Читать книгу Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше - Стефан Цвейг - Страница 13

Madame де Сталь[59] записує у свій щоденник: «Frankfurt est une tres jolie ville; on у dine parfaitement bien, tout le monde parle le franqais et s’appelle Gontard»[60].

В одну з цих родин сімейства Гонтар поет після катастрофи був запрошений домашнім учителем до восьмирічного хлопчика: тут, як і у Вальтерсгаузені, спочатку всі здаються його мрійливому, легко займистому погляду «дуже хорошими і відносно рідкісними людьми»; він відчуває себе прекрасно, хоча значна частка його колишнього запалу вже зруйнована. «Я і так схожий на засохлу квітку, – елегійно пише він Нейферу, – яка якось разом із вазоном впала на вулицю; вщент розбився вазон, гілки зламані, коріння поранені, і тепер, з трудом посаджена у свіжу землю, ретельним доглядом вона ледь врятована від повного занепаду». І сам він знає про свою «крихкість», – найглибше ядро його особистості може дихати тільки в ідеальній, у поетичній атмосфері, в уявній Елладі. Ніяка певна дійсність, жоден певний будинок, ні Вальтерсгаузен, ні Франкфурт, ні Гауптвіль не були до нього особливо суворі, але це була дійсність, а всяка дійсність була для нього трагічна. «The world is too brutal for me»[61], – каже якось його брат Кітс. Ці ніжні душі могли витримувати лише поетичне існування.

І ось його поетичне почуття непереборно прагне в цьому колі до одного-єдиного образу, який він, незважаючи на близькість, відчував у своїх ідеальних мріях як вісницю «іншого світу»: це була мати його вихованця, Сусанна Гонтар, його Діотіма. Справді, у цьому німецькому образі, збереженому для нас у мармуровому бюсті, сяє грецька чистота ліній, і такою бачить її Гельдерлін з першої миті. «Гречанка, чи не так?» – захоплено шепоче він Нейферу, який відвідав його в її будинку: вона вийшла, марить він, з його власного неземного світу і, як і він, перебуває, чужа, серед черствих людей у гіркій тузі за батьківщиною:

Вісницею, сестрою, яка заблукала душею з іншого, з його світу – такою видається Гельдерліну, святому мрійнику, дружина його господаря; але до глибокого почуття спорідненості не домішується помисел про чуттєве володіння. (Будь-яке почуття у Гельдерліна нестримно несеться до вищого, у духовну сферу.) Вперше в житті він зустрічається з утіленням ідеалу, колись очікуваного або баченого в інших світах. І в дивній аналогії віршів Ґете до Шарлотти фон Штейн —

він вітає Діотіму як бажану сестру, віщуючи в магічному передчутті:

Тут його захоплений безмір вперше зустрічає в роздробленому, порочному світі гармонійне створіння, «все і одне»: «миловидність і велич, і спокій, і життя, і дух, і душа, і тіло складають милостиву єдність у цю душу», і вперше в одному з листів Гельдерліна, як звук органа, з безмежною душевною силою гримить слово «щастя»: «Я все ще так само щасливий, як у першу мить. Це вічна, радісна, святая дружба з особою, яка воїстину заблукала в цьому позбавленому духу і порядку столітті. Тепер моє естетичне почуття огороджене від помилок. Воно постійно направляється цією голівкою мадонни. Мій розум вчиться у неї, моя надірвана душа пом’якшується, прояснюється в її умиротвореному спокої».

Ось у чому надзвичайна могутність цієї жінки над Гельдерліном: заспокоєння. Такій екстатичній натурі, як Гельдерлін, жінка потрібна не для того, щоб вчитися пристрасті: щастя для вічно палаючого духу – у знаходженні ідеалу, у безтурботності і хоча б короткому заспокоєнні. І цю милість дарує йому Діотіма: умиротворення. Їй вдалося те, що не вдавалося ні Шиллеру, ні матері, жодній іншій людині: гармонією вона приборкує «таємничий дух неспокою». Відчувається її турботлива рука, її материнська ніжність у рядках «Гіперіона», вгадуються її старання залучити до життя цього розгубленого, існуючого в постійних бурях юнака: «…порадою та умовлянням намагаючись зробити з мене спокійну і радісну людину, дорікаючи мені безладною зачіскою, поношеним костюмом і обгризеними нігтями». Ніжно охороняє вона, ніби нетерпляче дитя, того, хто повинен охороняти її дітей, і в цьому навколишньому і пронизливому його спокої блаженство Гельдерліна.