Читать книгу Шопоголік - Софи Кинселла - Страница 4

Дорогою на прес-конференцію мені треба купити лише одну важливу річ – «Файненшел Таймз». Це видання – найкраща прикраса для дівчини. Його головні переваги:

1. Воно має гарний колір.

2. Коштує лише 85 пенсів.

3. Якщо зайти до кімнати, затиснувши його під пахвою, вас починають сприймати серйозно. З «Файненшел Таймз» у руках можна базікати будь-які нісенітниці, а вас усе одно вважатимуть не за легковажне дівчисько, а за високоосвічену інтелектуалку, та ще й із широкими інтересами.

На співбесіду, коли влаштовувалася у «Вдалі вкладення», я прийшла з примірниками «Файненшел Таймз» та «Інвесторського вісника» – і мені не поставили жоднісінького питання про фінанси. Пам’ятаю, що ми теревенили про відпустки, вілли та гризотню серед інших редакторів.

Отож я зупиняюся біля газетяра, купую «Файненшел Таймз» і вишукано затискаю його під рукою, милуючись власним відображенням у вітрині «Денні та Джордж».

Виглядаю непогано, як на мене. Я одягнена в чорну спідницю від «Френч Коннекшен», просту білу футболку з «Нікербокс» і короткий ангоровий кардиган, що його купила в «Маркс та Спенсер», але виглядає він, як ніби придбаний в «Аґнес Бі». І нові туфлі з квадратним передком із «Гоббс». І це ще не все! Хоча ніхто їх і не бачить, я знаю, що під цим одягом мене прикрашає мій розкішний новий комплект – трусики та бюстгальтер із вишитими жовтими трояндами. Це найкраще з усього, у що я вбрана сьогодні. І насправді я майже не проти б потрапити під машину, щоб їх побачили всі.

Це в мене звичка така – подумки підписувати весь одяг, який я ношу, неначе для сторінки журналу моди. Я роблю це вже багато років – відтоді, як читала журнал для дівчаток-підлітків «Джаст Севентін». Для кожного випуску журналісти зупиняли дівчинку серед вулиці, фотографували її та перелічували весь її одяг: «Футболка «Челсі Ґьорл», джинси «Топ Шоп», взуття: позичила в подруги». Я жадібно читала такі переліки – і досі, купивши щось у недостатньо крутій крамниці, я відрізаю лейбу. Тож якщо мене колись зупинять на вулиці, я зможу вдати, що не знаю, звідки це.

Та грець із ним. Отож стою я, розглядаю себе, думаю, що маю-таки нічогенький вигляд, майже бажаючи, щоб з’явився з фотоапаратом хтось із підліткового журналу – аж раптом в очі мені впадає дещо, на чому вони уважно зосереджуються – а серце в мене зупиняється. У вітрині «Денні та Джордж» майже непомітна темно-зелена табличка, на якій кремовими літерами написано: «РОЗПРОДАЖ».

Я витріщаюся на цю табличку – і серце моє шалено калатає в грудях. Це неможливо. У «Денні та Джордж» не може бути розпродажу. Тут ніколи не буває розпродажів. Їхні хустки й шалики такі омріяні, що вони могли б продавати їх удвічі дорожче. Кожен, кого я знаю в цьому житті, жадав би отримати шарф із «Денні та Джордж». (Окрім моїх мами й тата, звісно ж. Мама переконана, що все, що неможливо купити в «Бентоллз оф Кінґстон», – суцільний непотріб.)

Я ковтаю, ступаю кілька кроків уперед і смикаю двері крихітної крамнички. Двері розчиняються, і гарненька білявка, що працює тут, підводить погляд. Не знаю, як її звати, але вона завжди подобалася мені. На відміну від тих чванькуватих корів з інших крамниць одягу, вона не проти, щоб я нескінченно стояла, витріщаючись на вбрання, якого не можу дозволити собі купити. Я зазвичай десь із півгодини умліваю над шаликами в «Денні та Джордж», а потім чимчикую до «Аксессорайз» і там купую щось, щоб трохи звеселитись. У мене накопичилася вже ціла шухляда замінників «Денні та Джордж».

– Доброго дня, – кажу я якомога спокійніше. – У вас… У вас розпродаж.

– Так, – усміхається білявка. – Дещо незвично для нас. Я оглядаю приміщення. Бачу цілі купи охайно поскладаних шаликів, а над ними – темно-зелені таблички «Знижка – 50%». Принтований оксамит, оздоблений бісером шовк, вишиваний кашемір – і все з невеличкою емблемою «Денні та Джордж». Вони оточили мене. Я не знаю, куди ступити. У мене от-от почнеться напад паніки.

– Здається, вам завжди подобався оцей, – каже привітна білявка, витягаючи зі стосика перед собою сяйливий сіро-блакитний шалик.

О Боже, так. Пам’ятаю його. Із шовковистого оксамиту, оздоблений світло-блакитним візерунком, по якому розкидані переливчасті намистинки. Розглядаючи його, я відчуваю, як маленькі невидимі ниточки безгучно притягують мене до нього. Я просто мушу доторкнутися до шалика. Надягти його. Я ніколи не бачила нічого прекраснішого. Дівчина дивиться на лейбу.

– Ціну знижено з 340 до 120 фунтів. – Вона підходить і накидає шалик мені на шию, і я розглядаю своє відображення в дзеркалі.

Жодних сумнівів. Мені потрібен цей шалик. Я просто мушу його купити. Із ним мої очі здаються більшими, зачіска – дорожчою, я взагалі стаю іншою людиною. Я зможу носити його з чим завгодно. І мене називатимуть Дівчиною в Шалику «Денні та Джордж».

– На вашому місці я хапала б його, – всміхається мені дівчина. – Залишився лише один такий.

Я мимохіть учіпляюся в тканину.

– Я беру, – видихаю я. – Беру.

Вона починає пакувати його в обгортковий папір, а я дістаю гаманець, відкриваю його й бездоганним, відпрацьованим рухом намагаюся дістати картку «Віза», – але мої пальці ковзають по шкірі. Я здивовано завмираю і починаю нишпорити всіма кишенями гаманця, розмірковуючи, чи я кудись запхала її з якоюсь квитанцією, чи вона втрапила під візитку… А потім мене розчавлює усвідомлення. Вона на моєму столі.

Як можна бути такою дурепою? Як можна кинути кредитку на столі? Про що я тільки думала?

Привітна білявка кладе загорнутий шалик у темно-зелену фірмову сумочку «Денні та Джордж». У мене шалено калатає серце. От що тепер зробити?

– Як ви хотіли б розрахуватися? – ввічливо запитує вона.

Обличчя в мене спалахує.

– Я щойно зрозуміла, що забула кредитну картку в офісі, – затинаюся я.

– Ой, – каже дівчина, і руки в неї завмирають.

– Зможете притримати його для мене? – Дівчина невпевнено дивиться.

– На скільки притримати?

– До завтра? – відчайдушно кажу я. О Господи. Вона корчить невдоволену пику. Невже вона не розуміє?

– Боюся, що ні, – каже вона. – Товари зі знижкою не можна відкладати для когось.

– Тоді до сьогоднішнього вечора, – швидко кажу я. – До котрої ви працюєте?

– До шостої.

До шостої! Я відчуваю, як мене сповнюють водночас полегшення й адреналін. Не здавайся, Ребекко! Я піду на прес-конференцію, вшиюся звідти, щойно зможу, і повернуся на таксі до офісу. Візьму свою «Візу», скажу Філіпові, що забула записник, примчу сюди і куплю шалика.

– А до закриття зможете притримати? – запитую я благально. – Будь ласка. Ну будь ла-а-а-асочка.

Нарешті дівчина поступається.

– Гаразд. Покладу його за прилавок.

– Дякую, – видихаю я. Спішно виходжу з магазину і прямую далі до «Брендон Коммюнікейшенз». «Нехай ця прес-конференція буде короткою, – молюся я. Нехай запитань буде не надто багато. Боже, прошу тебе, благаю, допоможи мені купити цей шалик».

Діставшись до «Брендон Коммюнікейшенз», я відчуваю, що потроху заспокоююсь. Зрештою, у мене є ще цілісіньких три години. І мій шалик надійно сховано за прилавком. Ніхто в мене його не відбере.

У фойє «Брендон Коммюнікейшенз» висить табличка: «Пресконференція «Екзотичні можливості від “Форленд” проходить у залі Артеміди», і чоловік у формі вказує всім шлях коридором. Отож захід досить-таки значний. Звісно, не на рівні «телекамери, CNN та журналісти з усього світу ледве дочекалися». Але все ж на рівні «досить-таки багато людей сюди забрело». Вельми важлива подія для нашого тісного й нудного світу.

Заходжу – і мене оточує гомін люду, що тиняється залом, та офіціантів, що ширяють туди-сюди з канапе. Журналісти хиляють шампанське, ніби ніколи раніше його не бачили; дівчата-піарниці, зверхньо зиркаючи, попивають воду. Офіціант пропонує мені келих шампанського, і я беру два. Один вип’ю зараз, а другий поставлю під стілець, щоб рятуватися від нудьги.

У дальньому кутку бачу Еллі Грейнджер зі «Щотижневика інвестора». Її затисли в той куток два серйозні чоловіки в костюмах, яким вона киває без жодного виразу в очах. Еллі дуже крута. Вона лише півроку пропрацювала у своєму щотижневику, а вже встигла розіслати резюме на сорок три інші посади. Узагалі-то її справжня мрія – стати редактором рубрики про красу в якомусь журналі. А моє прагнення – бути схожою на Фіону Філліпс, ведучу програми «Доброго ранку, Британіє!» Іноді, надудлившись, як два хлющі, ми обіцяємо одна одній, що якщо за три місяці не просунемося хоча б трохи в бік своєї мрії, то вдвох кинемо роботу. Але насправді уявити, що я залишуся без грошей – бодай на один місяць, – ще страшніше, ніж до скону писати про пенсійні заощадження.

– Ребекко, радий, що ви змогли прийти.

Я підводжу очі – і ледве не захлинаюся шампанським. Це Люк Брендон, найголовніший голова «Брендон Коммюнікейшенз», і він дивиться просто на мене так, ніби чудово розуміє, про що саме я думаю.

Я бачилася з ним лише кілька разів і завжди якось ніяковію поруч із ним. По-перше, про нього йде страшенна слава. Усі, навіть Філіп, мій бос, невпинно торочать про те, який він геній. Він заснував «Брендон Коммюнікейшенз» на пустому місці, а тепер це найбільша фінансова піар-компанія в Лондоні. Кілька місяців тому одна газета згадувала його в переліку найрозумніших підприємців свого покоління. Подейкують, що IQ в нього феноменально високий, а пам’ять фотографічна (ніколи не любила людей із фотографічною пам’яттю).

Але це ще не все. Він завжди здається набурмосеним, коли говорить зі мною. Начебто розуміє, яка я цілковита дурисвітка. Так, я майже впевнена, що він бачить мене наскрізь. Цілком може виявитися, що відомий Люк Брендон не лише видатний геній, а ще й уміє читати думки. Він знає, що, коли я розумно киваю, розглядаючи якийсь нудний графік, я насправді думаю про розкішний чорний топ, який бачила в «Джозеф», і вирішую, чи зможу я дозволити собі ще й брюки.

– Ви знайомі з Алісією? – запитує Люк, показуючи на вишукану білявку поруч із собою.

З Алісією я, звісно, не знайома. Утім це мені й не потрібно. Вони всі однакові, «Брендонські дівчата», як самі себе ж і називають. Вони гарно одягнені, гарно говорять, одружені з банкірами і не мають жодного почуття гумору.

– Ребекко, – байдуже каже Алісія, потискаючи мені руку. – Із «Вдалих вкладень», правильно?

– Саме так, – відповідаю я так само байдуже.

– Дуже мило з вашого боку, що ви прийшли сьогодні, – каже Алісія. – Я розумію, що ви, журналісти, – страшенно зайняті люди.

– Та будь ласка, – відповідаю я. – Ми намагаємося відвідувати якомога більше прес-конференцій. Щоб бути в курсі всього, що відбувається в нашій галузі.

Мені подобається така моя відповідь. Я майже сама в неї вірю. Алісія серйозно киває, ніби те, що я кажу, має для неї величезне значення.

– А скажіть-но, Ребекко, що ви думаєте про сьогоднішні новини? – Вона киває на «Файненшел Таймз» у мене під пахвою. – Досить несподівано, чи як ви гадаєте?

О Боже. Про що вона говорить?

– Це, звичайно, дуже цікаво, – відповідаю я, не припиняючи посміхатись, і намагаюся виграти час. Я озираю приміщення в пошуках підказки – але її ніде немає. Що ж сталося? Відсоткові ставки зросли, чи ще щось?

– Мушу визнати, я вважаю, що це погана новина для нашого сектора, – зосереджено провадить далі Алісія. – Але, звичайно, у вас мають бути свої власні погляди.

Вона дивиться на мене, чекаючи на відповідь. Я відчуваю, що в мене спалахують щоки. Ну і як мені виплутуватися? Я обіцяю собі: «Відтепер щодня читатиму газети!» Більше мене не заженуть на слизьке!

– Я цілком із вами згодна, – зрештою вимовляю я. – Це, як на мене, не надто добрі новини. – Відчуваю, який здавлений у мене голос. Швидко сьорбаю шампанського. Хоч би зараз землетрус почався абощо!

– А ви цього очікували? – допитується Алісія. – Я знаю, що ви, журналісти, завжди на крок попереду всіх!

– Я… Ну взагалі-то я припускала, що таке може статися, – я впевнена, що говорю досить переконливо.

– А тепер ще й ті чутки, ніби «Скоттіш Прайм» і «Флаґстафф Лайф» наміряються втнути те саме! – вона зосереджено дивиться на мене. – Ви як думаєте, на них і справді чекає саме це?

– Про це… важко щось сказати, – відповідаю я і ковтаю шампанського. Які ще чутки? Господи, чому б їй просто не дати мені спокій?

А потім я припускаюся помилки – зиркаю на Люка Брендона. Він розглядає мене з дивним виразом на обличчі. Хай йому трясця! Він чудово розуміє, що я уявлення не маю, про що говорю, правда ж?

– Алісіє, – кидає він. – Там Меґґі Стівенс з’явилася. Ти можеш…

– Звичайно, – відповідає вона і, виконуючи команду, мов добре видресируваний пес, прямує до дверей.

– І ще, Алісіє, – додає Люк, і вона швидко озирається. – Я хочу достеменно з’ясувати, хто впоров ту дурницю із цифрами.

– Так, – долинає від Алісії, і вона квапиться геть.

Господи, як я його боюся. І тепер ми залишилися наодинці. Треба мені, мабуть, ушиватися звідси.

– Ну, – весело кажу я. – Час мені вже йти, щоб…

Але Люк Брендон нахиляється до мене.

– «СБГ» сьогодні вранці оголосили, що придбали «Рутланд Банк», – тихо говорить він.

І, звичайно, тепер, коли він це сказав, я пригадую, що щось таке вже чула в новинах сьогодні вранці.

– Знаю, – трохи зневажливо кидаю я. – Читала про це у «Файненшел Таймз». – І перш ніж він устигає щось додати, я йду, щоб поговорити з Еллі.

Прес-конференція от-от розпочнеться, тож ми з Еллі прямуємо на задній ряд і там сідаємо поруч. Я відкриваю блокнот, угорі сторінки пишу «Брендон Коммюнікейшенз» і починаю на берегах вимальовувати в’юнкий квітчастий візерунок. А поряд зі мною Еллі на телефоні набирає «Мобільний гороскоп».

Я ковтаю шампанського, відхиляюся на спинку стільця, наміряючись добряче розслабитися. Немає жодного сенсу щось слухати на прес-конференціях. Уся інформація завжди є в роздруківках, і згодом можна буде з’ясувати, про що тут говорили. Тож я розмірковую, чи помітить хтось, якщо я зараз почну фарбувати нігті, як раптом біля мене з’являється та лярва Алісія.

– Ребекко?

– Так? – лінькувато озиваюся я.

– Вас до телефону. Ваш редактор.

– Філіп? – недоладно перепитую я. Ніби в мене цілий загін тих редакторів, на вибір.

– Так, – вона дивиться на мене, як на недоумкувату, і показує телефон на столі біля дальньої стіни. Еллі запитально дивиться на мене, і я знизую плечима. Досі Філіп ніколи не дзвонив мені на прес-конференції.

У мені наростає хвилювання, і я, відчуваючи власну важливість, прямую до телефону. Можливо, в офісі сталося щось надзвичайне. Або він натрапив на якусь неймовірну сенсацію і хоче, щоб я полетіла в Нью-Йорк з’ясувати, що й до чого.

– Алло, Філіпе? – кажу я в трубку й одразу ж шкодую, що не вимовила натомість щось різке й багатозначне, наприклад коротке «Так».

– Ребекко, послухай, вибач, що цим тебе дістаю, – говорить Філіп, – але в мене починається мігрень. Я збираюся додому.

– О, – спантеличено говорю я.

– І хотів спитати, чи зможеш ти виконати моє маленьке доручення.

Доручення? Та за кого він мене має? Якщо він шукає, хто купив би йому парацетамолу, то йому слід завести секретарку.

– Не впевнена, – кажу я не надто люб’язно. – Я тут трохи зайнята.

– Коли звільнишся. Комітет соціального забезпечення о п’ятій годині оприлюднить свій звіт. Зможеш забрати його? Можеш із конференції поїхати просто до Вестмінстера.

Що? Я з жахом дивлюся на телефон. Ні, я не зможу піти ні по який довбаний звіт. Мені треба забрати свою кредитку! Я маю купити собі шалик.

– А Клер не може піти? – питаю я. – Я хотіла повернутися до офісу й закінчити свій матеріал про… – Про що там я маю писати цього місяця? – Про іпотеки.

– Клер на брифінгу в Сіті. А Вестмінстер саме на шляху до твого престижного Фулгема, правда ж?

Філіп просто не може не жартувати про те, що я живу у Фулгемі. Просто тому, що він живе в Гарпендені.

– Можеш просто вийти з метро, – провадить він далі, – забрати звіт і зайти назад.

О Боже. Я не можу вигадати, як відкараскатися від нього. Заплющую очі та швидко міркую. Годину пробути тут. Помчати назад до офісу, схопити свою «Візу», повернутися до «Денні та Джордж», купити шалик, примчати до Вестмінстера, забрати звіт. Я просто мушу все це провернути.

– Гаразд, – кажу я. – Можете на мене покластися.

Я повертаюся на місце саме в ту мить, як світло згасає, а на екрані перед нами з’являються слова «ДАЛЕКОСХІДНІ МОЖЛИВОСТІ». Змінюють один одного яскраві краєвиди Гонконгу, Таїланду та інших екзотичних місць, – зазвичай, побачивши таке, я поринаю в мрії про відпочинок. Але сьогодні не можу розслабитися, не можу навіть посміятися з тієї новенької зі «Щотижневого портфоліо», що шалено намагається занотувати все і, мабуть, ще й поставить зо п’ять питань, бо впевнена, що так треба. Я ж надто стривожена через мій шалик. Що, коли я не повернуся вчасно? Що, коли хтось запропонує за нього більше? Сама думка про це мене жахає. Адже за шалик «Денні та Джордж» варто торгуватися, правда?

А потім, саме в ту мить, як фото з Таїланду зникають і з’являються нудні графіки, я відчуваю радісне піднесення. Ну звісно ж! Я заплачу за шалик готівкою. Хіба можна заперечити проти готівки? Я можу зняти сотню з картки, тож залишається десь дістати ще двадцятку – і шалик мій!

Я вириваю аркуш із блокнота, пишу на ньому «Позичиш двадцятку?» – і простягаю його Еллі, яка й досі крадькома дослухається до свого мобільника. Цікаво, що вона там так вислуховує. Не може ж це й досі бути той її гороскоп? Вона опускає погляд, хитає головою і пише: «Ні. Придуркуватий банкомат забрав мою картку. Живу поки що лише талонами на обід».

Трясця. Я замислююся, тоді пишу: «А з кредитки? Я віддам, чесно. І що ти слухаєш?»

Я підсовую аркуш до неї, і раптом спалахує світло. Презентація скінчилася, а я не почула з неї жодного слова. Люди навколо соваються на місцях, і дівчина-піарниця починає роздавати глянсові брошурки. Еллі кидає слухавку і всміхається до мене.

– Любовні передбачення, – пояснює вона, набираючи новий номер. – Завжди справджуються.

– Скоріше вже лайнові передбачення, – осудливо хитаю я головою. – Повірити не можу, що тебе так приколює вся ця маячня. І ти ще вважаєш себе фінансовим журналістом?

– Ні, – каже Еллі. – А ти себе? – І ми вдвох гигикаємо, доки на нас розлючено не блискає очима якась стара мегера з представників поважних загальнодержавних видань.

Лунає пронизливий голос:

– Леді та джентльмени. – І я підводжу погляд. Це Алісія стоїть перед усією аудиторією. Мушу визнати, що в неї просто прекрасні ноги. – Як бачите, план вкладень «Екзотичні можливості від “Форленд”» пропонує кардинально новий погляд на інвестування. – Вона озирає приміщення, зустрічається поглядом зі мною і холодно посміхається.

– Екзотичні можливості, – шепочу я насмішкувато до Еллі, показуючи брошуру. – Радше екзотичні ціни. Ти бачила, який у них розмір вкладень?

(Я завжди передусім дивлюся на вкладення. Так само як у крамницях одразу ж знаходжу бірку з ціною.)

Еллі, погоджуючись, закочує очі. Вона й досі дослухається до свого телефону.

– «Форленд Інвестментс» підвищує цінність, – провадить далі Алісія своїм чванькуватим голосом. – «Форленд Інвестментс» пропонує більше.

– Вони більше отримують, а ви більше втрачаєте, – не замислюючись, промовляю я вголос, і по всьому залі лунає сміх.

Господи, який сором. І тепер іще й Люк Брендон витріщився на мене. Я швидко опускаю погляд і вдаю, що роблю нотатки.

Хоча, чесно кажучи, я уявлення не маю, навіщо взагалі прикидатися, що я щось занотовую. Можна подумати, ми хоч колись пишемо в журналі щось, крім дифірамбів, отриманих у прес-релізах. Компанія «Форленд Інвестментс» щомісяця замовляє нам приголомшливу рекламу на цілий розворот, а минулого року вони повезли Філіпа в незабутню подорож до Таїланду для проведення якихось там досліджень (ха-ха-ха), тож нам не дозволено писати нічого, крім того, які вони розчудесні.

Коли Алісія продовжує свою промову, я нахиляюся до Еллі.

– Послухай, – шепочу я. – А не можна мені взяти твою кредитку?

– Звідти все вичерпано, – вибачливо шепоче Еллі. – Я досягла ліміту. Чого б мені ще жити з тих талонів?

– Але мені потрібні гроші! – шепочу я. – Я просто у відчаї! Мені потрібна ця двадцятка!

Я говорю голосніше, ніж хотілося б, і Алісія затинається.

– Либонь, вам варто було інвестувати у «Форленд Інвестментс», Ребекко, – каже Алісія, і приміщенням знов лунають смішки. Кілька глядачів обертаються до мене, і я прямо дивлюся на них. Господи, вони ж мої товариші-журналісти. Вони мають бути на моєму боці. Солідарність Спілки журналістів і все таке.

Узагалі-то я так і не зібралася приєднатися до тієї Спілки. Але все ж таки.

– Для чого вам та двадцятка? – запитує Люк Брендон зі сцени.

– Я… для моєї тітки, – нахабно говорю я. – Вона в лікарні, і я хотіла купити для неї подарунок.

У залі западає тиша. А потім я просто не вірю своїм очам – Люк Брендон засовує руку в кишеню, дістає звідти папірець – 20 фунтів – і простягає якомусь хлопцеві в першому ряду журналістів. Він вагається, але потім передає банкноту назад, комусь за його спиною. А потім і далі, двадцять фунтів летять до мене із рук у руки, мов фанат у натовпі під час рок-концерту. Коли я нарешті отримую їх, у кімнаті лунають оплески, а я відчуваю, як спалахують мої щоки.

– Дякую, – кажу я, ніяковіючи. – Я, звичайно, поверну вам їх.

– Переказуйте найкращі побажання вашій тітці, – відповідає Люк Брендон.

– Дякую, – повторюю я. Потім зиркаю на Алісію і відчуваю, як спалахує в мені задоволення. Вона здається просто розчавленою.

Наприкінці серії питань глядачі починають непомітно вислизати, поспішаючи до своїх офісів. Зазвичай я теж іду саме в цю мить – купити капучино й трохи поблукати крамничками. Але сьогодні вчиню інакше. Сьогодні я вирішую досидіти до останнього, найнуднішого питання про оподаткування. А потім підійду до сцени й особисто подякую Люкові Брендону за такий милосердний, хоч і трохи принизливий, учинок. А потім піду по свій шалик. Ура-а-а-а!

Але, на мій подив, уже після кількох питань Люк Брендон устає, шепоче щось до Алісії та прямує до дверей.

– Спасибі, – бурмочу я, коли він проходить повз мій стілець, але я не впевнена, що він узагалі мене почув.

Утім, кого це хвилює? Я здобула двадцять фунтів – ось що головне.

На шляху з Вестмінстера вагон метро спиняється в тунелі – здається, без жодних причин. Так проходить п’ять хвилин, а потім і десять. Просто повірити несила, як мені не щастить. Зазвичай я, звісно, просто мрію, щоб метро зламалося – адже тоді в мене з’явиться виправдання, щоб довше не повертатися до офісу. Але сьогодні я поводжуся, мов психований і хворий на виразку бізнесмен. Я напружено барабаню пальцями, зітхаю і стривожено визираю в темряву за вікном.

Частково я думаю про те, що в мене ще повнісінько часу, щоб дістатися до «Денні та Джордж» до закриття. Частково – про те, що, навіть якщо мені це не вдасться, навряд чи та білявка продасть мій шалик комусь іншому. Проте така ймовірність є. Тож доки я не триматиму той шалик у власних руках, не зможу заспокоїтися.

Коли поїзд нарешті рушає, я, глибоко зітхаючи, відкидаюся на сидінні й дивлюся на принишклого блідого чоловіка ліворуч.

– Дякувати Богу! – видихаю я. – Я була на межі розпачу.

– Це може довести до відчаю, – погоджується він тихо.

– Вони просто не думають, правда ж? – розпалююся я. – Адже… в когось із нас можуть бути страшенно важливі, невідкладні справи. Я в страшному цейтноті!

– Я й сам трохи поспішаю, – відповідає чоловік.

– Не знаю, що б я робила, якби цей поїзд не поїхав нарешті, – я хитаю головою. – Почуваєшся так… безсило!

– Чудово розумію, про що ви, – пристрасно промовляє чоловік. – Їм не зрозуміти, що дехто з нас … – Він киває на мене. – Ми не просто так тут катаємося. І встигнути чи ні – це справді важливо.

– Саме так! – погоджуюсь я. – А ви куди поспішаєте?

– У моєї дружини почалися пологи, – говорить він. – Наше четверте дитя.

– О, – ледь вимовляю я, вражена цим. – Що ж… Боже мій! Вітаю. Сподіваюся, що ви…

– Минулого разу вона встигла за півтори години, – каже чоловік, потираючи спітніле чоло. – А я вже сорок хвилин простирчав у цьому метро. Ну що ж, принаймні тепер ми нарешті їдемо.

Він злегка стенає плечима й усміхається до мене.

– А у вас що? Які термінові справи?

О Боже.

– Я… гм… я їду до…

Я безпорадно затинаюся й відкашлююсь, відчуваючи, як спалахує моє обличчя. Я не можу сказати цьому чоловікові, що моя невідкладна справа полягає в тому, щоб купити шалик «Денні та Джордж».

А надто – що це лише шалик. Навіть не костюм, чи пальто, чи щось таке, гідне уваги.

– Це не так уже й важливо, – чую я власне бурмотіння.

– Та ну, не може бути, – люб’язно відповідає він.

Ох, я почуваюся просто жахливо. Підводжу погляд – і, дякувати Богу, виявляється, що вже моя зупинка.

– Хай вам щастить, – кажу я, спішно встаючи. – Щиро бажаю встигнути.

Крокуючи тротуаром, я почуваюся трохи присоромленою. Може, мені варто було б дістати свої сто двадцять фунтів і віддати тому чоловікові, – хай би витратив їх на дитину, – замість того щоб купувати якийсь дурнуватий шалик. Тобто, якщо замислитися, що важливіше? Одяг чи диво нового життя?

Обмірковуючи це питання, я почуваюся страшенно глибокодумною, майже як справжній філософ. І я так заглиблююся в роздуми, що ледве не проходжу повз свій поворот. Але повертаюся до реальності саме вчасно, звертаю за ріг – і мене пронизує жах. Назустріч мені крокує дівчина з фірмовою сумочкою «Денні та Джордж» у руках. І раптом я забуваю про все на світі.

Боже мій!

Що, як вона купила мій шалик?!

Що, як вона просила саме його, і продавчиня погодилася його продати, вирішивши, що я не повернуся?!

Моє серце перелякано калатає, і я швидкими кроками поспішаю до магазину. Коли нарешті дістаюся до дверей і відчиняю їх, я вже ледь дихаю від жаху. Що, як його немає? Що тоді робити?

Але коли я заходжу, білявка всміхається.

– Вітаю! – каже вона. – Він чекає на вас.

– О, дякую, – видихаю я полегшено й ослабло спираюся на прилавок.

Я насправді почуваюся так, ніби пробігла смугу перешкод, щоб дістатися сюди. Чесне слово, шопінг можна внести до переліку кардіотренувань. У мене ніколи так не калатає серце, як тоді, коли я бачу табличку «знижка ‒ 50%».

Я відраховую десятки й двадцятки і з нетерпінням чекаю, доки вона схиляється під прилавок і витягає зелену коробку. Вона опускає її в щільну глянсову сумочку з темно-зеленими мотузяними ручками і простягає мені. Це таке чудесне відчуття, що я аж примружую очі.

Ця мить. Ця мить, коли твої пальці обхоплюють ручки лискучої, трохи неоковирної сумочки – і всі розкішні нові речі всередині тієї сумочки стають твоїми. На що це схоже? Це ніби голодувати кілька днів, а потім напхати повний рот теплого, щедро змащеного маслом тоста. Це наче прокинутись і усвідомити, що сьогодні вихідний. Це ніби миті найвищого задоволення від сексу. У такі моменти забуваєш про все інше. Це чиста, егоїстична насолода.

Я повільно виходжу з магазину, усе ще вкрита цим серпанком блаженства. У мене є шалик «Денні та Джордж». У мене є шалик «Денні та Джордж»! У мене…

– Ребекко. – У мої думки вривається чоловічий голос. Я озираюся – і всі мої нутрощі перевертаються від жаху. Це Люк Брендон.

Люк Брендон стоїть серед вулиці, просто переді мною, і розглядає мою сумочку. Я відчуваю, як мене сповнює збентеження. Як він узагалі опинився тут, на тротуарі? Хіба людей такого штибу не возять скрізь особисті шофери? І хіба на нього не чекає якась життєво важлива зустріч чи ще щось термінове?

– То як, купили? Усе гаразд? – питає він, трохи набурмосившись.

– Що?

– Подарунок для тітки.

– О, так, – кажу я і нервово ковтаю. – Так, я… Я купила.

– Це він? – Люк киває на сумку, і я відчуваю, як у мене спалахують щоки.

– Так, – вичавлюю із себе врешті-решт. – Я вирішила, що шалик їй сподобається.

– Дуже щедро з вашого боку. «Денні та Джордж». – Він зводить брови. – Ваша тітка, либонь, дуже стильна леді.

– Так, стильна, – вимовляю я і відкашлююся. – Просто страшенно творча та оригінальна.

– Я навіть не сумніваюся, – відповідає Люк і на мить замовкає. – Як її звати?

О Боже. Треба було бігти звідси, щойно я побачила його, доки ще мала змогу. А тепер я навіть ворухнутися не можу. І не можу згадати жодного жіночого імені.

– Ем… Ермінтруд, – чую я свій власний голос.

– Тітка Ермінтруд, – задумливо повторює Люк. – Що ж, перекажіть їй мої найкращі побажання.

Він киває мені й іде геть, а я дивлюся йому вслід, намагаючись утямити: здогадався він чи ні.