Читать книгу Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше - Стефан Цвейг - Страница 9

Ніхто з німецьких поетів не вірив так гаряче в поезію і її божественне начало, як Гельдерлін, ніхто не захищав із таким фанатизмом її безумовність, її непоєднуване з земним: всю свою бездоганну чистоту він екстатично вкладає в поняття поезії. Як це не дивно, цей шваб, цей кандидат на посаду протестантського пастора, володіє цілком античним ставленням до незримого, до вищих сил, він вірить набагато глибшою вірою в «батька ефіру» і всемогутній рок, ніж його однолітки, ніж Новаліс і Брентано у свого Христа. Поезія для нього те саме, що для них Євангеліє, одкровення останньої істини, п’янка таємниця, надприродні дари, що полум’яно присвячують і причащають земну плоть безмежності. Навіть для Ґете поезія – тільки частка буття, для Гельдерліна ж вона – абсолютний його сенс, для одного – тільки особиста потреба, для іншого – потреба понадособиста, релігійна. У поезії він з трепетом пізнає дихання божества, яке запліднює землю, у поезії – єдину гармонію, в якій у милостиві миті виражається і переплавляється одвічний розлад буття. Як ефір, фарбуючи, наповнює прірву між небом і землею, незримо згладжуючи жахливу порожнечу, що зяяла б між зоряною сферою і нашою планетою, так поезія заповнює прірву між вершиною і низовиною духу, між божеством і людиною. Поезія – повторюю – для Гельдерліна не тільки музична приправа життя, прикраса духовного тіла людства, а втілення вищої доцільності і вищого сенсу, всезберігаюче і творче начало; тому присвятити їй життя – означає зробити гідне жертвопринесення. Тільки величчю цього погляду пояснюється велич героїзму Гельдерліна.

Невідступно створює Гельдерлін у своїй поезії цей міф поета, і тільки відтворивши його, ми можемо осягнути пристрасність його свідомості, відповідальності, спрагу цілісності, пронизливість його життя. Для нього, для побожного шанувальника «вищих сил», світ поділений на дві частини, як в грецькому, платонічному вимірі. У височині «боги розкошують у вічному сяйві», недоступні і все ж причетні до людського життя. Внизу перебуває і працює відсталий натовп смертних у безглуздому колесі повсякденності.

Як у вірші Ґете, світ поділений на світло і ніч, поки зоря не «зглянеться над мукою», поки не відновиться зв’язок між двома сферами. Бо космос залишився б подвійно самотнім, самотністю богів і самотністю людей, якби не виникав між ними швидкоплинно-милостивий зв’язок, якщо б вищий світ не відображав світ нижчий, а нижчий світ – світ піднесений. І боги у височині, «блаженствуючи у вічному сяйві», – і вони не цілком щасливі: вони не пізнають себе, поки інші їх не пізнають:

Так прагне нице у височінь, піднесене – до низького, дух – до життя, і життя підноситься до духу: всі предмети безсмертної природи позбавлені сенсу, доки вони не пізнані смертними, які не закохані земною любов’ю. Троянда тоді тільки стає справжньою трояндою, коли притягає радісний погляд, вечірня зоря тоді тільки стає прекрасною, коли відблискує в зіниці людського ока. Як людина, щоб не загинути, потребує божественного, так і божество, щоб стати реальним, потребує людини. Так божество створює свідків своєї могутності, уста, що віддають йому хвалу, поета, який робить його істинним божеством.

Це основне ядро поглядів Гельдерліна – як майже всі його поетичні ідеї – можливо, запозичене, бере свій початок з «колосального шиллерівського духу». Але наскільки розширене холодне визнання Шиллера —

в орфічному баченні Гельдерліна – у міфі про народження поета:

Відтак, не від туги, не від ледарської нудьги створює собі божество поета – у Шиллера ще панує уявлення про мистецтво як про якусь піднесену «гру», – через необхідність: немає божества без поета, через нього воно стає божеством. Поезія – тут ми торкаємося найглибшого ядра серед ідей Гельдерліна – це світова необхідність, вона не творіння всередині космосу, вона – космос. Не заради забави посилають боги поета, а в силу необхідності: він потрібен їм, «посол єднаючого слова»:

У них зливається те й інше, вище і нижче, вони дозволяють дисонанс у необхідну гармонію, у спільність, бо:

Так і перебуває обраний і відторгнутий між самотністю і самотністю, цей створений земним, пронизаний божественним образ поета, покликаного споглядати божественне в божественних формах, щоб у земних видах відкрити його землі. Від людей він втікає, богами він покликаний: його буття – посланництво, він – дзвінкий щабель, по якому «як по сходах, сходять небеса». У поеті тьмяне людство символічно переживає божество: як у таїнстві святих дарів, у його слові куштує воно плоть і кров – нескінченності. Тому і є незрима жрецька пов’язка навколо його чола і непорушна обітниця чистоти.

Цей міф про поета служить духовним центром світу Гельдерліна: крізь всю свою творчість непохитно проносить він цю непорушну віру в жрецьке призначення поезії; звідси ця безсумнівна священнодійність, урочистість його моральної постави. Кожен вірш починається піднесено: у ту мить, коли в поезії він звертає свій дух до небес, він відчуває себе вже непричетним землі, тільки глашатаєм, який віщує людству волю вищих сил. Хто хоче бути «голосом богів», «герольдом героя» або (як він десь говорить) «мовою народу», той повинен володіти піднесеністю мови, урочистістю постави, чистотою провісника богів; з незримих сходів храму він звертається до незримого, незліченного сонму, до примарного натовпу, до омріяного народу, який повинен виникнути з реального, бо «вічне створюють поети». Відтоді, як замовкли боги, їхнім ім’ям і словом промовляють скульптори вічного в земній повсякденності. Тому так урочисто, піднесено звучать його вірші, і білосніжні вони, як шати жреця, навіть без прикрас. Тому він сам говорить у віршах ніби високою мовою. І цього стилю послання не відняли у Гельдерліна навіть роки життєвого досвіду. З тими роками лише затуманюється, затьмарюється, трагічно забарвлюється його міф: поступово приходить він до свідомості, розуміє, що посланництво – не безтурботне блаженство обраних, як марилося йому в весняному блиску юності, а героїчний рок. Те, що юнакові здавалося лише благодатною милістю, те зрілий чоловік пізнає як жахливо прекрасний біг по краю урвища, серед похмурих хмар вищих сил, під блискавками фатуму і гнівним громом надприродніх, вищих сил —

Він усвідомлює: бути покликаним до жрецького служіння означає бути позбавленим щастя. Обраного помічено, як дерево в безконечному лісі червоним знаком для сокири: справжня поезія кидає виклик долі, і тому лише той може бути істинним поетом, хто свідомо жертвує легкістю і мірою життя і сам віддається грі вищих сил. Тільки той, хто сам береться ректи їм трагічний героїзм, хто від затишку домашнього вогнища прямує в грозу, щоб слухати заклики богів, – тільки той стане героєм. Уже Гіперіон каже: «Віддайся генію один раз, і він порве всі ланцюги, що зв’язують тебе з життям», – але лише Емпедокл, лише затьмарений Гельдерлін усвідомлює жахливість прокляття, посланого богами на того, хто «бачить божество в божестві»:

Поет, торкаючись первозданної моці вищих сил, постійно піддається небезпеці: він немов громовідвід, який своїм єдиним тонким, спрямованим у височінь вістрям притягує блискучі спалахи всесвіту, бо він, посередник, мусить, «піснею наділений», смертним «донести небесне полум’я». Величним викликом зустрічає він, вічно самотній, зловісні сили, і його атмосферна насиченість їх згущеною вогненністю стає майже смертельною. Бо він не має влади за мовчанням приховати пробуджене в ньому полум’я, пекуче слово пророка —

та й не владний відкрити до кінця приховане; мовчання про божество було б образою святині, але так само й повне одкровення – було б зрадою богів. Божественне, героїчне він повинен шукати серед людей, терпіти їх буденність, не втрачаючи надію на людство; він мусить віддавати хвалу богам і прославляти велич тих, хто його, вісника богів, залишає в земній скорботі на самоті. Але слово і мовчання, те й інше стає для нього святим стражданням: поезія – не блаженна свобода, як мріялося юнакові, не радісні часи, а сумний священний обов’язок, рабство обраних. Хто одного разу дав обітницю служіння, залишається скутим назавжди; ніколи він не зірве з себе Нессів одяг[42] поезії: він би спалив себе (доля Геракла і всіх героїв). Він не може ні переступити, ні відступити: рок тяжіє над обранцем богів.

Вітак Гельдерлін просякнутий свідомістю своєї трагічної долі; як у Кляйста і Ніцше, трагічне почуття загибелі рано опановує владу над його життям і кидає зловісну тінь на десятиліття вперед. Але цей м’який, слабкий онук пастора, як і син пастора Ніцше, має класичну мужність: як і Прометей, він хоче помірятися силою з неосяжним. Ніколи він не намагається, подібно Ґете, притлумити демонізм, що переповнює його істоту, вигнати або приборкати його.

Ґете постійно тікає від своєї долі, він хоче врятувати дорогоцінний скарб життя, якому він довірений, – а Гельдерлін вступає в єдиноборство з бурею з окутим сталлю духом і водночас беззбройний: чистота – єдина його зброя. Сміливо і все ж благоговійно (це чудове співзвуччя пронизує всю його долю і кожен його вірш) він піднімає голос для гімну, щоб нагадати братам і мученикам поезії про святу віру, про героїзм вищої відповідальності, про героїзм їхнього покликання:

Не таємно, не нещирістю серця, не бережливим збереженням буденного щастя – неймовірною ціною купується найвища нагорода. Поезія – виклик долі, благоговіння і сміливість водночас: хто веде бесіду з небесами, той не повинен боятися їхніх блискавок і неминучості фатуму: