Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 8

Карина розрізняла дзвінкі дівочі голоси, що виводили пісню:

Карині здавалося, що вона у себе в селищі, де подібно наспівували жінки, коли вибілювали полотно. А ще вона вловила запах юшечки, рибний, пряний. Карина завжди любила рибу – сором сказати – навіть дужче, аніж хліби-короваї. Усі слов’яни шанують хліб, вважаючи його головним з усього, що дає Мати-Земля. А от вона віддавала перевагу тому, що дає водяний хазяїн. Якось зізналася в тому Збудові, та він не розсердився, мовив лише, щоб дари водянику робила, добре слово йому говорила. Інакше водяник зрозуміє, що дівці усе його любо, може й до себе заманити. Жартома чи серйозно мовив це, та тільки відтоді Карина остерігалася темної води… І як захлюпнула її вода, коли тягнув її в річку деревлянин невідомий, коли топив у холодній чорній каламуті…

Вона застогнала, враз усе згадавши, розплющила очі. Не маренням це було – явою страшною. А схаменулася – мов і не було нічого. Лежала вона на бараниці під кущем, накрита чужим плащем. Та все ж було, було те: і наглий напад, і вогонь, і вишкірений рот ворога під машкарою шолома, і каламуть холодної води, куди тягнула її жорстока рука.