Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 5

Я заходжу до нашої квартири, Сьюз зводить очі – і перше, що вона каже:

– «Денні та Джордж»! Бекі, та не може бути!

– Може, – відповідаю я, посміхаючись на весь рот. – Я купила собі шалик.

– Покажи! – Сьюз із криком стрибає з канапи. – Покажи-покажи-покажи! – Вона підбігає і починає смикати за ручки сумочки. – Ну ж бо, хочу побачити твій новий шалик. Покажи мені!

Ось чому мені так подобається жити в одній квартирі зі Сьюз. Джулія, моя колишня співмешканка, звела б брови і перепитала: «Денні та хто?», або сказала б: «Це задорого для шалика!» Але Сьюз чудово все розуміє, розуміє всім серцем. Узагалі-то вона тринькає ще більше за мене.

Утім, вона може собі це дозволити. Хоча їй, як і мені, двадцять п’ять років, але батьки й досі дають їй кишенькові гроші. Вони називають їх «фондовими» і, наскільки я розумію, беруть їх із якогось родинного фонду, але я не бачу жодної різниці з кишеньковими. А ще батьки купили їй квартиру у Фулгемі – подарунок на двадцять перший день народження, і відтоді вона тут і живе, то потроху десь підробляючи, то б’ючи байдики.

Колись вона працювала піарницею, (дуже) недовго, і саме тоді я з нею й познайомилася, під час журналістського відрядження до Ґернсі. Власне, працювала вона в «Брендон Коммюнікейшенз». Зовсім не хочу її образити, але – вона й сама це визнає – з неї вийшла найгірша піарниця, з якою мені доводилося зустрічатися. Вона геть забула, який банк має рекламувати, і почала запально розповідати про один із банків-конкурентів. Представники банку здавалися дедалі більш розлюченими, а всі журналісти ледве не лускали зі сміху. Сьюз через це все вляпалася у велику халепу. Насправді саме тоді вона й вирішила, що піар – не її покликання. (Іншими словами, Люк Брендон витурив її, щойно вони повернулися до Лондона. Ще один привід його не любити.)

Але ми з нею чудово проводили час, попиваючи вино аж до світанку, і відтоді не припиняли спілкуватися. А коли Джулія раптово зникла – втекла разом зі своїм науковим керівником (справжнісіньким сірим кардиналом), – Сьюз запропонувала мені оселитися в неї. Я впевнена, що орендна плата, яку вона з мене бере, занизька, але я, звісно ж, не заперечую – жити тут за повну ціну я просто не змогла б собі дозволити. Узагалі-то з такими цінами на житло я зі своєю зарплатнею мала б жити в якихось нетрях, а не у Фулгемі. Як нормальні люди дозволяють собі жити в таких шалено дорогих місцях? Ніколи цього не зрозумію.

– Бекс, відкривай уже! – благає Сьюз. – Дай поглянути! – Вона пожадливо лізе в сумочку своїми довгими пальцями, і я швидко відсмикую руки, доки вона нічого не порвала. Ця сумка висітиме в мене на ручці дверей поряд з іншими крутими брендовими сумками, які можна ненароком показати комусь, на кого потрібно справити враження. (Дякувати Богу, вони не наштампували спеціальних сумок зі словом «Розпродаж». Терпіти не можу, коли магазини таке роблять. Навіщо взагалі потрібна крутезна сумка з приляпаним до неї словом «Розпродаж»? Писали б уже одразу «Дешева річ, для скнар».)

Я поволі виймаю із сумки темно-зелену коробку, знімаю кришку, розгортаю папір. А потім ледь не побожно витягаю з нього шалик. Він чудовий. Зараз він здається ще прекраснішим, ніж у магазині. Я накидаю його на шию і дурнувато всміхаюся до Сьюз.

– О Бекс, – видихає вона. – Просто бомбово!

На якусь мить ми вдвох замовкаємо. Ми виходимо на зв’язок із найвищими силами – з Божеством Шопінгу.

А потім Сьюз потрібно все зіпсувати.

– Можеш його вдягти на побачення з Джеймсом цими вихідними, – говорить вона.

– Не можу, – відповідаю я трохи роздратовано, скидаючи шалика. – Я з ним не зустрічаюся.

– Як так?

– Ми взагалі більше не зустрічаємося. – Я намагаюся байдуже стенути плечима.

– Невже? – Очі в Сьюз розширюються. – Як так сталося? Ти нічого не розповідала!

– Не розповідала. – Я уникаю її цікавого погляду. – Це дещо… ніяково.

– Ти що, його відшила? Ви ж із ним навіть не спали!

У голосі Сьюз наростає хвилювання. Вона страшенно хоче знати подробиці. Але чи хочу я їй щось розповідати? Якусь мить я думаю, що не варто. А потім вирішую: «Та до біса!»

– Не спали, – відповідаю я. – У цьому й була проблема.

– Що ти маєш на увазі? – Сьюз нахиляється вперед. – Бекс, про що ти говориш?

Я глибоко зітхаю і повертаюся до неї.

– Він не хотів.

– Ти йому не подобалася?

– Не в тім річ. Він … – Я стуляю повіки, ледь сама вірячи в те, що говорю. – Він проти сексу до шлюбу.

– Ти жартуєш, – розплющую очі й бачу, як Сьюз дивиться на мене із жахом, ніби вона щойно почула найстрашнішу богозневагу в історії людства. – Ти ж жартуєш, Бекі, правда? – благально допитується вона.

– Не жартую. – Мені вдається ледь посміхнутися. – Насправді це було просто стидовисько. Я начебто… накинулася на нього, і йому довелося відбиватися від мене.

Жахливий, нестерпний спогад, який мені досі вдавалося заганяти кудись на задвірки пам’яті, постає переді мною. Я познайомилася з Джеймсом на вечірці кілька тижнів тому, і це було вирішальне третє побачення. Ми просто чудово повечеряли, він наполіг сам за все заплатити, потім ми повернулися до нього і цілувалися на канапі.

Ну що я мала подумати? Ось він, ось я, і повірте: може, його розум і сказав «ні», та тіло його, звичайно, волало: «так, так, так!» Тож я, сучасна дівчина, потяглася до блискавки на його штанах і взялася розстібати її. А коли він відштовхнув мене, я вирішила, що він грається зі мною, тож і продовжила ще заповзятіше.

Згадуючи все це, я розумію що, либонь, мала б і швидше допетрати, що він не просто дуркує.

Насправді йому довелося відчутно врізати мені по обличчю, щоб таки вгамувати мене – хоча потім він просто нескінченно вибачався.

Сьюз недовірливо дивиться на мене. А потім вибухає сміхом. – Йому довелося від тебе відбиватися? Бекс, та ти просто хижачка!

– Припини! – обурююсь я. – Він дуже люб’язно говорив про все це. Спитав, чи готова я на нього чекати?

– А ти відповіла: «Якого біса?»

– Щось таке, – я відводжу погляд.

Насправді тепер, коли пам’ять переносить мене в ту мить, я, здається, пригадую, як намагалася кинути йому виклик: «Може, тобі й удасться встояти тепер, Джеймсе, – сказала я хрипкувато, дивлячись на нього (сподіваюся) звабливими очима, – але вже за тиждень ти стукатимеш у мої двері».

Що ж, пройшло вже понад тиждень, а від нього – жодної звісточки. І це, якщо замислитись, не надто втішає.

– Але ж це божевілля якесь! – обурюється Сьюз. – А як же сексуальна сумісність?

– Гадки не маю, – знизую я плечима. – Мабуть, він готовий зіграти в рулетку.

Сьюз раптово хихикає.

– А ти бачила його…

– Ні! Він мене й близько не підпустив!

– А ти хоча б помацала? Може, він був зовсім крихітним? – Очі Сьюз хитрувато зблискують. – Я впевнена, що в нього там стирчить якийсь дріб’язок. Либонь, сподівається заманити якусь бідолашку в тенета шлюбу, і тій дівчині доведеться все життя вдовольнятися мікропенісом. Та тобі просто пощастило врятуватися, Бекс! – Вона витягає цигарку й запалює.

– Не підходь! – кидаю я роздратовано. – Не хочу, щоб мій новий шалик просмердів димом!

– Отже, що ти робитимеш на цих вихідних? – запитує вона і робить затяжку. – У тебе все гаразд? Не хочеш у наше село?

Саме так Сьюз завжди називає свій родинний будиночок у Гемпширі. «Наше село». Ніби в її батьків є власне село, що цілком належить лише їм.

– Усе в мене гаразд, – відповідаю я похмуро, вивчаючи телепрограму. – Я збираюся відвідати своїх батьків.

– Ну гаразд, – говорить Сьюз. – Переказуй мамі мої вітання.

– Перекажу, – згоджуюсь я. А ти мої – Пепперові.

Пеппер – конячка Сьюз. Вона сідає в сідло десь зо три рази на рік, а може, й менше, але коли її батьки заводять розмову про те, щоб його продати, вона влаштовує справжню істерику. Його утримання коштує десь тисяч п’ятнадцять на рік. П’ятнадцять тисяч фунтів. І що він робить за такі гроші? Стоїть собі в стайні та наминає яблука. Я б не відмовилася бути конем.

– А до речі, – говорить Сьюз. – Рахунок за комуналку прийшов. По три сотні з кожної.

– Триста фунтів? – Я розгублено дивлюся на неї. – Що, просто зараз?

– Так. Насправді вже й пізнувато. Просто випиши мені чек чи що.

– Добре, – відповідаю якомога спокійніше. – Отримаєш свої три сотні. – Я тягнуся до сумки і одразу ж виписую чек. Сьюз стягує з мене таку помірну орендну плату, що я завжди беру на себе половину рахунків, а іноді ще трохи й доплачую. І все ж таки, простягаючи їй цей папірець, я відчуваю холод усередині. Отак просто – мінус іще три сотні. І ще треба щось вирішувати з тим дурнуватим рахунком від «Візи». Не надто вдалий місяць.

– О, а ще хтось дзвонив, – згадує Сьюз, розглядаючи якийсь папірець. – Еріка Паралель. Знаєш таку?

– Еріка Паралель? – іноді мені здається, що Сьюз свого часу передала куті меду з розширенням свідомості.

– Парнелл. Еріка Парнелл із «Ендвіч-Банку». Можеш їй передзвонити?

Я витріщаюся на Сьюз, вклякнувши від жаху.

– Вона дзвонила сюди? За цим номером?

– Так. Цього вечора.

– От гадство, – серце в мене шалено калатає. – Що ти їй сказала? Сказала, що в мене гнійна ангіна?

– Що? – тепер уже черга Сьюз витріщатися на мене. – Звичайно, я не казала ні про яку бісову ангіну!

– А вона питала про мою ногу? Узагалі щось про моє здоров’я?

– Ні! Вона спитала лиш, де ти. І я відповіла, що на роботі.

– Сью-ю-юз! – волаю я у відчаї.

– А що я мала сказати?

– Ти мала сказати, що я в ліжку, з ангіною й поламаною ногою!

– Ну, дякую, що попередила! – Сьюз, примружуючись, дивиться на мене й схрещує ноги, сідаючи в позу лотоса. У Сьюз найдовші, найтонші, найгнучкіші ноги, які мені лишень доводилося бачити. У чорних легінсах вона страшенно схожа на павука.

– А до чого взагалі весь цей шухер? – допитується вона. – Ти знову в боржниках?

Я в боржниках?

– Та зовсім трохи, – знизую плечима. – Воно якось вирішиться.

Западає тиша, потім я підводжу очі й бачу, як Сьюз розриває мій чек.

– Сьюз! Не роби дурниць!

– Повернеш, коли будеш у плюсі, – твердо говорить вона.

– Спасибі, Сьюз, – кажу я і міцно обіймаю її. Мабуть, Сьюз найкраща з усіх подруг у моєму житті.

Але всередині в мене щось неприємно стискається – весь вечір і навіть наступного ранку. Це стискання я не можу затьмарити думками про шалик «Денні та Джордж». Я лежу в ліжку, дивлячись у стелю, і вперше за багато місяців підраховую, скільки я всім винна. Банк, «Віза», картка «Гарві Ніколс», картка «Дебенгемс», картка «Фенуїкс»… А тепер іще й Сьюз.

Це щось близько… дайте-но подумати… близько шести тисяч фунтів.

Коли я думаю про цю суму – мене охоплює холод. Звідки я в біса можу взяти шість тисяч фунтів? Я можу тисячу тижнів заощаджувати по шість фунтів на тиждень. Або п’ятсот тижнів заощаджувати по дванадцять фунтів. Або… сто тижнів по шістдесят фунтів. Це вже на щось схоже. Але де в біса можна дістати шістдесят фунтів на тиждень, щоб їх заощадити?

Іще можна стати страшенною ерудиткою та піти на ігрове шоу. Або зробити розумне відкриття. Або я могла б… виграти в лотерею. Від цієї думки моє тіло сповнюється спокійним тихим сяйвом, я заплющую очі й падаю назад на ліжко. Поки що найкраще рішення – саме лотерея.

Звісно, я не сподіваюся отримати джек-пот – це цілком неймовірно. А от один із тих невеличких виграшів… Їх там, здається, предостатньо. Скажімо, сто тисяч фунтів. Цього б цілком вистачило. Я могла б сплатити всі свої борги, купити машину, квартиру…

Хоча краще б мені перепало двісті тисяч. Або чверть мільйона. Або, ще краще, джек-пот, який я згодна розділити з іншими гравцями: «П’ять переможців отримують по одному цілому три десятих мільйона фунтів». (Мені так подобається, як вони це говорять: «Один цілий три десятих…», ніби ті додаткові триста тисяч фунтів – це така дещиця, що її можна навіть і не помітити.)

Один цілий три десятих мільйона – саме те, що мені треба. І я ж не жадібна, правда, я ж готова розділити свій джек-пот з іншими? «Боже, – думаю я, – допоможи мені виграти в лотерею, я обіцяю щедро з усіма ділитися».

Отож на шляху до батьківського будинку я зупиняюся на автозаправній станції, щоб купити кілька лотерейних квитків. Номери обираю десь із півгодини. Я знаю, що часто випадає 44, а також 42. Але ж як щодо решти? Я виписую декілька рядів чисел на папірці й придивляюся до них, намагаючись уявити їх у телевізорі.

1 6 9 16 23 44

Ні! Це просто жах якийсь! І про що я лишень думаю? Почнімо з того, що 1 узагалі ніколи не випадає. Та й 6 і 9 теж здаються недоречними.

3 14 21 25 36 44

Це вже краще. Я позначаю цифри на квитку.

5 11 18 27 28 42

Ось це мені вже справді подобається. Цілком схоже на переможну комбінацію. Уявляю, як Мойра Стюарт читає в новинах. «Один гравець, що мешкає, найімовірніше, на південному заході Лондона, виграв джек-пот в обсязі близько 10 мільйонів фунтів».

На якусь мить у мене паморочиться в голові. Що мені робити з десятьма мільйонами фунтів? Із чого почати?

Ну, по-перше, влаштую бомбову вечірку. У престижному, але крутому місці. Шампанське рікою, танці до знемоги і таксі, щоб нікому не довелося сидіти за кермом. І подарунки всім гостям, вишукана піна для ванни чи щось таке (цікаво, Келвін Кляйн випускає піну для ванни? Треба не забути подивитися наступного разу, коли буду в «Бутс»).

Потім, звісно, куплю будинки для всієї своєї родини та друзів. Я прихиляюся до лотерейного кіоска і заплющую очі, намагаючись зосередитися. Припустимо, я купую двадцять будинків по 250000 фунтів кожен. І залишається в мене… п’ять мільйонів. Плюс тисяч п’ятдесят на вечірку. А потім запрошу всіх на відпочинок, на Барбадос чи кудись туди. Це вийде десь близько… ста тисяч фунтів, адже ми всі полетимо на найкращих місцях.

Отже, чотири мільйони вісімсот п’ятдесят тисяч. А, так! І мені потрібно ще шість тисяч, щоб сплатити за всіма кредитами – разом із відсотками. Плюс триста для Сьюз. Уважатимемо, що це тільки сім тисяч. Тож залишається… чотири мільйони вісімсот сорок три тисячі.

Звичайно ж, я робитиму величезні відрахування на благодійність. Напевно, засную благодійний фонд. Підтримуватиму всі ті немодні благодійні організації, про які завжди забувають, – боротьбу зі шкірними захворюваннями чи допомогу по господарству для людей похилого віку. І я надішлю купу грошей своїй колишній учительці англійської, місіс Джеймс, щоб вона могла поновити шкільну бібліотеку. Можливо, її навіть перейменують на мою честь. Бібліотека Блумвуд.

О, і три сотні на те крутезне пальто з «Віслз», яке я просто зобов’язана купити, доки їх усі не розхапали. Тож скільки це виходить? Чотири мільйони вісімсот сорок три тисячі мінус…

– Дозвольте, – у мої думки втручається чийсь голос, і я спантеличено підводжу погляд. Жінка позаду мене хоче взяти кулькову ручку.

– Даруйте, – кажу я і ввічливо відходжу. Але вона збила мене з розрахунків. У мене залишалося чотири чи п’ять мільйонів?

А потім я бачу, як жінка поглядає на мій укритий цифрами папірець, і мене пронизує страшна думка. Що, як виграє один із тих рядів чисел, які я відкинула? Що, як сьогодні ввечері випадуть 1 6 9 16 23 44, а я їх забракувала? Я ж ніколи собі цього не пробачу. На все життя просто зненавиджу себе. Буду мов той хлопець, що наклав на себе руки, бо забув укинути виграшний білет у скриньку.

Я швидко заповнюю квитки всіма поєднаннями чисел, записаними на моєму папірці. Усього виходить дев’ять квитків. Дев’ять фунтів – а це не така вже й мала сума. Я вже майже шкодую, що витратила їх. А втім, це ж у дев’ять разів більше шансів на виграш!

І тепер мені вже страшенно подобаються 1 6 9 16 23 44. Чому саме цей ряд цифр спав мені на думку і нікуди звідти не подівся? Може, хтось ізвідкись намагається щось мені підказати?