Читать книгу Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше - Стефан Цвейг - Страница 5

Нове дев’ятнадцяте століття не любить свою ранню юність. Народилось вогняне покоління: полум’яно і сміливо піднімається воно з розпушеного ґрунту Європи, одночасно з різних сторін, назустріч зорі нової свободи. Фанфари революції пробудили цих юнаків, блаженна весна духу, нова віра полум’янить їхні душі. Неможливе раптом стало близьким, вся міць і пишність світу стали здобиччю кожного сміливця, відтоді як двадцатитрирічний Каміль Демулен[7] одним відважним жестом зруйнував Бастилію, відтоді як по-юнацьки стрункий адвокат з Арраса – Робесп’єр[8] – ураганом декретів змусив тремтіти імператорів і королів, відтоді як скромний корсиканський капітан – Бонапарт – мечем розмежував Європу на власний розсуд і руками авантюриста захопив найкоштовнішу корону світу. Їхній час настав, час юних: подібний першій ніжній мураві після першого весняного дощу, раптово сходить цей героїчний посів світлого, натхненного юнацтва.

Одночасно у всіх країнах піднімається він із поглядом, зверненим до зірок, і прямує через поріг нового століття немов у власне царство. Вісімнадцяте сторіччя, здавалося їм, належало мудрецям і старцям, Вольтеру і Руссо, Лейбніцу[9] і Канту, Гайдну і Віланду[10], повільним і терплячим, великим і вченим: тепер черга за юністю і сміливістю, нетерпінням і пристрастю. Потужно здіймається бурхлива хвиля: з часів Ренесансу Європа не бачила чистішого духовного підйому, прекраснішого покоління.

Нове століття не любить свою сміливу молодість, воно боїться її повноти, сповненої недовірливого трепету перед екстатичною силою її надлишку. І залізною косою воно немилосердно косить свій весняний посів. Сотні тисяч сміливців забирають наполеонівські війни, аж п’ятнадцять років смертоносний млин перемелює найблагородніших, найсміливіших, найбільш життєрадісних представників усіх народів, і земля Франції, Німеччини, Італії, аж до снігових полів Росії і пустель Єгипту, скроплена і напоєна їхньою трепетною кров’ю. І наче не тільки це юнацтво, цей цвіт найактивнішого населення воно б хотіло вбити, але і сам дух юності: самовбивча лють накриває не лише солдатів, учасників війни, – а й мрійників і співаків, які юними переступили поріг століття, ефебів духу[11], блаженних співців; на найсвітліших представників юного покоління піднімає воно нищівний меч. Ніколи за такий короткий час не приносилася в жертву настільки велична гекатомба поетів і художників, як на зорі нового століття, яке Шиллер, ще не передчуваючи близькості своєї фатальної години, вітав гучним гімном. Ніколи не знімала доля більш суворих жнив чистих і рано відкритих образів. Ніколи вівтар богів не був такий рясно зрошений божественною кров’ю.

Різноманітна їхня смерть, але для всіх передчасна, всім судилася в час найвищого внутрішнього піднесення. Перший, Андре Шеньє[12], юний Аполлон, в якому для Франції воскрес еллінізм, в останній кареті терору здійснив свій останній шлях: ще один день, один-єдиний день, ніч з восьмого на дев’яте термідора[13], – і він був би врятований від кривавої плахи і повернутий своїм антично чистим звукам. Але фатум його не пощадив, і його, і інших: жорстокою волею, як Гідра, він знищив ціле покоління.

Після довгих століть Англії знову дано було ліричного генія, мрійливого, елегантного юнака, Джона Кітса[14], блаженного вісника всеєдності, – у двадцять шість років рок вириває останній подих з його дзвінких грудей. Над його труною схиляється його брат по духу, Шеллі[15], полум’яний мрійник, природою обраний доносити її прекрасні таємниці; вражений, він співає брату по духу похоронну пісню, найпрекраснішу з усіх, коли-небудь присвячених поетом поетові, елегію «Адонаїс»; але минає рік, – і безглузда буря викидає його труп до Тірренських берегів. Лорд Байрон, його друг, найулюбленіший спадкоємець Ґете, поспішає до місця його загибелі і, як Ахілл Патроклу, запалює вогнище біля південного моря[16]: у полум’ї підноситься прах Шеллі до неба Італії, а він, лорд Байрон, через два роки, у Месолонгіоні, згорає в лихоманці. Одне десятиліття – і благородний ліричний цвіт, пророслий в Англії, у Франції, знищений.

Але і для молодого покоління Німеччини не менш сувора ця жорстока рука: Новаліс[17], містично осягнувши найглибші таємниці природи, передчасно згасає як свічка, тане в темній келії. Кляйст, охоплений бурхливим відчаєм, прострілює собі череп; Раймунд[18] теж гине насильницькою смертю; Георга Бюхнера[19] в двадцять чотири роки забирає нервова гарячка. Вільгельм Гауфф, оповідач із виключно багатою уявою, нерозцвілий геній, сходить у могилу у двадцять п’ять років, і Шуберт, перетворена в мелодію душа всіх цих співців, завчасно видає останню пісню. Всіма язвами і отрутами хвороби, вбивством і самогубством винищується молоде покоління: благородно меланхолійний Леопарді[20] в’яне в похмурій недузі; Белліні[21], оспівувач «Норми», вмирає в магічному розквіті; Грибоєдов, світлий розум пробудженої Росії, заколотий у Тіфлісі якимось персом. Його похоронну колісницю – пророчий збіг! – зустрічає на Кавказі Олександр Пушкін, новий геній Росії, її духовна зоря. Але часу оплакувати передчасно загиблого друга йому залишається зовсім мало: за кілька років його вражає на дуелі смертельна куля. Ніхто з них не досягає сорокарічного віку, лише деякі доживають до тридцяти; так, в одну ніч зломлена дзюркотлива лірична весна, найяскравіша, яку знає Європа, розбите і розсіяне священне зібрання юнаків, котрі на всіх мовах співають гімн природі і блаженствам світу. Самотньо, як Мерлін у зачарованому лісі[22], поза часом, напівзабутий, напівлегендарний, сидить у Веймарі Ґете, мудрий старець, і лише з його старечих вуст зрідка ще зривається орфічна пісня[23]. Предок і спадкоємець нового покоління, яке він переживає зі здивованим поглядом, зберігає він у своїй бронзовій урні дзвінкий вогонь.

Тільки один-єдиний з священного сонму, найчистіший зі всіх, Гельдерлін, надовго залишається на обпаленій землі: воістину незвичайна його доля. Ще цвітуть його уста, ще бродить його старіюче тіло по німецькій землі, ще блукає його погляд по улюбленому ландшафту долини Неккара, ще підносить він побожний погляд до «батька ефіру», до вічного небосхилу, – але розум його згас, оповитий нескінченним сном. Як Тіресія[24], віщуна, не вбили, а засліпили ревниві боги того, хто їх підслухав. Як Іфігенію[25], священну жертву, ще не закололи його, а оповили хмарою і забрали в Понт духу, у кіммерійський морок почуттів. Завіса на його вустах і морок навколо його душі: ще десятки тьмяних років живе він із збентеженою свідомістю, «в небесне проданий рабство», втрачений для себе і для світу, і тільки ритм, тьмяна, звучна хвиля ллється в розпорошених, роздроблених звуках з його тремтячих уст. Навколо нього гинуть і вмирають люди, – він не знає про це. Шиллер і Ґете, Наполеон і Кант, боги його юності, давно пішли зі світу, гуркотливі залізниці зорали його Німеччину, яку він бачить тільки в сновидіннях, міста стискаються в кулак, країни стираються з лиця землі, – ніщо не зачіпає його потонуле у снах серце. Поступово сивіє волосся; боязка, примарна тінь колишньої краси, бродить він вулицями Тюбінгена, забава дітей, посміховисько студентів, які не знають, який великий дух прихований, змертвілий під трагічною маскою: всі живі давно вже забули про нього. Якось, десь у середині нового століття, Беттіна[26], почувши, що він (колись зустрінутий нею як божество) ще тягне своє «зміїне життя» в будинку скромного столяра, злякалася, немов побачила вихідця зі світу Аїда[27], – таким чужим епосі був його далекий образ, так відлунало його ім’я, так забута була його велич. І коли одного разу він ліг і тихо помер, ця непомітна смерть не викликала відгомону в німецькому світі, як безшумне падіння осіннього листка. Ремісники опускають його в поношеному одязі в могилу, тисячі списаних ним аркушів губляться або недбало зберігаються і десятки років припадають пилом у бібліотеках. Непрочитаною, несприйнятою залишається для цілого покоління героїчна звістка останнього, найчистішого вісника священного сонму.

Як грецька статуя в надрах землі, на роки, на десятиліття ховається духовне обличчя Гельдерліна в тумані забуття. Але коли, нарешті, любовною рукою витягнутий з мороку торс, нове покоління трепетно відчуває нев’янучу чистоту цього юнацького образу, немов виліпленого з мармуру. У дивовижній пропорційності постає образ останнього ефеба німецького еллінізму, і знову, як колись, натхнення розквітає на його співучих устах. Всі весни, їм провіщенні, увічнені в його образі. І з сяючим, просвітленим чолом приходить він у нашу епоху з темряви, немов із таємничої вітчизни.