Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 3

Гаразд. Жодної паніки. Жодної паніки. Це ж лише рахунок «Віза». Папірець, кілька цифр. Тобто… ну що страшного може бути в цифрах?

Я витріщаюся крізь шибку офісу, розглядаю автобус, що їде по Оксфорд-стрит, умовляючи себе відкрити білий конверт, що лежить на моєму охопленому безладом столі. «Це просто звичайнісінький папірець», – повторюю я собі втисячне. І я начебто не така вже й дурна, правда ж? Я чудово знаю, яка в ньому буде вказана сума.

Майже знаю. Приблизно.

Там десь близько… двохсот фунтів. Ну, може, триста. Так, має бути триста. Щонайбільше – триста п’ятдесят.

Я мимохіть заплющую очі й починаю підраховувати. Костюм із «Джиґсоу»… Вечеря зі Сьюз у «Куаґліно»… Той розкішний червоно-жовтий килимок. Він коштував 200 фунтів, подумати лишень! Але він, звісно, вартий тих грошей до останнього пенні – усі від нього просто в захваті. Ну, принаймні Сьюз у захваті.

А той костюм у «Джиґсоу» я купила за зниженою ціною, дешевше аж на 30 відсотків. Тож на ньому я насправді заощадила грошей.

Я розплющую очі та простягаю руку до рахунка. Щойно мої пальці торкаються паперу – згадую про нові контактні лінзи. Дев’яносто п’ять фунтів. Це чимало. Але взагалі-то я мала їх купити, чи не так? А що мені було робити: пересуватися навпомацки?

А ще довелося купити нову рідину для лінз, прикольний футлярчик, гіпоалергенну підводку для очей. Тож усе разом вийде… фунтів чотириста?

За сусіднім столом Клер Едвордс підводить погляд від своєї пошти. Вона розкладає листи охайненькими стосиками так само, як і щоранку. Скріпляє їх резинками і чіпляє підписи на кшталт «Відповісти терміново» або «Не терміново, але відповісти». Мене дратує ця Клер Едвордс.

– Усе гаразд, Бекі? – запитує вона.

– Чудово, – спокійнісінько відповідаю я, – просто читаю листа.

Я недбало засовую руку в конверт, але пальці ніяк не витягнуть із нього рахунок. Вони чіпляються за папірець, а всі думки – як і щомісяця – захоплює моя потаємна мрія.

Хочете дізнатися, яка в мене потаємна мрія? Вона прийшла до мене через історію про банківську плутанину, яку я колись прочитала в газеті. Мені та історія так припала до серця, що я її вирізала й причепила на двері шафи. Два рахунки за кредитками надіслали не тим людям, і – як вам таке? – обоє сплатили не за своїм рахунком, навіть не втямивши цього. Вони сплатили кредити одне одного, навіть не поглянувши на них.

І відколи я натрапила на цю байку, я таємно мрію про те, щоб таке саме трапилося й зі мною. Якась старенька з Корнуолла, що перейшла на дитячий розум, отримає мій велетенський рахунок і заплатить, навіть не поглянувши на нього. А я одержу її рахунок за три бляшанки котячої їжі по 59 пенні й, звісно, сплачу за ним навіть не замислюючись. Усе по-чесному.

Я втуплююся в шибку, губи мої розтягуються в посмішку. Я впевнена, що цього місяця це станеться – моя таємна мрія от-от справдиться. Але коли я нарешті витягаю-таки рахунок із конверта, – мене під’юджує допитливий погляд Клер, – моя посмішка стає все менш широкою і зрештою зовсім зникає. Щось гаряче стискає моє горло. Щось дуже схоже на паніку.

Сторінка аж чорна від цифр. Вервечка звичних назв пробігає перед моїми очима, неначе в торговельному міні-центрі. Я намагаюся вихопити щось, але вони мчать надто вже швидко. «Торнтон», – нарешті розбираю я. «Шоколадниця Торнтон»? Що в біса я забула в «Шоколадниці Торнтон»? Я ж начебто на дієті. Цей рахунок не може бути правильним. Він не може бути моїм. Я не змогла б витратити стільки грошви.

«Без паніки!» – волаю я подумки. Головне – не панікувати. Слід просто прочитати кожен рядок поволі, один за одним. Я глибоко вдихаю, змушую себе спокійно зосередитись і починаю від самого початку.

«У Сміта» (ну, це нормально. Канцелярія потрібна всім).

Взуттєвий (також).

Оптика (необхідність).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Наша ціна» («Наша ціна»? А, точно. Новий альбом «Шарлатанів». Ну не могла ж я його не купити?).

«Белла Паста» (вечеря з Кейтлін).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Ессо» (бензин не враховую).

Ресторан «Куґліно» (дорого – але ж це був особливий випадок).

Кафе «Прет-а-Манжер» (у мене тоді ще грошей не вистачило).

«Оддбінз» (як же без вина?).

«Багаті килими» (що? А, так, той килимок, той дурнуватий килимок).

«Ля Сенза» (спокуслива білизна для зустрічі з Джеймсом). «Ажент Провокатор» (іще спокусливіша білизна для зустрічі з Джеймсом. Ха. Було б куди її вдягати).

«Усе для тіла» (та щіточка для шкіри, без якої просто неможливо).

«Некст» (біла сорочка – нічого особливого, але за зниженою ціною).

«Міллетс»…

Мої думки спиняються. «Міллетс»? Та я взагалі не заходжу в «Міллетс». Що в біса я забула в «Міллетс»? Я спантеличено розглядаю рахунок, зморщивши лоба, намагаюся збагнути – і тоді правда зненацька звалюється на мене. Це ж очевидно. Хтось інший користувався моєю карткою.

Боже мій. Я, Ребекка Блумвуд, виявилася жертвою злочину. Усе стає на свої місця. Якісь зловмисники заволоділи моєю карткою і підробили мій підпис. Як знати, де ще вони нею розраховувались? То ось звідки стільки цифр у моєму рахунку! Хтось добряче закупився з моєю карткою по всьому Лондону, вирішивши, що йому просто так минеться.

Але як їм це вдалося? Я нишпорю в сумці, знаходжу гаманець, відкриваю – і ось вона, моя «Віза», просто переді мною. Я витягаю її та втуплююсь у неї. Хтось поцупив її з мого гаманця, скористався нею – і поклав на місце. Це має бути хтось зі знайомих. Боже мій! Хто?

Я підозріливо озираю офіс. Хто б це не був – клепки йому бракує! Скористатися моєю карткою в «Міллетс»! Це ж просто сміховинно. Можна подумати, я хоч колись хоч щось там купувала!

– Я ніколи навіть не заходила до «Міллетс»! – промовляю я вголос.

– Заходила, – заперечує Клер.

– Що? – обертаюся я до неї, не надто задоволена, що вона влазить. – Не заходила!

– А хіба не там ти купувала прощальний подарунок для Майкла?

Я дивлюся на неї і відчуваю, як посмішка зникає з мого обличчя. От вівця! Ну звісно ж. Синя штормівка для Майкла. Та бісова синя штормівка з «Міллетс».

Три тижні тому, коли Майкл, наш заступник редактора, звільнився, я зголосилася купити для нього подарунок. Я прийшла до крамниці з коричневим конвертом, повним монет і купюр, і вибрала штормівку (повірте, це саме те, що йому треба!). І в останню мить – тепер я про це згадала – я вирішила, що заплатити варто карткою, а вся ця готівка мені знадобиться.

Чудово пам’ятаю, як витягла чотири п’ятифунтові папірці, акуратно переклала їх до свого гаманця, відібрала фунтові мідяки й кинула їх у відділення для монет, а решту дріб’язку просто висипала на дно сумки. І – Боже мій! – пам’ятаю, як я думала, що мені не доведеться йти до банкомата. Я думала, що тих шістдесяти фунтів мені стане на кілька тижнів.

То куди ж вони поділися? Не могла ж я витратити шістдесят фунтів, навіть цього не помітивши? Чи могла?

– А чого ти взагалі про це заговорила? – питає Клер, нахиляючись уперед. Я бачу, як її дрібненькі оченята поблискують за окулярами, пронизуючи мене поглядом. Вона знає, що я вивчаю свій рахунок за «Візою».

– Просто так, – відповідаю я, скоренько переходячи до другої сторінки рахунка.

Але мене вибито з колії. Замість того щоб, як зазвичай, поглянути на «Мінімальний необхідний платіж», навіть не дивлячись на загальну суму, я раптом розумію, що втупилася просто в цифру в нижньому рядку.

Дев’ятсот сорок дев’ять фунтів шістдесят три пенси. Чітко, чорним по білому.

Я мовчки дивлюся на неї з півхвилини, потім запихаю рахунок назад до конверта. Чесне слово, у цю мить я впевнена, що цей папірець жодним боком мене не стосується. Може, якщо випадково впустити його на підлогу за моїм комп’ютером, він просто зникне. Його зметуть прибиральники, і я зможу сказати, що взагалі його не отримувала. Не можуть же від мене вимагати, щоб я сплатила за рахунком, якого навіть не отримала?

Я вже подумки складаю листа: «Шановний головний директоре “Візи”. Ваш лист мене дещо спантеличив. Про який саме рахунок ідеться? Я від Вашої компанії жодного рахунку не отримувала. Я не злякалася Ваших погроз і попереджаю, що напишу про Вас Анні Робінсон на телепрограму “Сторожовий пес”».

А ще завжди можна поїхати за кордон.

– Бекі? – стріпнувши головою, я бачу, що Клер витріщається на мене. – Ти закінчила матеріал про Ллойд?

– Майже, – обманюю я. Вона не зводить із мене очей, тож доводиться розгорнути той документ на весь екран, просто щоб показати моє прагнення працювати. Але якоїсь трясці вона все ніяк не відводить очей.

«Миттєвий доступ до рахунку – значна перевага для вкладників, – друкую я на екрані, слово в слово переписуючи з прес-релізу, що лежить переді мною. – Також пропонуємо особливі відсоткові ставки для тих, хто вкладає понад 5000 фунтів».

Я ставлю крапку, сьорбаю кави і перегортаю прес-реліз на другу сторінку.

До речі, це і є моя робота. Я журналістка фінансового журналу. Мені платять за те, що я пояснюю іншим, як поводитися з грошима.

Звичайно, це не та кар’єра, про яку я завжди мріяла. Ніхто з тих, хто пише про фінанси, не мріяв це робити. Вони можуть казати, що їх «зачепила» тема фінансів. Це все брехня. Насправді їм просто не дісталася робота, на якій можна писати про щось більш захопливе. Вони намагалися влаштуватися в «Таймз» і в «Експрес», у «Мері-Клер» та у «Воґ», у «ДжейК’ю» та в «Лоадед», а у відповідь чули лише «Забирайся звідсіля!»

Тож вони взялися шукати роботу в «Сталеливарських новинах», «Сироробському віснику» чи «Інвестиційному щотижневику». Зрештою їх узяли на наймаруднішу роботу якогось найостаннішого помічника, якому платять копійки – і вони були за це вдячні. І відтоді так і пишуть про сталь, сир чи інвестиції – просто тому що ні в чому більш ні бельмеса не тямлять. Я сама починала у виданні з привабливою назвою «Про особисті інвестиції». Я навчилася передирати матеріали з прес-релізів, кивати на прес-конференціях і вигадувати питання, які звучали так, ніби я тямлю, про що говорю. Через півтора року – хоч у таке й важко повірити – мене переманили у «Вдалі вкладення».

Звичайно, я так нічого й не дізналася про фінанси. Люди на автобусній зупинці кумекають у фінансах краще за мене. Школярство петрає в них іще ліпше. Я тут пропрацювала вже три роки й досі чекаю, що мене хтось таки підловить.

По обіді редактор Філіп гукає мене на ім’я, і я злякано озираюся. – Ребекко? – говорить він. – Є розмова. Філіп киває, щоб я підійшла до його столу. Здається, його голос зненацька притишується, стає майже змовницьким, і він так посміхається мені, ніби збирається повідомити якісь хороші новини.

«Господи», – лунає в моїй голові. Підвищення. Це має бути воно. Він розуміє, як несправедливо те, що я заробляю менше, ніж Клер, і він зараз підвищить мене до її рівня. Або й іще вище. І скаже про це мені на вушко, щоб Клер не було прикро.

Мої губи самі собою розтягуються в широченну посмішку, я встаю і проходжу ті кілька метрів до його столу, намагаючись триматися спокійніше, але вже розмірковуючи, на що я витрачу свою підвищену зарплатню. Звичайно, те крутезне пальто з «Віслз». І щось із тих чорних черевичків на високих підборах із «П’єд-а-Тер». Може, помчу у відпустку. І сплачу за тим довбаним кредитним рахунком раз і назавжди. Я от-от пурхну в повітря, сповнена полегшення. Я знала, що все буде добре…

– Ребекко? – він тицяє мені якусь картку. – Я не потрапляю на цю прес-конференцію, – каже він, – але там, схоже, буде щось цікаве. Ти підеш? Це в «Брендон Коммюнікейшенз».

Я відчуваю, як радість, мов борошно, осипається з мого обличчя. Він мене не підвищить. Мій заробіток не збільшиться. Я почуваюся зрадженою. На біса він так посміхався до мене? Він же мав усвідомлювати, що дарує мені надію. Бездушний покидьок.

– Щось сталося? – запитує Філіп.

– Ні, – кидаю я. Але не можу вичавити із себе посмішку. Моє новеньке пальтечко й мої черевички зникають із моєї уяви, тануть, мов сніг навесні. Жодного підвищення. Лише прес-конференція про… я зиркаю на картку. Про новий інвестиційний фонд. Як таке взагалі може здатися комусь цікавим?

– Можеш написати про це для новин, – каже Філіп.

– Гаразд, – відповідаю я, знизавши плечима, і йду від нього.