Читать книгу Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше - Стефан Цвейг - Страница 8

Школа була для Гельдерліна в’язницею: повний тривоги, у млості таємних сподівань, вступає він у вічно чужий для нього світ. Все, що можна було взяти від зовнішнього знання, отримав він у Тюбингенському інституті: він досконало володіє древніми мовами – єврейською, грецькою, латинською; з Гегелем і Шеллінгом, товаришами по школі, він старанно опановував філософію; печаткою і підписом засвідчені його успіхи в теології: «Studia theologica magno cum successo tractavit. Orationem sacram recte elaboratam decenter recitavit»[33].

Отож, він вміє промовляти гарні протестантські проповіді, і вікаріат із належним одягом і беретом йому забезпечений. Бажання матері виконане: йому відкрита дорога до світської або духовної кар’єри, до амвону або до кафедри.

Але вже з першої хвилини не лежить у нього серце до служби, ні до духовної, ні до світської: він хоче лише служіння, він знає про своє призначення для проповіді вищого порядку. Уже в класі «literarum elegantiarum assiduus cultor»[34], як свідчить химерно красномовний диплом, він писав вірші, спершу елегійно-наслідувальні, потім – полум’яно прямуючи за натхненним польотом Клопштока і нарешті створюючи твори в бурхливих ритмах шиллеровських «гімнів до ідеалів людства»; починає, у перших невпевнених начерках, роман «Гіперіон». І тільки тут, у цій піднесеній, неземній сфері відчуває його ясновидний дух рідну стихію: з першої хвилини рішуче спрямовує мрійник кормило свого життя до безмежності, до недосяжного берега, об який йому судилося розбитися. Ніщо не може його збентежити: з саморуйнівною вірністю він дотримується цього таємничого кличу.

Від початку Гельдерлін відкидає будь-якій компроміс професії, будь-яку зустріч з вульгарністю практичної діяльності, він відмовляється «згасати в негідному», відмовляється перекинути хоча б найвужчий міст між прозою суспільного становища, між цивільною службою і піднесеністю внутрішнього покликання – поетичного служіння:

гордо заявляє він. Він хоче залишитися чистим у своїй волі і замкнутим у своєму єстві. Він не хоче «руйнівної» дійсності, він шукає вічно чистий світ, шукає разом із Шеллі

де не потрібні компроміси, непотрібне злиття з ницим, де чистий дух може утвердитися в чистій, піднесеній стихії. У цій фантастичній непохитності, у цій чудовій непримиренності до реального існування проявляється більше, ніж у кожному окремому вірші, величний героїзм Гельдерліна: він із самого початку знає, що, ставлячи таку мету, він має відмовитись від життєвих благ, від суспільного становища, від бодай якоїсь забезпеченості; він знає, що легко «бути щасливим з дрібним серцем»; він знає, що він приречений залишитися «недосвідченим у радощах». Але він і мислить своє життя не як чесне животіння, а як долю поета: з нерухомим поглядом, спрямованим у височінь, з непохитним духом у скорботному тілі, в убогому лахміті, стає він до незримого вівтаря, одночасно і жертва, і жрець.

У цій внутрішній замкнутості, у таємниці самозбереження чистоти, у прагненні цілісною душею сприйняти цілісність життя – найсправжніша, найдієвіша сила цього ніжного, лагідного юнака. Він знає, що поезія не може досягти безмежності однією відірваною і непостійною часткою серця і духу: той, хто хоче проголошувати божественну істину, повинен віддатися їй повністю, принести себе в жертву. Для Гельдерліна поезія – священнодійство: справжній, покликаний поет повинен віддати все, чим земля наділяє інших, – все – за надану йому милість близькості до божества; служитель стихій, він повинен жити серед них, у священній відчуженості від світу і просвітленій небезпеці. Безмежність можна зустрічати лише єдністю: всяке дроблення волі досягає лише нижчих цілей. З першої хвилини дух Гельдерліна осягає необхідність безумовності: ще до закінчення інституту він вирішив не бути пастором, ніколи не пов’язувати себе міцно з умовами земного існування і вічно залишатися лише «хранителем священного вогню». Він не знає шляху, але йому відома мета. І з дивовижною ясністю духу усвідомлюючи всі небезпеки своєї життєвої недосконалості, він знаходить милостиву втіху:

З цієї непохитної волі до цілісності життя, до самозбереження чистоти, виростає його власною волею народжена доля, його призначення. Трагізм і внутрішній розлад рано стають його призначенням тому, що не чужий йому грубий світ, світ його ненависті, стає його головним супротивником: з нестерпним болем у серці він повинен героїчно пронизати боротьбою своє ставлення до найулюбленіших, гаряче люблячих його людей. Справжні противники його героїчної волі в боротьбі за життя-поезію – ніжно його любляча, ніжно любима ним родина, мати і бабуся, найближчі йому люди, яких він найменше хотів би образити в їхніх почуттях і яких він усе ж змушений рано чи пізно гірко розчарувати: завжди героїзм людини зустрічає найнебезпечніших супротивників саме в колі ніжних і дбайливих, щиро доброзичливих людей, які прагнуть розрядити всяке напруження і дружнім подихом пригасити полум’я «священного вогню» до рівня домашнього вогнища. І зворушливо бачити, як – fortiter in re, suaviter in modo[36] – непохитний в єстві, але м’який у формах впливу – люблячий син протягом десяти років усіма можливими доводами втішає своїх близьких і, сповнений вдячності, вибачається, що не може виконати їхнє пристрасне бажання і стати пастором. Невимовний героїзм мовчання і співчуття в цій прихованій боротьбі: цнотливо, навіть боязко, він приховує те, що дійсно надихає його і загартовує волю – своє покликання поета.

Про свої вірші він завжди говорить як про «поетичні досліди», і обіцянки успіху, які він дає матері, звучать не надто самовпевнено: «Я сподіваюся, – пише він, – коли-небудь стати гідним вашої приязні». Ніколи він не хвалиться своїми успіхами: навпаки, він завжди згадує, що він тільки початківець: «Я глибоко переконаний, що справа, якій я служу, благородна, і що вона благотворна для людства, коли досягає справжнього вираження і розвитку». Але мати і бабуся зі свого далека за покірними словами бачать тільки факт: без становища у суспільстві й даху над головою, чужий світові, він кидається в гонитву за порожніми химерами. Самотні вдови день за днем проживають у своєму скромному будиночку в Нюртінгенні, рік-у-рік відкладають дрібні срібні монети, відмовляючи собі в їжі, в одязі і теплі, щоб дати можливість вчитися талановитому хлопчикові. Із задоволенням вони читають його шанобливі шкільні листи, радіють його успіхам і схваленню вчителів, вони сповнені гордості, коли з’являються у пресі його перші вірші. І вони мріють, що тепер, отримавши освіту, він скоро стане вікарієм, одружиться на миловидній білявці і вони щонеділі з гордістю будуть слухати, як він проповідує з амвона слово Боже в якомусь швабському містечку. Гельдерлін знає, що повинен зруйнувати цю мрію, але він не вириває її безжально з дорогих рук: м’яко, наполегливо він усуває будь-яке нагадування про таку можливість. Він знає, що, незважаючи на всю їхню любов, вони все ж підозрюють у ньому неробу, і він намагається пояснити їм своє покликання, пише їм, що «в своїй бездіяльності він не належить собі і не дозволяє собі лише приємне проведення часу за рахунок інших». У відповідь на їхні сумніви він завжди в найурочистіших виразах підкреслює серйозність і моральність своєї діяльності: «Повірте мені, – шанобливо пише він матері, – що я не легковажу вами, і що мене часто турбує прагнення зробити свій життєвий план відповідним до ваших побажань». Він намагається переконати рідних, що він «теперішньою своєю діяльністю так само служить людям, як служив би як пастор», проте глибоко в душі він знає, що ніколи йому не вдасться їх переконати. «Це не впертість, – стогне його серце, – це призначене моєю природою і моїм теперішнім становищем. Природа і доля – це єдині сили, яким ніколи не слід відмовляти в покорі». Та все ж самотні старі жінки не полишають його: зітхаючи, вони посилають блудному синові свої заощадження, перуть його білизну і в’яжуть йому шкарпетки; багато таємних сліз і сподівань уплетено в їхнє в’язання. Але минають роки, а їхнє дитя все в мандрах і перебивається випадковою роботою, віддаючись тим же химерам, і вони – їм теж властива м’яка наполегливість їхнього дитяти – знову стукають до нього з колишнім проханням. Вони не хочуть відвернути його від поетичних вправ, – несміливо зауважують вони, – але вважають, що він міг би з’єднати їх з посадою пастора: вони наче передбачають ідилічну резин’яцію[37] Меріке[38], який зумів розділити життя між поезією і світом. Але тут вони торкаються творчої таємниці Гельдерліна, його віри в нероздільність жрецького служіння, і, як таємне знання, він розгортає свій прапор: «Багато, – пише він матері у відповідь на її умовляння, – людей сильніших, ніж я, пробували бути діловими людьми або чиновниками і водночас поетами. Але їм доводилося рано чи пізно жертвувати одним заради іншого, і, у всякому разі, це було недобре… бо, жертвуючи службою, вони вчиняли нечесно стосовно інших, жертвуючи мистецтвом, вони грішили проти свого природного, посланого їм Богом призначення, а це такий же гріх, і навіть більший, ніж гріх відносно плоті». Але ця таємнича велична переконаність у своєму призначенні не справджується анінайменшим успіхом: Гельдерлін досягає двадцятип’ятирічного, тридцятирічного віку, – і все ще жалюгідний магістр і дармоїд, як хлопчик, він повинен дякувати їм за надіслану «сорочечку», носові хустки і шкарпетки і вислуховувати рік за роком все сумніші закиди розчарованих у ньому близьких. З мукою вислуховує він їх і в розпачі стогне, звертаючись до матері: «Я б хотів, щоб ви нарешті відпочили від мене», – і все ж знову і знову він мусить стукати в єдині двері, відкриті для нього у ворожому світі, і знову він заклинає їх: «Майте ж терпіння зі мною». І нарешті він безсило опускається біля цього порога, як розбитий бурею човник на морське дно. Його боротьба за життя в ім’я ідеалу коштувала йому життя.

Героїзм Гельдерліна невимовно прекрасний тому, що він чужий гордості і вірі в перемогу: він знає лише своє призначення, чує таємний поклик, він вірить у покликання, а не в успіх. Нескінченно далекий від усякої самовпевненості, ніколи він не відчуває себе невразливим Зигфрідом[39], проти якого безсилі списи долі, ніколи він не бачить себе переможцем, тріумфатором. Саме почуття загибелі, що вічною тінню супроводжує його на життєвому шляху, придає його боротьбі героїчну міць. Не слід змішувати віру Гельдерліна в поезію як вищий сенс життя з вірою поета в свої власні сили: фанатизм, з яким він довіряється своєму призначенню, протистоїть скромності в оцінці свого обдарування. Йому докорінно чужа мужня, майже хвороблива самовпевненість Ніцше, який поставив собі за девіз формулу: Pauci mihi satis, unus mihi satis, nullus mihi satis[40] – швидкоплинне слово може збентежити його дух і змусити засумніватися у своєму таланті, холодність Шиллера засмучує його на довгі місяці. Як хлопчик, як школяр, він схиляється перед пересічними віршомазами, навіть перед Нейфером, – але за цією особистою скромністю, за цією крайньою м’якістю характеру криється непохитна як сталь воля до поезії, готовність до жертовного служіння.

«О мій милий, – пише він другові, – коли ж нарешті зрозуміють, що вища сила у своєму прояві – водночас і вища скромність, і що божественне, вирізняючи, завжди містить певну частку смирення і скорботи!» Його героїзм – це не героїзм воїна, не героїзм насильства, а героїзм мученика, радісна готовність прийняти страждання за незримі цінності, готовність йти на загибель за свою віру, за ідею.

«Воля твоя нехай здійсниться, доле!» – з цими словами благоговійно схиляється він, непохитний перед створеною ним долею. І я не знаю більш благородної форми героїзму на землі, ніж ця єдина, не закривавлена і ницою жагою могутності: вища мужність духу – це героїзм без насильства, не безглуздий заколот, а добровільне підпорядкування нездоланній і освяченій визнанням необхідності.