торіре, я тут!

Сніг по-зрадницькому вислизав із-під ніг. А серце вже охопила раптова радість. Засміялася щасливо, бачачи, як він розвернув Малагу, їде до неї. Здається, щось гукав, махнув рукою. Жест такий, немов наказував повернутися. Та нізащо у світі!

І тут сніг обрушився, і вона втратила рівновагу. Ковзала, падала, перекинулася через голову. Впала.

Сильно забившись боком, Карина охнула. Якийсь час вона лежала нерухомо, оглушена болем. Потім спробувала підвестися. І зціпила зуби, щоб не завити, завалилася, як у корчах, на спину. Стогін вирвався, коли немов заступом ударило в низ живота, ніби сталевими кігтями рвонуло поперек.

Під головою застугоніла земля. Не земля – лід твердий. Хтось був поряд, але вона в першу мить нічого не тямила. Було так боляче. Застогнала, коли сильні руки підвели її.

– Карино! Прокляття!.. Голубко моя, що з тобою? Тобі болить? Та чи ти чуєш мене?

Давно він не говорив із нею так… ніжно, схвильовано, бережливо. Їй ніби аж легше стало.

– Поїхати сам хотів… Мене кинути.

Вона спробувала усміхнутися, але вийшла не усмішка – гримаса.

– Що з тобою?

Він обмацував її боки, руки, плечі, але вона вже зрозуміла, що з нею. Тоді він підняв її на руки, поніс.

– Зараз до волхвів тебе відвезу. Вони підлікують.

– Ні!

Вона ще на щось сподівалася.

– Я просто дуже забилася. Бачиш, можу підвестися.

Карина панічно боялася, що він залишить її у волхвів. Ліпше перетерпіти, поїхати з ним чимдалі, так щоб йому не було сенсу повертатися, навіть коли зрозуміє, що з нею.

Вона змогла триматися за луку сідла, коли він посадив її верхи. Навіть біль здався не таким сильним, якби… Вона відчула, як по ногах потекло тепле. А Торір говорив, ведучи на поводі Малагу:

– Ну що ж ти наробила, моя свавільна, необачна дівчинко? Чому мене не слухаєш? Я ж переговорив з волхвами, прийняли б тебе. А ти…

Вона тільки дивилася вперед, закусивши губу. Темний, порослий лісом протилежний берег наближався, а заграва позаду здавалася все дрібнішою. Карина змогла витерпіти усю переправу, навіть коли варяг увійшов під дерева.

І тут біль, що на якийсь час, здавалось, ущух, раптом нахлинув з новою силою – так люто, що Карина вигнулася, застогнала. По ногах текла кров, і кожен крок коня віддавався в усьому тілі.

Торір кинувся до неї й нарешті все побачив.

– Та ти вся у крові!

І вона наважилася:

– Торіре… Допоможи мені. Відвези до жінки. До повитухи. Я…

Біль став таким нестерпним, що вона не змогла більше стримуватися. Закричала, похилилася в сідлі. Відчула, як Торір підхопив її. І все. А далі її накрила глуха рятівна темрява.