Читать книгу Бій з демоном: Гельдерлін, Кляйст, Ніцше - Стефан Цвейг - Страница 7

Наче сонячний промінь сяє в єдиному збереженому ранньому портреті образ Гельдерліна: струнка юнацька постать, біляве волосся спадає м’якою хвилею, відкриваючи ясний, немов ранковим світлом осяяний лоб. Ясні також уста, і жіночно м’які щоки, готові миттєво спалахнути рум’янцем, ясні очі під гарним вигином чорних брів; жодної таємної риси в цьому ніжному образі, яка б натякала на суворість або гордовитість, скоріше – дівоцька сором’язливість, таємно-ніжна хвиля почуття. «Благопристойність і чемність» відзначає в ньому з першої зустрічі і Шиллер, і легко уявити собі скромного юнака в строгому вбранні протестантського магістра, який задумливо бродить монастирськими коридорами в чорному одязі без рукавів, з білим збористим коміром. Він нагадує музиканта, – можна навіть вловити деяку схожість з юнацьким портретом Моцарта, – і таким охоче малюють його шкільні товариші. «Він грав на скрипці – правильні риси його обличчя, м’який його вираз, стрункий стан, його акуратний, чистий одяг і цей безсумнівний відбиток піднесеного у всій його суті – закарбувалися в моїй пам’яті навіки». Важко уявити собі різке слово на цих ніжних вустах, нечистий помисел у мрійливому погляді, низьку думку на благородно піднесеному чолі, але так само важко поєднувати веселощі з аристократично м’якою стриманістю цього вигляду, і таким, боязко захованим у себе, наглухо замкнутому в собі, описують його товариші: ніколи він не приєднувався до спільноти, і лише в трапезній, у колі друзів, захоплено читає вірші Оссіана[31], Клопштока[32] і Шиллера або музикою висловлює свій мрійливий екстаз. Не будучи гордим, він створює навколо себе непомітну огорожу: коли він, суворий, стрункий, виходить з келії, немов назустріч комусь незримому, вищому, їм здається, «ніби Аполлон проходить по залі». Навіть у далекому від мистецтва, скромному синові пастора, який написав ці слова, образ Гельдерліна мимоволі викликає спогад про Елладу, його таємну вітчизну.

Але тільки на мить так яскраво, немов освітлений променем духовного світанку, виступає його образ із грозового мороку його долі, божественний образ із божественного неба. До нас не дійшли його портрети в зрілому віці, – неначе доля забажала зберегти нам Гельдерліна тільки на світанку, тільки сяючий лик вічного юнака, приховавши від нас чоловіка (яким він насправді ніколи й не був), а вже потім – під збляклою, висохлою маскою здитинілого старого. У проміжку – таємниця і морок: лише за усними переказами можна здогадуватися про поступове згасання голубиного блиску, яке оточувало цей дівочо-цнотливий вигляд, про відліт піднесено-окриленої, сяючої юності. Та «чемність», яка полонила Шиллера, застигає в судомній напрузі, лякливість перетворюється на мізантропію: у потертому однострої домашнього вчителя, останній за столом, по сусідству з оплаченою лакейською лівреєю, він привчає себе до принижених, раболіпних жестів: боязкий, заляканий, змучений, безпорадно страждаючи від усвідомлення своєї духовної сили, він втрачає вільну, дзвенячу ходу, яка ніби на крилах ритму несла його по хмарах; водночас і внутрішня рівновага полишає його. Гельдерлін рано стає недовірливим і підозрілим, «найнезначніше, швидкоплинне слово могло його образити», двозначність становища робить його невпевненим у собі і перетворює його зранене, безсиле самолюбство в суміш гіркоти і впертості, глибоко затаєну в грудях. Все наполегливіше він приховує свій внутрішній світ від грубощів розумової черні, якій він змушений служити, і поступово ця особиста догідливість всмоктується в його плоть і кров. Тільки безумство, що, як будь-яка пристрасть, виявляє все приховане на дні душі, робить огидно явною цю внутрішню гримасу: раболіпство, за яким гувернер приховував свій внутрішній світ, перетворилося на хворобливу манію самознищення, у відлякуючу привітність, у нескінченні присідання і принизливі поклони, якими він зустрічає кожного незнайомця, обсипаючи його титулами (в постійному страху бути впізнаним): «Ваша святосте! Ваша величносте! Ваша милосте!» І обличчя його поступово набуває стомленого, байдужого виразу, властивого людині, котра заховалась глибоко у собі; затьмарюється погляд, колись мрійливо спрямований у височінь; мерехтячи і згасаючи, він нагадує тліюче полум’я; час від часу спалахує під віями яскраво і зловісно блискавка демона, якому вже віддана його душа. Нарешті, горбиться через роки забуття стрункий стан і – грізний символ! – нахиляється вперед під вагою голови, і, коли п’ятдесят років потому, через півстоліття після юнацького портрета, ми в малюнку олівцем знову зустрічаємо зображення колись «проданого в небесний полон» юнака, вражені, ми дивимося на худорлявого, беззубого старого, який, спираючись на палицю, урочисто піднявши руку, декламує вірші в порожній простір, у бездушний світ. Лише природна відповідність обрисів єства торжествує над внутрішнім руйнуванням, і лоб, приховуючи падіння духу, зберігає благородну опуклість: як статуя, біліє він під сивиною густого і довгого волосся, являючи враженому погляду непорушну чистоту. Охоплені жахом, споглядають рідкісні відвідувачі примарну маску Скарданеллі, марно намагаючись впізнати в ній вісника фатума, який благоговійно, неповторно віщує красу і зловісний трепет віщих сил. Але він, на жаль! «далекий і непричетний». Тільки тінь Гельдерліна ще сорок років у темряві блукає по землі: викрадений богами поет в образі вічного юнака. В іншій сфері сяє нев’янучою чистотою його «обличчя»: у невгасимому відтворенні його наспівів.