Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 10

Ощадливість та простота – ось мій новий девіз. Нове, стримане життя в стилі дзен, життя, у якому я нічого не витрачаю. Нічого не витрачаю. От замисліться лишень, скільки грошей ми всі щодня тринькаємо даремно? Тож не дивно, що я трохи влізла в борги. І це насправді не моя провина. Я просто піддалася західній звичці до матеріалізму та споживання – адже потрібна неймовірна сила, щоб чинити їй опір. Принаймні саме так написано в моїй новій книжці.

Розумієте, вчора, коли ми з мамою їздили до книжкової крамниці «Вотерстоун» купити їй тоненьку книжечку, щоб читати цього тижня, я зайшла у відділ літератури із саморозвитку і там знайшла найдивовижнішу книжку, яку мені лишень доводилося читати. Присягаюся вам, вона змінить моє життя. Вона й зараз зі мною, у мене в сумочці. Вона називається «Керуй своїми коштами», і написав її Девід Е. Бартон. Книжка просто крутезна. Там написано, що всі ми тринькаємо купу грошей, навіть не усвідомлюючи цього, і що більшість із нас легко може вдвічі зменшити власні витрати вже за один тиждень.

За один тиждень!

Просто потрібно, наприклад, брати з дому бутерброди, а не їсти в ресторанах, і їздити на роботу велосипедом, а не метро. Якщо добре подумати – заощадити можна на всьому. І, як говорить Девід Е. Бартон, є безліч безкоштовних задоволень, про які ми забуваємо, тому що надто зайняті витрачанням грошей – парки, музеї, та навіть проста прогулянка сільською вулицею допоможе відчути цю просту радість.

Це все так легко, так зрозуміло. А найкраще те, що починати це все треба із шопінгу! У книжці написано, що слід пройтися крамницями так, як ви це робите зазвичай, а потім занотувати всі покупки та їхні ціни, і навіть намалювати графік. Важливо при цьому бути чесним, не махлювати і витрачати точнісінько стільки грошей, як зазвичай – це саме вчасна порада, бо в Сьюз у четвер день народження, і я маю купити для неї подарунок.

Тож у понеділок уранці, йдучи на роботу, я, як зазвичай, заходжу в «Лючіо» та купую найбільший капучино і шоколадний мафін. Мушу визнати, що плачу за них із легкою скорботою – адже це мої останні капучино та шоколадний мафін. Моє нове, ощадливе життя розпочинається завтра – і в ньому не буде місця для капучино. Девід Е. Бартон говорить, що, коли ви полюбляєте каву, її слід варити вдома і носити на роботу в термосі, а якщо звикли перехопити чогось солоденького – треба купувати дешеві тістечка в супермаркеті. «Продавці кави деруть із вас гроші за майже пусту гарячу водичку і пластиковий стаканчик», – пише він, і я з ним цілком згодна. Хоча я тужитиму без ранкового капучино. Але все одно я пообіцяла собі виконувати правила з книжки – і я їх виконуватиму.

Коли я виходжу з кав’ярні з цим останнім капучино в руці, то раптом розумію, що в мене взагалі-то немає термоса для кави. Але це нічого, я його куплю. У «Габітаті» є чудові блискучі хромові термоси. Це взагалі-то зараз дуже модна тема. Можливо, бувають навіть термоси від «Алессі». Ну хіба не круто? Пити каву з термоса «Алессі». Значно крутіше, ніж капучино з якогось стаканчика.

Отож, ідучи вулицею, я почуваюся досить щасливою. Я заходжу в «У Сміта», купую кілька журналів, щоб поліпшити настрій – і ще обираю маленький сріблястий записничок і ручку, щоб занотовувати всі свої витрати. Я робитиму це надзвичайно ретельно, адже Девід Е. Бартон стверджує, що самі лише такі записи допоможуть витрачати менше. Тож, діставшись до роботи, роблю перші записи:

Капучино – 1 фунт 50 пенсів

Мафін – 1 фунт

Блокнот – 3 фунти 99 пенсів

Ручка – 1 фунт 20 пенсів

Журнали – 6 фунтів 40 пенсів

Отож поки що я встигла витратити… 14 фунтів і 9 пенсів.

От холера. Це, мабуть, таки чимало, а надто, що зараз лише 9.40 ранку.

Хоча блокнот і ручку можна й не рахувати, правда ж? Це ж необхідне устаткування для мого нового ощадливого життя. Адже неможливо занотовувати всі свої витрати без блокнота й ручки? Тож їх я викреслюю з переліку, і тепер загальна сума виходить… 8 фунтів 90 пенсів. Уже значно краще.

До того ж тепер я на роботі. І навряд чи сьогодні вдень витрачу ще хоч щось.

А хай йому грець. Нічого не витрачати, виявляється, зовсім неможливо. Спершу з’являється хлопець із бухгалтерії – ще хтось надумав звільнитися, і ми всі маємо здати грошей йому на прощальний подарунок. Потім настає обід. Я обираю справді скромний бутерброд – із яйцем та салатом, найдешевший у «Бутс», а мені ж навіть не подобаються ані яйця, ані салат.

Девід Е. Бартон говорить, що, коли ви справді старанно заощаджуєте, особливо на початку, варто за це нагородити себе, тож як винагороду я купую олійку для ванни з натуральним екстрактом кокосу. А потім помічаю, що за зволожувальні креми, якими я користуюся, можна отримати подвійні бонусні бали.

Я просто обожнюю бонусні бали. Ну хіба не чудова ідея? Якщо витратити досить багато, можна отримати насправді крутий подарунок – наприклад, цілий день у спа-салоні. Минулого Різдва я просто неперевершено цим скористалася – накопичувала ці бали, доки їх не набралося достатньо, щоб купити різдвяний подарунок для бабусі. Узагалі все було ось так: я назбирала 1653 бали, а мені потрібно було 1800, щоб узяти для неї комплект термобігуді. Тож я купила собі великі парфуми «Самсара», отримала за це ще 150 балів на картку – і термобігуді дісталися мені зовсім безкоштовно! Щоправда, трохи прикро, що мені не подобаються парфуми «Самсара», але це я зрозуміла лише вдома. Утім, досить уже про них.

Ці бонусні бали треба вміти використовувати розумно – як і всі спеціальні пропозиції, – тобто хапати їх за кожної можливості, бо більше, може, й не запропонують. Тому я беру відразу три зволожувальні креми. Подвійні бонуси! Адже це не витрати, а радше заробіток, правда ж?

Тепер треба купити подарунок на день народження Сьюз. Узагалі-то в мене вже є для неї набір олійок для ароматерапії, але, вже придбавши їх, я надибала той розкішний рожевий ангоровий кардиган у «Бенеттон». Я знаю, що їй він страшенно сподобається. А ті олійки я можу повернути в магазин, чи подарувати комусь на Різдво.

Тож я йду в «Бенеттон» і беру рожевий кардиган. І вже збираюся заплатити… коли помічаю, що в них є ще один, такий самий, але сірий. Найкращий у світі, просто досконалий, м’якесенький, сірий із легким блакитним відтінком ангоровий кардиган, із дрібненькими перламутровими ґудзиками.

О Боже мій. Розумієте, річ у тім, що я вже роками шукаю справді хороший сірий кардиган. Чесно, так воно і є. Можете запитати в Сьюз, у моєї мами… в будь-кого. До того ж я іще не живу в тому новому режимі економії, правда ж? Я лише спостерігаю за собою.

Девід Е. Бартон говорить, що я маю поводитися якомога природніше. Тож я насправді маю скоритися природному імпульсу й купити цей кардиган. Поводитися інакше було б неправильно. Це все зіпсувало б.

І коштує він лише сорок п’ять фунтів. І я можу взяти його в кредит, за карткою «Віза».

А якщо поглянути з іншого боку – що таке сорок п’ять фунтів у загальному, грандіозному масштабі? Та майже нічого, правда ж?

Тож я купую його. Найкращий кардиганчик у світі. Мене називатимуть Дівчиною в Сірому Кардигані. Я зможу жити в ньому. Це справді вартісне вкладення.

Після обіду я маю йти в «Бібліотеку зображень», обирати малюнок на передню обкладинку наступного випуску. Це моя найулюбленіша частина роботи – не розумію, чому Філіп завжди передоручає її комусь. Вона полягає переважно в тому, щоб сидіти й пити каву весь день, переглядаючи купи слайдів.

Адже в нас, звичайно, не вистачає бюджету, щоб самим створювати власні обкладинки. Господи, звісно, ні. Щойно починаючи працювати журналісткою, я думала, що зможу ходити на фотосесії, зустрічатися з моделями, справді гламурно проводити час. Але в нас навіть немає власного фотографа. Усі журнали нашого штибу користуються бібліотеками зображень, і зазвичай на них повторюються ті самі картинки, знову й знову. Одне фото загрозливого тигра з роззявленою пащею побувало принаймні на трьох обкладинках фінансових видань лише за минулий рік. Утім, читачам байдуже, правда ж? Вони точно купують такі журнали не для того, щоб помилуватися на Кейт Мосс.

Чудово й те, що редактор Еллі також не любить обирати обкладинки – і вони користуються тією самою бібліотекою зображень. Тож ми завжди намагаємося підлаштуватися, щоб прийти туди разом і потеревенити над тими фото. До того ж та бібліотека розташована в самісінькому Ноттинґ Гілл Ґейт, тож ми маємо повне право годинами добиратися туди і назад. Зазвичай я взагалі не завдаю собі клопоту повертатися до офісу. Це справді чудова можливість провести день. (Робочий день, я маю на увазі. Звісно, якби це був вихідний – я б так не думала.)

Я приїжджаю туди раніше за Еллі й відрекомендовуюся дівчині на рецепції:

– Бекі Блумвуд із «Вдалих вкладень», – шкодуючи, що не можу сказати – «Бекі Блумвуд із “Воґ”» або «Бекі Блумвуд із “Уолл-стрит Джорнал”». Я сідаю в м’яке чорне шкіряне крісло і гортаю каталоги фотографій глянсових щасливих сімей, доки один із модних юнаків, що тут працюють, не підходить до мене і не веде мене до окремого підсвітленого столу.

– Я Пол, – говорить він, – і я сьогодні допомагатиму вам. Ви уявляєте, що вам потрібно?

– Ну… – відповідаю я, з діловим виглядом витягаючи записника.

Учора в нас була нарада щодо обкладинки, і ми спинилися на темі для номера «Інвестиційний портфель: досягти балансу». Доки ви ще не поснули з нудьги, дозвольте додати: минулого місяця на обкладинці було написано «Депозитні рахунки: перевірити все».

Чому б нам хоч раз натомість не перевірити засоби для засмаги? Але грець із ним.

– Я шукаю зображення терезів, – читаю я зі свого переліку. – Або канатохідців, одноколісних велосипедів…

– Щось про утримання рівноваги, – говорить Пол. – Без проблем. Хочете кави?

– Так, будь ласка, – я всміхаюся і спираюся на спинку крісла. Розумієте, про що я? Тут так добре. І мені платять за те, що я сиджу на цьому кріслі й нічогісінько не роблю.

За кілька хвилин з’являється Еллі, разом із Полом, і я здивовано розглядаю її. Вона має справді вишуканий вигляд, у бузковому костюмі й на високих підборах.

– Отож плавці, човни або європейські пейзажі, – говорить їй Пол.

– Саме так, – каже Еллі й опускається на крісло біля мене.

– Спробую вгадати, – кажу я. – Щось про те, як коливається валютний курс.

– Десь так, – відповідає Еллі. – А дослівно: «Європа – потоне чи спливе?» Вона промовляє це страшенно драматично, і ми з Полом гигикаємо. Коли він іде, я пильно її оглядаю.

– Ти чого сьогодні така ділова?

– Я завжди страшенно ділова, – парирує вона. – Ти ж знаєш.

Пол уже котить до нас навантажений слайдами візок, і вона дивиться на них.

– Це тобі чи мені?

Вона уникає розмови. Що відбувається?

– Збираєшся на співбесіду? – раптом здогадуюся я. Вона дивиться на мене, у неї спалахують щоки, і вона витягає з візка стосик слайдів.

– Циркачі, – говорить вона. – Жонглери. Це те, що тобі потрібно?

– Еллі! У тебе співбесіда? Скажи мені!

На якусь мить западає тиша. Еллі дивиться вниз, на стіл, потім підводить погляд.

– Так, – зізнається вона і кусає губи. – Але…

– Це ж просто чудесно! – вигукую я, і на нас дивляться двійко охайних дівчаток із кутка. – Куди? – питаю я вже спокійніше. – У «Космо», правда ж?

Нас перериває Пол, приносить чашечку кави і ставить перед Еллі. – Плавці скоро прибудуть, – говорить він, відтак з усмішкою йде від нас.

– Із ким співбесіда? – перепитую я. Еллі розсилає інтерв’ю на стільки робіт, що я не можу за ними встежити.

– У «Ветербіз», – каже вона, і обличчя в неї яскраво спалахує.

– «Ветербіз Інвестментс»? – Вона злегка киває, а я здивовано підіймаю брови. Навіщо їй влаштовуватись у «Ветербіз Інвестментс»? – У них є якась корпоративна газета чи що?

– Я не журналістом улаштовуюсь, – каже вона тихо. – Я подала резюме на посаду фондового менеджера.

– Що? – вражено перепитую я.

Я знаю, подруги мають підтримувати одна одну у важливих рішеннях, і все таке. Але даруйте, фондовий менеджер?

– Я ще, може, й не влаштуюся. – Вона уникає мого погляду. – Це така дрібниця.

– Але…

Я розгубила всі слова. Як Еллі могло взагалі спасти на думку влаштуватися фондовим менеджером? Фондові менеджери – це взагалі не люди. Якісь персонажі, над якими ми сміємося в журналістських відрядженнях.

– Це просто спроба, – вона ніби намагається захиститися. – Може, я просто хочу показати Керол, що вмію робити щось іще. Розумієш?

– А, ти хочеш… довести власну цінність? – намагаюся здогадатися я.

– Так, – каже вона, злегка стенаючи плечима. – Саме так. Довести цінність.

Але Еллі говорить це не надто впевнено, і сьогодні вона значно мовчазніша, ніж зазвичай. Що з нею трапилося? Я розмірковую над цим, повертаючись додому з бібліотеки зображень. Я йду по Хай-стрит Кенсінґон, перетинаю дорогу і, завагавшись, спиняюся перед «Маркс та Спенсер».

Вхід до метро – праворуч від мене. Крамниці – ліворуч. Я не повинна зважати на крамниці. Я повинна бути заощадливою, йти просто додому і там скласти графік витрат. Якщо я хочу розважитися, то можу безкоштовно подивитися щось цікаве по телевізору і, можливо, приготувати недорогий, але поживний суп.

Проте сьогодні по телевізору немає нічого цікавого, принаймні до «Жителів Іст-Енду». І я не хочу ніякого супу. Мені насправді потрібно щось, що допоможе збадьоритися. І до того ж – швидко спадає мені на думку – завтра я все це кину, правда ж? Це мов початок Великого посту. А сьогодні моя Шопінгова Масляна. Я маю насититися, перш ніж обмежу себе.

Мене огортає хвилювання, і я поспішаю до «Баркерс-Центру». Я триматиму себе в руках, присягаюся. Просто якась дрібничка, щоб поліпшити настрій. Я вже купила кардиган – тож більше жодного одягу… І нещодавно придбала босоніжки на підборах-«чарочках» – тож і не взуття… хоча в «Гоббс» є чудові черевички «Прада»… Гм-м-м. Навіть не знаю.

Проходячи повз відділ косметики, я раптом розумію. Засоби для макіяжу! Ось що мені потрібно. Нова туш для вій і, можливо, нова помада.

Щаслива, я починаю блукати яскравим приміщенням серед п’янких запахів парфумів, випробовуючи на руці різнокольорові помади. Вирішую, що мені потрібна дуже світла помада. Нюдово-тілесного або рожевого кольору, а ще олівець для губ їй у тон…

Біля прилавка «Кларин» мою увагу привертає великий рекламний постер:

«Купіть два засоби для догляду за шкірою та отримайте БЕЗКОШТОВНУ косметичку з тестерами рідини для вмивання, тоніка та зволожувального крему, помадою «Осінній спалах», тушшю «Екстра-зміцнення» й тестером парфумованої води «О Дінамісант». Пропозиція обмежена, тож покваптеся!»

Це ж просто фантастика! Ви уявляєте, скільки зазвичай коштує помада «Кларин»? А ось її роздають безкоштовно, просто тут і зараз! Я захоплено блукаю серед засобів для догляду за шкірою, обираючи, які два з них купити. Може, крем для шиї? Я ще ніколи таким не користувалася. І який-небудь відновлювальний зволожувальний крем. І тоді я отримаю безкоштовну помаду! Суцільний зиск.

– Вітаю! – кажу я жінці в білій формі. – Будь ласка, креми: для шиї та відновлювальний зволожувальний. І косметичку, – додаю я, раптово злякавшись, що могла спізнитися, що обмежена пропозиція може вже й не діяти.

Але вона ще діє! Дякувати Богу. Доки з моєї кредитки «Віза» відраховуються гроші, жіночка простягає мені мою сяйливу червону косметичку (чесно кажучи, трохи меншу, ніж я очікувала), і я з нетерпінням розкриваю її. І там, звичайно ж, бачу свою безкоштовну помаду!

Якогось коричнево-червоного кольору. Трохи дивного взагалі-то. Але якщо змішати з моїми іншими помадами та ще додати трохи блиску для губ – матиме чудовий вигляд.

Додому я дістаюся вщент виснажена. Відчиняю двері – і Сьюз, мов цуценя, вибігає мені назустріч.

– Що ти купила? – вигукує вона.

– Не дивись! – кричу я у відповідь. – Тобі не можна дивитися. Це твій подарунок.

– Мій подарунок! – Сьюз надто вже переймається через власні дні народження. Хоча, чесно кажучи, я так само.

Я поспішаю у свою спальню і ховаю сумку «Бенеттон» у шафу. Потім розпаковую решту покупок і дістаю маленький сріблястий блокнотик, щоб записати туди мої витрати. Девід Е. Бартон пише, що це потрібно робити негайно, доки нічого не забулося.

– Хочеш випити? – долинає з-за дверей голос Сьюз.

– Так, будь ласка! – гукаю я у відповідь, пишучи в блокноті, і за мить вона з’являється з келихом вина.

– «Жителі Іст-Енду» почнуться за хвилину, – повідомляє Сьюз.

– Дякую, – кажу неуважно і продовжую писати. Я чітко дотримуюся правил із книжки – дістаю всі мої чеки і все занотовую. Я справді пишаюся собою. Це лише доводить слова Девіда Е. Бартона про те, що, доклавши зусиль, кожен може взяти гору над своїми витратами.

Якщо подумати, я, мабуть, набрала сьогодні забагато зволожувальних засобів? Чесно кажучи, купуючи той відновлювальний зволожувальний крем у «Кларин», я забула про всі ті тюбики з «Бутс». Але нічого страшного. Зволожувачі завжди знадобляться. Це необхідність, як хліб чи молоко, а Девід Е. Бартон каже, що на необхідні речі не можна шкодувати грошей. А крім цього, все начебто не так і погано. Звичайно, я ще не все додала, але…

Отож ось мій остаточний, повний перелік:

Капучино – 1 фунт 50 пенсів

Мафін – 1 фунт

Блокнот – 3 фунти 99 пенсів

Ручка 1 – фунт 20 пенсів

Журнали – 6 фунтів 40 пенсів

Бутерброд із яйцем і салатом – 99 пенсів

Кокосова олійка для ванни – 2 фунти 55 пенсів

Зволожувачі з «Бутс» – 20 фунтів 97 пенсів

Два кардигани – 90 фунтів

«Івнінг Стандард» – 35 пенсів

Крем для шиї «Кларин» – 14 фунтів 50 пенсів

Зволожувач «Кларин» – 32 фунти 50 пенсів

Косметичка – безкоштовно!

Банановий смузі – 2 фунти

Морквяне тістечко – 1 фунт 20 пенсів

І це все разом виходить… 173 фунти 96 пенсів.

Я дивлюся на цю цифру, просто шокована.

Ні, даруйте, вона просто не може бути правильною. Це просто неможливо. Я не могла протринькати більше ніж 170 фунтів за один день.

До того ж навіть не у вихідний день. Я була на роботі. Я просто не встигла б стільки витратити. Десь тут має бути якась помилка. Може, я просто додала неправильно. Або, можливо, щось записала двічі.

Я уважно проглядаю список і раптом радісно завмираю. «Два кардигани». Я знала! Я ж купила лише…

Ох, так. Я ж саме два їх і купила. Я сиджу мов громом уражена. Господи, я зараз просто впаду в депресію. Треба йти дивитися «Жителів Іст-Енду».