Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 8

Я приїжджаю до батьків – і застаю їх у розпалі суперечки. Тато в саду, трохи піднявшись по складаній драбині, ладнає ринву будинку, а мама за кованим садовим столиком гортає каталог «Ностальгія». Коли я виходжу в сад, ніхто навіть на мене не зважає.

– Я кажу про те, що вони мають подавати гарний приклад! – доводить мама.

– І по-твоєму, гарний приклад – наражати себе на небезпеку? Думаєш, це вирішить проблему?

– «Небезпеку»! – саркастично вигукує мама. – Ну не драматизуй, Греме. То от якої ти насправді думки про англійське суспільство?

– Привіт, мамо, – втручаюся я. – Привіт, тату.

– Бекі зі мною згодна. Правда ж, любонько? – говорить мама і розгортає переді мною сторінку «Ностальгії». – Гарненький кардиганчик, – додає вона майже пошепки. – Поглянь лишень на цю вишивку!

– Звичайно, вона з тобою не згодна! – відповідає тато. – Я ніколи в житті не чув більшого безглуздя!

– Та ніяке це не безглуздя! – обурюється мама. – Бекі, ти ж згодна з тим, що було б добре, якби члени королівської сім’ї їздили громадським транспортом, правда?

– Ну… – кажу я дуже обачно. – Я не те щоб…

– По-твоєму, королеві треба їздити на офіційні зустрічі автобусом номер 93? – насмішкувато кидає тато.

– А чому б і ні? Може, тоді й дев’яносто третій почав би нарешті ходити за розкладом!

– Ну, – кажу я, сідаючи поруч із мамою. – Як у вас справи?

– Ти розумієш, що скоро всі дороги в нашій країні вкриються суцільними заторами? – провадить далі мама. Здається, вона мене взагалі не почула. – Якщо люди не почнуть пересідати на громадський транспорт, для машин узагалі місця не залишиться.

Тато хитає головою.

– І по-твоєму, королева на 93-му автобусі розв’яже цю проблему. Грець із нею, з безпекою, грець із тим, що вона зможе потрапити на значно менше зустрічей…

– Ну не обов’язково сама королева, – викручується мама і на мить замовкає. – А от дехто з інших. От, наприклад, принцеса Кентська. Могла б і частіше спускатися в метро, що їй заважає? Таким варто б частіше занурюватися в реальне життя.

Моя мама востаннє їздила в метро десь у 1983 році.

– Може, зварити кави? – весело пропоную я.

– Як на мене, усі ці транспортні колапси – цілковита нісенітниця, – говорить тато. Він зістрибує з драбини і обтрушує брудні руки. – Це все суцільна пропаганда.

– Пропаганда? – обурено кричить мама.

– Гаразд, – спішно кидаю я. – Піду поставлю чайник.

Я повертаюся до будинку, клацаю в кухні чайником і сідаю за стіл, під ласкаве сонячне світло. Я вже й забула, про що там сперечаються мама з татом. Вони просто знову й знову повторюватимуть те саме і зрештою згодяться, що в усьому винен Тоні Блер.

Хай там як, мені треба обміркувати значно важливіші питання. Я намагаюся вирішити, скільки саме маю віддати Філіпу, моєму босові, коли виграю в лотерею. Звісно, забути про нього не можна, але заплатити готівкою – це ж вульгарщина якась? Мабуть, краще подарунок? Можливо, дорогі брендові запонки. Або гарний набір для пікніків – кошик із усім посудом. (Клер Едвордс, звичайно ж, нічого не отримає.)

Я сиджу наодинці в залитій сонцем кухні й відчуваю, ніби в мене всередині сяє маленька світла таємничка. Я виграю в лотерею. Сьогодні ввечері моє життя зміниться. Господи, я вже не можу дочекатися. Десять мільйонів фунтів. Подумати лишень, завтра я зможу купити все, що захочу. Будь-що!

Переді мною лежить газета, розгорнута на сторінці з оголошеннями про нерухомість, і я мимохіть беру її до рук, щоб переглянути оголошення про дорогі будинки. Де б мені оселитися? Челсі? Ноттинґ Гілл? Мейфейр? «Белґравія», – впадає мені в око. «Чудовий окремий будинок із помешканням для прислуги і плодоносним садом». Начебто непогано. Мене цілком влаштують сім спалень у Белґравії. Я радісно опускаю погляд, дивлюся на ціну і, шокована, ціпенію. Шість цілих п’ять десятих мільйона фунтів. Ось яку ціну заламали. Шість із половиною мільйонів!

Я приголомшена і трохи розлючена. Вони це серйозно? У мене й близько немає шести з половиною мільйонів фунтів. У мене десь… із чотири мільйони залишилося. Чи, може, п’ять? Хай там як – цього недостатньо. Я втуплююся в газетну сторінку, почуваючись обдуреною. Здається, ті, хто виграє в лотерею, повинні б мати змогу придбати все, що завгодно, але я вже почуваюся збіднілою, якоюсь неповноцінною.

Трохи ображена, я відкидаю газету і тягнуся до безкоштовно взятої десь листівки, у якій повно яскравих фото білих підковдр по 100 фунтів. Оце вже краще. «Коли виграю в лотерею, спатиму лише під білими накрохмаленими підковдрами», – вирішую я. І в мене буде біле залізне ліжко, пофарбовані дерев’яні віконниці та пухнастий білий халат…

– То як справи у світі фінансів? – У мої думки вривається мамин голос, і я підводжу погляд. Вона стрімко влітає до кухні, і досі зі своїм «Ностальгійним» каталогом. – Приготувала каву? Давай швиденько, люба моя!

– Саме збираюсь, – відповідаю я і трохи соваюсь, нібито щоб устати зі стільця. Але, як я й очікувала, мама встигає поперед мене. Вона дістає керамічний слоїк, якого я раніше в неї не бачила, і ложкою насипає каву в нову позолочену джезву.

Мама – дивна людина. Вона весь час купує якісь нові штукенції для кухні, а старі просто віддає благодійним організаціям. Нові чайники, нові тостери… За цей рік у нас уже було три нові відра для сміття – темно-зелене, потім хромоване, а тепер-от із жовтого напівпрозорого пластику. Подумати лишень, скільки грошви вона на все це тринькає.

– Гарненька спідничка! – каже вона, ніби вперше побачивши мене. – Де купила?

– «Донна Каран», – бурмочу я у відповідь.

– Дуже красива, – провадить вона далі. – Дорога?

– Не те щоб надто, – говорю я, не замислюючись. – Фунтів із п’ятдесят.

Це не те щоб цілковита правда. Насправді ціна її ближче до ста п’ятдесяти. Але зовсім не варто розповідати мамі, що скільки насправді коштує, бо тоді в неї буде інфаркт. Хоча ні, вона відразу все розповість моєму татові – і тоді інфаркт буде в них обох, а я залишуся сиротою.

Тож я вже звикла мислити в двох паралельних вимірах. «Справжні ціни» та «Ціни для мами». Це трохи схоже на те, коли в магазині знижка 20 відсотків на все, і ти ходиш по ньому, подумки знижуючи всі ціни. До такого досить швидко призвичаюєшся.

Хоча є деяка відмінність: я керуюся системою плинних цін, як під час вирахування податку на прибуток. Починаю з 20 відсотків (якщо щось коштує насправді 20 фунтів, я кажу, що купила за 16) і можу дійти до… та й до 90 відсотків, якщо доведеться. Я колись купила чоботи за дві сотні і сказала мамі, що віддала за них лише двадцятку – на розпродажі. І вона повірила.

– Ти що, шукаєш квартиру? – цікавиться вона, зиркнувши мені через плече на сторінку оголошень про нерухомість.

– Ні, – похмуро відповідаю я і перегортаю сторінку брошури. Мої батьки насідають на мене, щоб я купила квартиру. Вони взагалі уявляють собі, скільки ті квартири коштують? І я зараз не про квартири в Кройдоні говорю.

– А Томас, виявляється, вже купив свій перший будиночок – гарненький, невеличкий дім у Райґеті, – повідомляє мама, киваючи вбік сусіднього будинку. – Їздить на роботу аж ізвідти. – Вона каже про це з таким захопленням, ніби повідомляє, що він отримав Нобелівську премію.

– Ну, а в мене немає грошей на квартиру, – відказую я. – І на маленький будиночок теж.

«Поки що, – додаю я подумки. – До сьогоднішнього вечора, до восьмої години. Ха-ха-ха!»

– Не вистачає грошей? – питає тато, заходячи на кухню. – Ти ж знаєш, що з цього лиха є два виходи?

О Боже. Тільки не це. Знову таткові афоризми.

– МВ, – говорить тато, й очі в нього хитро зблискують, – або БЗ.

Робить ефектну паузу, а я перегортаю сторінку брошури, вдаючи, що не чую його.

– Менше Витрачати, – пояснює тато, – або Більше Заробляти. Два шляхи. Який обереш, Бекі?

– Мабуть, піду відразу обома, – легковажно відповідаю я, знову перегортаючи сторінку брошури. Чесно кажучи, мені навіть трохи шкода татка. Він же буде просто шокований, коли його єдина донька за одну мить стане мультимільйонеркою.

Після обіду ми з мамою йдемо на ярмарок народних мистецтв у місцевій школі. Я насправді йду туди просто за компанію і зовсім не збираюся нічого купувати, але раптом бачу повний стіл чудових листівок ручної роботи, лише по півтора фунта! Тож я беру десяток. Адже листівки завжди знадобляться, правда ж?

Іще знаходжу чудову блакитну керамічну підставку для квітів, облямовану слониками – а я давно говорю, що в нашій квартирі не вистачає квітів. Тож цю красу я теж купую. Усього за п’ятнадцять фунтів. Ярмарки ремеслярів – вигідна штука, правда? Туди йдеш упевнена, що там буде суцільний мотлох, але зрештою завжди знаходиш там хоч щось потрібне.

Мама теж дуже вдоволена – знайшла пару свічників для своєї колекції. Вона колекціонує свічники, підставки для грінок, керамічні глечики, скляних тварин, візерунки для вишивання і наперстки (хоча, як на мене, наперстки не можна вважати справжньою колекцією, адже вона замовила їх цілий набір, та ще й зі скринькою для зберігання, за оголошенням у журналі «Недільні новини», але вона цього нікому не розповідає. Насправді мені теж не варто було б про це згадувати).

Хай там як, ми обидві, досить задоволені, вирішуємо випити по чашечці чаю. І, вже виходячи з ярмарку, йдемо повз один із тих безнадійно нудних столиків, до яких зазвичай ніхто навіть не наближається, хіба що іноді якийсь добряга погляне мигцем і чимскоріш чимчикує далі. Здається, бідоласі за тим столиком страшенно сумно, тож я спиняюся подивитися. Так, недарма тут нікого немає. Він продає дерев’яні миски якоїсь дивної форми, і так само дивно обтесане столове начиння. На біса комусь можуть знадобитися дерев’яні ножі й виделки?

– Гарненька! – весело кажу я, беручи в руки одну з мисок.

– Деревина яблуні, ручна робота, – пояснює він. – Тиждень на неї витратив.

Ну, як на мене, він просто змарнував цей тиждень. Та посудина безформна, потворна, із деревини якогось бридотно-коричневого кольору. Але коли я простягаю руку, щоб поставити її назад, він дивиться так знедолено, що мені стає його шкода, і я перевертаю ту штуку, щоб поглянути на ціну. Якщо вона коштує якісь копійки – куплю її. Але її ціна виявляється вісімдесят фунтів! Я показую її мамі, і вона ледь помітно кривиться.

– Саме цей екземпляр було минулого місяця представлено в «Ель Декорейшен», – із сумом каже чоловік і дістає вирізану із журналу сторінку. Почувши ці слова, я просто завмираю на місці. «Ель Декорейшен»? Він жартує?

Таки не жартує. На кольоровій сторінці – фото кімнати, майже порожньої: лише замшеве крісло-мішок і невисокий столик, а на ньому – дерев’яна миска. Я розглядаю зображення, не вірячи власним очам.

– Тобто саме ця? – перепитую я, намагаючись хоч трохи стримувати захват у голосі. – Саме ця миска? – він киває, і мої пальці міцно вчіпляються в миску. Повірити не можу. Я тримаю штукенцію, представлену в «Ель Декорейшен». Це ж просто неймовірно круто! Я раптом почуваюся страшенно модною та стильною – шкода, що я не в білих лляних штанах, а волосся не зализане назад, як у Ясмін Ле Бон – тоді образ був би довершений.

Укотре пересвідчуюся, що в мене хороший смак. Хіба ж не саме я помітила цю миску… даруйте, цей елемент декору? Не я відзначила його якість? Я вже уявляю, як ми цілком змінимо нашу вітальню, підлаштуємо під нього весь дизайн – мінімалізм і пастельні кольори. Вісімдесят фунтів. Це взагалі не ціна для такого взірця стилю, що існує поза часом.

– Я беру, – рішуче говорю я, і лізу в сумку по чекову книжку. «Пам’ятай, – нагадую сама собі, – купуючи дешеві речі, ти нічого не заощаджуєш. Значно краще витратити трохи більше на серйозне придбання, що слугуватиме тобі все життя». А ця миска – просто взірець такої класики. Сьюз буде страшенно вражена.

Ми повертаємося додому. Мама відразу ж іде до будинку, а я залишаюся надворі, обережно переношу покупки з її машини в мою.

– Бекі! Оце так несподіванка!

О Боже. Це Мартін Вебстер, наш сусід, стирчить за парканом із граблями в руці та широченною дружньою посмішкою на обличчі. О Господи. Мартінові завжди вдається викликати в мене почуття провини, я навіть не знаю чому саме.

Насправді чудово знаю. Це все через те, що я розумію: він усе життя сподівався, що я виросту і вийду заміж за Тома, його сина. А я за нього не вийшла. Історія моїх стосунків із Томом недовга: він одного разу запросив мене погуляти, коли нам було років по шістнадцять, а я відмовилася, бо саме зустрічалася з Адамом Муром. На тому все й скінчилося, дякувати Богові. Узагалі-то, чесно кажучи, я б краще вийшла заміж за самого Мартіна, ніж за Тома.

(Це не значить, що я насправді хочу заміж за Мартіна чи що мені подобаються старші чоловіки чи щось таке. Це просто до слова прийшлося. Та й узагалі, Мартін щасливо одружений.)

– Вітаю! – радісно кажу я. – Як справи?

– О, в нас усе чудово, – відповідає Мартін. – Ти чула, що Том купив будинок?

– Так, – підтверджую я. – У Райґеті. Просто фантастика!

– Там дві спальні, душова кімната, вітальня й відкрита кухня, – перераховує він. – А кухня оббита дубом.

– Ого, – захоплююся я. – Оце так!

– Том просто в захваті від нього, – каже Мартін. – Дженіс! – гукає він. – Іди-но сюди, поглянь, хто прийшов!

За хвилину на ґанку з’являється Дженіс у квітчастому фартуху.

– Бекі! – говорить вона. – Та тебе ледь упізнати! Скільки ж ми не бачились?

О Боже, тепер я почуваюся винною, що не навідуюся до батьків частіше.

– Ну, – пояснюю я, намагаючись безтурботно всміхнутися, – ви ж розумієте. Я дуже зайнята, робота й таке інше.

– О, так, – каже Дженіс, шанобливо киваючи. – Та Твоя Робота.

Колись чомусь Дженіс та Мартін утовкмачили собі, що я просто неймовірно видатний фінансовий геній. Я намагалася пояснити їм, що насправді не така я вже й розумаха, але що більше я це заперечую, то геніальнішою мене вважають. Це як у «Пастці-22». Отож тепер вони думають, що я видатний та ще й скромний фінансист.

Утім, нащо через це перейматися? Вдавати із себе фінансового генія досить-таки весело.

– Так, останні дні видалися нелегкими, – кажу я тоном крутого спеціаліста. – Саме лише злиття «СБГ» та «Рутланд Банку» чого варте!

– Звичайно, – видихає Дженіс.

– Ой, я тут дещо згадав, – каже Мартін. – Бекі, почекай тут. Я повернуся за мить. – І не встигаю я й слова сказати, як він зникає, і я залишаюся наодинці з Дженіс. Ми ніяково мовчимо.

– То, – ляпаю я, аби лиш щось сказати, – я чула, Том обшалював кухню дубом?

Я справді не можу вигадати жодної іншої теми для розмови. Стримано всміхаюся до Дженіс, чекаючи на її відповідь. Але натомість її рот розтягується в широченну посмішку. Її обличчя аж сяє щастям – і тут раптом я усвідомлюю, що припустилася величезної помилки. Не слід було згадувати того дурнуватого «першого Томового власного будинку». Не слід було згадувати тієї дубової шалівки. Тепер Дженіс подумає, що мені самій захотілося такої. Неодмінно подумає! Вона вирішить, що тепер Том раптом припав мені до душі, тепер, коли в нього є свій власний будинок.

– Так, деревина дуба й кахляний візерунок із середземноморськими мотивами, – гордо каже вона. – Ми довго обирали між середземноморським і стилем «кантрі», і Том зрештою спинився на морській темі.

Я на мить замислююся, чи не варто сказати, що я надала б перевагу інтер’єру «кантрі», але це, мабуть, буде надто вже зверхньо.

– Непогано, – відповідаю я. – І дві спальні!

Чому я не можу просто припинити базікати про той довбаний «перший будинок»?

– Він хотів, щоб неодмінно було дві спальні, – каже Дженіс. – Адже, зрештою, всяке в житті трапляється. – Вона хитрувато всміхається до мене, і – от же дурниця! – я відчуваю, як у мене червоніють щоки. О Боже. З чого б мені червоніти? Як безглуздо! Тепер вона думає, що мені подобається Том. Уявляє нас із ним у тому будинку, як ми разом готуємо вечерю в обшальованій дубом кухні.

Треба щось сказати. Треба сказати: «Дженіс, мені не подобається Том. Він надто високий, і в нього тхне з рота». Але хіба ж таке можна говорити?

– Що ж, перекажіть йому мої найщиріші вітання, – говорю я натомість.

– Звісно, перекажу, – обіцяє вона і якусь мить мовчить. – У нього є твій лондонський номер?

А-а-а-а-а-а-а-а-а!

– Має бути, – весело всміхаюся я (хоча звідки б йому в нього взятися?). – Та й він завжди зможе мене знайти тут, якщо захоче.

Тепер Дженіс казна-що прочитає між рядками цієї нашої розмови. Уявляю собі, як вона перекаже її Томові: «Вона все допитувалася про твій будинок. І просила, щоб ти їй подзвонив!»

Життя було б значно простішим, якщо б розмови можна було відмотувати назад і стирати, як відео. Або якби можна було попросити співрозмовника не зважати на те, що ти щойно сказав, як на суді. «Будь ласка, не вносьте до протоколу всі згадки про перші будинки та обшальовані дубом кухні».

На щастя, у цю мить повертається Мартін із якимось папірцем у руці.

– Мені подумалося, що варто перепитати в тебе, – пояснює він. – Ми вже п’ятнадцять років вкладаємо кошти у фонд «Флаґстафф Лайф». А тепер думаємо перевести їх у їхній новий дочірній фонд. Що ти про це думаєш?

Я нічогісінько не думаю. Про що він узагалі говорить? Якийсь інвестиційний план?

Я розглядаю папірець (сподіваюся, досить розумним поглядом) і кілька разів киваю.

– Так, – говорю невиразно. – Ну, як на мене, це досить-таки непогана думка…

– Ми отримали листа від компанії про те, що, можливо, хотіли б на пенсії отримувати більш високий прибуток, – говорить Мартін. – І ще передбачено гарантовану суму виплат.

– І ще ми отримаємо в подарунок настінний годинник, – додає Дженіс. – Швейцарський, у старовинному стилі.

– М-м-м-м, – мугикаю я, уважно вивчаючи заголовок листа. «Флаґстафф Лайф»… Я точно щось чула про них, зовсім нещодавно. Хто такі ці «Флаґстафф Лайф»? А, точно! Це вони влаштували ту вечірку із шампанським у «Сохо-Сохо». Еллі нахлебталася того шампанського й чіплялася до Девіда Солсбері з «Таймз» із балачками про кохання. Узагалі-то вечірка вдалася бомбова. Одна з найкрутіших.

– Ця компанія має хорошу репутацію? – питає Мартін.

– Безумовно, – відповідаю я. – Вони дуже авторитетні в нашій царині.

– Ну, тоді, – вдоволено говорить Мартін, – мабуть, варто дослухатися до їхньої поради. Треба рухатись уперед!

– Так, без руху успіх неможливий, – кажу я своїм професійно поставленим голосом. – Але ж це лише один погляд.

– Ну що ж, – Мартін перезирається з Дженіс. – Якщо Бекі вважає, що це гарна думка…

– Ну, може, мене й не варто слухати! – спішно додаю я.

– То її, звісно ж, варто послухати! – продовжує Мартін, посміюючись. – Це ж фінансовий експерт.

– Ти знаєш, Том іноді купує ваш журнал, – заводить своєї Дженіс. – Не те щоб у нього зараз було багато грошей, іпотека й усе інше… Але він дуже гарної думки про твої статті! Він каже…

– Це просто чудово! – перебиваю я її. – А зараз даруйте, я дуже поспішаю. Рада була побачити вас. Переказуйте вітання Томові!

Я так поспішаю до будинку, що збиваю коліно об одвірок. А потім відчуваю легку провину. Варто було хоча б нормально попрощатися. Але чесне слово! Якби я почула ще хоч би слово про недоумка Тома і його придуркувату кухню, я просто збожеволіла б.

Утім, коли сідаю дивитися Національну лотерею, я вже зовсім про них забуваю. Ми чудово повечеряли – курятиною по-прованськи з «Маркс та Спенсер», випивши пляшку доброго «Піно Ґриджо», яку я привезла із собою. Я знаю, що та прованська курка куплена в «Маркс та Спенсер», бо я й сама не раз купувала її там. Упізнаю сушені на сонці помідори, оливки та й усе інше. Але мама, звичайно, однаково доводить, що приготувала її лише зі свіжих продуктів, за власним рецептом.

Не розумію, чому вона із цим так морочиться. Усім узагалі байдуже, до того ж ця вечеря лише для нас із татом. І зрештою, чудово видно, що на нашій кухні не буває сирих продуктів. Є купа порожніх картонних коробок, багато готових страв – і жодних перехідних етапів. І все ж таки мама нізащо не визнає, що купує готові страви, навіть коли це загорнутий у фольгу пиріг. Тато їсть ті пироги, начинені пластиковими грибами та политі липким соусом, і говорить із незворушним обличчям: «Яка смакота, кохана». А мама посміхається у відповідь, щиро задоволена собою.

Але сьогодні ми вечеряємо не фольгованим пирогом, а куркою по-прованськи. (Чесно кажучи, як на мене, вона справді схожа на приготовану вдома, хоча навряд чи хтось сам так дрібнесенько нарізав би червоний перець, правда ж? У людей зазвичай є важливіші справи.) Хай там як, але ми її доїли, запиваючи щедрими ковтками «Піно Ґриджо»; у духовці запікається шарлотка – і я мимохідь пропоную всім разом піти подивитися телевізор. Адже я поглянула на годинник і знаю, що Національна лотерея вже почалася. Усе станеться за лічені хвилини. Боже, я вже не можу чекати.

На щастя, мої батьки не з тих, хто полюбляє теревенити про політику чи обговорювати книжки. Ми вже перетерли всі сімейні новини, я розповіла їм, як у мене справи на роботі, вони відзвітували про свою подорож на Корсику, тож тепер варто якось пожвавити розмову. Час увімкнути телевізор – хоча б для того, щоб він підказав нам нові теми для балачок.

Тож ми перебазовуємося у вітальню, тато засвічує «вогонь» у штучному каміні та вмикає телевізор. І – о так! – ось вона! Національна лотерея, у розкішній студії. Сяють вогні, Дейл Уїнтон перекидається жартами з Тіффані із «Жителів Іст-Енду», а глядачі підтримують їх захопленими вигуками. У мене в животі вузол затягується щораз міцніше й міцніше, а серце шалено калатає. За кілька хвилин ці кульки випадуть. За кілька хвилин я стану мільйонеркою.

Я спокійно спираюся на спинку канапи і думаю, що робити, коли виграю. Тобто саме в мить виграшу. Верещати? Чи сидіти тихо? Може, не треба нікому розповідати про це першого ж дня. А може, не треба нікому розповідати взагалі.

Ця думка несподівано пронизує мене. Я можу стати таємним переможцем! Отримати купу грошей – і жодного тиску. Якщо мене питатимуть, звідки в мене гроші на купу дизайнерського вбрання, я просто відповідатиму, що багато працюю на фрилансі. Так! І я зможу змінювати життя всіх моїх друзів анонімно, мов добрий ангел. Ніхто ніколи ні про що не дізнається. Просто чудесно!

Я саме розмірковую над тим, наскільки великий будинок зможу придбати, щоб ніхто ні про що не здогадався, коли в мої думки вривається голос із екрана.

– Питання до номера три!

Що?

– Моя улюблена тварина – це фламінго, бо він рожевий, пухнастий і в нього довгі ноги. – Дівчина на стільці раптом скидає одну довжелезну, до блиску виголену ногу з іншої, і глядачі просто шаленіють. Я отетеріло дивлюся на неї. Що відбувається? Чому ми дивимося «Побачення наосліп»?

– Раніше це шоу було досить цікавим, – каже мама. – Але тепер зовсім скотилося.

– Тобі ця маячня здається цікавою? – недовірливо перепитує тато.

– Послухай, тату, а ми не могли б перемкнути назад на…

– Я не говорила, що воно цікаве зараз. Я сказала…

– Тату! – я намагаюся говорити без паніки в голосі. – Ми б могли просто ненадовго знову ввімкнути Бі-Бі-Сі1?

«Побачення наосліп» зникає, і я полегшено зітхаю. Наступної миті на екрані з’являється серйозний чоловік у костюмі.

– Поліціянтам варто було б звернути увагу, – розповідає він гугняво, – що свідки були недостатньо…

– Тату!

– Де наша телепрограма? – нетерпляче каже він. – Десь має бути щось цікавіше за це.

– Є лотерея! – я ледь не кричу. – Я хочу подивитися лотерею!

– Навіщо тобі та лотерея? У тебе є квиток?

Я на мить замовкаю. Щоб стати таємним переможцем, не можна нікому розповідати, що я купила квиток. Навіть своїм батькам.

– Ні! – кажу я, посміюючись. – Я просто хочу подивитися на Мартін Маккаетчен.

Мене огортає величезне полегшення – лотерея знову на екрані, і Тіффані співає пісню. Я зручно вмощуюся на канапі, поглядаючи на годинник.

Ні, взагалі-то я розумію, що те, чи дивитимусь я розіграш чи ні, не вплине на мої шанси на перемогу, але хіба ж я хочу проґавити цю чарівну мить? Можете вважати мене божевільною, але я відчуваю, що, коли дивитимуся, зможу через екран установити зв’язок із кульками, потоваришувати з ними. Я дивитимусь, як вони шалено крутяться в лототроні, і подумки підтримуватиму свої переможні номери. Це неначе вболівати за команду. Команда 1 6 9 16 23 44.

Хоча числа ніколи не випадають у правильному порядку. Команда 44 1 23 6 9 16. Може бути. Або Команда 23 6 1 …

Раптом лунають оплески – Мартін Маккаетчен закінчила співати. Боже мій. Це от-от станеться. Моє життя от-от зміниться.

– Лотерея стала страшенно комерційною, правда ж? – каже моя мама, доки Дейл Уїнтон веде Мартін до червоної кнопки. – Це просто стидовисько…

– Тобто як це лотерея стала комерційною? – перепитує тато.

– Люди грали в лотерею, бо хотіли підтримати благодійні організації.

– Нікого вони не хотіли підтримати! Не мели дурниць! Нікому та благодійність на фіг не здалася. Усі думають лише про себе коханих. – Тато махає пультом на Дейла Уїнтона, і екран згасає.

– Тату! – скиглю я.

– То по-твоєму всі байдужі до благодійності? – каже мама.

– Я такого не казав.

– Тату! Увімкни! – верещу я. – Увімкни-и-и! – Я вже наміряюся відібрати в нього пульт, коли він усе-таки вмикає телевізор.

Я дивлюся на екран, не вірячи власним очам. Перша кулька вже впала. І це 44 кулька. Мій номер, 44.

– …востаннє випадав три тижні тому. А ось і друга кулька… І це номер 1.

Я не можу навіть поворухнутися. Ось, це відбувається, просто в мене перед очима. Я насправді виграю в лотерею. Я виграю в цю бісову лотерею!

Тепер, коли це відбувається, я почуваюся на диво спокійною. Я немовбито все життя знала, що це станеться. Я мовчки сиджу на канапі, почуваючись ніби в біографічній документальній стрічці про саму себе, із закадровим голосом Джоанни Ламлі чи когось такого. «Бекі Блумвуд завжди глибоко в душі знала, що колись виграє в лотерею. Але того дня, коли це сталося, навіть вона не могла передбачити…»

– І ще один номер із першого ряду. Кулька номер 3.

Що? Усі мої думки сплутуються, і я ошелешено дивлюся на екран. Це, напевно, помилка. Вони хотіли сказати 23.

– І номер 2, бонусна кулька з минулого тижня.

Я завмираю. Що в біса відбувається? Звідки беруться ці цифри?

– І ще одне однозначне число – номер 4. Він справді часто випадає: цього року вже дванадцять разів. І нарешті… Номер 5! Ну, це просто неймовірно! Уперше таке бачу! Тепер вишикуємо їх у правильній послідовності…

Ні. Це не може бути правдою. Це якась помилка. Виграшні лотерейні номери не можуть бути 1, 2, 3, 4, 5, 44. Це не лотерейна комбінація, це… це якийсь дурнуватий жарт.

І я вигравала. Вигравала.

– Ви тільки погляньте! – чую я мамин голос. – Просто неймовірно! 1, 2, 3, 4, 5, 44.

– І що ж тут неймовірного? – відповідає тато. – Це так само ймовірно, як і будь-який інший ряд цифр.

– Цього не може бути!

– Джейн, ти хоч щось знаєш про закони ймовірності?

Я тихо встаю і виходжу з кімнати під радісну музичну заставку Національної лотереї. Теліжуся на кухню, сідаю за стіл і закриваю обличчя долонями. Чесно кажучи, мене трохи трусить. Я була цілком переконана, що виграю. Жила у величезному маєтку, збиралася у відпустку на Барбадос разом із усіма своїми друзями, а ще купувала в «Аґнес-Бі» все, чого лишень хотіла. Це все було таким справжнім.

І ось натомість я сиджу на кухні у своїх батьків, не можу собі дозволити навіть поїхати на відпочинок, і я сьогодні витратила вісімдесят фунтів на дерев’яну миску, яка мені навіть не подобається.

Сповнена жалю до себе, я вмикаю чайник, беру зі столу «Жіночу газету» і гортаю її, але навіть це мене не збадьорює. Усе, здається, нагадує мені про гроші. «Може, мій тато й правий, – ловлю я себе на сумній думці. – Може, “Менше Витрачати” – це і є потрібний для мене вихід? Припустімо… я почну витрачати менше на шістдесят фунтів на тиждень. За сто тижнів я заощаджу 6000».

Раптом ця думка мене надихає. Шість тисяч фунтів. А що, непогано. І якщо добре подумати – не так уже й важко відкласти шістдесят фунтів на тиждень. Це десь два обіди в якомусь кафе. Тобто майже зовсім непомітні гроші.

Господи, так. Саме так я й зроблю. Шістдесят фунтів на тиждень. Може, я навіть відкладатиму їх на окремий рахунок. Це буде пречудово! Я буду головна, я керуватиму своїми фінансами, а коли сплачу всі свої рахунки, я просто продовжу заощаджувати. Економність стане моєю звичкою. А потім, наприкінці кожного року, я витрачатиму все, що відклала, на щось дороге, вишукане. Наприклад, костюм від Армані. Чи Крістіана Діора. Щось насправді статусне.

Почну в понеділок, захоплено думаю я, ложкою сиплячи в чай розчинний шоколад. Я просто взагалі нічого не витрачатиму. Буду накопичувати гроші, ставатиму багатшою й багатшою. Це буде просто чудесно.