Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 4

Рік 880

Як на розуміння людей, зимі був саме час відступати – березозол[17] уже на Масницю весняну повернув. Проте знов подули з півночі студені вітри, снігом замели все довкруж. Таке і за давніших часів траплялося, але цього разу, після третього поспіль недороду, довга зима здавалася особливо важкою.

Сю ніч мороз видався як ніколи лютим. І коли староста села терпеїв[18] Збуд трохи прочинив двері хати, холодна пара так і заклубочила біля його ніг.

– Не бажає Морена-Зима розмикати землю на весну, – похмуро пробурчав староста.

– То, може, й не треба мені йти? – запопадливо спитала Збуда його молода дружина.

– Не гніви богів, Ясенко, – грюкнувши дверима, обурився Збуд. – Ти моя дружина, ти старостиха, тобі й вести жіноцтво вигонити Коров’ячу Смерть[19], приклад показувати.

Ясенка невдоволено закусила губу. Виходити на такий мороз голяка, бігати по снігу… Вона недобре покосилася на темноволосу дівчину, що сиділа на лаві під стіною.

– А вона ж як? Їй чому не дозволив іти?

– Цить мені, зараз же! – розгнівався Збуд. – Відчепися від Карини, Ясенко. Сама знаєш, важка вона, княжого сина носить. Його зберегти потрібно.

– Завжди так, – набурмосилася Ясенка. – Мені на мороз, а їй… Бач, ходить із косою, ніби й не вдова, усе із себе дівку вдає. І тепер у теплі відсиджуватиметься, поки ми… Одне слово – Карина! – і докинула злісно: – Кара!..

Дівчина біля стіни, здавалося, ніяк не відреагувала. Її звали Кариною, а коли злостилися – Карою. Ім’я таке недобре їй дали від народження, після того як мати її, промучившись у важких породах понад три доби, розродилась нарешті донькою, а сама померла, зійшовши кров’ю. Баби-повитухи говорили, що рідко коли жінка таких мук у породах зазнає. Тож і назвали новонароджену Карою – Кариною. І вона звикла до цього ймення. Та щораз, коли її називали Карою, груди їй стискалися.

Ясенка не даремно на неї злилася. Одній вродливій жінці завжди заздрісно, коли поряд жаліють іншу вродливицю. А до Карини ставилися дбайливо. Вона для Збуда була всього лиш небога, донька сестри, а виростив він її як свою. У нього ж бо самі синочки народжувались, от і балував єдину дівчинку в домі, леліяв, обдаровував.

Коли Карині спливло сім рочків, її хотіли віддати на жертву самому Велесу. Жерці-волхви одразу вирізнили в натовпі напрочуд гарну дівчинку, вказали на неї. Але Збуд не віддав їм племінницю, сказавши, що, коли Боян у село заходить, завжди звертає увагу на Карину. Адже відомо – Боян співець рідкісний, улюбленець Велеса. Хто розгніває Бояна – самого Велеса образить. Тож волхви й відступили. Коли ж Карині тринадцять було, знову її вирізнили серед інших. Цього разу сам князь радимичів Боригор. Терпеї на його землях жили, зобов’язані були утримувати дружину княжу. В один зі своїх наїздів і запримітив Боригор серед дівиць у танку красуню незвичайну: з очима сірими, променистими, з товстою чорною косою, тілом ще напівдитячим, але легким, приємним. У тринадцять дівчина – вже справжня відданиця. От Боригор і зробив терпеям честь, вирішивши узяти менщицею[20] до терему юну терпейку з Мокошиної П’яді. Та Карина виявилася з недоспілок, не стала жінкою до тринадцяти. Коли Боригору повідомили про це, думали, відмовиться. Проте князь усе одно погляд від ніжного Карининого личка відвести не міг, а від’їжджаючи, покликав до себе вуя[21] дівчинки Збуда та й передав йому віно, а нареченій багатий подарунок – намисто з трьох разків, усе суціль зі срібних дирхемів[22] новеньких. Велів, щоб Карина носила його на знак того, що вона вже князеві радимичів обіцяна.

Так і проходила Карина у срібному намисті три літа. Боригор же не з’являвся, навіть гінців не слав дізнатися, як підростає його обраниця. Але на те причина була: вість про те, що Боригор самому Дирові Київському відсіч дає, навіть до Мокошиної П’яді дійшла. Але з Карини все одно кпили: мовляв, тепер їхня перша красуня усе життя у старих дівках проходить – і не дружина князеві, і не вдовиця. Та розмови вщухли, коли Боригор усе ж приїхав у Мокошину П’ядь. Дивився на підрослу красуню, слова мовити від захвату не міг. А вона підвела очі на його спотворене шрамами обличчя, на сиву бороду, мішки під очима…. Ох, нехай би й вік не з’являвся по неї князь Боригор Радимицький! Гірко було молодість і красу йому віддавати, коли за нею молоді та гожі парубки, немов ручні, ходили, в очі зазирали. Та віно було вже сплачено, ще й терпеїв щедро обдарував князь за те, що зберегли для нього красуню: п’ять возів із зерном передав селу, сукно, руду для ковалень. І Карину віддали князеві. Потяглися два роки її обридлого шлюбу. Але зараз їй усе частіше здавалося, що не так вже й погано жилося їй за старим Боригором.

По ногах у хаті знову потягло холодом. Це Збуд ще раз трохи прочинив двері, вдивлявся в морозні зірки, визначаючи час.

– Пора, – нарешті прорік він. – Ходи, Ясенко. Тобі ходу починати.

Карина знову відчула на собі невдоволений погляд молодої дружини вуйка. Але та чоловікові перечити не посміла, підвелася, різко зірвала з голови кичку[23], струснула рудою косою.

– Прийми, Ясенко, – подала їй Карина горщик із розтопленим салом.

Надворі мороз лютий, а Ясенці як мати вродила бігати по холоду до першої зорі, виганяти геть із Мокошиної П’яді Коров’ячу Смерть. Хоча подейкують, що бабське плем’я в гонитві за Коров’ячою Смертю так розпалюється, що й холоду не відчуває. Та все ж Ясенці поберегтися не завадить – молода ще, не народжувала.

Проте Ясенка не стала лагіднішою від уваги чоловікової небоги.

– Що, прислужитися намагаєшся, провину чуєш? Усім відомо, що Кара кого завгодно зведе зо світу, а сама далі піде, подолу не замочивши, очей безсоромних не…

– Та вгамуйся вже, бабо дурнувата! – украй розсердився Збуд.

Карина ж не гнівилася, не кривдувала. Просто дивилася величезними очима кольору дощових хмар. Люди казали – погляд у неї справді князівський, та й манера гордовито тримати голову вельможна. Така, що навіть норовлива Ясенка не витримала, відступилася, тільки буркнула щось ображено. Мовляв, усі проти неї: і Кара, і рідний чоловiк, і пасинки, які тільки й робили, що реготалися, сидячи на лежанках та чекаючи, коли молода мачуха на гін піде. Ясенка раптом відчула злість, та таку, що й напій для бадьорості пити не треба. Ну що ж, коли їм так весело, то вже й вона повеселиться. І швидко, просто на очах у чоловіка і пасинків заходилася роздягатися, скинула тілогрійку, різким рухом задерла поділ сорочки, зняла через голову.

Збудові сини, урвавши регіт, пороззявляли роти. Навіть маленький Бусько, що був уже задрімав, підвів голову. А старші… Вони вже з дітей вийшли, парубки, он Каплюша сам у ніч на Купала дівок по кущах валяв. А тут молода мачуха вся перед ним, ач яка ладна, з круглими великими персами, міцним животом молодухи, що не знала родива, з рудуватим пушком поміж крутими молочними стегнами.

– Постидилась би! – сторопів Збуд. – У закутку б роздяглася.

– Нащо в закутку? – переможно всміхнулася Ясенка. – А безстидникам своїм скажи, щоб не витріщалися.

Сама ніби й не помічала, як хлопці на неї дивляться. Стоячи біля хатнього вогню, повільно, похітливо розтирала по тілу жир, усміхалася чомусь своєму.

Староста суворо велів синам лізти на лежанки, запнув за ними завісу. Процідивши крізь зуби лайку, простягнув Ясенці п’янкий, заговорений відунами напій для гону Коров’ячої Смерті. Щойно та випила, підштовхнув до дверей.

– Геть!

Морозний серпанок ураз обхопив її біле тіло. Узявши заздалегідь наготований вигострений серп, вона ступила в нічну темряву – легка, оголена, масно блискуча – і заголосила, завила люто, як і належить. І, як очікувалося, загрюкали то там, то тут хатні двері, залунали звідусіль навіжені жіночі верески, крики.

Коров’ячий гін – вигнання мору, що на худобу напав і губить годувальниць домашніх. Його тільки жінки і можуть вигнати – традиція давня, утім надійна. Біжать гольцем жінки навкруг селища, тягнуть на лямках плуга, оборюючи всі оселі, і при цьому голосять, стогнуть, завивають дико. Свої злість і лють показують хазяйки Коров’ячій Смерті. Не витримує «скотська лихоманка» такого. Або здохне там-таки в селищі, або сховається, втече геть. Аби лише жінки їй як слід дошкулити зуміли. На те й напувають їх зіллям особливим, для того й бігають по снігах оголені та розпатлані, із серпами, ножами, важкими сковородами, голосять. Усі біжать: і дівки, і старші жінки, і молодиці. Лише непорожніх[24] на це дійство не пускають – щоб майбутній дитині полювання нічне не нашкодило.

Карина чула дике завивання жінок за стінами. Чоловіки ж тим часом по хатах сидять, не потикаючи надвір носа. Не можна на жінок у цей час дивитися, інакше від ворожби жодної сили не буде. Але траплялося, що Коров’яча Смерть сама назустріч жінкам ішла, немов притягнута, – то заблукалим подорожнім прикинеться, то дитям нерозумним, що вилізло за мамкою в ніч. Але тут у жінок жалощів немає, обдурити себе не дадуть – ураз розірвуть, розкремсають. Якось Коров’яча Смерть у діда-бортника, що самотньо жив на околиці села, втілилася. От він, духом злим наповнений, і вийшов жінкам навстріч. І нічого від нього не лишилося. Розтерзали, розкидали бортника так, що тільки шматки м’яса навколо валялися. Щоправда, дехто казав, що, мовляв, старого просто хвороба його дошкулила. Самотою він жив, та й помагати йому селище вже втомилося. Тож і вирішив бортник прийняти в себе Коров’ячу Смерть, вийти назустріч шаленим жінкам. Та тільки дарма старався дідуган. Не увійшла в нього Коров’яча Смерть, учуяла каверзу, розлютилася, і худібок-годувальниць під ту зиму полягло більше, ніж будь-коли. Це було того року, коли Боригор Карину забирав, тож його підношення Мокошиній П’яді тоді й урятувало людей. Довго ще потім згадували його добрим словом. Та й Карину благословляли. Але це було давно. Нині ж славетний Боригор селищу не підмога. Його свої ж – радимичі – на жертву богам віддали.

Дикі голоси жінок пролунали зовсім поряд. Вили злісно, верещали, били залізними серпами по казанах, каструлях, шкребли ножами по денцях. У дворах валували пси, рвалися із прив’язі від вселенського шаленства. Карина не витримала, затисла вуха долонями. Важко це все терпіти, самій завити хочеться. Краще відволіктися, думати про щось інше… Про що завгодно. Згадувати…

І, зібгавшися в купочку, вона полинула думками в минуле. Згадала терем у Єлані, граді біля верхів’я Десни, де жила Боригоровою княгинею, згадала віконця з блискучої слюди, різьблення на сволоках, ложе з перинами з лебедячого пуху, яскравий розпис на стіні, запахи чистоти, багатства. Ах, як їй зараз усього цього бракувало! Адже й тут вона жила в кращій хаті, старостиній. Та тепер те все інакше сприймалося: помічала і дим, і кіптяву, і холод земляної долівки, і те, що жили усі гуртом, не було куточка затишного, кімнатки хоча б якоїсь простенької, де можна було б усамітнитися. А ще їй згадалися поїздки з Боригором, коли брав її князь із собою на всі торжища, із града у град возив, а ще на звірині лови потішитися брав. Світ простої дівчини з терпеїв раптом одразу розширився, став великим, людним, цікавим. Уже тоді безглуздим здавалося, що можна прожити увесь свій вік, не покидаючи рідного порога. Карина навіть жаліти почала вуя свого, дядька улюбленого, який, окрім як у навколишніх від Мокошиної П’яді селах, ніде й не бував. Усе повторював: «Чоловік сильний своїм місцем». Ет, знав би він, який цікавий світ, як хочеться до всього доторкнутися… Але виявилося, що саме Збуд і мав рацію. Тож як спіткало її лихо, подалася Карина не куди-небудь, а в Мокошину П’ядь, під захист старости-родича. І він не образив крівницю-небогу, обігрів біля димної кам’янки[25], прихистив. Та все одно Карина не почувалася тут спокійно, тоскно їй було. Навіть дитя, що росло в ній, не тішило, як інших жінок, тільки тягарем, зайвою морокою здавалося.

Тут на плече Карини лягла важка Збудова рука, і вона стрепенулася, прочувшись від спогадів. Обличчя ж дядька чомусь було напружене. Він хмурився, дослухаючись.

– Що се? Чуєш?

Голос був схвильований, тихий. Старший син, Каплюша, стояв поруч, розгублено крутив головою, ловлячи звуки.

– Неначе скоїлося щось?

Тепер і Карина розрізнила: кричали жінки якось не так, вищали, декотрі кликали злякано. Звук долинав з дальнього кутка селища, звідти, де городи впиралися в ліс.

– Може, жінки з Коров’ячою Смертю зітнулися? – висловила здогад Карина.

Проте, скоро й вона виразно почула серед жіночого вереску важкий чоловічий гомін. Чоловічих голосів було занадто багато, вони лунали все голосніше, лютіше, майже заглушаючи божевільний жіночий вереск. Несподівано зовсім близько почулися грубий окрик, тупіт, гучне кінське іржання. Собака у дворі, що до цього валував, раптом тонко болісно вискнув, заскавчав. І злий чоловічий голос виразно прокричав одне, страшне слово: «Пали!»

– Ой, лишенько! – простогнав раптом Збуд.

Карина побачила, як він стрімко схопився за топір, кинувся, як був, у самій сорочці, до дверей. Ледве встигла метнутися навперейми.

– Не ходи!.. – заблагала, із жахом розуміючи, що там, за брусованою стіною, страшне – там смерть.

Поки вуй, лаючись, вивільнявся з її чіпких рук, Каплюша вже кинувся до дверей з луком, розчинив і укляк на порозі. У хату одразу ввірвалися зойки, гамір, полиски вогню. Невідомий вершник проїхав дуже близько, метнув у дверний отвір запалений смолоскип. Полум’я влучило в юнака, той відскочив, затоптав вогонь і, вже не озираючись, кричачи побіг у пітьму. Двері за ним захряслися.

Карина мовчки втупилася у Збуда. У старости сіпалося обличчя.

– До порубу! Хутко! – процідив він крізь зуби. – Хапай молодших дітей і ховайся.

Вона підкорилася. Схопившись за кільце, відкинула важку ляду над порубом. Узявши маленького Буська, який увесь час пхинькав, опустила малюка в темний лаз. Семирічний Гудим раптом закомизився, плачучи, заметався по кутках, намагаючись утекти. Гудим боявся мороку підземелля, де ховається домовик. Але Карина все ж упіймала, майже за волосся підтягла хлопчика, що впирався з усіх сил, до лазу, змусила спускатися. Озирнулася – нікого більше. І Збуд, і четверо його старших синів, одне за одним після Каплюші, вже вискочили надвір, побігли захищати жінок, рятувати селище.

Вона зачинила за собою лаз. Тепер навкруги був тільки сирий холодний морок порубу. Карина обмацала руками колоди стінок. Уздовж них зазвичай стояли короби, діжки, цебра, в яких зберігались запаси, і молода жінка з двома заплаканими малюками ледве знайшла навпомацки вільну місцинку.

– Тихіше, тихіше, – шепотіла Карина, притискаючи до себе дві дитячі голівки. – А то почує нас нечисть лісова і пробереться сюди.

Вони замовкли, тільки нервово гикали, ковтаючи сльози. Нечисті побоювались усі: і діти, і сама Карина, проте зараз вона розуміла: те, що сталося, – гірше за нечисть. Чужі, лихі злодії напали на селище, напали, коли ні оборонитися, ні запобігти цьому не було можливості. Чи зможуть тепер свої мужі відбитися? Скільки тих нападників? Звідки вони?

Карина намагалася триматися, навіть почала щось неголосно наспівувати дітям. Скоро, дослухавшись до їхнього розміреного дихання, вона зрозуміла, що налякані малюки поснули. Дітям і належить спати нічної пори. Коли б не галасливий гін Коров’ячої Смерті, вони давно спали б на теплих шкурах при кам’янці. Та й зараз поснули, пташенята, солодко і мирно, вона ж місця собі не знаходить, сидить, немов кам’яна, розслабитися не може. А раптом зараз підіймуть ляду вгорі, і у відлисках полум’я виникне лиха мармиза зі скривавленим ножем…

Скільки Карина просиділа так – не відала. Поступово напруження минуло, вона відволіклася, знову почала згадувати минуле. Пригадала, як колись їздила поряд із чоловiком, князем Боригором, одягнена в хутра, взута в привізні хозарські чобітки. Тоді вона пишалася собою і не боялася нічого у світі. Попереду і позаду їх супроводжували князівські кметі[26] з луками за плечима і довгими списами біля стремен, усі в добротних куртках із турячої шкури. Князь же мав кольчугу – міцну, справжню, варязьку, з дрібних клепаних кілець. Невразливим здавався старий Боригор, а вона, княгиня наймолодша, улюблена, теж почувалася захищеною. Князь її балував, розважав, нікому не давав скривдити. Навіть на владну княгиню Параксеву гримнув, коли та почала надокучати Карині. А Параксева ж була старшою дружиною. У князя Боригора були ще три жони, та всю свою пізню несподівану любов він віддав меншиці, тільки її своєю Лелею[27], Лелічкою називав. Ох і злостилася ж на Карину за це Параксева! Проте мовчала, не наважуючись суперечити князеві. Боригор – він славетний і грізний був, зумів плем’я радимичів оборонити, навіть коли жорстокий Дир Київський заповзявся підбити під себе і полян, і сіверян, і дреговичів[28]. Дира боялися, матері дітей лякали жорстоким київським варягом. Боригор же змагався з ним уміло, проганяв із земель племінного союзу радимичів, за те й у пошані був у дрібних племен, що під руку Боригорову просилися, благаючи про захист. Усі гідним володарем уважали Боригора. А ось Карині була відома його таємниця, знала про слабкість чоловiка з перших ночей шлюбу. Не було вже в князеві радимичів чоловічої сили, бажання було, а сили бракувало. І те, що робив з нею ночами уславлений Боригор, викликало в його молодої дружини замішання і непевність. Утім, і жалість. Поки одного разу, у напівсні, не піддалася вона на його пестощі, не вигнулася молодим тілом, застогнавши блаженно… Боригор мов несамовитий після цього був. Карина ж розуміла, що хоч і не так належить у подружньому ладу жити, та поступово почала відчувати в тому, що робив із нею князь, якусь соромітну насолоду. Одначе прикро чомусь почувались обоє.

Але одне Карина втямила: їй подобалося бути княгинею, подобалося жити в пестощах і пошані, подобалися далекі переїзди, зміна вражень. І ще подобалося їй, що Боригор їй одній усе звіряє, говорить іноді не як із наложницею дурною, а як із мужем нарочитим[29]. Усі біди його вона знала, усі тривоги. Іноді навіть порадити дещо могла. Лестило їй, що великий Боригор прислухається до думок жінки з терпеїв, що й інші її вплив на князя помічають і особливу повагу їй учиняють.

Карина знала, що головною турботою Боригора на старості літ був його син Родим.

Первісток князя Родим, син владної Параксеви, давно подорослішав, свою дружину мав. Владний був Родим не гірше за матір, а головною перешкодою до князівського столу вважав отця рідного. Доки мудра мати не підказала, як князя Боригора прибрати з дороги.

Здавна існував такий закон: якщо трапляється великий недорід, якщо неврожай стається три літа поспіль – отже, провина в тому правителя, неугодний він богам і приносить людям нещастя. І ось, коли на третє літо недороду на священній галявині зібралися волхви, наперед виступив Родим-княжич і нагадав племінним вождям зі старійшинами про цей закон. Мовляв, усі біди радимичів минуться, якщо волхви на вівтарі оддадуть за жертву його батька, князя Боригора. Старійшини визнали, що такий звичай є, а волхви мудрі порадилися, погадали на крові й диму і виснували, що Родим має рацію.

Проте старий Боригор не вірив у ворожіння волхвів і не побажав сам, як вівця, прийти на заклання. Сховався він таємно, пішов у ліси, де навіть досвідченим мисливцям не усі стежки відомі. І Карину із собою взяв у вигнання. Ох і набідувалася ж вона з ним по болотах і трясовинах, ховаючись, перебираючись із місця на місце, коли післані ловці зганяли їх із чергового пристановища. А Боригор уже вирішив, як учинить з улюбленою меншицею. Якось під час ночівлі на лісовій заїмці, у глушині дикій, мовив їй князь:

– Я ж розумію, що рано чи пізно мене наздоженуть ловці й уб’ють безжально і жорстоко. А потім з великими почестями поховають у княжому кургані. Тебе ж – як дружину улюблену – поряд зі мною живцем закопають. Княгиня Параксева обов’язково простежить, щоб саме ти мене на той світ супроводила. Навіть коли я зараз відпущу тебе, самі волхви на тебе, Лелічко моя люба, таку облаву влаштують, що, хоч би й сам Лісовик сховав, знайдуть неодмінно і до кургану притягнуть. І тільки одне тебе може врятувати. Ніхто не наважиться ховати жінку, якщо у неї під серцем нове життя б’ється.

Від спогадів Карину відвернув глухий шум над головою. Нагорі загуділо, глухо і важко стукнуло, навіть зруб порубу здригнувся, а з брусованої ляди посипалася земля. Карина повільно підвела голову, судомно глитнула слину. Здогадалася, що це прогоріла, обвалилася дядькова хата. Отже, все. Чи живий ще хто з терпеїв, чи усі полягли – вона не знала. Але так моторошно, так гірко і страшно раптом зробилося, що заридала тихенько, кусаючи губи, щоб не завити голосно, не налякати діточок, що мирно сопіли поряд. Плакала довго, ковтаючи сльози. А потім думки і почуття загальмували. Вона сиділа, впірившись у морок нерухомим поглядом, і сама не помітила, як заплющились очі, думки геть зникли. Прийшов сон.

Розбудив її дитячий плач. Бусько прокинувся першим, розштовхав Гудима, і вони удвох термосили її, просили їсти. Діти завжди голодні, коли їсти нема чого. От і тепер Карина нишпорила в темряві у порожніх засіках, шкребла по днищах коробів. Усе ж їй вдалося знайти горщик з липовим медом літнього збору. Його й попоїли. Осоружно було їсти той солодкий мед із землею, що похрускувала на зубах.

– Треба спробувати вибратися, – чи то собі, чи то дітям сказала Карина.

Сказати легше, ніж зробити. Згори їх завалило намертво. Карина піднялася вище, знайшла між товстими колодами зрубу щілину і, вставивши в неї обидві ступні, упираючись плечима і головою в ляду, спробувала відчинити поруб. Намагалася знову й знову. Від натуги тремтіло всеньке тіло, скрипіла на стиснутих зубах земля. Діти знизу щось запитували, Бусько навіть давав поради. Її зараз це тільки дратувало. Подумалося мимохідь: чи мислимо череватій такий тягар, як дім, підіймати? Вона захекалася, робила нові спроби, аж поки в якусь хвилину таки впала у розпач. І тоді стала кричати, битися об важку ляду, кликати на допомогу, вже не думаючи про те, що може злякати малих, що нагорі можуть бути прокляті вбивці. Боги пресвітлі!.. Та краще вже швидку смерть від меча прийняти, ніж задихнутися в морокові холодного порубу.

І тут немов хтось допоміг їй згори, щось загуркотіло, і ляда зрушилася. В очі вдарило різке світло. У першу мить Карина навіть нічого не могла розгледіти. Потім закусила кісточки пальців, щоб не закричати. Поруч стояв староста Збуд. Та вона насилу впізнала улюбленого дядька під цією бурою маскою запеченої крові. У Збуда не було очей – лише дві криваві рани зяяли на обличчі. Їй знадобилася вся її воля, щоб не заголосити. Вибралася нагору. Огледілася. Все. Тепер кричи не кричи – марно.

Не було більше Мокошиної П’яді. Раніше було велике селище, до двох десятків дворів налічувало. А тепер навкруги лише купи сірого попелу, скелети кам’янок і димок стелеться над колишніми стінами, сволоками і кроквами, що подекуди догоряють. У ніздрі війнуло гаром і солодкувато-нудотним запахом горілої людської шкіри. Замість снігу повільно кружляли в зимовому повітрі легкі пластівці попелу. А в чистому блакитному небі холодно світило ясне Хорос-сонечко.

Карина дивилася навкруги розширеними від жаху очима. Збуд любив повторювати, що людина сильна своїм місцем. Але нині це місце вже було не її, вона не впізнавала його. І трупи… Купи трупів! Хто ж це не боїться кари, залишивши тіла непохованими, не боячись, що душі вбитих просвітку йому не даватимуть?

– Дир, – немов прочитавши її думки, ледве чутно прошепотів Збуд. – Князь-розбійник Дир проклятий…

Карина схилилася над вуєм. Від горя так і похолола вся. Обличчя осліплене – суцільна страшна машкара, і на животі сорочка побуріла від крові. Рука посічена, покалічена. Як же він живий досі, де набрався сили, щоб відкинути, відкотити обгорілу колоду, що привалила ляду порубу?

Він щось пробурмотів. Схилившись, Карина розчула:

– Дітей дістань нарешті, дурна княгине.

Він усе ще називав її княгинею. Вона ж була розгублена, перестрашена. Слухняно витягла брудних, заквацяних медом Буська і Гудима. До меду миттю прилипла сажа. Вигляд у малюків був би навіть кумедний, якби вони не були такими настраханими, жалюгідними, не тремтіли б так від переляку й холоду, притискаючись до батька. Але й рідного батька немов не впізнавали, боялися. Гудим заревів. Бусько й собі розплакався услід за братиком.

Молодший усе ж запитав:

– Тату, а де Каплюша? – навіть підвівся трохи, озираючись, та зараз же знову пригорнувся до батька: – Татку, мені холодно. Спинка мерзне.

Зимове золоте сонце світило, та не гріло. У холодному сирому повітрі запах гару відчувався особливо різко. Діти плакали, не могли зігрітися, Збуд спливав кров’ю. Необхідно було щось робити.

Дійсність здавалася страшним сном, коли Карина, блукаючи серед обгорілих, порубаних тіл селян, намагалася хоч щось відшукати, що могло б допомогти вцілілим, або сподівалася, що ще хто-небудь опритомніє, озветься до неї. Та скрізь було тихо, тільки каркало вороняччя, під ногами хрускотіли тліючі головешки та хлюпала снігова сльота упереміж із попелом. Розбійники не пощадили нікого, постраждали і старе, і мале, і пригожі жінки з Мокошиної П’яді. Розбій зазвичай розпалює хіть, але жінки під час гону Коров’ячої Смерті скажені, їх убити легше, ніж повалити. Ось і вбили. Карина побачила Ясенку. Жахлива рана пролягла в неї від ключиці, розтинаючи ребра. Карина схилилася, накрила рукою розплющені порожні очі Ясенки.

Вона намагалася опанувати себе. Звичайно, їй не до снаги поховати усіх родичів-селян. Проте не кидати ж їх так на поталу звірові… І коли там, де колись була ковниця, Карина знайшла серед попелу гнутий серп, вона заходилася зрізати ним кущі, що росли навкруги села, і, як змогла, повкривала тіла загиблих.

Вона працювала швидко, квапилася, скоро навіть жарко стало, хоча була тільки в сорочці, в’язаній безрукавці та поньові[30] з вишитим подолом. А на руках недоречними, навіть блюзнірськими зараз видавалися дорогі наруччя з каменями, оздоблені різнобарвними склицевими[31] квітками, на шиї кілька разків коштовного намиста – усе, що лишилося від колись князівського життя. Та й чи було те життя насправді?.. Тепер Карина радо обміняла б усі ці багатства на потерту бараницю, щоб укрити дітей, самій прикритися від холоду. Довелося Карині з односельців останнє стягувати, напинати на дітей зашкарублі від чужої крові сорочки, одну поверх іншої. Адже скоро зовсім споночіє, тоді вже напевно холод дошкулить. Чимось укрила, вкутала непритомного Збуда. Решту ганчір’я надягла на себе, не думаючи, який у неї жахливий вигляд: уся в попелі, у страшному скривавленому лахмітті, розпатлана, але з багатим княжим намистом на шиї. Карина сховала його за пазуху, шию до підборіддя обмотала обривками чиєїсь пухнастої шалі. Як же славилася колись Мокошина П’ядь майстринями плести з вовни місцевих кіз такі ось розкішні м’які вироби!.. Більше цього не буде. Бо немає більше Мокошиної П’яді…

Вона все ж розплакалася. Накрила останні покладені у ряд тіла гіллям. Усе. Більшого зараз вона для них не годна зробити. А що зробить – то це вирушить услід призахідному сонечку. Шлях вона знає, йтиме, поки не дістанеться до найближчого капища бога Рода. Мешканці Мокошиної П’яді волхвам цього капища завжди великі треби приносили, тож ті не посміють відмовити їй у захистку.

Карина уклала нерухоме дядькове тіло на зрубані серпом лапи молодих сосонок, спорудивши щось схоже на мисливські волокуші. Зробивши з ганчір’я посторонки, упряглася в них. Коли зрушила з місця волокуші, Збуд усе ж застогнав, мовив:

– Залиш мене, Карино. Біла[32] вже біля мене. Ти краще про дітей подбай.

Вона навіть не обернулася, тягла по снігу волокуші, лише гукнула на Бузька з Гудимом, щоб не відставали. На слабкий поклик вуя не відповідала. Карина взагалі була не надто балакуча, а зараз у її сердитій німоті Збуд угадував властиву дівчині впертість. Карина зроду була норовливою, завжди по-своєму чинила.

Сніг був пухкий, глибокий. Вона відчула, що втомлюється, але заборонила собі зупинятися, лише іноді озиралася на дітей. Скільки так зможуть іти малюки, що мають сім і чотири рочки? Нічого, як утомляться, додумаються покликати чи прилаштуються біля батька на волокушах. Першим не витримав старший, вередливий Гудим. Карина тільки зціпила зуби, коли посторонки волокуш сильніше врізалися в плечі. Бусько – той довше дибав, доки Карина сама, побоюючись, що хлоп’я відстане, веліла йому примоститися поруч із батьком і братом.

Збуд іноді тихенько постогнував. Осліплений, він не бачив сонця, але запитував у Гудима: чи високо світило? Карина й сама розуміла, що часу в неї обмаль – лише до перших сутінок. Щоб не піддаватися похмурим думкам, знову поринула в минуле. Пригадала, як колись, іще дівчинкою, бігала тут зі Збудовими синами, пізніше полювала з ними. Брати, та й сам Збуд, казали, що з Карини вийшла чудова мисливиця: і слід звіриний знаходила вміло, могла й вивірці в око поцілити. Ніколи полювання її не було порожнім, видно, полюбляв її Лісовик-хазяїн за те, що першу здобич дівчина завжди йому залишала, не забувала й домашнього гостинчика – пиріжок чи яєчко варене – на пеньок покласти. А ось із домовиком Карина не надто дружилася, не допомагав їй запічний дух – то юшка в неї перевариться, то хліб хилиться вершечком не в той бік, а іноді й молоко гаряче просто на очах, буває, збіжить білою піною. Одне слово, доброї господині-куховарки з неї не вийшло. Перша Збудова жінка взялася навчати Карину, але іноді не витримає, то незграбою дівчину, то нездарою назве. І кому така неповоротка потрібна? Хто її в жони візьме? Та ба, узяли ж, сам Боригор узяв. А за ним і Родим прийняв на ложе, перлами рідкісними прикрасив, навіть дружиною називав. Та тільки втекла вона від Родима.

Гостроколи капища вже мали от-от показатися за найближчим ялинником, коли увагу Карини несподівано привернули сліди. Не звіра дикого, а коней підкованих. Схоже, загін пройшов. Рухався він навколо ялинника, туди ж, куди й вона, до капища. Проте саме на повороті ще один слід ішов, так, ніби вершники, побувавши в капищі, вже покинули його. І прикро стало на душі у дівчини. Здогадувалася, що то міг бути за загін кінний, який тиняється округою.

Карина рухалась обережно, сторожко прислухаючись. Ніби спокійно все. А потім, коли вже виднілися колоди гостроколу капища, вона побачила служителя-волхва. Він стояв коло воріт, зодягнений у вивернутий линтвар[33], накинутий на плечі – довговолосий, з довгою бородою. Дивився, як вони наближаються, потім обернувся, сказав щось, і ще троє волхвів вийшли на розмоклий від снігу брамний прохід. У Карини аж сльози на очах затремтіли від полегшення. Дійшла-таки. Зараз їм допоможуть, нагодують, обігріють, Збуда зарятують. Адже усім відомо, які з волхвів знані лікарі.

І раптом служителі капища, виступивши наперед, заступили дорогу, тримаючи напереваги довгі палиці.

– Куди йдеш? Геть!

І, бачачи, що вона сторопіло мовчить, один з них пояснив:

– Моровиця в окрузі. Верхогризка[34] косить людей цілими селами. Тому й не можемо нікого прийняти.

– Моровиця… – тільки й пробурмотіла Карина.

Так, авжеж, у домі старости про те подейкували. Утім, моровиця десь далеко була, терпейських лісів не сягнула. Моровиця – це єдиний час, коли навіть священний закон Рода щодо гостинності втрачає силу. Але що ж їй тепер робити?

Карина дивилася на волхвів, змучена, втомлена, у лахмітті. Адже волхвам відомо, хто вона. Так вона їм і сказала: мовляв, не признати мене не можете, а не допоможете – не прощу. Бачила, як вони перезираються. «Теж мені, волхви всемогутні».

– Зі мною двоє малих дітей і поранений староста з Мокошиної П’яді. Там набіг був…

– Знаємо.

– Знаєте?

Вони немов зніяковіли.

– Мокошину П’ядь би не зачепили, але там жінки самі винні. Дружинники Дира тільки подивитися хотіли. І ти винна. Кара ти. Ні Боригору від тебе не було радості, ні Родиму. Та й у своє селище ти лихо принесла.

Коли таке говорять волхви віщі, можна збожеволіти. Та Карина вже не була тією наївною дівчинкою з терпейського племені. І замість того, щоб заголосити, завити і прохати волхвів її, таку погану, геть прогнати, сама пішла в наступ. Що ж таке: вони її звинувачують, а слід ворогів радимичів, дружини Дирової, так і в’ється навколо їхнього капища? І чи це не волхви, аби відкупитися від киян-находників[35], відпровадили тих до багатого селища терпеїв?

– Зла ти, – прорік нарешті один з волхвів. – Кара.

– Карою я стану, якщо ви мене не послухаєте та не допоможете. А я вже розповім, як ви змогли Дира від себе відвадити.

Та сама вже розуміла, що перегинає палицю. Що, як уб’ють її зараз тут служителі Рода, а всі вирішать, що і її, красуню Карину, згубили Дирові люди в терпейському поселенні. І доки волхви злісно шипіли, що, мовляв, нічого ти, дівко, не доведеш, вона вже їм змову запропонувала. Скинула із зап’ясть карбовані, у квітах склицевих наруччя і, простягнувши їх волхвам, запропонувала: вона піде геть, але заплатить їм за те, щоб прихистили дітей та її дядька.

Волхви пристали на це. Сказали, що візьмуть по наруччю за кожну дитину. А Збуд…

Карина наполягала:

– Він же очей позбувся… Груди кровоточать.

Але староста сам обізвався ззаду:

– Та за себе проси. Мене ж облиш. Моя смертна година недалеко. Чи не однаково, де вона настане…

Ох і накричала б на любого дядька Карина, аби не такий слабкий був. А волхви так і вхопилися – мовляв, така остання воля помираючого. Карина ж одне знала: вона не вона буде, якщо любого Збуда покине, якщо не зробить усе, щоб урятувати його. Ось і залишилася з ним.

– Завжди впертою була, – ледве прошепотів Збуд.

Вона не відповіла. Дивилася, як волхви забирають хлопчиків. Думала про те, що на них чекає. Чи судилося їм зустрітися ще колись? А якщо ні… Що ж, у капищах завжди були діти, яких навчали, тримали за служок, але хто виявляв себе, той і волхвом стати міг. Та все одно на очі навернулися сльози, коли вже біля самого гостроколу хлопчики озирнулися, помахавши руками.

Проти ночі підморозило. У лісі почулося вовче виття.

Збуда лихоманило, він бурмотів щось безладне. Навколо ні душі, ні вогника, самий тільки ліс.

Карина ще здалека помітила це дерево – міцний кряжистий дуб, немов зрощений із кількох стовбурів. Вирішила: якщо вилізти вище, то там, де стовбури розгалужуються, можна влаштуватися і з пораненим, перечекати ніч.

Самій вилізти на дерево було легко. Багато важче – підняти дядька. Від болю Збуд упав у нестяму. Коли ж опритомнів – для нього однаково морок навколо, та він чув поруч важке, втомлене дихання Карини.

– Послухай мене, дівчинко, – насилу зміг розтулити губи дядько. – Говорити цього тобі не повинен був, слово давав… та все одно тепер. Тобі в Київ треба йти, розшукати там співця Бояна. Адже ти знаєш його, пам’ятаєш? Ось і шукай. Батечко він твій. Породив тебе, селище з нього ніколи нічого за тебе не питало. Але тепер ти сама, ти жінка, беззахисна, та ще й у тяжі. Тож нехай допоможе…

– Тихо, тихо лежи, – шепотіла Карина, гладячи його по волоссю, що злиплося від крові. Але він намагався говорити, крізь гарячковий дріж, крізь усе більшу слабкість, що насувалась на нього.

– Боян – отець він твій. Іди до нього. Чуєш?

Вона чула, але мовчала. Отець… Пам’яталося, Боян у селищі з’являвся зрідка. Вродливий, з темною пещеною бородою, у корзні[36] розшитому, в добротних чоботях, з гуслями за плечима. І всі говорили: Боян – великий поет-співець, під покровительством самого бога Велеса, йому дар особливий дано, і в дорозі його, безоружного, жодна зла сила не торкнеться, вітри вбережуть, лихі люди обминуть. Ось і йде він по землі – вродливий, пригожий, ласкавий. Без меча, із самими лише гуслями. А потім повертається до великого полянського міста Києва, що на пагорбах над сивим Дніпром стоїть, і сам князь Аскольд приймає його у своїх палатах, обдаровує щедро.

Заслаблого Збуда чи то мороки взяли, чи просто заснув. Холодно було, а він увесь горів. Карина припала до нього, намагаючись не думати про вовче завивання в лісі, про холод, що пробирав до кісток. Боян… Коли він заходив до Мокошиної П’яді, вона тоді ще зовсім дівчинкою була. Чому ж приховував? Адже відвідував, приходив, няньчив, пестував. Пісні співав так, що люди звідусіль сходилися послухати. А Карина пишалася тим, що Боян її біля себе садовить. Але те, що він її рожденик, отець…

– Я до Києва тебе не дотягну, Збуде, – втомлено мовила Карина. – У Єлань підемо, до Родима. Адже він мене своєю дружиною як-не-як перед усіма об’являв.

Ніч тяглася нескінченно довго. Карина тремтіла від страху, холоду, втоми. А іноді немов усе байдуже їй ставало, тоді провалювалася у глибоку дрімотну втому. Староста часом стогнав, і це приводило її до тями. Він починав метатися, і вона тримала його, просила потерпіти ще. Ось скоро притягне його до людей, перев’яже, промиє рани цілющими відварами, змастить мазями…

– Ми доберемося, Збуде. Адже я вперта, ти сам казав. Ось і дотягну тебе. Не до самої Єлані, так до людей. Вони допоможуть.

Збуд ніби без пам’яті був, але раптом відповів, слабко, немов вітер прошелестів:

– Не пустять нас. Верхогризки побояться.

Дядько таки мав слушність. У першому ж селищі, куди вранці дотягла пораненого Карина, на них мало не спустили псів. Чолов’яги повиходили страшні, із дрючками. І Карина знову пленталася невідомо куди, вгрузаючи у глибокому снігу, тягла волокуші зі Збудом, а той забалакувався, марив тяжко. Авжеж, лихої години вони опинилися тут, у хащах, без вогнища, без притулку. Вона зрозуміла це, коли раз у раз почала помічати на стежці замерзлі трупи – чи то лихих лісових людей, чи то калік перехожих. Найбільше їх було біля перехресть, де за радимицьким звичаєм на стовпах при дорозі височіли домовини – маленькі дерев’яні дімки, в які складали прах спалених предків-небіжчиків. Здавалося, волоцюги тяглися до цих поховань на роздоріжжях, перед смертю благаючи померлих родичів скоріше узяти їх до себе, відвести до світлого Вирію[37], щоб не мучитися у цьому жорстокому земному світі.

Тепер Карина намагалася йти битим шляхом, який вів через ліси радимичів до річки Десни, де велися торги і де місцеві князі вибудували свій град Єлань. Селища, що траплялися уздовж того шляху, стояли принишклі, мов нежилі. Надвечір, утомившись, ослабнувши, вже погано розуміючи, що діється навколо, Карина все ж спробувала постукати в якусь хижку. І – о диво! – двері відчинили. Перед Кариною з’явилася стара баба в темній намітці[38], навіть посміхалася, запрошуючи увійти.

– Чого дивишся, дівице? Заходь-но.

Карина хотіла була сказати, що залишила коло плоту пораненого, проте якоюсь дивною здалася їй посмішка старої, і Карина промовчала. Мовчки увійшла в оселю, огледілася. Темно в хижі, холодно, видно, давно не топили. Тільки ледь тліє вогник скіпки, і в його світлі серед мороку побачила Карина, що стара схилилася біля когось, хто лежав на лежанці.

– Чого ж ти стала? Підійди. Бачиш, синок мій лежить. А поряд з ним хто, бачиш? Вона і є, Верхогризка. А ти лягай поруч. Може, і тебе Верхогризка приголубить, а синочка мого й облишить.

І захихотіла радісно, нестямно. Але зараз же на крик перейшла, як помітила, що гостя до виходу задкує.

– Куди ж ти?!

І кинулася, наскочила, схопила за руки, почала тягнути. Худа, мов бездомна кішка, а сили де тільки взялися. Карина ледве змогла відтрутити стару, вибігла, кинулася геть. Бігла, не тямлячи себе, затискаючи вуха, щоб не чути її божевільних стогонів, криків, дикого реготу із підвиваннями.

Але переляк немов додав бідолашній дівчині сили. Знову налягла на лямку, поволокла пораненого далі. Повторювала тихенько:

– Нічого, щось придумаємо.

А тут ще знову почулося жахливе і люте завивання голодних вовків. Карина, зціпивши зуби, тягла волокуші. Думалося про лихе: знала, як хижаки наздоганяють, як нападають – один під ноги кидається, валить додолу, інший одразу на горло стрибає.

Коли вже почала розрізняти позаду в сутінках силуети сіроманців, раптом угледіла попереду темний зруб напівземлянки. Кинулася до неї, штовхнула скрипучі двері й одразу відчула затхлий дух покинутого житла. Схоже, на чиюсь зимівлю набрела. І саме вчасно.

Карина опустила засув на дверях. Напомацки заходилася нишпорити серед павутини за піччю-кам’янкою. Так і є – світ не без добрих людей. Ідучи, зимувальник залишає в хижці сухий трут і кресало, дрова для розпалу.

Дівчина розклала вогонь. Зазвичай мовчазна, зараз від напруги Карина торохтіла, не замовкаючи. Мовляв, потерпи ще трохи, ось зігрію тебе, огляну, а там, – із поміччю богів, – одужувати почнеш. Я тебе виходжу, вилікую, у самої Морени[39] відніму.

При світлі вогню в кам’янці вона схилилася над дядьком. Пов’язки на його очах закрижаніли, а на порубаній руці ні – отже, кров просочувалась, як і раніше. Та найгірше з’ясувалося, коли, розмочивши, заходилася знімати пов’язки з грудей Збуда. Від країв рани так і війнуло гнилизною, Карина аж закашлялася. Що ж… Вона скоса глянула на двері. Вовки вили, але ніби не близько. А замети під саму хижку намело.

Карина набрала за дверима в казанок снігу, розтопила на вогні, відтак обмила Збудові рани. Сумно стало. Була у відчаї. Не допомогло, навіть коли знайшла на лавиці окраєць цвілого хліба й шмат засохлого сиру. Просто гризла їх, запиваючи гарячою водою. Сяк-так розмочивши хліб, спробувала погодувати старосту. Він тільки відсьорбнув трохи, поїсти не вийшло. Але зараз їй і це було байдуже. Лягла на зваляну, збиту солому на підлозі, думала, зараз же засне. Та не спалося. Спогади знову обступили…

Коли Боригора цькували, наче звіра, він сказав Карині, мовляв, якщо їх упіймають, то її від звичаю бути живцем похованою разом із ним врятує єдине – якщо непорожньою буде. Карина не відразу зрозуміла, що у старого князя на думці. А ввечері він привів до неї в лісову хижку одного з трьох кметів, що залишалися з ними. Медведьком його звали – величезний такий паруб’яга, бура борода лопатою.

– Покриєш сьогодні княгиню, – велів йому Боригор. – А ти ж, Каринко, не опирайся. Така моя воля.

Вона й не опиралася. Сама все зрозуміла. Тільки раптом озлилася вельми, відвернулася, аби Боригор не бачив її очей. І покірно терпіла Медведька, коли той, сопучи як ковальський міх, трудився над нею. Звуку не видала, тільки губи стиснула, коли боляче стало. Медведько лише заусміхався. Йому не заважала навіть Боригорова присутність. Аж коли підвівся, натягаючи ногавиці, подивився на князя так, як раніше ніколи б не посмів глянути на вождя радимицького, – глузливо. Вже зрозумів, що воїн Боригор красуню-меншицю не зміг цноти позбавити.

Боригор же дивився лише на Карину. В очах стояли сльози.

– Зрозумій, Лелічко моя, тільки так зможу тебе порятувати. Знаю, не захочеш ти з власної волі мене до Вирію супроводжувати. А те, що боляче Медведько тобі зробив, то у жінок завжди так спочатку. Потім навіть приємну усолоду від того почувають. І ти так жива залишишся, радіти Удовій[40] пристрасті навчишся. Я ж знаю, яка ти в мене чуттєва, ніжна.

Медведько приходив до неї і наступної ночі, і ще раз. Лягав згори, проймав сильними поштовхами. Карина знала, що це саме те і є, що відбувається між чоловіками й жінками. Але яка ж у тім усолода? І ще нестерпним було князеве сопіння поруч.

– Та йди вже ти геть… осоружний!

Боригор вийшов, спотикаючись. Скінчивши свою справу, за ним вийшов і Медведько, скабрезно посміхнувшись їй наостанок. Карина відвернулася, лежала обличчям до стіни, доки сон нарешті зморив її. А прокинулася вона тієї ночі від криків, голосів, брязкоту мечів, стогонів. Як була, в самій сорочці, вибігла на поріг.

З мороку голос Родима збуджено кричав:

– Змирися, батьку! Це твоя доля!

Але Боригор відбивався відчайдушно. А з ним і останні вірні кметі. Усіх посікли. Самому князеві стяли голову. Вона так і покотилася під ноги Карині, втупившись у неї здивованим поглядом. Карина закусила косу, щоб не закричати. Метнулася назад у хижку, втислася в куток.

Родим увійшов, зігнувшись під низьким надвірком. У руці тримав скривавлений меч. Чи не він і зарубав свого отця? Пожбуривши зброю, подивився на Карину, осміхаючись.

– Ну, ось і ти, моя красуне.

Одним ривком розірвав на ній сорочку, кинув на лавку, навалився, вдавлюючи в її ніжну шкіру булатні пластини обладунку.

– Ну, ну, не шарпайся так. Адже знаєш, що давно мені люба. Тож не скривджу, в терем до себе візьму. Не наложницею – княгинею зроблю.

Незважаючи на біль і приниження, Карина зрозуміла, що мусить робити. Припинила борсатися, вириватися, не пхикала, усміхалася йому в бороду. Жити ж хотілося…

Родим і раніше завжди накидав оком на батькову меншицю, аж руки тремтіли при ній. Що, втім, не заважало за найменшої нагоди то ляснути її нижче спини, то по стегну погладити. Боригор помітив якось – одразу кулак до синкового обличчя приклав. Тепер же Боригора не було тут, лише мертві очі з його відрубаної голови дивилися, як син-убивця насолоджується його коханою дружиною.

Усе ж поховав Родим батька із почестями. Карина ж під час тризни сиділа біля Родима, косу за звичаєм удовиним не зрізала, одразу кичкою заміжньої жінки покрила. Ох і зло ж косувала на неї стара княгиня Параксева!

Напевно, Карина тоді навіть переможницею себе відчула. Та недовго так тривало. Родим у батька не вдався; той би нікому собою попихати не дозволив. А цей тільки що – до матері за порадою бігав. А та й рада підучити синка. Вже на другий день після тризни він ввалився в опочивальню Карини п’яний, ні з того ні із сього вихопив з-поза халяви чобота батіг і заходився її шмагати. Поки до крові не розсік, не заспокоївся. Ледь відсапавшись, прорік повчально:

– Усякий рільник повинен орати свою земельку, аби знала, хто її хазяїн.

Карина промовчала, хоча про себе й вирішила, що не дозволить ні Родиму, ні його матері попихати собою. Завжди жила в ній якась гордість, частково через усвідомлення своєї вроди, частково через те, що впертою була. Та як учинити, коли заступитися, оборонити нема кому?

Уранці чорнявки плакали, лікуючи її розсічену батожиськом шкіру.

– Пропала ти, княгиненько, геть пропала! Родим – він завжди лихий був, а тут його ще Параксева на тебе нацьковує.

Карина мовчала. За мовчанням ховалася, мов за щитом. Але для себе вже вирішила: піде геть. І хоча грудень уже закінчувався, таємно покинула Єлань.

У Мокошину П’ядь прийшла швидко. І тільки коли відігрілася біля родинного вогнища з вуєм Збудом, із прикрістю та гнівом зрозуміла, що непорожня. А чия то дитина – Медведькова чи Родимова, – не відала…

Проте нині, коли вона, мов побитий собака, повертається в Єлань-град, на це дитя в неї усі сподівання. Скаже Родиму, що це його дитина. А потрібно буде – і руку у вогонь покладе, щоб правоту свою довести. Нехай вірить.

Вона провела рукою по лону. Якщо не помиляється, то четвертий місяць вона з дитям, а лише опуклість невелика під долонею відчувається. Стан дівочий, як і раніше, тоненький, ноги легкі, а ось груди обважніли, ниють зранку. Добре, хоча б минула ця нудота, що виснажувала, мучила її спочатку. І вона усе ще гарна і знадлива, щоб знову привабити до себе Родима. Чуттям, відомим тільки жінкам, Карина відчувала, що люба вона йому. І тепер зла Параксева буде змушена змиритися з її поверненням. Княжича їм Карина принесе. Але спершу треба зуміти принести. Дістатися…

Уночі знову задув вітер, розгулялася завірюха. Навіть вовків розігнала. Карина під її завивання солодко виспалася у димній хижці. А над ранок напилася гарячого хвойного відвару, старосту напоїла. Він ковтав, навіть не приходячи до тями, але рана його здулася, запах ішов гнильний. Карина розуміла, що Збуда потрібно показати досвідченим волхвам-лікарям. Отже, мусить поквапитися.

Напрямок їй вказували все ті ж домовини на стовпах, і вона знову змогла вибратися на битий шлях. Колючий вітер весь час налітав, сік обличчя крижаною крупою. Але тут їй пощастило. Казна-звідки з’явилися сани легкі, в них було запряжено прирученого лося. Чоловічок у теплому кожусі спочатку тільки глянув, але, вже проїхавши, зупинився.

– Замерзнеш тут, небого. Ходи, підвезу.

Карина трохи не розплакалася. Поглянула на бородатого, усього в шкурах, чоловіка із вдячністю.

– Самим небом тебе мені послано, чоловіче добрий. Мені до Єлані. Близько тут.

Лось легко біг по глибокому снігу, тільки пара від нього летіла. Візник не озирався, мовчав відлюдно. Дівчина навіть задрімала під розмірене скрипіння полозів по снігу. Прокинувшись, побачила, що їдуть вони вже обжитими місцями, все частіше тепер траплялися селища, але, як і раніше, були вони принишклі, рідко де дим здіймався над шапками снігу на дахах. Собаки – й ті не гавкали. Коли сторожові вежі почали траплятися, дозорці навіть не виходили.

– Усе, злазь, – несподівано сказав візник. – На Єлань – це тобі туди. Я в інший бік їду.

Вона скорилася. Знову впряглася у волокуші.

На тлі сірого зимового неба радимичеве стольне місто Єлань вражало. Міцні гостроколи, такі високі, що міських будівель не видно за ними, зате промовисто здіймаються до неба брусовані складені з колод дозорні вежі. Карина навіть розгледіла темні силуети сторожів на заборолах.

Їй чомусь зробилося моторошно. Затягла волокуші з нерухомим Збудом під лапи найближчої ялини.

– Ти зачекай тут трохи. Сама я швиденько впораюся і по тебе пришлю.

Вийшла на відкритий простір. Підковзуючись, проминула обмерзлий міст через річку. Біля високих гостроколів граду помітила, що охоронці згори спостерігають за нею.

Вона їх окликнула.

– Гей, впустіть до граду! До Родима я. Невже не впізнали? Жона я його, Карина.

Вони, як і раніше, тільки дивилися, потім почали перемовлятися. Відтак ніби послали одного кудись. І Карині довелося чекати, стоячи на вітрі, розшарпаній, змученій.

А потім нагорі з’явилася княгиня-мати Параксева. Карина тільки слабко охнула, помітивши її огрядну постать. Параксева – ворог. Стоїть собі у високій хутряній шапці поверх жовтого покривала, обличчя широке, суворе.

– Геть іди, волоцюго вбога! Немає тобі більше доступу в Єлань.

– Родима поклич!

– Хворий син мій. А ти геть іди, поки я не веліла стрілою тебе підштовхнути.

Карина зрозуміла, що це кінець. Немає сенсу просити, благати. Параксева напевно її впізнала, перемогою своєю насолоджується зараз.

– Будь ти проклята! – прошепотіла Карина. – Нехай сам Род покарає тебе, тлуста сучко.

І, підвівши голову, пішла геть. Але що далі вона відходила, то сильніше опускалися плечі. Почала сходити на пагорб, але сніг не пускав, осідав під ногами, стягував назад. І якоїсь миті вона сіла. Заплакала від слабкості, безсилля, безнадії.

Дивний звук позаду привернув її увагу. Ніби рипнули ворота, стукнуло деревом. Карина озирнулася, побачила, як із граду виїхав верхівець. Може, Параксева послала когось добити її? Вершник переїхав міст і тепер скакав у її бік легким алюром. І саме в цю мить щось змінилося у світі, він засяяв золотистим променем західного сонця, що несподівано продерся крізь шереги хмар.

Карина дивилася на вершника, і очі її розширилися. Але не від страху. Просто подумалося, що нічого прекраснішого в житті вона ще не бачила. Вершник не їхав – поволі летів риссю, плавно погойдуючись у сідлі. Його надзвичайно гарний кінь скакав, немов ширяв, високо несучи хвіст. Сяяв на руці вершника круглий щит, з-під облямованої хутром шапки розліталося довге світле волосся. Легкий, стрункий, освітлений західним сонцем, він здався Карині нереальним, сяючим, як сам Хорос, ясний і грізний.

Вершник наближався. Тепер вона розрізняла дзенькіт металу, поскрипування снігу, бачила пару, що клубочилася над розпашілим конем. Навіть помітила, як хвилюється на плечах вершника хутро заможного, з чорно-бурої лисиці, кожушка. Незвичайний витязь, молодий, незнайомий. Зараз він уб’є її…

Але вершник тільки поглянув. Карина побачила його яскраві сині очі під темним хутром шапки, стиснуті губи на незвично голеному обличчі. Він навіть не уповільнив ходи коня. А вона, чи то благаючи, чи то захищаючись, підвела руки, потяглася до нього.

Він проминув її. Карина чула, як дзвенить, віддаляючись, набірна збруя коня, як глухо рипить сніг. І поникла. Вітер накинув їй волосся на очі.

– Боги… Роде добрий… Дайте сил.

І раптом знову побачила його. Незнайомець повертався до неї.