Читать книгу Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка - Стефан Цвейг - Страница 11

XVIII століття мислить і живе космополітично. Наука Європи, її мистецтво представляють одну велику родину: для людини духовної культури ще не придумали сучасне для нас шалене відмежування однієї держави від іншої. Художник і вчений, музикант і філософ мандрують у той час з однієї резиденції в іншу без будь-яких націоналістичних утисків, відчуваючи себе як удома скрізь, де вони можуть проявити свій талант і виконати свою місію, зустрічаючи дружній прийом з боку всіх націй, народів і государів. Тому в рішенні Месмера переселитися з Відня до Парижа немає нічого особливого, і з першої ж миті йому не доводиться каятися в зміні обстановки. Його аристократичні пацієнти з Австрії відкривають перед ним двері посольства. Марія Антуанетта жваво цікавиться всім новим, надзвичайним і цікавим, обіцяє йому свою підтримку, а той факт, що Месмер належав до всемогутнього тоді масонства[51], негайно ж залучає його в осередок духовного життя французького суспільства. Крім того, його вчення збігається з винятковим моментом. Бо саме тому, що Вольтер[52] й енциклопедисти агресивним своїм скептицизмом витравили з суспільства XVIII століття церковну віру, вони, замість того, щоб знищити незламну в людині потребу віри («роздавіть гада!»), загнали її в якісь інші закутки й містичні глухі кути. Ніколи не був Париж настільки жадібний до нововведень і забобон, як в ту пору просвітництва. Переставши вірити в легенди про біблійних святих, стали шукати для себе нових й особливих святих і знайшли їх в натовпах шарлатанів розенкрейцерства[53], алхімії[54] і філалетії[55], які рікою текли туди. Усе неправдоподібне, усе, що йде наперекір обмеженій шкільній науці, зустрічає натхненний прийом в паризькому суспільстві, яке нудьгує і причесане на філософський зразок. Пристрасть до таємних наук, до білої та чорної магії проникає всюди, аж до вищих сфер. Мадам де Помпадур[56], правителька Франції, прокрадається вночі через бічні двері Тюїльрійського палацу до мадам Бонтан, щоб та передбачила їй майбутнє по кавовій гущі; герцогиня д’Юффе велить спорудити для себе дерево Діани[57] (про це можна прочитати у Казанови[58]) й омолоджується шляхом суто фізіологічним; маркізу де л’Опіталь якась стара жінка заманює в глухе місце, де їй під час чорної меси буде явлений Люцифер[59] власною персоною; але в той час, як найдобріша маркіза і її подруга, оголені з голови до п’ят, чекають появи обіцяного диявола, шахрайка зникає з їхнім одягом і грошима. Найбільш поважні мужі Франції тремтять від шанобливого благоговіння, коли легендарний граф Сен-Жермен[60] злегка проговорюється за вечерею й видає свій тисячолітній вік тим, що про Ісуса Христа й про Магомета говорить як про особистих знайомих. У той же час господарі готелів і заїжджих дворів Страсбурга радіють переповненим кімнатам, тому що принц Роган приймає у себе в одному з найбільш аристократичних палаців запеклого сицилійського пройдисвіта Бальзамо, який називає себе графом Каліостро. У поштових каретах і верхи прибувають з усіх кінців Франції аристократи, щоб придбати собі у цього першокласного шарлатана мікстури й чарівне зілля. Придворні дами й дівчата блакитної крові, княгині й баронеси влаштовують у себе в замках і міських готелях лабораторії з алхімії, і незабаром епідемія містичного божевілля охоплює й простий народ. Варто поширитися чутці про декілька випадків чудесного зцілення біля труни паризького архідиякона на кладовищі Сен-Медар, як туди рікою пливуть тисячі людей і впадають в дикі корчі. Ніщо незвичайне не здається в той час занадто безглуздим, ніяке чудо досить дивним, і ніколи не було шахраям настільки зручно, як у цю одночасно й помірковану, й ласу до сенсацій епоху, що кидається на будь-яку оказію, що лоскоче нерви. Це пора, яка захоплюється будь-якою дурницею, яка вірить у своєму скептицизмі в усяке диво. На цьому тлі лікар, який володіє новим універсальним методом, заздалегідь міг вважати свою гру виграною. Але Месмер (і це слід підкреслювати постійно) аж ніяк не збирається відбивати у якогось Каліостро або Сен-Жермена золоті копальні людської дурості. Дипломований лікар, гордий своєю теорією, фанатик своєї ідеї, більше того, її бранець, він хоче й бажає, насамперед, бути визнаним офіційною наукою. Він зневажає дуже цінний і прибутковий ентузіазм догідників моди: схвальний відгук одного академіка був би для нього важливішим, ніж шум, піднятий сотнею тисяч дурнів. Але всесильні професори аж ніяк не сідають з ним разом за один лабораторний стіл. Берлінська академія відповіла на його доводи лаконічно, що «це помилка», Віденська медична рада офіційно визнала його брехуном; стає зрозумілим його запекле бажання удостоїтися, нарешті, чесного відгуку. Відразу по прибутті до Парижа у лютому 1778 року він прямує до Леруа, президента Академії наук; через його посередництво Месмер наполегливо домагається, щоб усі члени Академії зробили йому честь і серйозним чином розглянули його метод в організованому ним на перших порах госпіталі в Кретейлі (поблизу від Парижа). Згідно з інструкцією президент ставить цю пропозицію на обговорення. Але Віденський факультет, мабуть, забіг наперед (устиг зробити свою чорну справу), бо Академія наук коротко й рішуче заявляє про свою відмову від розгляду месмерівських дослідів.

Не так легко, проте, відступається людина, яка, просякнута пристрасною упевненістю в тому, що дає світові щось дуже важливе й нове, домагається для своєї наукової думки наукової санкції. Він одразу ж звертається до щойно заснованої Медичної спільноти. Там він як лікар може вимагати свої безперечні й непорушні права. Ще раз робить він пропозицію – показати в Кретейлі своїх пацієнтів, які одужали, й з готовністю дати відповіді на будь-які запитання. Але й Медична спільнота не виявляє особливої схильності стати в опозицію до близької для неї віденської організації. Вона ухиляється від сором’язливої пропозиції під тим малопереконливим приводом, що може судити про лікування лише у випадках, коли воно поінформоване про попередній стан пацієнтів, а цього в даному випадку немає. П’ять разів намагався Месмер домогтися у всіх факультетів світу визнання або принаймні уважного розгляду своєї системи; не можна було діяти пряміше, чесніше, у більшій згоді з наукою. Лише тепер, коли вчена кліка своїм мовчанням виносить йому вирок, не ознайомившись з документами і фактами, лише тепер звертається він до вищої вирішальної інстанції – до громадської думки, до всіх освічених і прогресивних людей; у 1779 році він друкує французькою мовою свій «Трактат про відкриття тваринного магнетизму». Красномовно й воістину щиро просить він допомоги в проведенні своїх дослідів, участі та благовоління, жодним натяком не обіцяючи чудесного або неможливого: «Тваринний магнетизм – це зовсім не те, що лікарі розуміють під словом таємничий засіб. Це наука, що має своє обґрунтування, свої висновки й положення. Усе в цілому й донині невідомо, це я визнаю. Але саме тому було б несправедливо давати мені в судді осіб, які не розуміються на тому, про що вони збираються судити. Мені потрібні не судді, а учні. Тому мій намір полягає цілком у тому, щоб офіційно отримати від будь-якого уряду будинок, де б я міг помістити хворих для лікування і де міг би з легкістю і без особливих манівців довести в повному обсязі дію тваринного магнетизму. Потім я хотів би взяти на себе підготовку великої кількості лікарів і надати тому ж уряду можливість вирішити, якою мірою бажає він поширити моє відкриття – для загального користування чи в обмежених колах, швидко чи не поспішаючи. Якби мої пропозиції були відкинуті у Франції, я покинув би її неохоче, але це, звичайно, неминуче. Якщо вони будуть відкинуті всюди, то я все ж сподіваюся знайти для себе спокійний куточок. Під захистом своєї совісті, вільний від докорів сумління, я зберу біля себе частку людства, того людства, якому я хотів бути корисним набагато більше, і тоді прийде пора ні в кого, крім самого себе, не шукати ради, що робити. Якби я діяв інакше, то до тваринного магнетизму поставилися б, як до моди. Кожен би намагався блиснути ним і знайти в ньому більше або менше за те, що він дійсно в собі містить. Ним стали б зловживати, і користь його перетворилася б у проблему, вирішення якої було б, можливо, лише через кілька століть».

Чи можуть бути ці слова мовою шарлатана, вигадками й базіканням людини нечесної? Звичайно, у гучному зверненні колишнього скромного прохача звучить уже нотка окриленості: Месмер вперше говорить мовою успіху. Бо саме в ці останні місяці його метод лікування нервових хвороб навіюванням знайшов серйозних прихильників і впливових союзників, і перш за все відкрито став на його бік Шарль Делон, лейб-медик графа д’Артуа[61], що випустив брошуру. Це відкриває Месмеру шлях до двору; у цей час одна з придворних дам Марії Антуанетти, яку Месмер зцілив від паралічу, виступає перед своєю володаркою на користь того, хто допоміг їй. Вище дворянство: мадам Ламбаль[62], принц Конде[63], герцог Бурбон[64], барон Монтеск’є[65] й особливо герой дня, молодий маркіз Лафайєт[66] висловлюються з натхненням на користь його вчення. І ось, незважаючи на вороже ставлення академії, незважаючи на невдачу у Відні, уряд за наказом королеви входить у безпосередні переговори з Месмером, щоб закріпити за Францією родоначальника таких плідних ідей; міністр Морпа за наказом згори пропонує йому довічне утримання в двадцять тисяч ліврів і, крім того, десять тисяч ліврів на квартирні витрати, правда, з виплатою лише в тому випадку, коли три підготовлених ним для держави учні визнають користь магнітотерапії.

Але Месмер ситий по горло й не бажає знову безкінечно працювати з упередженими вузьколобими фахівцями, він не йде ні на які застереження «якщо» і «в тому випадку», він не бере милостині. Він гордо відмовляється: «Я не можу входити в договірні відносини з урядом, доки правильність мого відкриття не буде незаперечним чином визнана й підтверджена». І після двох років магнетичної терапії висланий з Відня Месмер придбав таку силу в Парижі, що погрожував покинути Париж і пред’являв ультиматум королеві: «Єдино з поваги до Вашої Величності я Вас запевняю, що продовжу своє перебування у Франції до 18 вересня і до цього терміну готовий надати допомогу тим хворим, які удостоять мене своєю довірою. Я шукаю, Ваша Величносте, такого уряду, який визнає необхідність не допускати легковажним чином проникнення у світ істини, що своїм впливом на природу людини викликає зміни, яким із самого початку потрібен контроль з боку істинного знання і справжньої сили, а також направлення в доброзичливому сенсі. У справі, що стосується всього людства, гроші повинні бути, в очах Вашої Величності, лише на другому плані; чотириста чи п’ятсот тисяч франків, що обертаються на таку мету, нічого не повинні означати. Моє відкриття і я сам повинні бути нагороджені з величчю, гідною монарха, з яким я вступаю в стосунки». Цей ультиматум Месмера не береться до уваги, мабуть, у результаті опору з боку Людовіка XVI, чий тверезий і ощадливий характер повстає проти будь-яких фантастичних експериментів. І ось Месмер діє всерйоз: він залишає Париж і відправляється в германські володіння, у Спа.

Але ця зухвала самоопала дещо інша, ніж попередня віденська, яка безнадійно схожа на втечу або заслання. Він від’їздить з держави Бурбонів як володар, як претендент, і цілий рій натхненних прихильників проводжає високоповажного вождя в добровільне вигнання. Але ще більша їх кількість залишається в Парижі й у Франції, щоб діяти там на його користь. Обурення з приводу того, що через інтриги факультету з повною байдужістю допустили від’їзд такої людини з Франції, набуває поступово гарячкового характеру. Записки на його захист десятками з’являються друком. У Бордо в соборі абат Ерв’є відкрито проповідує з кафедри догму магнетизму; Лафайєт перед своїм відплиттям до Америки повідомляє Вашингтону як щось дуже важливе, що він везе американцям, крім рушниць і гармат для війни за незалежність, також і нове вчення Месмера. («Якийсь доктор, на ім’я Месмер, котрий зробив найбільше відкриття, здобув собі учнів, серед яких ваш покірний слуга вважається одним з найпалкіших. Перед від’їздом я дістану дозвіл посвятити вас у таємницю Месмера – велике філософське відкриття»). І масонство, яке захищає в науці, як і в сфері політики, усе нове й революційне, з рішучістю стає на сторону побратима. І ось, усупереч уряду, усупереч королю, усупереч медичній колегії, усупереч Академії, ці вражені прихильники Месмера домагаються повернення його в Париж на поставлених їм умовах; те, у чому відмовив Месмеру король, пропонують йому за свій рахунок дворянство й буржуазія. Група його учнів на чолі з Бергасом, відомим адвокатом, засновує акціонерне товариство, щоб надати маестро можливість заснувати свою власну академію на противагу королівській; сто шанувальників жертвують кожен по сто луїдорів, щоб виконати по відношенню до Месмера борг людства, одночасно Месмер зобов’язується передати їм свої знання. Відразу ж після випуску магнетичні акції розбираються; за дванадцять місяців зібрано 340 000 ліврів, це значно більше, ніж вимагав спочатку Месмер. Крім того, учні його об’єднуються в кожному місті у так зване «Гармонійне суспільство» (Societe de l’Harmonie), окремо в Бордо, у Ліоні, у Страсбурзі, в Остенді, й навіть одне в колоніях, у Сан-Домінго. Із тріумфом повертається знову до Франції Месмер, некоронований глава якоїсь незримої духовної держави, викликаний з вигнання благаннями й заклинаннями, його зустріли з урочистостями й привітаннями. Те, у чому відмовив йому король, він сам собі створив: свободу досліджень, незалежне існування. І якщо офіційна, академічно насторожена наука оголосить йому війну, Месмер тепер готовий до неї.