Читать книгу Чужинець - Сімона Вілар - Страница 5

Ще коли Торір виїздив із Новгорода, його попередили про радимичів: новий князь Родим на вдачу гарячий, гомінливий, але головну силу все ж являє його мати, княгиня Параксева. І зараз, дивлячись на них – сина й матір, – Торір розумів, як це правдиво.

Князь Родим, який, ще не оклигавши від хвороби, кашляє, злісно лається, був би мов м’яка глина у Торірових руках. Слухаючи його мову, вдоволено усміхався:

– Оце так славно! Звісно ж, по руках!

Інша річ – княгиня-мати. Немолода, огрядна, жовтолиця, здавалася геть восковою через жовтий шовк, що облягав їй щоки, з підозрою слухала розмови прийшлого варяга. А він же пропонував саме те, що мало їм сподобатися, – підтримати воєводу новгородського Олега у поході проти Дира й Аскольда Київських.

– Хіба самі не знаєте, що Дир шастає лісами вільних радимичів, мов своїми мисливськими угіддями? А Олег, насправді, єдиний, хто може варягів київських приборкати.

– Правду мовиш!.. – зараз же поривався підвестися Родим, але, ніби натикнувшись на материн погляд, знітився, заходився кахиканням.

У Параксеви погляд важкий, маленькі очиці тьмяно блищать під набряклими повіками.

– Поясни ти нам, варяже прийшлий, чому це ми, радимичі, мусимо допомагати Олегові? Ми плем’я вільне, ні з ким рядів[41] не укладаємо, проте й самі нікого не слухаємо.

І вкотре змушений Торір пояснювати: Дир уже підім’яв під себе союз сіверян, і дреговичі з лісових боліт йому дань сплачують, і більша частина в’ятичів його на полюддя пускають. А про малі племена годі й казати. Дир, князь київський, живе з набігів, дружина в нього чудова. Але Дир воює, а руку його направляє Аскольд, що в Києві на Горі сидить. Уже не раз нападали київські князі на радимичів і ще прийдуть, доки нарешті візьмуть під свою руку. Він же, Торір, пропонує певну справу – радимичам сповіщати щоразу, коли Дир похід проти них замислить. Ось тоді їм на підмогу від Рюрика Новгородського з’явиться його воєвода Олег. А вже з Олегом, якщо радимичі підуть під його прапори, вони кого хочеш відіб’ють, а то й до самого Києва доберуться.

От про що говорив Рюриків посланець в окремому натопленому покої. Сидів на лаві під стіною. Параксева ж біля сина влаштувалася, а той розпростерся на лежанці під ведмежими шкурами. Хвороба його щойно відпустила, ще був надто слабкий. Княгиня Параксева сама за улюбленим сином доглядала, нікого до нього не допускаючи. Лише для варяга виняток зробила, та й то тільки після того, як полюбовником її став. Сподобався їй, удовиці, чужоземець пригожий, отож і прийшла до нього вночі. Торір прийняв її, розуміючи, що інакше владну бабу вговтати не вдасться. Та хоча княгиня і дозволила йому зустрітися із сином, проте волі особливої не давала.

– У нас, чоловіче добрий, – говорила посланцеві новгородському Параксева, – є така приказка: добра добувши, кращого не шукай. Ось ти й поясни, яка нам вигода віддати перевагу Олегу Рюриковому над Диром? Дир навколишні племена під себе підім’яв, а Рюрик хіба не те саме робить? Де, питаю тебе, вільні старшини весі? Де князі полочан? Де чудь вільна?[42] Усі під варягом опинилися. Бо в цьому вся ваша порода варязька – владу над іншими брати. Та Дира Кривавого ми бодай знаємо, воювати з ним навчилися. Інша річ – Рюрик. Невідомий він нам, а невідоме завжди небезпечне.

– Одне ти тільки забуваєш, княгинечко, – статечно розсівшись на лаві, зауважив Торір. – Рюрик від вас далеко на півночі, а Аскольд – ось він, під самим боком. Про Рюрика ж таке скажу: у нього одна мета – покарати своїх ратників Аскольда з Диром, які оманою в нього захопили частину війська, кажучи, що на Царгород підуть, а самі, на силу Рюрика спираючись, влади у киян добилися. Тепер самі Рюрикові умови виставляють і заважають новгородським суднам на південь плисти.

Голос у Торіра низький, з ричинкою, дарма що лице у самого вродливе, мов у отрока юного. А ім’я старшого київського князя Торір вимовляє по-місцевому – Аскольд, не Оскальд, як раніше називали. І щораз ніби хмарка набігає на чоло, сині очі спалахують, коли вимовляє оте – Аскольд. Параксева це помітила, скривила в посмішці рота.

– Ох і не любиш ти русів із Києва, варяже, ох і не любиш.

Параксева усе ще сумнівалася. А от Родим совався під шкурами, на матір поглядав майже гнівливо. Але мовчав. Батька рідного згубити не зупинився, а матері й слова наперекір сказати не сміє.

Та ось на порозі з’явився кметь, мовив щось неголосно княгині, і та вийшла. І Торір негайно підсів до Родима, почав говорити, мовляв, що це ти, князю, все матері потураєш, ну ж бо, змовмося по-чоловічому, а там і підемо, покажемо молодечу відвагу, потіснимо Дира. І добився-таки свого, дав обітницю Родим. Та ще яку обітницю – клинок при вогні поцілував, що не обдурить. У слов’ян ця клятва священною вважається – вогонь Сварожич її бачив, булат гартований від Перуна прийняв. О, як добре, що Параксеву відкликали.

Щоб княгиня нічого не запідозрила, Торір зараз же змінив тему. Почав розповідати про справи новгородські. Про те, що Рюрик останнім часом усе частіше нездужає, а всіма справами заправляє його воєвода Олег. Олег – він сам волхв. Перуна, покровителя воїнів, над іншими богами поставив і сам жерцем його зробився. Віщим звуть Олега, бо сила йому від богів надана. І щоб зберегти її, не розмінювати намарне, Олег навіть од шлюбу відмовився, присвятивши себе Громовержцеві, бо ж відомо, що ніщо так віщу силу не віднімає, як жінки та родинні справи.

Родим слухав пильно. Адже сам він до жінок був страх який ласий. Навіть поділився сокровенним із Торіром: як упала йому в око меншиця батькова, як він узяв її по смерті отця. Кариною її звали, вродлива, мов сама Зоря-Зоряниця. От тільки непокірлива дівка виявилася, образилася й пішла. Але нічого, як зійдуть сніги, він звелить розшукати її й назад привести.

Тут Родим несподівано осікся і замовк. Торір озирнувся, а Параксева поруч стоїть, слухає. І як зуміла підійти так тихо, що й стелина-дощечка не рипнула? Чимось схвильована була, на сина глипнула похмуро, та раптом заметушилася, заходилася коло слабкого упадати, а варягові веліла вийти, мовляв, утомився князь.

Торір вийшов. Що ж, задумане зроблено, а провести ще одну ніч у Єлані – хай боги боронять. Притомила його ненаситною хіттю підстаркувата Параксева, та й справи не чекали. Тому варяг одразу пішов на стайню, почав сідлати вірного Малагу. Кінь у нього був рідкісний: легкий, стрункий, витривалий, – такі на вагу срібла цінувалися. І масть у Малаги особлива, ігренева – на темно-бурому тлі розсипані світлі яблука плям, грива й хвіст майже білі.

Торір уже виводив коня, коли побачив Параксеву.

– Либонь від’їжджаєш уже, Торірку? Пощо проти ночі зібрався? Ось зранку б, із сонечком, і вирушив у дорогу.

Але Торір одмовився. Сказав, що вже й так загостювався в Єлані, мовляв, кличуть справи невідкладні.

– Що ж, рушай, – мовила княгиня. – Адже в тебе шлях далекий, до самого Києва. Думаєш, зможеш при князях прилаштуватися? Небезпечне ти задумав, Торірку. Але поради доброї послухай: скакуна свого позбудься. Самотній подорожній ні для кого не примітний, а ось на коня такого будь-хто увагу зверне. Благородний він у тебе, якраз самому каганові хозарському на такому їздити. Тож і полетить легкокрила чутка, що їздить, мовляв, лісами верхівець невідомий на коні яскравому, плямистому. Так звістка й до самого Аскольда Київського дійти може. А той уже неодмінно замислиться: не простий він, очевидно, той вершник. А що про тебе дізнається – не сумнівайся. Він тому й Київ за собою зміг утримати, що розумом боги його наділили неабияким.

Торір задумливо погладив круту шию жеребця. Мала слушність княгиня. Та тільки варягові ще потрібний був Малага. Не пояснювати ж Параксеві, для чого саме. Тож, попрощавшись якомога привітніше, Торір легко скочив у сідло і поспішив до відчиненої брами.

Знадвору обдало вітром. Торір щільніше загорнувся у кожушок, стиснув коліньми боки коневі. Малага так і пішов легким клусом-риссю, ніби неквапно полетів. Торір же думав про своє. Йому поблизу Єлані ще потрібно було навідатися до капища Перуна, поговорити з місцевими волхвами, знак посланця показати. По всіх неосяжних просторах, від варязьких морів до хозарських степів, ховаються в лісах такі капища-урочища волхвів-перунників. Хоча «ховаються» – не те слово. Знають про них люди, сходяться з підношеннями, благають суворого Громовержця. В одних місцях, таких як Новгород, Перуну поклоняються з особливою шанобою, в інших перевагу надають іншим богам, тому ж Роду, Даждьбогу родючому, Сварогу ковальському. Проте у перунників зв’язок між собою краще налагоджений. Головне, слово заповітне знати – і тоді волхви приймуть того, хто так само посланцем Громовержця виявиться, вислухають.

Торіра відвернула від думок нищунка, що трапилася на очі. Стояла на шляху, руки благально здійнявши. Убогі прошаки зазвичай дратували Торіра. Їх завжди багато, всім не допоможеш. А ця… Зовсім ще дівчисько. І гарненька, сама тільки грива довгого чорного волосся чого варта. Чому ж вона поневіряється по світу, такій вродливиці хіба важко покровителя собі знайти? Але якщо розуму бракує – пропадай.

І, стьобнувши Малагу, Торір проминув її.

Варяг уже здолав підйом до лісу, аж раптом побачив слід на снігу. Торір притримав коня. Тому, хто сам таїться, не гріх і на будь-яку дрібницю увагу звернути. Тут же зовсім недавно щось волокли. Слід вів під навислі гілки ялин. Варяг спішився, пішов по сліду і, відсунувши гілля, побачив у схованці чоловіка на волокушах. Видно, той постраждав од нападу, на обличчі, на очах пов’язка вже побуріла від крові. Варяг одразу визначив, що незнайомець уже помер, навіть іній проступив на вилицях. А хтось же тягнув його, приховав тут, сподіваючись допомогти. Видно було сліди, що вели від волокуш убік Єлані до людей.

І тут Торір зрозумів. Та дівка-нищунка притягла за собою пораненого. Той був чималий чолов’яга, важкувато було їй волочити такого, та ще по холоду і глибокому снігу. Ким доводився їй цей мрець: чоловiком, батьком, випадковим приятелем? Однак прорахувалася дівчина. Не врятувала, мертвим притягла до негостинної Єлані. Та й саму її не прийняли. Загине тепер, хіба рідко жебрущі люди біля самого житла гинуть. І все ж… Ні, жінка, яка так самовіддано рятувала ближнього, заслуговує на те, щоб їй допомогти.

Торір повернувся до коня, одним махом скочив у сідло і поскакав назад.

Дівчина усе ще сиділа на снігу, звісивши голову, в чорному її волоссі закрижанів сніг. На вершника, що під’їхав, глянула байдуже, лише коли він спинився і нахилився в сідлі, її очі здивовано розширилися.

Торір подав руку:

– Ну, не гайся. Із собою візьму.

Вона підкорилася, поставила ногу в обмотках на стремено, схопилася за сильний зап’ясток. Він легко підняв її, умостив поперед себе боком на сідлі. Від нього йшло тепло, а дівчина змерзла. Ветхі шкури ледве прикривали її тіло, навколо шиї було намотане якесь дрантя.

Коли в’їхали в ліс, вона захвилювалася, засовалася на коні.

– Не можу поїхати з тобою. Дядько зі мною поранений.

– Немає більше твого дядька, дівчино. Тіло лежить, а душа вже у світлий Вирій полетіла. Тож облиш його.

Вона мовчала. Через якийсь час Торір зрозумів, що вона плаче.

– Не похований же, – схлипувала дівчина. – Душа його не заспокоїться.

– Ну хочеш, я залишу тебе? Повернешся до нього, але знай: я не чекатиму.

Вона пригнічено мовчала. Тільки головою ще більше поникла.

– Чи довго ти його тягнула?

– Довго. Терпеї ми, з Мокошиної П’яді.

Торіру це ні про що не говорило. Але, розпитавши, зрозумів, що селище її десь на межі трьох великих племінних союзів лежало – радимичів, голяді та в’ятичів. Отже, справді чималий шлях вона здолала.

– От що, дівко, заспокойся. Ти стільки для родича свого зробила, що душа його на тебе не покривдиться.

А про себе подумав: а мені вона навіщо? Що з негаданою попутницею робитиму? Та якщо вже підібрав, не кидати ж тепер? І, щоб якось заспокоїти її, сказав, що їде на капище до волхвів-перунників і там попросить, щоб поховали її родича.

Вона зітхнула. Сказала, якщо він завидна хоче дістатися до капища, вона вкаже коротший шлях. Варяг здивувався:

– Ти ж терпейка. Звідки місцеві краї знаєш?

– Жила тут.

Більше вони не розмовляли, тільки іноді попутниця вказувала, де завертати.

До капища вони під’їхали, коли вже геть смерклося. Дерева тут стояли стіною, Торіру довелося спішитися, вести коня на поводі. Капище розгледів по вогнях, що виднілися за міцним гостроколом. Тепер було видно і голі черепи, що здіймалися на палях: турячі, ведмежачі, людські. Варяг рушив просто до воріт святилища. Голосно постукав.

Волхв-брамник вийшов, високо тримаючи смолоскип.

– Чи тебе ждемо? Слово заповітне скажи.

Торір мовив слово неголосно, щоб супутниця не розчула. Вона сиділа збайдужіло, а коли служитель присвітив на неї смолоскипом, навіть відворотилася, сховавшись за розсипаним волоссям.

– Нащо привіз її? – запитав волхв. – На вівтар, на жертву?

– А ви, бачу, вже й жінок почали перед Громовержцем класти?

– Усякого бувало.

– Негоже це. А до дівки зась. Вона моя. Вели краще на ніч її прилаштувати. Та щоб у лазні пропарили, бо так і захворіти недовго.

Чи розумів його турботу волхв, Торіру було байдуже. Але волхви взагалі-то народ кмітливий, абикого у служителі не беруть. Люди часто на службу до капища просяться, та не всіх приймають, а якщо й виберуть кого – випробний час призначать. Не витримаєш – геть іди. Та значно частіше волхви самі служителів підбирають, приглядаються, хто який дар має. Але відбір суворий, через те волхви зазвичай люди особливі й обдаровані.

У відунськім домі на капищі перунників волхви слухали, що скаже їм посланець. Він говорив і бачив у їхніх очах схвалення. Та й чи могли вони не схвалювати, адже посланець пропонував їм об’єднання усіх служителів Громовержця. До сього часу різноплемінні волхви осторонь один від одного трималися, але розуміли: в єднанні сила. А те, що посланець від перунників новгородських прибув, їм лестило. Ніде такої влади перунники не мали, як у новгородській землі. Тут же над Перуном велику силу давній бог Род забрав. Тож і виходило, що на півночі перунники були головними, а тут – ті, хто Роду служить. У Києві ж узагалі Змій-Велес[43] за головного був. Хоча ще не забулося, як колись і на Горах київських Перуна шанували. Доки Аскольд із Диром його в ліси не зігнали, а головне капище Велесу віддали. А для перунників немає нічого гіршого, ніж волхвам Велеса шляхом поступатися. Усім відомо, що ці два боги – Перун-Громовержець і Велес, «скотій бог», – одвічні суперники. Так і жерці їхні змагалися між собою. І те, що пропонував прибулець – допомогти повалити тих, хто Велеса звеличив, – любо їм було чути.

Для себе Торір зауважив, що волхви цікавилися не так князем Рюриком, як його воєводою Олегом. Чи правда, що Олег сам із волхвів? І що буде, коли хворобливий Рюрик одійде од влади? Чи не займе його місце в княжому домі воєвода-волхв Олег Віщий? Князь, який шанує Перуна, був би їм вельми до вподоби.

– Не про те говорите, божі люди, – усміхнувся Торір. – Рюрик сина має – Ігоря. Він і є наступником новгородським. А якщо Олегом цікавитеся, хочете, щоб князь-перунник у Києві сів, потрібно спочатку зробити все, аби прихильників Велеса, Аскольда та Дира, погубити.

Один із волхвів, перебираючи нагрудні амулети, пробурчав:

– Їх не так-то просто погубити. Он яку силу в полян узяли. До того ж, Дир Київський – воїн. Останнім часом він багаті треби і Перунові приносить.

Торір напружився. Це було несподівано і неприємно.

– А хто все-таки верховний правитель Києва – Аскольд чи Дир?

Волхви зітхали. Відомо – Аскольд. Правлять брати-варяги на хозарський кшталт: Аскольд ніби каган на престолі сидить, суди править, а Дир при нім за шада[44] – у походи ходить і війни веде.

– А в Аскольда, після того як болгари зарубали сина, не лишилося більше спадкоємців, – говорив той найстаріший волхв із амулетами. – У Дира ж і жони, і сини є. Йому після Аскольда й Київ дістанеться. А там диви…

– А якщо ні? – перебивав інший, хоча й молодший, але із золотим зображенням здвоєної блискавки на грудях – отже, був головніший. – Дир і Аскольд завжди на багатих волхвів Велеса спиралися. А ось Олег хоча й варяг, а нашого Перуна за верховного бога визнав. То що ми втрачаємо, коли підсобимо йому?

Торір вирішив більше не тиснути на волхвів. Самі мусять розібратися, це їхня воля. Підвівся. Щоправда, сказав перед тим, як іти:

– Ви тут порадьтеся, але майте на увазі: не ви, так інші племена допомогти захочуть. Навіть у деревлян Перуна-Громовержця шанують.

– А ти і до деревлян підеш? – ахнув хтось.

Деревлян боялися усі. Торір бачив, як змінилися на виду волхви. Розуміли: якщо цей чужинець із деревлянами змовиться, велику силу матиме.

Торір ледь кивнув.

– Піду. А ви мені провідника дасте.

Посланцеві волхви зобов’язані допомагати. Але за умови, що він не наслідив і не привів за собою погоню. Адже мусять зберігати таємницю своїх зв’язків.

Молодший із волхвів повів гостя на постій до невеликого селища неподалік. Біля капищ часто розташовуються такі поселення мирян. Вони зазвичай обслуговують перунників, наглядають за їх господарством. Тут же й гості волхвів зупиняються.

Торірів проводжатий постукав до найбільшої хижі. Гостя тут чекали. Хазяїн нагодував варяга, навіть до лазні кликав – після його супутниці вона ще не вичахла. Але Торір відмовився. Ще сьогодні вранці він парився у княжій лазні в Єлань-граді, а зараз просто хотів залишитися сам, обміркувати дещо. Та побути наодинці в хаті селян-огнищан непросто. Хатина хоч і простора, але живуть тут усі скопом, звички усамітнюватися не мають. Похилих літами тут кладуть ближче до вогню, до тепла, хазяїн із хазяйкою і молодшими дітьми на лежанці за занавіскою вмощуються, старші, вже одружені діти по лавках, решта – молодь, отроки – просто на долівці, сінця підстеливши, шкури розгорнувши. Доводилося переступати через сплячих.

Піч-кам’янка прогрілася за вечір так, що в хаті навіть жарко. Хазяїн провів гостя за занавіску, поступившись своїм місцем. Там під пухнастою ведмедячою шкурою вже спала дівчина, яку Торір підібрав дорогою.

Варяг скинув кожушок, почав роздягатися. На дівчину спершу не дивився, вкотре передумував усе те, про що на капищі обговорювалось. Окремо про те, що в Аскольда вбито сина. І посміхнувся недобре.

Торір хотів був посунути дівку, але та роздратовано відштовхнула його руку.

– Геть іди! Не хочу зараз.

Ого, як владно! Спросоння вона мало що розуміла, зате характер свій так мимоволі показала. Торір узяв із виступця глиняну лампу із ґнітом, присвітив на сплячу. І задивився. Якою ж вродливицею раптом виявилася підібрана приблуда! Її одягли в сорочку із семиряги[45], торочки на пазусі не стягнуті, видніються ніжне горло, лінія ключиць, округлості пишних грудей. Чисте чорнісіньке волосся мов шовк розтікалося по узголів’ю, вилискуючи сажею. А личко напрочуд привабливе, тільки тепер і розгледів як слід. Шкіра шовковиста, біла, витончені контури щік, підборіддя, ніс невеликий, немов виточений. І довжелезні загнуті вії. Брови над ними розлітаються до скронь, мов яструбині крила. А рот… Торір затримав на ньому погляд. Пухлі соковиті губи дівчини несподівано викликали бажання доторкнутися до них, мов до солодкого плоду, скуштувати, а там і заволодіти цією красунею, яка безтурботно спала. Адже вона його знахідка, тож належить йому… І після великої драглистої Параксеви пружне дівоче тіло було таким бажаним.

Торір обережно доторкнувся до щоки супутниці, запустив руку в її волосся, пропускаючи крізь пальці довгі чорні пасма.

І, як і перед тим, дівчина тільки відмахнулася, повернулася на бік, невдоволено бурчачи. Це навіть розсмішило варяга. Але вирішив не чіпати її. Натомилася, бідолашна, у дорозі. І знову згадалося тіло здоровенного чолов’яги, якого ця дівчина волочила на собі.

Торір скинув решту одягу і, легко перескочивши через супутницю, ліг до завішеної шкурою стіни. Вогник на носику каганця слабко блимав, окреслюючи вкрите хутром тіло поруч. Слабко шаруділо сіно під шкурами, доки він ворочався. А потім, ніби в одну мить, Торір провалився в заспокійливий глибокий сон.

Прокинувшись, Карина не відразу зрозуміла, де вона. Потім посміхнулася. Як же привітно її прийняли вчора, у лазні до сьомого поту пропарили, нагодували хай і скромно, але ситно. Тепло й увага людей мали цілющий вплив: вона перестала плакати, жаліти себе, побиватися за Збудом. У місцевому поселенні її, певна річ, упізнали. Не раз навідувалася до капища Перунового ще з Боригором. І от нині…

У хаті чулося шамотіння. Агукала дитина, стиха кашляв хтось старенький. За перегородкою хазяйка доїла корову, було чутно, як молочна цівка б’є у дійницю. Рано ще було, не всі повставали. Карина потяглася солодко, повернулася…

Незнайомець, який підібрав її, спав поруч. Вона тихо охнула, відсахнулася. Але ж не втікати тепер? Цей хоча б на погибель не покинув, утішав дорогою, не віддав волхвам. Згадалося навіть, як потурбувався він, щоб у лазню її відвели, не дав занедужати. Та пощо вона йому? Зрозуміло пощо. Вродливі жінки завжди чоловікам потрібні. Сказав же: «Моя вона». Раба, отже. Але рабою бути не хотілося. Проте що їй тепер робити? Сама як палець. А чужинець цей до вподоби їй.

У хаті прокидалися, ходили, чулися голоси. За звичаєм, розпалюючи піч, хазяйка наспівувала замовляння вогню Сварогу:

Коли Сварог відгукнувся і кам’янка загула, Карина вийшла, побажала господині доброго дня. Та напоїла її щойно процідженим, ще теплим молоком, а потім налила конопляної олії в лампадку, підпалила ґнотик. Цим ніби давала зрозуміти, що Карині слід повернутися до гостя-постояльця. Жінка не надто брала собі у голову, ким раніше була Карина, розуміла тільки, що та мусить бути з тим, хто її привіз.

Карина повернулася до лежанки, запнула занавіску і, піднявши каганець вище, почала розглядати свого нового повелителя. Майже так само, як і він розглядав її раніше. Карина цього не знала, але віддала належне супутнику, що не розбудив її вчора, дав відпочити. І мимоволі посміхнулася. Бач, спить собі, як дитя. Навіть обличчя не як у воїна, а ніби в отрока доброго. Можливо, так їй здалося тому, що незнайомець був чисто поголений, а вона звикла, що чоловіки здебільшого бородою заростають. А волосся у сплячого, як і в багатьох радимичів, довге, світло-русяве, з красивим золотавим полиском. Темні брови були дуже виразні. І Карина знову вирішила, що чужинець цей подобається їй надзвичайно. Подобається лінія його чуттєвих губ, тверде підборіддя, міцна шия. Їй було приємно дивитися на його сильні рамена, на могутній рельєф грудей, там, де з них сповзла хутряна шкура.

І раптом Карина зрозуміла, що незнайомець не спить. Не розтуляючи очей, не змінюючи розслабленого виразу обличчя, чужинець повільно простягнув до неї руку, розкрив вузьку тверду долоню, немов щось беручи або вимагаючи дати. Карина тільки зітхнула, слухняно вклавши в неї кисть руки. Чужинець повільно стиснув її пальці, ледь потягнув на себе. Вона спершу піддалася, але потім усе ж відсахнулася. І тоді він розплющив очі. Яскраво-блакитні, немов морозна тінь на снігу. Але холодними вони не здавалися. Навпаки, в них пломенів вогонь. Незнайомець дивився палко, ніби закликаючи. Та Карина не відреагувала. І за звичкою гордовито задерла підборіддя.

Брови незнайомця здивовано поповзли вгору. Але в очах не гнів – насміх.

– Що, не хочеш відплатити мені за добро, красуне?

Говорив він із легким акцентом. Голос мав сильний, не як у юнака, скоріше як у бувалого мужа, із приглушеною рикаючою хрипотою.

– Що ти добром називаєш, чужинцю?

– Ач яка недогадлива. Хіба не я врятував тебе вчора, не давши загинути на холоді?

Вона судомно ковтнула слину.

– Я б не загинула.

– Ха! Ну й куди б ти пішла?

А й справді, куди? Вона мовчала нерішуче. І навіть плечі поникли.

– Мабуть, тебе мені самі боги послали, чужинцю.

– Тоді змирися.

Він трохи підвівся на ліктях, схилився до неї. Хвиля його довгого світлого волосся спустилася, затінюючи сині очі.

– Ти ніби боїшся мене?

Так, вона його побоювалась. Але дивно, під його грайливим поглядом немов тепло розливалося в ній. А він розглядав її так, ніби торкався. І від цього по-дурному, як у дівчиська наляканого, гупало серце. Ще подумалося їй, що поводиться вона з ним справді не так, як повинна. Тож зітхнула покірливо, лягла поруч, заплющивши очі.

Торір дивився на її напружене обличчя, на легку борозенку між гарними бровами. Дика, як і всі жінки спочатку. Адже хоч і молода, та вже не здавалася просто дівчиськом незайманим. Щоб таку красу та ніхто не приручив? Вона-то, звісно, покірлива, але ніби знехотя. А Торір звик, аби жінки самі йшли до нього. І він раптом захотів, щоб і ця сама потягнулася, щоб не просто взяв він її, як здобич. Узяти підвладну жінку і дурень зможе, а от добитися взаємності – тут потрібне вміння. А воно у варяга, який пізнав багатьох жінок, було. Знав він, як цілувати уста ромейським[46] цілунком, коли губи сплітаються з натиском і трепетом, коли легкий поцілунок стає чарівним і язики двох торкаються один одного. Знав, які пестощі полюбляють куртизанки в Римі, пам’ятав і те, чого навчився в одалісок із гаремів країни Серкланд[47]. Жодна жінка після такого не залишиться напруженою.

І Карина здалася. Уже перший поцілунок ніби оглушив її, вона здивовано завмерла, розслабилася, розгублена, захоплена. А потім схлипувала і задихалася, зім’ята стихією пестощів. Це були не безсилі спроби Боригора, не груба настирлива сила Медведька, не квапливе насильство Родима. Це було… Чужинець немов сам мав утіху від того, що пестив її, і вона розкрилася перед ним, і сама раптом обійняла його, почала пестити, спочатку боязко, потім навіть із викликом.

Коли незнайомець, цілуючи її тіло, почав опускатися по ньому нижче, доторкнувся язиком, губами до ледь опуклого живота, Карина раптом злякалася, навіть відсунулась. Він притуманеним поглядом ласкаво поглянув на неї з-під волосся, що впало на чоло.

– Що таке?

Вона ж раптом захвилювалася, що він помітить її ваготу й відштовхне ту, яка носить чуже дитя. Але під його грайливим поглядом вона знову розслабилась. І все не розуміла, чому він не візьме її своїм правом, чому пестить, як пестять тільки отроки в гаях, домагаючись першого кохання від своїх обраниць. Карина ж відчувала, як збурилася його мужська плоть, але не могла зрозуміти, чому він не звільниться одразу, не візьме її силою, задовольнивши свою природну хіть. І запитала, трохи задихаючись:

– Пощо змучуєш себе? Ти ж не старець… А я однаково твоя.

Він глянув трохи здивовано, а потім неголосно засміявся. У Карини мурашва побігла по тілу від його хрипкого, м’якого сміху. І вона засміялася разом із ним, а потім уже схлипувала, стогнала, сама ще не знаючи чому.

Карина й гадки не мала, що її тіло здатне на таке. Воно палало і тремтіло одночасно. Коли чужинець увійшов у неї, трохи не скрикнула від насолоди, відкинула голову, а руками сильніше притисла його до себе, подалася вперед. Помирала в його обіймах, поринала в зоряні безодні… ще раз… і ще…

Коли опам’яталася, помітила, що плаче. Він здував пасма волосся з її обличчя, сушив губами сльозинки. А вона лише тулилася до нього, повторюючи нісенітне:

– Тільки не залишай мене, не губи мене, ладо моє негадане.

Напевно, вона й уявити собі не могла, що буде ось так, не соромлячись свого оголеного тіла, притискатися до малознайомого чоловіка. Сміялася його жартам, дуріла. Чи не вчора вона, виснажена, була ображена на всенький світ? Здавалось, відтоді минула ціла вічність.

Вони тільки зараз помітили, що до них за занавіску зайшло хазяйське хлоп’я-пуцьвірінок, безштанько. Стоїть собі карапуз у сорочині до пупа, дивиться серйозно, засунувши пальця до рота. У хаті розмови, метушня, а цього, вочевидь, привабило вовтузіння на місці, де зазвичай спали батьки. Варяг жартівливо заричав на нього, клацнув зубами. У малюка в першу мить перелякано округлилися очиці, потім він захихикав і втік, блиснувши голеньким сраченям.

Торір сміявся, відкинувшись на шкури. Карина підвелася на лікті, не маючи сил відвести від нього погляду.

– Ти хоча б скажи, як називати тебе?

Належати повністю чужинцеві і навіть імені його не знати – оце вже диво!

У нього було незвичне, іноземне ім’я – Торір. Вона почала звати його на свій кшталт, ласкаво – Торша. Його це потішило. Але коли спитав, як її саму величати, вона зніяковіла.

– У мене недобре ім’я. Кара. Кариною звуть.

– А як на мене, навіть гарно. Карина. У ромеїв це означає Карійська країна, що в південних землях.

Він говорив їй тільки приємне. І вона лежала поруч, схиливши голову на його плече, слухала. Навіть не уявляла, що можна мати таку насолоду поряд із чоловіком. Відчувати близьке биття його серця, вдихати його запах. І це чудове відчуття захищеності, немов нічого більше на світі не існувало. Вона ледве звертала увагу на звуки, що долинали зовні: голоси, скрип дверей, коли їх іноді відчиняли і знадвору тягло холодом. Але Торір ніби чогось чекав, прислухався. Коли за занавіску зайшов хазяїн, варяг спитався, чи не було вістей від волхвів. Карина захвилювалася: зараз він покине її. Але ні, у них ще був час, і вони лежали обік одне одного, пустували, їли варену ріпу, пили кисляк, принесений хазяйкою. Торір ласкаво грався волоссям Карини, а вона, помітивши блиск у його очах, знову потяглася до нього, почала цілувати, як він навчив, пестити. Її ж бо теж дечого навчили попередні подружжя, знала, які ласки чоловічому тілу приємні. І знову вони кохалися, доводячи одне одного до знемоги.

Та скоро Торір знову впав у задуму, іноді трохи хмурився. У такі хвилини він не думав про свою вродливу попутницю, хвилювався, чому так довго немає звістки від волхвів. Що він не так зробив, не так сказав, чому вони не шлють вістового?

– Торшо, – тихенько покликала Карина. – Ти візьмеш мене із собою? Я до далеких переїздів звична, не заважатиму.

Його погляд був спрямований невідомо куди, рука майже машинально ковзала по її плечу.

– Думаєш, далеко їду?

– Так. Ти зібраний, як для далекого переїзду. Сам ти нетутешній, але куди їхати, намітив. І коня жалієш, не заганяєш, отже, потрібний він тобі, щоб одвіз чимдалі.

Торір уважно подивився на неї. Бач, яка – одразу й зметикувала. І хоч гарна дівка для любовних утіх, та ж зовсім не для того, щоб у його справи встрявати.

– Зваж: поїдеш зі мною чи ні, я нічим не зобов’язаний тобі.

У Карини стислося серце. А вона ж чекала, що після того, що між ними було… Знала ж бо напевне, як чоловіки до неї прикипають. Та вдала, ніби це її не обходить. Сіла, відкинувши на спину довге волосся, обхопила руками коліна.

– Я завадою не буду. Ти ж чоловік не тутешній, а я в землях радимичів усі шляхи знаю, можу й за провідницю стати.

І подивилася через плече, спершу спокійно, а вже потім крізь мимовільну сльозу.

Торір бачив кохання в її погляді. Що ж, жінки часто любили його. А ця… Він споглядав у напівтемряві її світлі очі під пухнастими віями, бачив кармінні уста, посмаглі від поцілунків. Далебі, вродлива, що й казати. А краса – також сила, її в разі потреби і використати можна. Але хто ж ця красуня? Нічого він не знає про неї. А дівка ця явно не проста. Є щось особливе в її погляді, в інтонаціях голосу. Він поцілував її долоню – ніжну, майже не огрубілу від роботи. У місцевих жінок інші руки, тверді, шорсткі, інша постава, без цієї викличної гордовитої грації.

– Хто ти, Карино?

«А сам ти хто?» Вона відчувала в ньому щось незрозуміле, але простодушно усміхнулася.

– Я жила у радимичів. Мене Родим до свого терему менщицею брав, та Параксева-княгиня прогнала.

– А…

У його погляді спалахнув новий інтерес. То он воно що, виявляється… Карина. Та, про яку з такою тугою оповідав князь Родим. Повернути хотів… Тут було про що замислитися. Але відволікли, покликали, повідомивши, що прийшов до нього від волхвів посланець.

Варяг ураз підхопився, почав одягатися. Карина й собі хотіла збиратися, та він зупинив її:

– Зажди. Не ходи за мною.

Він вийшов на ґаночок, після напівтемної хати світло полуденного сонця просто засліпило. Прикривши рукою очі, варяг огледівся. Волхва він побачив коло вкритого кригою колодязя. Той був зібраний, як у дорогу, – у валянках, довгому кожусі, підперезаному ликом. За повід тримав непоказну конячину з бесагами при сідлі. Отже, все ж провідник, не з головних, просто з тих, хто ще посвячення не пройшов. Та все ж служитель тримався не надто привітно, поглядав спідлоба, навіть головою в кошлатому ковпаку похитав, ніби з докором. І вже підходячи до нього, Торір побачив ще декого: коло дальніх огорож стояли два зоружені кметі в хутряних накидках поверх обладунків. Зустрівшись із ним поглядами, ті, щоправда, зняли вгору руки у звичайному вітальному жесті. Торір кивнув. Не інакше як з Єлані прийшли, але він побоявся додумати припущення до кінця, здогадуючись, для чого їх послано.

Волхв підтвердив здогадку.

– За тобою слід. Волхви наказали вести тебе, тільки якщо супутниці збудешся.

Торір мовчав. Волхв же пояснив:

– Супутниця твоя не просто баба, а колишня княгиня Карина. Вона чималу владу над колишнім князем Боригором мала. Люди подейкували, що однією з причин ворожнечі Родима з батьком було його бажання забрати у Боригора красуню-меншицю. А як забрав, Параксева її вельми незлюбила, погубити обіцялася. Ти ж її собі взяв. Та Параксева не заспокоїться, доки не здихається небезпечної суперниці. І тільки тобі вирішувати, варяже, наслідиш ти, розлютивши княгиню-матір, чи підеш чистим. Якщо відмовишся від удови Боригорової й любаски Родимової – поведу тебе. Якщо візьмеш із собою… Сам дорогу шукатимеш, а нам княжа немилість ні до чого. Ми волхви, у мирські справи не втручаємося.

Торір розумів, що чекає на випадкову полюбовницю, якщо він не захистить її. Та що йому до Карини? Хіба в нього не інше доручення?

– Нехай забирають.

Кметі, зрозумівши з його жесту, що їм не перешкоджатимуть, кинулися в хижку. А Торір пішов сідлати коня. Проте на душі раптом так паскудно зробилося. Навіть сонячний день ніби потьмянів.

Либонь, Карина зрозуміла, навіщо з’явилися єланці. У хаті почувся її крик. А підіслані вбивці не стали оселю чесних поселян кров’ю бруднити, поволокли дівку на ґанок. Вона виривалася, хапалася за різьблений стовпчик навісу. Кметі одірвали її грубо, поволокли, не звертаючи уваги на схвильовані погляди самовидців-селян.

Карина на допомогу місцевих і не сподівалася.

– Торшо! – кликала вона. – Допоможи, Торшо!

Та враз осіклася, побачивши, як варяг спокійно провів повз неї жеребця. Що ж, навтішався із вродливою коханкою, і досить із нього. У неї потекли сльози. Страх і образа надали сил. Почала вириватися відчайдушно, кметі одразу й упоратися не могли. Карина ударила головою одного в підборіддя, впилася пальцями в очі другому, знову вчепилася за якусь із будівель. Про допомогу більше не благала. Поселяни, що висипали були з хати, поспішили піти собі. Вона помітила і волхва, що спостерігав осторонь. А Торір спокійнісінько сів собі у сідло й поїхав геть.

Кметі все ж виволокли її за околицю. До лісу тягнули, щоб там і докінчити. Від жаху в Карини перед очима усе пливло.

– Відпустіть мене, заради доброго Рода, – благала. – Я піду тихенько, ніхто не дізнається, куди. А з вами сріблом розплачуся. Намисто у мене є срібне.

Вона рвонула під горлом комір кожуха – дзеленькнули срібні кружальця дирхемів. Щось з’явилося в обличчях убивць, перезирнулися миттєво. Потім один несподівано оглушив дівчину сильним ударом кулака по потилиці і, перекинувши обім’якле тіло через плече, поніс у гущавину. Другий ішов слідом, провалюючись у сніг.

– Та постривай ти, – окликнув він того, що з ношею. – Ач, розгін узяв. Куди так поспішаєш? Хазяйка веліла лише убік відтягти і добити.

Перший зупинився, почав діставати ніж.

– Підстав її горло, заріжемо швидко, щоб не мучилася. Та й намисто заберемо. Монети поділимо – і про те мовчок.

– Змовчимо, звичайно. І не лише про це.

Перший уже скинув молоду жінку на сніг, та другий притримав його руку з ножем.

– Почекай, швидкий який.

– Чого чекати? Бачиш, Каринка очунює. Зараз голосити почне.

– Почекай же, Бугаю.

Другий зірвав рукавицю, спішно заштовхав Карині до рота. Сам посміхався.

– Уб’ємо ж ми її однаково. Але невже тобі, Бугаю, не любо спершу княжою плоттю потішитися? Карина гарна, як Діва Лебедина[48]. Не дарма ж Боригор із Родимом за нею так убивалися. Чи ж тобі не солодко буде знати, що і ти княжою втіхою насолодився?

Бугай подумав і сховав ножа.

– Намисто тільки зніми. Бач, очища розплющила. Нехай же на останнього полюбовника подивиться. Поділ задери їй вище. Яка шкіра! Ніби шовк заморський.

Його обличчя хтиво спотворилося, він заходився квапливо розв’язувати очкур. Але перший кметь відтіснив Бугая, сказавши, що раз він надумав – йому й першість.

Карина ще не зовсім отямилася, слабко чула грубі голоси над собою. Зрозуміла тільки, що лежить напівгола на снігу, намагалася обсмикнути одяг. Хтось ударив її по руках, навалився згори. Одночасно шарили у неї за пазухою, м’яли груди, рвонули кілька разів намисто, аж голова сіпнулася. Нарешті вона опритомніла. Захрипіла, давлячись вовняною рукавицею.

Подальше сталося миттєво. Насильники й не помітили, коли поруч з’явився чужинець. Начебто поїхав геть, а тут виник поруч, немов привид. Схопив одного за бороду, рвонув голову назад і швидко різонув по горлу. І одразу, не послабляючи сили, цією ж рукою увігнав по руків’я ніж у груди другого.

Усе сталося так блискавично, що Карині, яка нарешті прийшла до тями, здалося, ніби нічого й не було. Але обіч лежали скривавлені тіла насильників, а Торір витирав об сніг лезо ножа.

Карина дивилася перелякано і здивовано. Потім зітхнула нервово і кинулася до рятівника, обійняла за коліна.

– Вірною рабою тобі буду, помру за тебе!..

Захлинулася слізьми.

Торір погладив її по чорному розтріпаному волоссю. Не міг собі пояснити, пощо повернув коня, відмахнувся від волхва, який щось торочив, навіщо поскакав по сліду, доки не побачив їх. Тоді все скаламутилося в душі від злості. Безглуздо повівся, але не шкодував. Хоча й розумів, що не додержався зароку посланця, втрутився в місцеві справи. Тому, коли слідом за ним із лісу з’явився провідник, Торір тільки знизав плечима на його осудливий погляд.

Провідник спочатку просто дивився. Потім скинув на сніг бесаги[49] для гостя і повільно поїхав до лісу. Зник у гущавині.

Торір обернувся до Карини. Вона усе ще здригалася від плачу. А він раптом побачив блиск срібла у неї на шиї. Диви яке!

Карина спостерегла його погляд і, знявши блискуче намисто, простягла йому. Але варяг одвів її руку.

– Залиш. Скажи краще, чи не брехала, обіцяючи, що можеш провести мене? Мені у град Копись[50] на Дніпрі конче потрібно.

Вона нарешті опанувала себе.

– Якщо говорила, то проведу.

– Тоді не барися. Що швидше поїдемо далі від Єлані, то краще.