Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 7

– А йшов би ти, голубе, звідси, – мовила стара. – Не годиться чоловікові бути там, де жінка від плода вивільняється.

Світлі очі старої під чорним платом здавалися майже білястими. Погляд моторошний і владний.

Торір слухняно вийшов. Він і сам уже зрозумів, що сталося з Кариною. Він несподівано для себе вельми злякався за неї. І це недобре. Він не мусить ні до кого прив’язуватися. Він – вовк-одинак. І в тій справі, яку він для себе обрав, не повинно бути місця ні прихильності, ні довірі.

Біля Торіра з’явилося якесь тендітне, кульгавеньке дівча – служка баби-знахарки. Вона провела його до невеликого хлівця, де ледве стало місця, щоб поставити Малагу. Варяг повільно розсідлав коня, насипав вівса в годівний мішечок і підвісив коневі до морди. Сам рухався повільно, стомлено. Так завжди буває після бою, та ще починаєш відчувати біль від забиттів, ран, порізів. Дівчина-служка при світлі олійного каганчика обробляла його рани, шепотіла замовляння. Еге ж, дісталося йому сьогодні: поріз над коліном кровоточив, саднили численні забиті місця, особливо ті, де від ударів кольчуга повпиналася в тіло, і тепер пекло, немов вогнем. Тоді, у розпалі бою, він нічого не помічав, але волхви передбачливо порадили, щоб їхав за річку, до знахарки Енеї. Мовляв, вона огляне й допоможе, якщо потрібно, та й відпочити йому не завадить після всього. А вийшло, що він до знахарки свою дівку привіз, просив уже не за себе, а за неї. Про одне благав: щоб їй допомогла. А з ним і її учениця дасть раду. Він що… З ним усе гаразд.

І ось тепер, після перев’язки, не відпочивати, не відсипатися пішов, а сидить під знахарчиною хижкою на колоді, здригається, немов не рабу приблудну привіз, а мало не дружину, з якою зі шлюбної чаші привселюдно пив.

Дружину… Торір зневажливо гмикнув. Згадав, як нещодавно розсердився, побачивши, як вона бігла за ним, розпатлана, кричала. Адже він уже був домовився про неї з волхвами, що приймуть її, не покривдять. Волхви не заперечували, а дізнавшись, за кого просить, навіть озвалися про Боригорову вдовицю прихильно, шанобливо. А вона усі його плани сплутала, за ним пішла. Нащо вона йому? Тільки тягар. Але й усолода… така усолода втіхами, що й переповісти важко. Тому й розвернув назад Малагу. Думав, якщо не брати із собою, то хоч попрощатися по-людськи. А вийшло, що узяв. Та і як не взяти, коли вона мало не розбилася у нього на очах. Ат, дурненька Карина, дурненька… Хоча волхви і вважають її за розумницю. Та й для їхнього плану з Кописем вона он як придалася.

До розгрому Копися вони підготувалися заздалегідь. Але треба було, щоб колотнеча в самому граді почалася, ніби й без участі служителів. Адже відомий закон волхвів – у справи мирські не втручатися. А якщо вже втручатися, то тільки за нагальної потреби. Ось і був потрібен привід. А вони наперед усе обміркували і обговорили, підготувалися як слід, і з князями-старшинами місцевими змовилися, рать по округах зібрали, добре, що охочих поквитатися з Дировими псами було більше, ніж треба. А привід… Приводом стала Карина. Хоча волхви й сумнівалися, що така, як вона, послухається. Адже всім відомо – Карина княгинею була, самого Боригора в кулаці тримала. Лише Торір не сумнівався, знав, що не підведе його чорнокоса красуня. Так і вийшло. Щоправда, карлик Горух казав: довелося страху нагнати на норовливу княгиню.

Зі знахарчиної хижки долинув стогін. Потім скрик. Знову стогін. Чулося, як бурмоче щось Енея. Щось стукало, дзвякало металевим холодом. Торір тріпнувся. Підвівся, заходив по двору, кружляючи до плоту і назад. Іноді бачив у темному небі полиски далекої заграви – то за річкою все ще догоряв Копись. Але це вже в минулому. З цим він упорався. І тепер він на цьому березі, у краю дреговичів. Йому про це думати потрібно, а він… Він усе про Карину, про цю черевату хвилюється. Причому черевату не від нього, а невідомо від кого. Сказала ж Енея, що реченець великий. Значить, не може бути це дитя його. А запитати Карину – так, мабуть, не зізнається. Адже напевно думала, як це у жінок заведено, байстря своє на нього повісити.

Вже зовсім розвиднилося, коли скрипнули двері й на порозі з’явилася худа, згорблена постать знахарки.

– Усе, хоробре. Що можна було зробити – зроблено. І якщо вогневиця-лихоманка не зжере твою милу та не стече вона кров’ю – жива буде.

У напівтемряві хижки пахло утробно, кров’ю пахло. Карина безсило покоїлася на лежанці. Обличчя бліде, коса до підлоги звісилася, до скронь прилипли мокрі пасомка. Її трясла лихоманка, проймав дрож. Енея їй на живіт грудки льодяні укладала, читала півголосом замовляння-заклинання.

Карина пролежала непритомною майже добу. То вогнем горіла, то тремтіла вся. А то затихала так, що Торір схвильовано схилявся над нею, прислухаючись: чи дихає?

Вона опритомніла тихо. Він тільки помітив, що дивиться на нього сяючими очима.

– Торшо… Прости мені. І дякую, що не залишив, соколе мій ясний.

А надвечір знов пропасниця. Марила. Проте вже за кілька днів кровотеча у Карини припинилася. Енею це заспокоїло. Сказала варягові:

– Вона у тебе сильна. Вичухається.

Але їхати Торір вирішив, тільки коли знахарка остаточно переконалася, що Карина йде на поправку. Вона тепер багато спала, їла з апетитом. Торір сумно дивився на її змарніле обличчя. Про те, від кого вона носила, так і не запитав. Навпаки, ніжний був, уважний. Але одного разу, коли молода жінка заснула в полуденну годину, пішов сідлати Малагу, вивів коня до загорожі.

Стара Енея вийшла провести.

– Даремно ти так поспішаєш їхати, витязю. Тобі й самому зцілитися не завадило б.

Він спочатку не зрозумів. Адже всі садна й порізи його зажили, затягнулися. Але стара не те мала на увазі.

– Душа у тебе хвора, не тіло. Бачу, Чорнобог[67] заразив тебе ненавистю та люттю, зло тебе сповнює. А вона, – вказала Енея на хижку, де залишилася Карина, – вона зцілення твоє.

Обличчя варяга стало ще більш замкненим. Мовчки розплатився з Енеєю кунами[68]. Знахаркам належить платити. Щоправда, на Карині було багате срібне намисто, але у Торіра рука не піднялася, щоб обібрати її. Заплатив із власного статку. Велів Енеї оберігати і лікувати Карину, скільки буде потрібно. Знахарка кивнула. Більше не вмовляла чужинця затриматися. А він поїхав і все міркував над знахарчиними словами. Але тільки міцніше стискав щелепи.

«Нехай усе залишається, як є. Моя злість – моя ж і сила. Доки не помщуся – життя не матиме сенсу. А Карина… Видно, не судилося. Та така, як вона, не пропаде».

До першого в землях дреговичів капища він доїхав за підказками Енеї. Послухав, про що йому місцеві волхви повідали. Дізнався, що в цьому краї київські князі велику силу набрали. Уже років десять-дванадцять, як беруть із дреговичів данину. Дреговичі за вдачею народ спокійний, поступливий. Кажуть, що в жилах у них тече не кров – вода болотяна. Та й самі вони живуть посеред боліт, їздять серед боліт, полюють на болотах. Навіть сама назва їхня – дреговичі – від давнього «дрегва», тобто «болото», походить. Проте, попри всю їхню миролюбність і неспішність, довгий час їх нікому під себе взяти не вдавалося. Славилися вони невразливими, оскільки їхні землі та ліси непрохідні для чужаків, тільки місцеві знали стежки серед заводей і трясовин. Але тут уже не можна заперечити, що князі-варяги були кмітливими. У самий глиб землі дреговичів, у болота, вони не полізли. Просто увійшли на лодіях у гирло великої річки Прип’яті, що протікає на межі земель племені, і зайняли їхні торгові погости. Дреговичі хоча й жили у глушині, проте на торги-міни до річкового шляху сходилися, без цього жодному племені не прожити. Ось Аскольд із Диром, заволодівши торговими місцями дрегви, літо їх пограбували, друге, а потім і мирову запропонували. Не будуть, мовляв, вони більше кривду вчиняти племенам болотяним, а навіть беруться обороняти їх від одвічних ворогів – диких деревлян, що живуть за Прип’яттю. Але за умови, що дреговичі владу Києва визнають, на полюддя приймуть і візьмуть на себе обов’язок дань платити. Данину спочатку призначили легку, але з кожним роком збільшували. І покірна дрегва терпіла. Слов’янські люди взагалі швидко до всього звикають. А найбільш меткі з дреговичів навіть на торги до стольного полянського града почали їздити. Жителі на болотах не бідні: і тури дужі в їх краю водяться, і бобри та інший звір хутряний, і ведмеді бродять, борті в їхніх лісах сочаться медом. Що вже й казати про болотяну руду, яка завжди в ціні та з якої ковалі-умільці кують усе: від земельних лемешів до добрих мечів-гартованців. Отож було чим полян порадувати. Аскольд же з Диром слова не зламали: поставили на берегах межі – Прип’яті – добротні городи-кріпості, оберігали дреговичів од набігів деревлян. Наскільки могли, оберігали. Адже деревляни люті й напористі. Для них розбійництво – одне з головних ремесел. Вони навіть околиці Києва грабувати наважувалися.

Ось у такому краю опинився тепер Торір, наворопник Олегів. Зумів зацікавити волхвів на капищі, і вони, коли настав час, дали йому провідника, щоб до Прип’яті вивів. Але час цей настав не одразу. Весна з таненням снігів затримала його надовго, та й уже коли в дорогу вирушив, пересувався болотяним краєм не так швидко, як сподівався. У землях дрегви й пішому пройти важко, не те що кінному проїхати. Текло в місцевих лісах безліч річок із багнистими берегами і заводями, а малих струмків та річечок було стільки, що годі й злічити. Під час весняних повеней вони виходили з берегів, зливаючись у суцільне водяне поле в лісах. Тож Торіру з Малагою доводилося не так їхати, як плисти на довгому човні-плоскодонці. І все лісами, де нескінченно стояла вода, темна, нерухома, з хижками на палях, що зрідка здіймалися над водою, та ще зроблені з колод гаті іноді сполучали поодинокі острівці, де ховалися капища.

На таких капищах жерці-волхви з якимось подивом прислухалися до слів посланця великих перунників із півночі. Звичайно, їм хотілося б вивищити Перуна Громовержця над іншими богами, а для цього прислужитись трохи. Хіба трохи? Аж видовжувалися обличчя волхвів. Та щоб позбутися влади Аскольда і Дира, здавалося, потрібно буде і небо, і землю перевернути.

Торіра дратували їхні сумовиті, розгублені обличчя, їхні сумніви, боязкість. Та й капища Перуна тут були поганенькі, бідні. Не надто, видно, шанували бога війни і грому болотяні дреговичі. Більше молилися Сварогу – богові вогню, молилися Велесу, Роду, Сонцю-Хоросу, але понад усе шанували всяку нежить лісову: лісовиків, водяників та болотяників. Звично їм так було, іншого й уявити не могли. Але до посланця ставилися з повагою, давали провідників. От тільки, казали, нехай вода спаде. А коли спаде? Весняна повінь була саме в розпалі, перелітні птахи летіли зграями, гніздилися в заводях. Заводі ж були скрізь, куди не кинеш оком.

До великої річки Прип’яті варяг дістався тільки у другій половині квітня. Завантажилися з конем у довгу лодію, вирушили проти течії, тримаючись ближче до північного берега – берега дреговичів. На протилежному ж березі хазяйнували люті деревляни. Торірові веслярі підозріло косували в той бік.

– Вода спадає. Поганий час. Час, коли від деревлян якраз можна сподіватися набігу.

Але поки що все було тихо. Та все ж веслярі просувалися обережно своєю стороною річки. Іноді їх окликали з берега. Доводилося причалювати. А не причалиш, зараз же з десяток човнів охоронних услід кинуться, засвистять стріли з риб’ячою отрутою. Однак волхв-супровідник заспокоював місцевих. Волхви – люди мирні, їхня справа з богами спілкуватися, через те й шанують їх. Часто навіть у гості запрошували. Торіра ці зупинки в дорозі тільки дратували. Та на одне звернув увагу: його дреговичі не знали, а ось про коня його прочули. У якихось поселеннях старійшини починали навіть торгуватися, бажаючи прикупити собі такого рідкісного скакуна. Але волхв-супровідник виявився кмітливим. Придумав байку, що, мовляв, коня веземо у великий дреговичів град Туров[69], щоб віддати на жертву богам. Після таких слів уже ніхто надокучати з торгом не наважувався. І тільки тоді до чужоземця придивлятися починали. Торір, аби не привертати зайвої уваги, уклав обладунки в бесаги, сам же убрався, як дрегович: у простий одяг із серм’яги, у безрукавку з чорної повсті, оздоблену по краю яскравими візерунками. Ноги взув у постоли місцевого крою, бороду не голив, а волосся округ голови обхопив стьожкою. Та все одно чужинця в ньому розпізнавали, а гостеві тут – головна шана. І до вогню ближче посадять, і почастують смачнішим, і дівку вродливішу підкладуть. Торіра це навіть розчулювало. Подобався йому місцевий люд своєю відкритістю, простотою та щедрістю.

Та коли почали з’являтися гостроколи-кріпості полян київських, Торір звелів просуватися обережніше. Пливли тепер переважно ночами, але веслярі в лодії все одно кланялися навіть гостроколам, що темніли в сутінках, виявляючи повагу.

У град Туров вони прибули, коли настав час влаштовувати велике свято на честь водяника великої Прип’яті. Туров виявився найбільшою з фортець, які Торіру довелося бачити у землях дреговичів. Височів він над річкою на величезному валу, гостроколи стояли у два ряди, обсмолені, чорні, щоб дерево не псувалося від негоди. А навкруги розкинулися слобідки ремісників і торговців, селянські й рибальські хижки. На свято сюди зібралося чимало люду, навіть з лісових селищ поприходили. Із рублених веж града на них спокійно поглядали воїни-поляни, усі в добротних обладунках, гостроверхих шоломах, з довгими копіями. Торговці намагалися розташувати свої рундучки поближче до града, закликали киян. Худобу підводили, пропонували діжки з медом, інші дівок приводили, подоли їм задирали мало не до плечей. Мовляв, дивіться, яка славна, може, котрий у лади чи суложі візьме. А як ні, то й так добре, якщо київський витязь приділить дівці увагу. А зачереватіє яка – і то радість, адже мати в роду дитя від самих хоробрів київських – почесно.

Торір скоро зміркував, що тут йому мало що вдасться. Дарма, виходить, їхав до Турова, хоча тут і було найбагатше капище перунників. У тому й річ, що найбагатше. Місцеві волхви не розуміли, для чого їм якихось одновірців із далекого Новгорода підтримувати, якщо вони й так у пошані живуть. А нового князя визнати… Навіщо? Їм і під киянами непогано. Своє ж бо вони мають, а більшого й не потребують. От коли раптом сплохують витязі полянські, не зуміють силу втримати – тоді й про інших властителів погомоніти можна. Торір запам’ятав ці їхні слова. І увесь наступний день він блукав побіля рубленої фортеці, оглядав усе. Та тільки засмучувався. Недаремно дреговичі так пишаються Туровом над Прип’яттю. Величний город. Хоча взяти його можна. От тільки хто піде на це? Аж ніяк не мирна дрегва, задоволена своїми захисниками-полянами. От якби деревляни… Але де ці небезпечні любителі набігів? Мирно навкруги, шумить град, звучать дудки, сопілки, водять на лужках коло парубки з дівчатами. Свято як-не-як. День водяника Прип’яті.

До полудня усі зібралися біля кручі над річкою, дари водяникові підносити. Спочатку так, дрібниці: півнів зі зв’язаними лапами кидали у воду, голубам голівки скручували, теж пускали за водою. Дівчата, співаючи, опускали на хвилю гірлянди квітів. Потім чоловіки бика привели, міцного, темного, з велетенськими рогами – явно з благородною домішкою крові диких турів. Жрець-волхв оглушив його майстерно, одним ударом. Скинули тушу з обриву, здійнявши хмару бризок.

Потім наспіла черга віддавати водяникові наречену. Одну з перших красунь віднайшли волхви у селищах. І ось стоїть вона на березі, струнка, у білій вишитій сорочці, з вінком на розплетених русявих косах. Стоїть спокійно, лише трохи похитується – обпоїли її волхви зіллям, щоб долі своєї не страшилася. За звичаєм, перед жертвопринесенням з нею найвідоміші нарочиті мужі злягалися, щоб знав владика Прип’яті, що не якусь там зневажену миршавицю йому пропонують, а таку, якій найпочесніші мужі честь виявили. А більшість із почесних – витязі полянські. Так і привели красуню з розкритих воріт дитинця[70].

Жерці монотонно виспівували гімни, здіймаючи руки до неба. Потім один різко штовхнув жертву з обриву. І чи то невдало зіштовхнув, чи, може, в холодній воді опам’яталася дівиця від дії дурманного зілля, та тільки заволала вона відчайдушно, заборсалася з усієї сили. Її зносило течією, а вона все кричала, не тонула, благала врятувати.

Торір помітив, як до кручі підбіг русявий хлопчина, немов хотів кинутися услід за дівчиною. Та волхви разом накинулися на нього, утримали.

– Не гніви Прип’ять, юначе!

– Я ж благав, просив, – побивався хлопець. – Моя б вона була. А так усякий її… А я…

– Не гніви Прип’ять! – обурювався натовп.

Уже не стало чутно вигуків жертви, її голова занурилася у здійняті вітром над омутом річкові хвильки. А люди все перемовлялися: погано йшла до водяника наречена, не давалася.

Та невдовзі про це забули. Ігрища, веселощі, тривали. На полянах уздовж берега розклали вогнища, смажили цілі туші, по руках ходили ковші з брагою, з медом хмільним, знову надривалися дудки, дзвеніли сопілки, гуділи гудки. Порозставляли столи, посідали за пригощання, відганяючи дітей, які бігали тут же.

Торір не приєднався до свята. Пішов у ліс після перших застільних заздоровниць. Хотів був узагалі одразу вирушити в дорогу, навіть Малагу забрав із капища, але зараз, у розпалі свята, не міг відшукати супровідника. Доводилося чекати. І він, одійшовши подалі, самотньо лежав під деревом, жував травинку, спостерігаючи за ігреневим, який пасся поблизу. Стежив, як сонце починає хилитися до верхівок дерев, як бігають по гілках яскраво-червоні в призахідному сонці вивірки. Галас віддаленого свята тут був ледве чутний. Торір навіть задрімав, але раптом різко прокинувся, сів. Серце гучно закалатало в грудях, дихання стало важким. Начебто все спокійно навкруги, але він уже впізнавав це відчуття, коли в грудях у передчуванні лиха зростало занепокоєння.

Він схопився, квапливо почав натягати скинуті постоли, вовтузитися із зав’язками, потім нервово відкинув їх, побіг босий. Дорогою так забив ногу об корч, що мимоволі охнув. Але поспішив, накульгуючи, далі. Завмер, аж коли добіг до узлісся над відкритим простором біля річки.

На перший погляд здалося, що біля Турова нічого не змінилося. Водять танок дівчата у світлому одінні, підіймають ковші сиві патріархи, скачуть скоморохи. Сонце вже майже спустилося за край лісу на протилежному березі, вогні від багать стали яскравішими. Усе мирно навкруги.

Але Торір відчував: зараз… Он вона, біда, – там, біля гаю березового. І з іншого боку, де берег круто здіймається. І там, де над капищем в’ється блакитний димок. У Торіра навіть чоло спітніло, долоні кололо. Відчував: буде багато крові, повітря затремтить від плачу. Може, піти? Але чи не цього він чекав?

І тут у веселий гамір свята увірвався нестямний крик, виття. Багатоголосий, лютий, деренчливий.

Вони з’являлися звідусіль, давно, мабуть, підкрадалися, а тепер вискочили усі разом, немов за сигналом. Були нападники у незвичному для ока одязі: поверх обладунків накинуті звірині шкури, на головах – личини звірів: кабанів, рисей, вовків, деякі навіть із рогами оленів, кіз. Обличчя жахко розмальовані різнобарвними смугами.

«Деревляни!» – здогадався Торір.

І здивувався, як несподівано нестримно і люто вони вчинили напад.

Варяг раптом заусміхався, немов подія потішила його, кинув погляд туди, де височів ідол Перуна.

– Я твій, Громовержцю, – він зробив шанобливий жест убік божества, накресливши зигзаг блискавки в повітрі. – Ти почув мене і допоміг!

Однак зосереджуватися на молінні зараз, серед бучі, що зчинилася, не було часу. Та й Перун не ображається, коли в гарячий момент до нього не звертаються. Божеству війни головне – щедру жертву принести. Кров’ю, перемогою. І Торір уже дав уявну обітницю, що проллє кров на честь Перуна. І знав чию – дрегви миролюбної.

А тим часом він лише дивився, оцінюючи те, що відбувається. Бачив, як усе нові виючі звірині силуети вриваються у розбурханий жахом натовп, як то там, то тут спалахують покрівлі жител, як повзе над землею чорний дим, як злітають і опускаються руки із занесеною вгору зброєю. А дрегва… Чоловіки втікали, жінки верескливо прикликали дітей, захмелілі незграбно підводилися і притьмом падали під ударами тесаків нападників. Дехто з дреговичів усе ж чинив опір, відбивався тим, що траплялося під руку: голоблею, рогачем, бичачою кісткою. Але більшість людей усе ж розбігалися. Вони перекидали столи, за якими щойно самі ж бенкетували, торгові рундуки; пролазили попід возами, стрибали через полум’я, мчали бозна-куди. Ті, хто не зовсім утратив глузд, поспішали до капища: якщо встигнуть забігти за огорожу, їх не скривдять, бо під захистом священного місця навіть дикуни-деревляни не наважаться їх погубити. Але тих, хто в паніці метався або, подурівши, мчав до річки, до лісу, – кого рубали, кого арканили петлею, валили на землю. Проте більша частина дреговичів звично кинулася під захист дитинця Турова. Звідти вже висипали захисники-поляни, обороняли втікаючих.

Спостерігаючи зі свого укриття, Торір бачив, що дружинники полянські не дурно їли хліб дрегви. Невідомо, коли вони встигли отямитися, вишикувалися стіною, зімкнули щити, стримуючи натиск деревлян, відступали повільно, даючи людям час заховатися за гостроколом. Самі ж оборонялися шалено. На них із вереском і виттям набігала дика орда деревлян і хвилями відкочувалася назад, даючи простір наступній хвилі. На землі залишалися забиті, оглушені, поранені з обох боків. Але нападники переважали, просуваючись уперед, не вмінням, а кількістю. І лави полянських хоробрів-захисників рідшали; вони відбивалися, та вже було зрозуміло, що усі вони смертники.

Торір навіть трохи підвівся.

– Нехай світлий Вирій зустріне вас, витязі! А ці… Ех, не вміють воювати варвари.

Це стосувалося вже деревлян. На думку Торіра, їм слід було не змагатися в бою з навченими воїнами, а намагатися захопити ворота дитинця. Та ось ворітниці здригнулися, почали зближатися. Зачинилися.

Деревляни якщо навіть щось і зміркували, то запізно. Зігнали свій гнів на захисниках перед градом, усіх порубали жорстоко, у полон не брали. Але для витязя більша честь – полягти у бою, ніж носити нашийник раба. У цьому для них була остання вояцька вдача.

Торір мимоволі підняв руку вгору, ніби салютуючи полеглим. Але доки дитинець Турова не впав, перемога деревлян усе ще не була повною. Усього лиш іще один вдалий набіг. От якби напоумити їх узяти дитинець в облогу та допомогти захопити його… Але як?

Торір повернувся до лісу, де залишив Малагу. Вийняв обладунки з торби, одягнувся, щільніше стягнув кольчугу, перевірив лезо меча, змахнув ним, немов розминаючи руку. Коня одвів чимдалі в ліс, не стриножив, а обійняв за шию, перш ніж піти.

– Довго не затримаюся, – прошепотів він на вухо улюбленцеві. – Але якщо не діждешся – тоді ти вільний.

Поцілував у шовковисту морду і пішов, не озираючись. Кінь зараз був єдиним, хто залишав у душі тепло. Усе інше вовче, звірине. Так і потрібно перед сутичкою. Ані найменшого вагання, ні жалю, ні страху. Інакше диких деревлян під свою волю не підбити. А вони мусять зрозуміти, що прийшов ще сильніший, лютіший. Вони повинні визнати його.

Та все ж, коли Торір знову, прийшовши на узлісся, спостерігав за тим, що діється, навіть його воля, зібрана в кулак, зрадила. Його пересмикнуло, хоча, здавалося, був готовий до всього, що побачить. Достатньо вже він чув про звірства деревлян, що зробили їх найнебезпечнішими з усіх слов’янських племен. І зараз, у вогні слобідок, що палали навколо Турова, Торір бачив, що нападники не лише стягли до купи награбоване, зігнали худобу і полонених, не лише танцювали войовничі танці, брязкаючи зброєю, ударяючи нею об щити. Головне – вони виконували свій давній обряд: поранених не просто добивали, ні, вони різали їх живцем, розпорювали животи, витягали з тіл внутрішні органи, що судомно тіпалися, і пожирали їх. Розкраювали черепи і висмоктували мозок. За їх повір’ями, таким чином вони вбирали в себе силу і розум убитих і водночас ріднилися з ними кровно. Це дозволяло уникнути помсти вбитого ворога з того світу. Адже кровно споріднений не мститиме родичеві навіть зі світу мертвих.

Поступово запала ніч, але від полум’я багать було світло. Дим і гар змішувалися в повітрі з легким річковим туманцем. Силуети тих, хто святкував перемогу, в цьому мареві здавалися примарами. Убрані у своє дикунське одіяння, вони скидалися на напівлюдей-напівтварин. Торір незабаром вирізнив серед них високого деревлянина, очевидно, ватажка. Той, оточений гуртом сподвижників, віддавав накази. Самого його розгледіти було неможливо – увесь у чорній турячій шкурі, що волочилася на кшталт накидки, на голові туряча личина з розложистими рогами. Він частіше за інших підходив до принишклого дитинця Турова, але зупинявся на безпечній відстані, щось вигукуючи і погрожуючи кулаком.

Торір навіть презирство до нього відчув. Хіба це вождь? Але тут деревлянина-тура окликнули, покликали туди, де відбувалася дільба здобутого. Оскільки зі здобичі вождеві належить перша частка. І він пішов туди, де зігнали полонянок. Вибрав собі одну, молоду, огрядну, з розтріпаними косами. Вона ревіла, запинаючи розхристану пазуху сорочки. І, мабуть, цим викликала у деревлянина нестримне бажання задовольнити хіть. Схопив жертву за волосся, поволік. Навкруги вдоволено зареготали. Але не порозумілися, либонь, ватажок із полонянкою. Ніби й місце спокійне опріч знайшов, шпурнув тілисту обраницю додолу. Однак молодиця виявилася несподівано дужою, і вони довго борюкалися під регіт і вигуки деревлян, що спостерігали за ними. Мелькали оголені стегна полонянки, злітала важка чорна накидка насильника. Збоку здавалося: буцає жінку звір. Та ось він несподівано відскочив, заревів, ухопившись за промежину. Сміх його соратників перетворився на рев. Але деревлянинові-туру було не до сміху. У гніві вихопив тесак, ще мить – і заколов би норовливицю. Але та ухилилася, зірвалася на ноги. Попри свої огрядні форми, дикою козою метнулася геть, у зарості. Деревлянин, усе ще згинаючись, гарчачи, мотаючи рогатою головою, кинувся слідом.

Торір несподівано зрозумів, що утікачка і переслідувач мчать просто на нього. Озирнувся. Лісок тут був обходжений, кущів мало, сховатися йому не було куди. А жінка вже підбігала. Торір вийняв меч, присів за непримітною осикою. Вони були вже поруч – утікачка і «тур», що наздоганяв її.

Ймовірно, можна було й відсидітися собі тихенько, але Торір уже вирішив. Підвівся на повний зріст, ступив крок уперед. Коли жінка побачила воїна з мечем, що з’явився з мороку, остовпіла.

– Геть, дурна!

Навіть огрів мечем легенько – плазом, щоб пристрашити. Вона так і одскочила вбік. І зараз-таки на варяга вибіг деревлянин у турячій шкурі.

Тут, за деревами, від града їх не було видно. Торір діяв рішуче. Не чекаючи, доки вождь опам’ятається, наскочив на нього, встромив меча, крутнув, ламаючи кістки і розпорюючи живіт. Повергнений захрипів, затіпався у передсмертних корчах. Торір вирвав меч із тіла, одразу ж опустив знову, розрубуючи череп. Деякий час возився, зриваючи із ще теплого тіла чорну шкуру, накинув її на себе. Потім заходився потрошити деревлянина. Було гидко, але він переборов себе. Вирвав рукою ще живу печінку. Перехопивши попід пахви меч, покопирсався долонею в розкроєному черепі, витягнув холодець-мозок. Густа кров масно стікала поміж пальцями.

Деревляни біля града, либонь, запідозрили лихе. Кілька з них рушили були в цей бік. Але спинилися, упізнавши рогатий чорний силует, що вийшов назустріч. Та одразу зрозуміли, що помилилися. У відсвітах вогнів перед ними під турячою личиною постав незнайомець. В обох його руках тріпотіла ще жива кривава плоть. Деревляни застигли. Бачили, як чужинець угризався в печінку, жував. Потім підніс до рота мозок.

Торір боявся, що його зараз знудить. Давлячись, запихався, ковтав кривавий м’якуш, перемелюючи його міцними зубами. Шлунок то підстрибував до горла, то грудкою стискався всередині. Але він не зважав, ковтав далі. Усе, тепер кров, розум і душа ватажка деревлян увійшли в нього. Вони стали одним цілим. Відтепер він і чужинець, і деревлянський вождь.

– Він убив Турячого Мала! – схаменувся нарешті один із деревлян.

«Якщо зараз накинуться усі разом – мені кінець», – подумав Торір, напружений, мов тятива.

Але ось довгий худий деревлянин із рисячими вухами поверх шолома підняв руку.

– Стояти! Чи ви не зрозуміли? Він сам став Турячим Малом. Зачепимо його – і знов уб’ємо Мала.

І деревляни, що збіглися були, уповільнили кроки, зупинилися, дивилися на чужинця під турячою личиною.

Торір відкинув залишки сирого м’якуша, облизав долоню.

– Чого вирячилися? Не впізнаєте? Я знову з вами!

За все своє бурхливе, сповнене небезпек життя Торіру ще жодного разу не доводилося ускакувати в подібну халепу. І тільки коли деревляни опустили зброю, він зміг перевести дух. Серце й далі безумно калатало, але він уже зрозумів, що виграв.

– Мал? Це справді ти?

– Я. Тепер я в цьому тілі, сильнішому, спритнішому. Хай моє колишнє тіло пустять за димом у священному вогні, і, присягаюся святими родами богів, я поведу вас за собою, ми візьмемо дитинець Туров, і тоді матимете срібло й куни з його скарбниць.

Навряд чи справжній Мал запропонував би їм подібне. Але ідея взяти таку неприступну фортецю, як Туров, надихнула деревлян. Вони були племенем нападників, у походах діставали чимало: здобич, багатство, славу, честь. А де вони більше збагатяться, ніж тут, захопивши Туров, що їх може уславити ще більше? Узяти таке укріплення… Ех! А той, хто запропонував це, вочевидь, не простий. Він убив Турячого Мала, але знає їхні звичаї, і цим прихиляє їх до себе. До того ж, не дурень, розуміє, чим йому обернеться невдача з узяттям града. Але запевняє, що Туров ляже. Ось тоді вже!.. У деревлян чесалися руки, горіли очі.

Торір готував їх до нападу два дні. І весь цей час відчував за спиною недовірливі, злісні погляди. Але його досвід, його воля все ж приборкували деревлян. Вони зрозуміли, що він сильніший, хитріший за них. І, немов дике стадо, визнали нового ватажка.

Однак Торір не хотів ризикувати і набрав собі охорону. Насамперед наблизив до себе воїна в рисячій подобі. Той так і звався – Рись. У деревлян було заведено давати собі імена диких тварин, бо вважалося, що так вони набувають їхньої сили і спритності. Торір вибрав Рися тому, що той першим визнав його. І не через те, що був особливо віруючим, просто виявився кмітливішим за інших, зрозумів, що чужинець не з простих, силу його відчув. Рись був честолюбним – із простих воїнів, він не мав вельможної рідні, тому вище десятника піднятися не зміг би. А от при новому сильному ватажкові – хто знає. І новий «Мал» одразу відзначив його, доручивши підібрати загін для своєї охорони. Рись упорався із завданням чудово, зі знанням досвідченого воїна. Він же й розповів Торіру про деревлянські справи.

– Колишній Турячий Мал був улюбленцем головного з деревлянських князів-старійшин Мала Старого. Той навіть збирався передати синові своє верховенство в родах. Але ти убив його, і, якщо хоч на мить оступишся, знайдеться чимало таких, хто захоче вислужитися перед Старим Малом і покласти до його ніг голову вбивці коханого сина.

– А ти?

– Я? Я з тобою. Адже я першим тебе визнав, тож Старому Малу неодмінно про це повідомлять. Отож, якщо візьмемо Туров, я до Мутьяна піду. Він також син Старого Мала, але нелюбий син, свавільний. Він давно вийшов з-під батьківської влади, навіть свій град вибудував, Іскоростенем[71] назвав. І Старий Мал змушений був визнати силу непокірного Мутьяна. А тепер возвеличить і поготів, адже Мутьян останній з його синів залишився. Багато їх було у Старого, та всі вже відійшли у світлий Вирій, занадто завзяті були. А Мутьян – той ще пройдисвіт. Хитрий і владний. Дружину собі зібрав таку, що, мабуть, у жодного деревлянського князя-старійшини такої немає.

Торір роздумував. Як би усе це не називалося у деревлян, він визначив це ромейським словом «політика». Сказав Рисеві:

– Відведеш і мене до Мутьяна. Я ж йому владу над Туровим передам, над дреговичами.

Рись дивився збентежено. Як це – владу над дреговичами? Та ж вони чужинці. Торір пояснив: якщо вони візьмуть Туров, владі киян у цьому краю настане кінець. І відтепер дреговичі почнуть сплачувати данину деревлянам. Без воєн і набігів, просто щоб їх не били, відкуплятимуться миром. І возвеличиться Мутьян, узявши їх під свою руку.

– Як же возвеличиться? – не розумів Рись. Навіть жовна випнулися від напруги на худому щетинистому обличчі. – Як він возвеличиться, якщо завзятість свою і силу не покаже? Ні, чужинцю, чогось ти не розумієш. Ми ж не пожадливі кияни, яким тільки данину подавай. Та й не за багатство шанують і бояться деревлян – за відвагу, за вміння зброєю отримати своє. Тому ніхто і не наважується воювати з нами. А зачепи нас – тоді вже ми себе покажемо! Свого не віддамо, а чужого візьмемо, скільки потрібно. Ось це ми і називаємо величчю.

Торір не наполягав. Ці варвари рано чи пізно самі все зрозуміють. Йому ж зараз про інше дбати потрібно – про те, як навчити цю дику орду брати укріплені фортеці.

Тому, хто ходив із ромеями на кам’яні укріплення, хто брав з арабами цитаделі кастильців, а з кастильцями – твердині арабів, заволодіти дерев’яним гостроколом на валу не здавалося аж надто важкою справою. І варяг навчав деревлян, як за сигналом починати наступ, як відволікати сили обложених, доки самі закидатимуть на огорожу кодоли[72] з гаками, або як пускати стріли із запаленим клоччям у внутрішні двори, спричиняючи пожежу і паніку. Поки що деревляни були натхненні, хоча й неорганізовані, неслухняні. Торір бачив, що вони будь-якої миті готові йти в наступ, не страшачись смерті, бажаючи слави – відвагу показати, як вони це називали. Проте варто було Торіру завести мову зі своїм гривасто-рогатим воїнством про те, що відвага – це не лише божевільна хоробрість, а й тактика, і вміння усе розрахувати, як деревляни одразу хмурилися, починали ремствувати. Мовляв, що це за Мал, який не рветься у бій, а все мудрує? Торір їх тут-таки присаджував. Ідіть, мовляв, самі, а я подивлюся. А що, багато ви городів узяли? І деревляни замовкали. Не розумом, так чуттям розуміли: ох і не простий чужинець, що прийшов до них, ковтнувши крові Турячого Мала.

Торір ходив серед них у незручній турячій накидці, давав накази, гарчав своїм грубим риком, сам став яко звір. Подобою ж – деревлянин, обличчя розмальоване, очі геть білі од люті та напруги. Тільки коли сідав на Малагу та об’їжджав град, щось схоже на захоплення з’являлося у поглядах деревлян. Коней ці дикуни шанували як священних тварин, у своїх лісах бачили їх мало – лише найродовитіші могли собі дозволити мати комоня. А тут такий огир… Та й як тримається на ньому їхній ватажок – немов єдиним тілом з конем стає. Ех!

Але по коню впізнали Торіра волхви з капища. Надвечір назавтра навіть наважилися вийти, підійшли ближче. Деревляни їх не зачепили: вбивати перунників навіть у них вважалося святотатством. Волхви ж, відкликавши Торіра, погрожували проклясти, вважаючи, що саме він і навів деревлян. Мусив схилитися перед ними, їсти землю, доводячи свою непричетність до набігу. Ні, він аж ніяк не ворог дреговичам. Його зло торкнеться тільки киян, що сховалися в дитинці.

– Я сказав уже: мені лиш владу Аскольда з Диром знищити потрібно.

Волхви зиркали один на одного, скрушно хитали головами, перебирали амулети.

– Бачимо велику силу в тобі, чужинцю. Проте її недостатньо, аби приборкати деревлян, коли вони захочуть убивати. Але послухай: скоєного не повернеш, ти вже розохотив зайд, і вони спалять Туров. Про це і вогонь гуде, і вітер несе звістку, і вода плеще. Це воля богів, не твоя. Але присягнися в одному: ти назавжди покинеш нашу землю.

І Торір зробив останню спробу:

– Якщо я врятую дреговичів, що сховалися в граді, чи послухаєте мене? Чи залишитеся вільним племенем, не будете оглядатися на Київ і полянських князів-варягів?

Волхви перезирнулися, і щось промайнуло в їхніх очах. Старі вже були, пам’ятали вільний час, коли дреговичі нікому не підкорялися.

– Ти спершу переможи, – тільки й мовили перунники і пішли, не оглядаючись.

Увечері Торір, сидячи верхи на Малазі, розмовляв зі своїм воїнством.

– Завтра візьмемо дитинець Турова. І його комори, і кліті, і казна його – усе ваше. Дружинники полянські теж ваші. Хочете – вбивайте, хочете – беріть у полон, якщо кому потішно, щоб його нужник чистив витязь із Дирової дружини.

Деревляни дружно зареготали. Може, тепер не лише про смертовбивство думатимуть. Він же провадив далі: про те, що не буде їм великої честі, якщо порішать беззахисних дреговичів у граді. Деревляни одразу принишкли, а Торір відчув застережливий погляд Рися. Але наполягав на своєму. Покликав на милосердя деревлян, якщо їм відоме таке слово.

Проте деревляни заремствували, дехто навіть вигукнув гнівно:

– Пощо нам дрегву жаліти? Гидота вони болотна, жаб їдять.

– То навіщо ж їхньою поганою кров’ю бруднити благородний булат? Чи не ліпше, якщо вони данину платитимуть доброхіть?

Не вийшло. Як і Рись, вони не бачили в цьому глузду.

– Пощо нам дань од дрегви? Нас данню ніхто не обкладав, тож і нам чужого не треба. Своє ж візьмемо й так.

Торір більше не переконував. Можливо, потім, коли вони втомляться після бою, він знову спробує заступитися за дреговичів. А Рисеві сказав:

– Ти у бій не надто рвися, тримайся ближче до мене. Можливо, у тому для тебе і не велика слава, але зваж: почесті й перемога залишаються тому, хто вціліти зуміє.

Рись подивився з розумінням. Невже щось починає тямити дикий деревлянин? Але цей худий і рухливий воїн з поцяткованими, немов шкаралупа куріпчиних яєць, очима, справді був доволі тямущий. І Рись йому ще стане у пригоді.

Штурм дитинця почався на світанку. Але дружинники у граді показали себе, встигли підготуватися до нападу. О, як же вони били деревлян! Посилали з-за гостроколів хмари стріл, лили згори окріп і смолу, метали гострі сулиці. Та деревлян неможливо було зупинити. Ватажок давав гасло до штурму – і вони кидалися вперед, пробиралися під стіни, сховавшись під зробленими з колод щитками, збивали з пращ і луків захисників, що мелькали на заборолах. А на єдиному пологому під’їзді до воріт Турова, яким зазвичай потрапляли у город вози, деревляни розганяли на колесах потужний стінолом зі збитих разом міцних стовбурів. Гатили так, що надворотну вежу аж трусило, відкочували назад, знову розганялися і знов били у ворота. А їхні одноплемінники тим часом вправно сипали углиб дитинця запаленими стрілами, намагаючись підпалити град ізсередини.

Та все ж тільки тоді, коли сонце перевалило за полудень, а схили Турова вкрилися, мов битими мухами, тілами деревлян, вони зуміли розбити ворота й увірватися досередини. Їхнє переможне виття летіло до небес разом із чорним димом від палаючих міських будівель.

Тепер і Торір разом із Рисем та його загоном поспішили в дитинець. Торір мусив устигнути врятувати дреговичів. Але це вдалося не відразу. Сама дрегва відчайдушно чинила опір, билися навіть жінки й підлітки. Торір зі своїми людьми ледве зумів одтіснити їх убік. Деревляни не одразу це помітили, розпалені грабунками, поспішали винести з палаючих будівель градські багатства. А коли схаменулися, дрегву вже захистили волхви, яких Торір викликав із капища. Стояли у своєму довгому білому вбранні, піднявши над головами паколи з настромленими на них черепами биків-турів.

Якоїсь миті Торіру здалося: те, що він замислив, удалося. Та все зіпсував молодий дрегович. Він раптом вийшов уперед, поглянув на розмальованого, як деревлянин, варяга і раптом випалив:

– Упізнав я тебе, виродку. З нами на бенкеті хліб-сіль їв, а сам деревлян навів!.. Нехай же Кровник[73] живцем забере тебе до часу!

І плюнув у бік Торіра.

Натовп деревлян сколихнувся і завмер. Торір майже на дотик відчував їхні погляди, відчував, як вони чекають, що робитиме ватажок. Сам же дивився на блідого від ненависті дреговича. Він теж упізнав зухвальця – це був той самий юнак, що побивався за жертовною дівчиною. Тоді це було безглуздо. Зараз же своєю витівкою він звів майже нанівець усі зусилля Торіра врятувати дрегву. Торір помітив, як звузилося круг нього кільце деревлян, помітив стривожений погляд Рися. А цей білявий дрегович навіть осміхається. Зате волхви спохмурніли. До цього трималися з гідністю, тепер відступили, переглядаючись.

Торір відчув, як скипає гнівом. А заговорив – голос звучав спокійно, навіть поблажливо:

– Дурень єси. А з такими дурнями знаєш, як учиняють?

Він ступив крок уперед, зробив різкий випад і, як учили його ще араби, натиснув пальцями в певні місця на горлі дреговича. Той одразу витріщив очі, задихнувся, посірів. Торір не став чекати, поки дрегович упаде, схопив за волосся, різко нахилив, затиснувши голову хлопця між своїми колінами, і ривком зірвав із поваленого ногавиці, оголивши зад. Сам же спокійно розстібнув ремінь на поясі, склав удвічі і, замахнувшись, із силою оперіщив білі сідниці дурноголового дреговича. Раз, ще і ще раз.

Ремінь зі свистом розтинав повітря, голосно періщив по тілу. На заду дреговича спухли багрові смуги. Той рвонувся, заволав. Але варяг тільки сильніше стискав його голову коліньми. Ох, і шмагав же він його – злий був страшенно.

У натовпі деревлян хтось засміявся. А за мить надривно реготав увесь натовп. І не чекали подібного, і сторопіли, і весело усім стало. Навіть сльози виступили на очах од сміху, витирали їх ще скривавленими руками, розмазуючи по обличчю бойове розмалювання. А Торір, даючи вихід величезній напрузі, безперестанку поров дурня, що пручався і виривався з усіх сил.

Коли ж нарешті відпустив його, хлопець знесилено впав. Але варяг підняв його ривком, стусонув у бік.

– Ходи, дурню! Нехай мамочка дасть тобі каші й наставить своє дитя на добрий розум.

Тепер і деревляни штовхали хлопця. Кричали крізь сміх:

– Забирайся, нехай мамочка цицьки тобі дасть!

А Торіра несподівано охопила млявість. Дивився, як волхви ведуть полонених крізь розвеселілий натовп деревлян. Останній з волхвів озирнувся на варяга і ледь помітно кивнув.

Торір пішов геть. Відчував безмірну втому. І хотілося лише одного: побути в тиші, відпочити, змити з себе кров.

Пізніше його відшукав на березі Прип’яті Рись.

– Ну, ти й далі з нами, чи як?

Рись усе ще був у бойовій маскувальній полуді, вуса його злиплися від крові. Торір же щойно вийшов із річки, краплі води блищали на м’язах його грудей, стегон, ніг.

– Я тепер поїду вглиб землі вашого племені. Чи візьмешся провести?

Рись замислився. Сів, заходився розмотувати схрещені на халявах ремінці шкуряних постолів. Теж вирішив обмитися.

– Казав же тобі, до Мутьяна піду, в Іскоростень. Ось туди можу й провести.

Торір кивнув. А невдовзі зрозумів, як пощастило йому з цим Рисем. Без нього він скоро пропав би в деревлянській хащі – у драговину міг потрапити, напоротися на яку-небудь із ям-пасток, або прошила б його отруйна стріла когось із лісових сторожів-доглядників. Пости сторожі деревлянської траплялися раз за разом, уміли вони охороняти свій край, з’являлися попереду раптово, немов з-під землі, усі в шкурах, прикриті гіллям, обличчя в плямах бруду – їх і помітити можна було тільки тоді, коли із сулицями напереваги виходили на стежку. Навіть пахли не як люди, по-звіриному.

Рись легко спілкувався з ними місцевою говіркою, слова заповітні вимовляв. А вечорами біля багаття Торір пояснював йому:

– Мені би пристати до капища, де Перуна шанують. Там би мене прийняли.

Рись перевертав над вогнем убитого дорогою зайця, відмахувався від диму.

– Ти, чужинцю, на наших служителів не надто розраховуй. Прийняти тебе вони, може, й приймуть, але без певного знаку від князів-старшин не допомагатимуть. Волхви, звісно, люди божі, та тільки й вони під князями живуть.

Так, у деревлян було інакше, ніж в інших племенах. І виходило, що Торіру не обійтися без опіки місцевих правителів. Скажімо, того ж Мутьяна.

– А який знак мені дасть Мутьян для зустрічі з перунниками?

– Який? Напевно, вінець царський.

Торір не зрозумів, і Рись почав пояснювати: якось Мутьян пограбував на Дніпрі лодію, що сіла на мілину, і серед здобичі дісталася йому корона краси надзвичайної, царгородської роботи, не інакше. І в землі деревлянській Мутьян здобув собі славу володаря такої краси. Тож якщо сподобається йому чужинець прийшлий, можливо, він дасть йому показати волхвам своє добро.

До града деревлянського Іскоростеня вони дісталися тільки четвертого дня. Мутьян виявився здоровенним чолов’ягою з довгим густим волоссям і різким звіриним запахом. Прийняв він Торіра у просторій, вистеленій хутрами, землянці. На відкритих волохатих грудях Мутьяна висів величезний медальйон, на могутніх раменах – накидка зі шкури світлого вовка, на голові – вінець із коштовними каменями, фініфтю та перлами скатними. Така розкіш здавалася надмірною, погано пасувала до його варварського вигляду. А очі Мутьян мав маленькі, хитрі й розумні.

– То це ти, витязю, душу мого братика Турячого Мала в себе взяв? Що ж, я завжди радий з родичем чашу-братчину осушити.

І всміхнувся хитро.

Торір гадав, що він давно навчився пити не хмеліючи. Та не з Мутьяном було йому змагатися. До кінця учти сам не пам’ятав, що набазікав князькові. А зранку прокинувся одразу з трьома дебелими баберами – наложницями Мутьяновими, яких той прислав ублажати гостя.

Пізніше, коли Рись вилив йому на голову кілька відер холодної води, Торір розпитав, що саме він встиг наговорити Мутьяну? Виявилося, що пообіцяв господареві Іскоростеня допомогти захопити на Дніпрі караван суден новгородських, які невдовзі мали вирушати зі Смоленська на південь. Але новгородці були союзниками Торіра, вони належали тим, хто йому справу доручив. Одначе тепер слово Мутьяну вже було дане. Та й вінець позичити для перунників Мутьян пообіцяв, якщо допоможе варяг.

Торір відфиркувався, струшуючи воду, що лилася на голову. Потім зірвав жмут трави, почав обтиратися. Помітив, як поглядає на нього Рись.

– Кажи.

Рись задумливо потер густу щетину на щоці.

– Не відпустить тебе Мутьян. Потрібен ти йому. Аби підучив, і як городи брати, і як лодії топити.

Торір же подумав, що зараз Рись зраджував свого вождя, даючи зрозуміти, що для нього чужинець ближчий за власного князя. Наворопнику був потрібен серед деревлян такий ось надійний чоловік. І не потрібен хитрий Мутьян.

– А ти, Рисе? Чи хотів би сам князем деревлянським стати?

На Рисеві зараз не було бойової полуди, і здавалося, що по його обличчю геть усе можна було прочитати. Але ж ні. Тільки завмер на мить, повіки опустив. А коли поглянув – його крапчасті очі палали вогнем.

– Я ж бо завжди під кимось ходив. Тепер же виходить, ти позвизд[74] у моїй долі. Тебе мені боги послали, пам’ятаючи треби мої багаті.

«Ач як його занесло», – тільки й подумав Торір. Поспішив отямити Рися:

– Я тільки спитав. А там побачимо, як вийде. Поки що постарайся звести мене з волхвами. Допоможеш мені – і я тобі допоможу.

Мутьян страшенно докучав Торіру. Та все вінець ромейський небаченої коштовності перед ним вертів, немов жінку яку цяцькою спокушав.

– Послужи мені, чужинцю прийшлий, я ж нікому тебе кривдити не дозволю, добром мене згадаєш.

Але Торір пам’ятав, про що казав йому Рись. І увесь час помічав, що за ним назирають. Але навіть у доглядників Мутьянових не виникло підозри, коли чужинець, що назвався Малом, почав навідуватися до Перунового капища. Що ж, Перунові кожен, хто меча носить, уклонитися поспішає. А якщо усамітнюється з волхвами, то це звичайна річ. Волхви сказане їм оберігають: то лише для богів вість.

Торір же взяв на себе неабияке завдання – умовити деревлянських служителів Перуна піднятися над волею князів-старшин. У деревлян про таке нечувано було, проте і приємно, принадно. Інша річ, що Мутьяна і батька його, Старого Мала, служителі побоювалися. Тому й відповідали так: ти з Мутьяном справся, а за нами діло не стане, на князювання наречемо того, кого пораїш. Навіть клятву дали посланцеві перед невгасимим вогнем Перуна, а це вже серйозно.

У лісову хащу до Мутьяна дійшла звістка про те, що лодії новгородські от-от на підході. Деревляни враз пожвавішали, заходилися виконувати необхідні перед набігом обряди, готувати зброю, розмалювалися по-бойовому. У належну годину рушили до Дніпра.

Торір заздалегідь набачив місце, де ліпше напасти. Лісисті береги тут вузько стискували течію Дніпра, у прибережних очеретах можна було заховати не один десяток рухливих човнів-довбанок. Торір велів усім зайняти місця, зачаїтися і чекати сигналу.

Сам розмальований, як деревлянин, він схилився до Мутьяна, що сидів обіч.

– Як подам сигнал, так першим, князю, виступай. Відвагу свою покажи. Я ж із запасними силами прибуду, тільки-но підмога тобі знадобиться.

І подумалося: може, яка заблукала стріла і позбавить від неугодного?

Але Мутьян не довіряв, чи що? Тільки блимнув сердито з-під вовчої морди, насунутої на лоба.

– Про відвагу мою воїни і так відають. А ось ти… Як вирушиш, тут одразу і я за тобою.

Караван новгородських суден з’явився, як і чекали, коли заходило сонце. Пливли за течією три крутобокі лодії на веслах, із вишитим на вітрилах священним світилом, на високих носах-штевенях морди вищирених чудовиськ вирізано. Ряди весел злагоджено здіймалися й увіходили у воду. Швидко пливли лодії, прагнучи якнайскоріше проминути невідомі ворожі береги. Охороняли їх, як донесли, найманці-варяги. З берегів їх упізнавали по поставі, по шоломах рогатих, по міцних круглих щитах. Деревляни варягів побоювалися. Знали їх уміння в бою, та ще й на водах. Мутьян же свого чужинця як запоруку перемоги виставляв. Мовляв, один сіверянин знає, як інших побити.

Торір, ледь розсунувши очерети, дивився, чекаючи, коли перша лодія досягне місця, де деревляни перегородили річку корчами та буреломом. На першій лодії, напевно, досвідчені стерничі, помітять по бурунах перешкоду під водою, уповільнять хід. Ось тоді…

Йому не хотілося цього «ось тоді». Підсвідомо бажав, щоб відбилися союзники-новгородці. Проте в очах деревлян, в очах Мутьяна це буде визнанням його, Торіра, слабкості. Що ж, доведеться постаратися. Як вчить місцеве прислів’я, коли взявся за гуж…

Торір помітив, що на першій лодії головним був ставний бородатий купець у високій кунячій шапці. Походжав уздовж бортів поважно, щось наказував охороні. Іноді зупинявся на кормі, де під напнутим сукном лежали пакунки з крамом, а часом підходив до щогли, біля основи якої було напнуто невеличке шатро. Ураз запона шатра відкинулася, і з’явилася дівиця. Вийшла, стала біля купця.

Торір навіть очі протер, ніби не вірячи собі. А вона виникла перед ним як видиво – висока, зграбна, довга чорна коса на груди перекинута, чоло перев’язане строкатою тасьмою. Купець пильно про неї дбає, це помітно, під руку намагається узяти. Вона ж ніби й не дивиться на нього. Манера триматися усе та сама, князівська, голову тримає майже з ромейською гідністю.

Коли Торір зрозумів, що перед ним Карина, першим його почуттям була несподівана засліплююча радість. Це ж треба, і не згадував майже, а як побачив – душа заспівала. Але радість ущухла, подолана страхом. Адже він сам навчав деревлян, як напасти, як лодію брати, пощади не знаючи ні для кого. Он як зиркають люто, не стримати, не зупинити їх тепер. Тож як попадеться їм Карина… І чого, питається, не сиділось їй під тихим дахом знахарки? А тепер…

Він пробрався крізь зарості туди, де ховався в човні за осокою Мутьян.

– Зараз сам поведу воїв. Своїх же попередь, щоб дівку з чорною косою не чіпали. Моя вона.

Мутьян глянув глузливо. Бач, як заметушився чужинець. Не огинається більше, не ухиляється від нападу. А щоб дівку чорнокосу приберегти… Чи сам не розуміє, що, коли б Мутьян і віддав такий наказ, про нього дізнаються лише ті, хто на цьому березі. А як бути з тими, хто в засідці на тому боці зачаївся?

Торір був напружений. Помітив, як ощирився Мутьян, очікуючи сигналу. Вуста в густій бороді кривилися в недобру посмішку.

Із заростей було видно, як стерничий на першій лодії помітив бурелом, що перегороджував течію, подав знак, і лодія уповільнила хід, ряди весел опустилися, гальмуючи рух.

– Слушний момент, князю, – мовив Торір. – Не упусти нагоду.

Мутьян негайно, склавши особливим способом долоні біля рота, прокричав диким пугачем, подаючи сигнал.

І зараз же вузькі довбанки нестримно рвонули від обох берегів навперейми каравану. Пливли поки тихо, не витрачаючи сил на виття, зберігаючи їх для веслування.

На лодії їх помітили. Охоронці враз згрупувалися, сипонули стрілами.

Торір, котрий теж був на одному з човнів, майже не звернув уваги, як поряд упав у воду деревлянин, пройнятий стрілою наскрізь. Але тепер і з довбанок пускали стріли, розкручували над головами пращі. А із заводей з’являлися усе нові човни, оточуючи караван. Ось полетіли, димлячи, палаючі каганці. На першій лодії закричали, заходилися гасити пожежу. Весла тепер кілька разів змахнули назад, але прибрати на лодії вітрило не встигли, і потужний корабель, підхоплений вітром і течією, усе ще сунув назустріч нападникам, доки не напоровся на затор, здригнувся усім корпусом і спинився.

Ось тепер деревляни вже завили. Кидали на борти мотузки з гаками, стрибали на весла, дерлися, не зважаючи на смертоносні стріли, що свистіли в повітрі. В інших двох лодіях, що не встигли потрапити в пастку, посилено налягали на весла з одного борту, намагаючись розвернутися. Але останнє судно спалахнуло, почулися накази гасити полум’я. Корабель став упоперек річки, загороджуючи шлях до відступу.

Торір поки не поспішав кидатися на перший корабель. Помітив, що Карина встигла сховатися в шатрі. Попри шалений тиск деревлян, охоронці-варяги зуміли відбити перший напад. Торір чекав, коли деревляни все ж видеруться на борти. Ці перші майже завжди смертники. А Торір мусив уціліти. Він чекав на свій час. Помітив, як купець у високій шапці рішуче завмер біля шатра, стоїть, прикриваючись щитом, меч напоготові – охороняє чорнокосу. І несподівано Торір розсердився на нього. Ще сам не усвідомлюючи того, нараз відчув, що ревнує.

– Цього в шапці сам візьму! – гаркнув він гучно.

Побачив, що час приспів, деревляни вже рубалися на лодії. Пора! І сам завив, заголосив, наслідуючи крики деревлян.

Майже поруч були довгі весла, вони спускалися у воду під вагою сповзаючих мертвих та поранених, що чіплялися за них. Торір рвонувся, вибіг веслами вгору, як сходами. Меч його застукотів одразу по трьох клинках.

Деревляни лізли з обох бортів, лодія хиталася. Недосвідчені лісові воїни падали від самої качки, тим часом як охоронці-варяги, вправно балансуючи, рубали направо і наліво. Та деревлян було набагато більше. Дерлися з тесаками в зубах, метали ножі, сулиці. Усе ж поки що їх раз за разом відкидали.

Торір потрапив у кільце добре навчених північних вікінгів. Він одскочив, притиснувся до борту, відбивався. Метнув ножа, підставив щит, рубонув по ногах, відштовхнув щитом. Рука скоро заболіла, приймаючи удари на щит. Поряд саме вчасно наспів Мутьян – ревів, орудуючи величезною ґудзувуватою палицею.

Несподівано спалахнуло вітрило. Вікінги на мить одскочили. Загаявся тільки купець. Щось кричав про крам, про те, щоб оберігали його. Торір устиг цим скористатися, підскочив до купця, чиркнув його мечем по горлу так, що голова у волохатій шапці почала відкидатися, мов кришка короба. Підхопивши за поперек усе ще вертикально стояче тіло купця, Торір з усієї сили штовхнув його на варягів. І тут краєм ока побачив Карину. Її намет зайнявся від палаючого вітрила, і дівчина вискочила надвір. Бігла, мов сліпа, просто на Торіра. Він миттю спіймав її за косу, рвонув, перевертаючи, тягнучи за собою, звалився з нею по веслах у воду, мимоволі перекинувши довбанку з деревлянами, що саме нагодилася. Інші й далі лізли, дерлися вгору, туди, де над бортом дико ревів сп’янілий від бойового шалу Мутьян.

Торір не відпускав Карину. Вона, не впізнаючи, відбивалася в місиві тіл, заважаючи йому плисти. Торір пірнув з нею під воду, виринув. Щоб хоч якось утихомирити, оглушив дівчину ударом руків’я по голові. Знову пішов під воду, випірнув. На мить завовтузився, ховаючи меч, відпустив Карину, і вона одразу ж безсило пірнула під воду. Він злякався, підхопив її упоперек тулуба, загрібав воду однією рукою, другою, утримуючи обличчя Карини на поверхні, відштовхував плаваючі мертві тіла і поранених, що судомно хапалися за них. Тільки б дістатися до берега, до мілководдя. Йому зараз байдуже було до деревлян, до їх князя, до палаючих кораблів новгородців. Це не його війна, він хотів вийти з неї. Хотів виплисти, попри течію, порізи і рани, важку кольчугу і ломоту в усьому тілі.

Нарешті течія підхопила його і понесла за собою. Торір плив, гребучи до берега. Під корчами на мілководді відчув ногами мулке дно. Збиваючи воду, тягнучи безсиле тіло Карини, вибрався на берег. Сів, одсапуючись. За низько нависаючими деревами він не бачив битву на воді, чув лише брязкіт заліза, вигуки, чийсь одчайдушний крик – заклик рятувати Мутьяна. Торір зараз і не думав про те, чи врятують того, чи згорять судна, чи відіб’ються його співвітчизники-варяги від деревлян.

Він повільно схилився над бездиханною Кариною. Плескав по щоках, повторював її ім’я. Вона нарешті слабко застогнала, розплющила очі, знову заплющила в напівнестямі. Потім зітхнула і перевернулася на бік. І ще неусвідомлено, якось по-дитячому безпорадно припала до варяга. Торір завмер, обіймаючи її, підтримуючи. Сам не помітив, як запосміхався.