Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 12

«Гаразд, – твердо кажу я собі наступного дня. – Головне – не впадати у відчай від того, скільки я витратила вчора». Що було – те загуло. А сьогодні починається моє нове, стримане життя. Відтепер я взагалі нічогісінько не витрачатиму. Девід Е. Бартон каже, що першого тижня слід поставити собі за мету скоротити витрати вдвічі, але я вважаю, що зможу впоратись і значно краще. Узагалі-то я нікого не хочу образити, але всі ці книжки про саморозвиток пишуть для людей, у яких немає жодного самоконтролю, правда ж? А я от досить легко кинула палити (зараз роблю це лише за компанію, але це не враховується).

Я натхненно готую бутерброд із сиром і загортаю у фольгу. Просто зробивши це, я вже заощадила зо два фунти! Термоса в мене немає (треба буде прикупити на вихідних), тому каву мені взяти ніяк, але в холодильнику є пляшка мінералки, тож я вирішую натомість узяти її. Це ще й для здоров’я корисніше.

Насправді дивно, навіщо взагалі купувати магазинні бутерброди? Адже їх так просто готувати самим, і це виходить так дешево. Так само і з карі. Девід Е. Бартон пише, що, замість того щоб замовляти дорогі готові страви, слід навчитися самим готувати карі та смажити овочі у фритюрі, адже це вийде в рази дешевше. Саме це я й робитиму на вихідних, після того як відвідаю музей або просто погуляю побіля річки, милуючись красою навкруги.

Ідучи до метро, я почуваюся чистою, оновленою. І дуже рішучою. Поглянути лишень на всіх цих людей, що метушаться вулицею, у яких на думці самі лише гроші. Гроші, гроші, гроші. Це ж одержимість. Але щойно ви відмовляєтеся від грошей – узагалі, назовсім, – вони відразу ж перестають мати для вас хоч якесь значення. Уже зараз я почуваюся зовсім інакше. Менш матеріалістично, більш філософськи. Більш духовно. Як каже Девід Е. Бартон, ми забуваємо щодня дякувати за те, що маємо. Світло, повітря, свобода, близькість друзів… Це ж важливіше в житті, правда? Важливіше за одяг, взуття та іншу мішуру.

Мене майже лякають ці зміни, що вже відбулися в мені. Наприклад, я йду повз журнальний кіоск на станції метро, неуважливо поглядаю на нього, але не відчуваю ніякого бажання купити жоден із виставлених журналів. Журнали не мають жодного значення в моєму новому житті (до того ж більшість із них я вже прочитала).

Тож до метро я заходжу спокійна і незворушна, як буддистський монах. А вийшовши з нього, йду повз крамницю, що пропонує взуття зі знижкою, навіть не дивлячись у її бік. А потім і повз «Лючіо». Сьогодні – жодного капучино. Жодних мафінів. Узагалі жодних витрат – іду просто в офіс.

Зараз ненапружена пора місяця у «Вдалих вкладеннях». Ми щойно віддали в типографію попередній випуск журналу, тож тепер кілька днів можна бити байдики, перш ніж ми візьмемося за наступний випуск. Хоча взагалі-то, звичайно, ми маємо вже починати працювати з темами для наступного місяця. Власне, я маю сьогодні обдзвонювати біржових торговців, запитуючи, які поради вони можуть дати інвесторам на наступні півроку.

Але якось так виходить, що за весь ранок я не зробила нічогісінько – лише змінила заставку на комп’ютері на зображення трьох золотих рибок і восьминога та заповнила заявку на відшкодування витрат. Чесно кажучи, я не можу зосередитись і працювати як належить. Схоже, я надто захоплююся новою, очищеною собою. Я весь час підраховую, скільки зможу заощадити до кінця місяця і що зможу дозволити собі в «Джиґсоу».

В обід я виймаю свій загорнутий у фольгу бутерброд – і вперше за день у мене трохи псується настрій. Увесь хліб розмок, маринад із огірка витік на фольгу, і вигляд усе це має не надто апетитний. Як же мені зараз хотілося б хліба з горішками та шоколадного тістечка з «Прет-а-Манжер»!

«Не думай про це! – твердо наказую я собі. – Подумай, скільки грошей ти заощаджуєш!» Тож я якось змушую себе з’їсти той промоклий кулінарний витвір і запити ковтком води. Покінчивши із цим, викидаю фольгу, закриваю пляшку і кладу її у наш маленький офісний холодильник. Минуло десь із… п’ять хвилин моєї обідньої перерви.

Тож що мені далі робити? Куди йти?

Я, зовсім нещасна, падаю за стіл. Боже, ця стриманість – нелегка штука. Я пригнічено гортаю кілька папок… потім піднімаю голову і дивлюся на Оксфорд-стрит, залюднену покупцями з фірмовими магазинними сумками в руках. Я так хочу опинитися серед них, що просто нахиляюся вперед на своєму стільці, як рослина тягнеться до світла. Я жадаю тих яскравих вогнів і теплого повітря, полиць із товарами, і навіть писку касових апаратів. Але я не можу піти. Сьогодні вранці я сказала собі, що за весь день навіть не наближатимуся до крамниць. Я пообіцяла собі – і не можу порушити власну обіцянку. Принаймні не так швидко…

А потім у мене з’являється блискуча думка. Мені ж треба дістати рецепт карі, що його я наміряюся готувати вдома, правда ж? Девід Е. Бартон пише, що книжки рецептів – це марна трата грошей. Він повчає, що можна готувати за рецептами, надрукованими на коробках із продуктами, або брати книжки в бібліотеці. Але в мене є ще краща ідея. Я піду в «У Сміта» і перепишу рецепт карі, за яким готуватиму в суботу ввечері. Таким чином, я зможу зайти в магазин, але мені не доведеться витрачати гроші. Я швидко схоплююся на ноги, хапаю пальто… Крамниці, я вже йду до вас!

***

Заходячи в «У Сміта», я відчуваю, як усе моє тіло розслаблюється, як спадає з нього напруга. Опиняючись у крамниці – у будь-якій крамниці, – відчуваєш внутрішнє тріпотіння, якого нічим не замінити. Є в ньому й передчуття, й галаслива, привітна атмосфера, і просто чудова новизна всього навколо. Лискучі нові журнали, лискучі нові олівці, лискучі нові транспортири. Не те щоб мені потрібен був транспортир – принаймні відтоді, коли мені було одинадцять, – але ж хіба вони не чудово виглядають? Новісінькі, незаяложені, охайно запаковані? Завезли нове канцелярське приладдя, з леопардовим принтом – я такого ще не бачила, і на якусь мить майже піддаюся спокусі спинитися біля нього. Але натомість змушую себе пройти повз, до найдальшої зали магазину, де стоять книжки.

Знаходжу цілу полицю книжок з індійськими рецептами, вихоплюю одну з них навмання, гортаю сторінки і запитую себе, який саме рецепт мені потрібен. Я й гадки не мала, яка складна ця індійська кулінарія. Може, варто записати кілька з них – про всяк випадок.

Я обережно озираюся й витягаю блокнот і ручку. Я намагаюся діяти обережніше, бо знаю, що «У Сміта» не люблять, коли покупці щось переписують із книжок. Я це знаю, бо колись Сьюз вигнали з крамниці «У Сміта» у Вікторії. Вона виписувала номери з телефонного довідника, бо свій забула вдома – і їй наказали купити довідник або забиратися геть (хоча незрозуміло, який у цьому сенс – адже журнали дозволяють читати безкоштовно).

Хай там як, переконавшись, що ніхто на мене не дивиться, я починаю занотовувати собі рецепт «Бір’яні з тигровими креветками». Я переписала вже половину переліку спецій, коли з-за рогу з’являється дівчина в уніформі крамниці, тож я швидко закриваю книжку і трохи проходжу вздовж полиць, прикидаючись, що розглядаю книжки. Вирішивши, що небезпека минула, я знову розгортаю сторінки, але не встигаю ще нічого написати, як якась літня добродійка в блакитному пальті голосно запитує:

– То як вам, любонько?

– Що? – перепитую я.

– Книжка! – вона вказує на збірку рецептів своєю парасолькою. – Мені потрібен подарунок для невістки, а вона родом з Індії. Отож я вирішила купити хорошу книжку рецептів індійської кухні. Ця книжка хороша, як думаєте?

– Я й гадки не маю, – кажу я. – Я ж іще її не читала.

– Ох, – каже вона і йде від мене. Тут би мені стулити рота й далі робити своє, але я просто не можу втриматися, мені треба обов’язково прокашлятись і спитати:

– А хіба вона й так не знає вдосталь індійських рецептів?

– Хто, любонько? – говорить жінка, обертаючись.

– Ваша невістка! – Я вже шкодую про це. – Якщо вона з Індії, то хіба не вміє готувати індійську їжу?

– Ох, – зітхає старенька. У неї геть спантеличений вигляд. – То що ж мені їй тоді подарувати?

О Боже.

– Я не знаю, – кажу я. – Може, книжку про… про щось інше?

– Чудова думка! – радісно говорить вона і йде до мене. – Оберіть її для мене.

Чому я?

– Даруйте, – відповідаю я. – Я сьогодні трохи поспішаю. Я чимскоріш чимчикую звідти, відчуваючи легку провину.

Потрапляю у відділ CD-дисків та відеокасет, де ніколи нікого немає, і ховаюся за стійкою касет із «Телепузиками». Я озираюся навколо, переконуюсь, що нікого нема поряд, і знову розгортаю книжку. Гаразд, сторінка 214, бір’яні з тигровими креветками… Починаю переписувати далі і, щойно діставшись до кінця списку спецій, раптом чую, як суворий голос говорить просто мені у вухо:

– Не заважаю?

Я так перелякалася, що моя ручка зісковзує з блокнота і, на мій жах, перекреслює синьою лінією фотографію бездоганно приготованого рису басматі. Я швидко пересуваю палець, майже закриваючи цю чорнильну лінію, і з невинним виглядом обертаюсь. Чоловік у білій сорочці, до якої приколото бедж із іменем, осудливо дивиться на мене.

– Це ж вам не громадська бібліотека, – говорить він. – Чи ви вирішили, що тут безкоштовна інформаційна служба?

– Я її просто переглядаю, – спішно виправдовуюся я, намагаючись закрити книжку. Але той чоловік, мов фокусник, миттєво кладе пальця на сторінку, перш ніж я встигаю це зробити. Він повільно знову розгортає книжку, і ми вдвох дивимося на синю чорнильну лінію.

– Переглядати – це одне, – суворо говорить він. – А псувати товар – зовсім інше.

– Це сталося випадково! – кажу я. – Ви мене налякали!

– Гм, – чоловік втуплюється в мене важким поглядом. – Ви справді збиралися придбати цю книжку? Чи взагалі будь-яку книжку?

Западає мовчанка, а тоді я присоромлено зізнаюся:

– Ні.

– Усе ясно, – чоловік міцно стискає губи. – Що ж, боюся, це питання нам доведеться вирішувати разом із менеджером. Звісно, ми тепер не зможемо продати цю книжку, тож це наш збиток. Вам слід пройти зі мною і пояснити їй, що саме ви робили, коли пошкодили книжку…

Він це серйозно? Чом би йому просто не сказати, що нічого страшного не сталося, і не запропонувати мені картку постійного покупця? Моє серце починає панічно калатати. Що мені робити? Звісно, у моєму новому режимі економії я не можу купити книжку. Але й пояснювати менеджерові я не хочу.

– Лінн? – гукає чоловік продавчиню за прилавком із кульковими ручками. – Будь ласкава, поклич до мене Ґленіс.

Він це таки серйозно. Він здається таким задоволеним собою, ніби зловив магазинного крадія. Чи можуть подати в суд за чорнильну пляму в книжці? Може, це вважають вандалізмом. О Боже. У мене буде судимість. Я ніколи не зможу поїхати до Америки.

– Послухайте, я куплю її, гаразд? – насилу видихаю я. – Я куплю цю довбану книжку. – Я вихоплюю її з рук того чоловіка і поспішаю до каси, доки він не встиг нічого більш сказати. Серце в мене й досі тяжко калатає.

Біля сусідньої каси стоїть та старенька в синьому пальті, і я намагаюся уникати її погляду. Але вона мене помічає і сповненим торжества голосом кричить:

– Я скористалася вашою порадою! Обрала те, що, сподіваюся, їй справді сподобається!

– Чудово, – відповідаю я, простягаючи свою збірку рецептів касирці.

– Називається «Короткий путівник по Індії», – торочить далі літня жінка, показуючи мені товсту книжку в м’якій синій обкладинці. – Чули про такий?

– О, – вимовляю я. – Ну, так, але ж…

– Із вас 24 фунти 99 пенсів, – каже дівчина за моєю касою. Що? Я здивовано витріщаюся на дівчину. Двадцять п’ять фунтів просто за рецепти? Чому я не могла взяти якусь дешевеньку брошурку? Чорт. Чорт. Страшенно неохоче я виймаю кредитку і простягаю їй. Шопінг – це одне, а коли вас силують купувати, якщо ви цього не хочете, – це вже зовсім інше. Адже на ці двадцять п’ять фунтів я могла б купити, наприклад, гарну білизну.

Утім, думаю я, йдучи з тієї крамниці, я отримала цілу купу балів на клубну карту. Що дорівнюють… 50 пенсам! І тепер я зможу готувати різноманітні смачні екзотичні страви, заощаджуючи купу грошей на готовій їжі. Справді, цю книжку можна вважати вдалим придбанням.

Не хочу вихвалятися, але, окрім цієї витрати, наступні два дні я просто неймовірно добре тримаюся. Єдине, що я купую, – справді крутий хромований термос, щоб брати каву із собою до офісу (а ще каву в зернах та електричну кавомолку – не пити ж мені ту гидотну розчинну каву)? І ще квіти й шампанське до дня народження Сьюз.

Але на це мені дозволено витрачатися, адже, як навчає Девід Е. Бартон, слід цінувати своїх друзів. Він каже, що ділитися хлібом із друзями – одна з найстаріших і найважливіших традицій у людському житті. «Не припиняйте підносити подарунки своїм друзям, – пише він. – Вони не повинні бути особливо вишуканими – спробуйте мислити творчо і виготовляти їх самостійно».

Тож я купила для Сьюз маленьку, а не велику, пляшку шампанського, а замість того щоб купити дорогі круасани в кондитерській, вирішила приготувати їх із готового тіста.

Увечері ми збираємося в «Терраццу» на вечерю з двоюрідними братом та сестрою Сьюз, Таркіном та Фенеллою, і, чесно кажучи, це може вийти досить дорогий вечір. Але все гаразд, адже це можна вважати діленням хліба з друзями (от тільки «хліб» у «Террацці» – це фокача з в’яленими помідорами, що коштує 4,50 фунтів за кошик).

Фенелла з Таркіном приїжджають на день народження Сьюз о шостій годині, і, щойно побачивши їх, вона починає захоплено верещати. Я поки що у своїй кімнаті, закінчую фарбуватися й відтягую ту мить, коли мені доведеться вийти й привітатися з ними. Я не надто захоплююся Фенеллою та Таркіном. Насправді, як на мене, вони трохи дивакуваті. По-перше, вони мають дивний вигляд. Вони обоє худющі, бліді й кістляві, і в них однаково стирчать зуби. Фенелла ще намагається щось виправити одягом та макіяжем і виглядає не надто вже погано. Але Таркін, чесно кажучи, схожий на куницю. Чи на щура. Щось таке миршаве й кістляве. Поводяться вони також дивно. Катаються на велосипеді-тандемі, носять парні светри, які для них в’яже їхня старенька бабуся, і говорять тією дурнуватою родинною мовою, якої ніхто, крім них, не розуміє. Бутерброди, наприклад, вони називають «броди». Напої в них – це «хилька» (усі, крім води, яку вони називають «буль»). Повірте, це швидко починає дратувати.

Але Сьюз їх обожнює. У дитинстві вона проводила кожне літо з ними в Шотландії і просто не помічає їхніх дивацтв. А найгірше, що й вона сама переходить на мову «хильок» і «бродів», коли вони з’являються. Я від цього просто божеволію.

Проте нічого не вдієш – вони зараз тут. Я дофарбовую вії і встаю, дивлячись на своє відображення в дзеркалі. І я дуже задоволена тим, що бачу. Я вдягнена в простий чорний топ і чорні штани, а на шиї в мене вільно пов’язаний мій чудесний, мій розкішний шалик «Денні та Джордж». Боже, оце справді вдале придбання. Вигляд просто приголомшливий.

Я ще трохи затримуюсь, а потім неохоче відчиняю двері своєї кімнати.

– Привіт, Бекс! – говорить Сьюз, підводячи на мене свої променясті очі.

Вона сидить зі схрещеними ногами на підлозі коридору, розгортає подарунок, а Фенелла з Таркіном стоять поруч і дивляться на неї. Сьогодні, дякувати Богові, вони не в парних светрах, але на Фенеллі дуже дивна червона спідниця, пошита з волохатого твіду, а двобортний костюм Таркіна має такий вигляд, ніби його пошили під час Першої світової війни.

– Привіт! – кажу я і ввічливо цілую їх обох.

– Вау! – кричить Сьюз, витягаючи з обгортки картину в старовинній позолоченій рамі. – Повірити не можу! Просто не можу повірити!

Вона переводить сяйливі очі з Таркіна на Фенеллу, а я зацікавлено дивлюся на картину через її плече. Але, чесно кажучи, вона мене не дуже-то вражає. По-перше, вона надто блякла – суцільні світлі зелені й коричневі плями, і – знову по-перше – на ній зображений просто кінь, що стоїть серед поля. Адже… хіба він не міг би стрибати через паркан чи стояти дибки, чи ще щось таке? Або скакати Гайд-парком, а в сідлі щоб була дівчина в прекрасній сукні в стилі «Гордості та упередження».

– З днем стриноження! – хором виспівують Таркін із Фенеллою. (Ще одна їхня фішка: вони називають дні народження «днями стриноження», відтоді як… Господи, це надто нудно розповідати.)

– Вона просто чудова! – захоплено говорю я. – Просто прекрасна!

– Так, звісно! – зосереджено говорить Таркін. – Поглянь лише на ці кольори.