Читать книгу Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка - Стефан Цвейг - Страница 3

Здоров’я для людини природно, хвороба – неприродна. Здоров’я сприймається тілом як щось зрозуміле само собою, так само, як повітря легенями і світло очима; не заявляючи про себе, живе воно й росте в ньому разом із загальним його світосприйняттям. А хвороба проникає раптово, як щось чужорідне, вона ненароком накидається на душу, сповнену страху, і породжує в ній безліч питань. Бо якщо звідкись з’явився він, злий ворог, то хто ж наслав його? Залишиться він чи відійде? Чи доступний він закляттю, благанню, подоланню? Жорсткими своїми кігтями витягує хвороба із серця суперечливі почуття: страх, віру, надію, приреченість, прокляття, смиренність, відчай. Вона навчає хворого запитувати, думати і молитися, підводити сповнений переляку погляд у порожнечу й знаходити там створіння, якому можна розповісти про свій страх. Тільки страждання породило в людства релігійне почуття, думку про Бога.

Оскільки здоров’я від природи притаманне людині, воно незбагненне й не вимагає пояснень. Але кожен стражденний шукає в будь-якому випадку сенс своїх страждань. Бо думки про те, що хвороба атакує нас без жодного сенсу, що без будь-якої нашої провини, безцільно й безглуздо, тіло охоплюється жаром і розривається до останніх своїх глибин розпеченими лезами болю, – цієї жахливої думки про повну безглуздість страждань, думки достатньої, щоб зруйнувати всю етику світобудови, людство ще ніколи не наважилося довести до кінця. Хвороба щоразу здається людині кимось посланою, і той незбагненний, хто її посилає, повинен, на думку суспільства, мати всі підстави для того, щоб вселити її ось в це тлінне тіло. Хтось повинен мати зло на людину, гніватися на неї, ненавидіти її. Хтось хоче її покарати за якусь провину, за порушену заповідь. І це може бути тільки той, хто все може, той самий, хто метає блискавки з неба, хто посилає на поля спеку й холод, хто запалює зірки й туманить їх, ВІН, у кого вся влада, всемогутній: Бог. Тому від початку часів явище хвороби пов’язане з релігійним почуттям.

Боги посилають хворобу, і лише вони можуть взяти її назад: ця думка стверджена непорушно на світанку будь-якої лікарської науки. Ще повністю позбавлена свідомості власного свого розуміння, безпорадна, нещасна, самотня й слабка, давня людина, охоплена полум’ям своєї недуги, не знає іншого виходу, як з криком звернути свою душу до неба, до бога-чарівника, щоб він від неї відступився. Тільки крик, молитву, жертвоприношення і знає первісна людина як лікувальний засіб. Не можна захиститися від нього, всесильного, непоборного в темряві; отже, потрібно змиритися, домогтися його прощення, благати його, випрошувати, щоб він взяв назад з тіла палаючий біль. Але як досягнути його, невидимого? Як волати до нього, не знаючи його оселі? Як подати йому знаки каяття, покірності, обітниці й готовності до жертв, знаки, які були б йому зрозумілі? Усього цього не знає воно, бідне, недосвідчене, тривожне серце ранньої пори людства. Йому, яке багато чого не знає й не відає, не відкриється Бог, не зійде до низької його буденної долі, не вшанує відповіддю, не почує. І ось в нужді своїй безпорадна, безсила людина має шукати собі іншу людину як посередника перед Богом, мудру й досвідчену, якій відомі чари й заклинання, щоб умилостивляти темні сили, догоджати їм у гніві. І таким посередником в епоху первісних культур є лише жрець.

Таким чином, у доісторичну пору людства боротьба за здоров’я означає не боротьбу з окремою хворобою, а боротьбу за Бога. Будь-яка медицина на землі починається як теологія, як магія, культ, ритуал, як душевна напруженість людини проти посланого Богом випробування. Тілесному стражданню протиставляється не технічний, а релігійний акт. Не шукають причини недуги, а шукають Бога. Не борються з больовими проявами, а намагаються замолити хворобу, відкупитися від бога за допомогою обітниць, жертв і церемоній, бо тільки тим шляхом, яким прийшла вона, – шляхом надприродним – може вона й відступитися. Так єдності проявів болю протиставляється ще повна єдність почуття. Є тільки одне здоров’я й одна хвороба, а для цієї останньої знову-таки тільки одна причина й один засіб: Бог. А між Богом і стражданням є тільки один посередник – той самий жрець, цей страж душі й тіла водночас. Світ ще не розщеплений, не роздвоївся; віра і знання утворюють у святилищі храму одну, єдину категорію; позбавлення від болю не може відбутися без виходу на арену душевних сил, без ритуалу, заклинань і молитви. А тому тлумачі снів, заклинателі демонів, жерці, яким відомий таємничий хід світил, творять своє цілюще мистецтво не як практичний акт науки, а як таїнство. Не піддається вивченню, доступне сприйняттю лише посвячених, передається воно, це мистецтво, із покоління в покоління; і хоча жерці, маючи досвід, чимало знаються на лікуванні, вони ніколи не дають порад виключно ділових, а вимагають дива в зціленні, вимагають освяченого тілесного храму, душевного піднесення й присутності богів. Лише очистившись і освятившись тілом і духом, хворий має право сприйняти цілющу формулу; паломники, що бредуть далеким і важким шляхом до храму в Епідаврі[2], повинні провести час у молитві напередодні, омити тіло, заколоти кожен по жертовній тварині, заснути й провести ніч на шкурі жертовного кабана, потім розповісти сни цієї ночі жерцю для їх тлумачення; лише тоді він вшанує їх одночасно і пастирським благословенням, і лікарською допомогою. Але щоразу як найперша запорука зцілення стверджується наближення душі, сповненої віри, до Бога: хто хоче дива одужання, повинен підготувати себе до цього дива. Лікарська наука у своїх витоках невід’ємна від науки про Бога; медицина й богослів’я складають ще від початку одне тіло й одну душу.

Та це єднання дуже швидко руйнується. Бо для того щоб стати самостійною й прийняти на себе практичне посередництво між хворобою та хворим, наука повинна відкинути божественне походження хвороби й релігійну настанову – жертву, молитву, культ. Лікар виступає поруч із жерцем, а дуже швидко і проти нього – трагедія Емпедокла[3] – і, зводячи страждання зі сфери надчутливої в площину буденно-природного, намагається усунути внутрішній розлад засобами земними, стихіями зовнішньої природи, її травами, соками й солями. Жрець зосереджується на богослужінні й відступає від лікарського мистецтва, лікар відмовляється від будь-якого впливу на душу, від культу й магії; віднині ці два напрямки розходяться, й кожен іде своїм шляхом.

З моменту порушення єдності, яка прослідковувалася на початку, всі елементи лікарського мистецтва набувають відразу абсолютно нового змісту. Перш за все, єдине душевне явище «хвороба» розпадається на безліч конкретних, точно визначених хвороб. І разом з тим її сутність деякою мірою втрачає зв’язок з духовною особистістю людини. Хвороба означає, що проблема охопила її не в цілому, а лише частково – окремий орган (Вірхов[4] говорив на конгресі в Римі: «Немає хвороб узагалі, а лише окремі хвороби органів і клітин). Першочергове завдання лікаря – не протистояти хворобі в цілому, а лікувати локально, полегшивши страждання, і водночас зарахувати недугу до якоїсь однієї групи розділених й описаних раніше хвороб. Щойно лікар поставив діагноз і дав назву хворобі, він у більшості випадків уже виконав суть своєї справи, і лікування здійснюється у подальшому саме по собі за допомогою передбачених на цей «випадок» медичних прийомів. Повністю відгородившись від релігії, чародійства, отримавши у школі базові знання, сучасна медицина керується не індивідуальною інтуїцією, а твердими практичними настановами. І якщо вона до цього часу ще охоче привласнювала поетичну назву «лікарське мистецтво», то цей вагомий термін може означати лише більш слабкий ступінь – «ремісниче мистецтво». Бо давно вже наука лікування не вимагає від своїх учнів, як колись, бути жерцями, володіти таємничим даром провидця, мати особливі здібності жити в єдності з основними силами природи; поклик серця став покликанням, магія – системою, таємниця зцілення – обізнаністю в лікарських засобах. Зцілення здійснюється вже не як психічний вплив, не як дивовижна подія, а як найчистіший і майже наперед прорахований розумом акт лікаря; досвід і вміння заміняють натхнення, підручник приходить на зміну Логосу[5], творчому заклинанню жерця. Там, де давній, магічний спосіб лікування вимагав найвищої душевної напруги, – клініко-діагностична система вимагає від лікаря протилежного: ясності духа, відчуженого від нервів, повного душевного спокою й діловитості.

Ці необхідні у процесі лікування діловитість і спеціалізація повинні були у XIX ст. набагато підсилитися, бо між тим, хто користується, і тим, хто використовує, виникла повністю бездушна істота: апарат. Усе більш непотрібним для встановлення діагнозу стає гострий погляд природженого лікаря, який творчо сполучає симптоми: мікроскоп відкриває для нього зародок бактерії, вимірювальний прилад визначає за нього тиск і ритм крові, рентгенівський знімок позбавляє необхідності робити висновки, керуючись інтуїцією. Усе більше й більше лабораторія бере на себе в діагностиці те, що вимагало від лікаря особистої проникливості, а для хворого хімічна фабрика дає в готовому вигляді, дозовано й в упаковці, ті ліки, які середньовічний медик повинен був власноруч перемішувати, відважувати й відпускати. Засилля техніки, що проникла в медицину хоча й пізніше, ніж повсюди, але так само переможно сповіщає процесу лікування діловитість схеми, детально розробленої незвичайним чином.

Потроху хвороба – колись вторгнення незвичного в сферу особистості – стає протилежністю тому, чим була вона на етапі зародження людства: вона перетворюється частіше на «звичайний», «типовий» випадок із заздалегідь розрахованою протяжністю й механізованим протіканням, робиться завданням, яке можна вирішити методами здорового глузду. До цієї раціоналізації на внутрішніх шляхах приєднується потужне поповнення – організована раціоналізація ззовні; у клініках, цих гігантських осередках людського горя, хвороби розподіляються так само, як у ділових універсалах, по спеціальних відділеннях, зі своїми підйомниками, і так само розподіляються лікарі, які рухаються конвеєром від ліжка до ліжка, досліджують окремі «випадки» – завжди лише хворий орган. Медики часто не мають часу, аби зазирнути в обличчя людини, яка страждає. Гігантські організації лікарняних кас та амбулаторій здійснюють свій вклад у цей бездушний та безликий процес; виникає перенапружене масове виробництво, де не запалиться жодна іскорка внутрішнього контакту між лікарем та пацієнтом, де навіть за бажанням стане все більш неможливим найменший прояв таємничої магнетичної взаємодії душ. І саме тут древній, допотопний домашній лікар вимирає, той єдиний, хто у хворому знав і людину, знав не лише її фізичний стан, її конституцію та її зміни, але й усю родину, а з нею й деякі біологічні передумови, – він останній, у кому залишалося ще щось від колишнього жерця й лікаря водночас. Час відкидає його. Він являє собою протиріччя закону спеціалізації й систематизації так само, як кінь візника по відношенню до автомобіля. Бувши занадто людяним, він більше не підходить для медицини, яка пішла далеко вперед, оснащена сучасною технікою.

Проти знеособлення та цілковитого збездушення медичної науки споконвіків виступала широка, неосвічена, але водночас внутрішньо-розуміюча частина людей. Як і тисячі років тому, проста, недостатньо ще освічена людина дивиться з благоговійним почуттям на хворобу, як на щось надприродне, їй продовжує протистояти душевний акт надії, страху, молитви й обітниці, усе ще перша її головна думка – не про інфекцію чи звапніння, а про Бога. Жодна книга й жоден учитель не переконає людину в тому, що хвороба виникає «природнім» шляхом, а відповідно без будь-якого значення й без вини; а тому вона заздалегідь проявляє недовіру до будь-якої практики, що обіцяє усунути хворобу шляхом тверезим, технічним, холодним, тобто бездушним. Байдужість народу до освіченого лікаря занадто глибоко відповідає його потребам – спадковому масовому інстинкту – віру у пов’язаного з цілим світом, близького до рослин і тварин, «лікаря від природи», що став лікарем й авторитетом завдяки своїм здібностям, а не державним екзаменам.

Народ до цього часу хоче замість спеціаліста, який володіє знаннями про хвороби, «людину медичну», що має «владу» над хворобою. Хай уже давно у світлі електрики розсіялася віра у відьом та дияволів, та віра в цю чудодійну, знаючу чари людину збереглася набагато ширше, ніж це визнають відкрито. І те саме шанобливе благоговіння, яке ми відчуваємо по відношенню до генія й людини, що творить прекрасне, наприклад, Бетховена[6], Бальзака[7], Ван-Гога[8], народ досі відчуває до кожного, у кому бачить цілющу силу, яка перевершує норму; донині він вимагає собі, замість холодного «засобу», «посередника», повноцінну живу людину, від якої «йде сила». Знахарка, пастух, заклинач, маг саме тому, що вони практикують своє лікарське ремесло не як науку, а як мистецтво, причому заборонене мистецтво чорної магії, викликають до себе довіру більшу, аніж сільський лікар, який має гарну освіту і всі права на пенсію. Медицина стає дедалі більше технічною, розсудливою, локальною, однак, усе запекліше відбивається від неї інстинкт широких мас; усе ширше й ширше наперекір шкільній освіті росте серед низів народу у його неспокійній глибині цей напрям, спрямований проти академічної медицини.

Цей спротив давно вже відчуває наука, й вона бореться з ним, але надаремно. Не допомогло й те, що вона з’єдналася з державною владою й домоглася від неї закону проти лікарів-шарлатанів та цілителів «силами природи»: глибинно-релігійні рухи не придушуються силою параграфів. Під захистом закону нині, як і в часи середньовіччя, продовжують орудувати численні цілителі, що не мають наукових ступенів, тому з державної точки зору є незаконними; постійно йде партизанська війна між природними методами лікування, релігійним та науковою медициною. Але найнебезпечніші вороги академічної науки з’явилися не із сільських хатин і не із циганських таборів, а виникли у власних рядах, подібно до того, як Французька революція, так само як і будь-яка інша, вибирала вождів не з народу, а навпаки: могутність дворянства була знищена саме дворянами, які піднялися проти нього. Так і в великому повстанні проти надмірної спеціалізації шкільної медицини вирішальне слово незмінно належало окремим, незалежним лікарям. Перший, хто розпочав боротьбу проти бездушності, проти зривання вуалі з чудес зцілення, був Парацельс[9]. Озброївшись булавою своєї мужицької грубості, пішов у наступ на «лікарів» і висунув їхній книжній вченості звинувачення в тому, що вони хочуть розкласти людський мікрокосм, як механізм годинника, на частини і потім знову склеїти. Він бореться із зарозумілістю, з догматичною авторитарністю науки, яка втратила будь-який зв’язок з високою магією творчої природи й не помічає, і не визнає стихійних сил, і не чує випромінювань як окремих душ, так і світової душі в цілому. Хоча й сумнівні, на погляд сучасника, його рецепти, духовний вплив цієї людини росте, ніби під прикриттям часу, і на початку ХІХ ст. проявляється назовні у такій собі «романтичній» медицині, яка, будучи відгалуженням філософсько-поетичної течії, прагне вищої форми тілесно-душевної єдності. З безумовною вірою у вселенську одухотвореність природи вона відстоює думку, що сама природа – наймудріша цілителька й потребує людини у кращому разі лише як помічника. Це подібно до того, як кров, не побувавши у вишколі хіміків, утворює антитоксини проти будь-якої отрути, так і організм може сам себе підтримувати і здатен у більшості випадків без чиєїсь допомоги впоратися з хворобою. Тому дороговказом у лікуванні людини повинно бути правило – не йти наперекір природньому стану речей, а лише зміцнювати у випадку хвороби завжди притаманну людині волю до одужання. А цей імпульс часто може бути підтриманим шляхом душевного, духовного релігійного впливу тією ж мірою, як і за допомогою грубої апаратури та хімічних речовин. Істинне ж зцілення завжди здійснюється зсередини, а не ззовні. Сама природа – той «внутрішній лікар», якого кожен від народження носить у собі і який через це більше розуміє про хвороби, ніж спеціаліст, що бачить тільки зовнішні симптоми. Уперше хвороба, організм і проблема лікування розглядаються романтичною медициною знову як щось єдине. Цілий ряд систем виникає в дев’ятнадцятому столітті із цієї основної ідеї про самостійну силу спротиву організму. Месмер базує своє магнетичне вчення на волі людини до здоров’я, Християнська наука – на плідній силі самосвідомості; поряд з цими майстрами, що використовують внутрішні сили природи, інші звертаються до сил зовнішніх: гомеопати до цілісної, нерозбавленої речовини, Кнейп та інші послідовники лікування природою – до її животворних стихій: води, сонця, світла. І всі вони відмовляються, ніби змовилися, від будь-яких хімічних комбінацій у лікуванні, від будь-якої апаратури і навіть від найвизначніших досягнень новітньої науки. Загальне усім цим природним методам, дивовижним зціленням і «лікуванню духом» твердження, яке протистоїть шкільній патології з її тенденціями до локалізації, може бути відображено в єдиній короткій формулі. Наукова медицина розглядає хворого з його недугами як об’єкт і надає йому, майже презирливо, абсолютно пасивну роль: йому не потрібно ні про що запитувати і ні про що говорити: усе, що хворий повинен робити, – це слухняно й без жодної думки виконувати вказівки лікаря й по змозі виключати себе самого із процесу користування. У слові «користування» – ключ до всього. Бо в той час, коли для наукової медицини хворий – це об’єкт, метод душевного лікування вимагає від хворого, перш за все, щоб він сам користувався душею, щоб він як суб’єкт, як носій і головний виконавець лікування, проявив максимум можливої для нього активності в боротьбі з хворобою. У цьому заклику до хворого – пробудитися душею, зібрати в кулак свою волю й цілісність свого єства протиставити цілісності хвороби – і полягає єдиний і суттєвий лікарський засіб усіх психічних методів, і допомога їхніх представників обмежується частіше словесним звертанням. Але того, хто знає, які чудеса може здійснювати Логос, творче слово, це чародійне здригання повітря, що створює нескінченні світи й ці ж світи знищує, не вразить, тому що в науці зцілення, як і в інших сферах життя, багато разів здійснювалися справжні чудеса за допомогою єдиного слова, тому що тільки через словесне звернення й погляд – це послання від особистості до особистості – у багатьох випадках могло бути відновлено, винятково впливаючи на дух, здоров’я в абсолютно розладнаних організмах. Повною мірою дивовижні ці зцілення не є ні дивом, ні винятковим явищем; вони лише тьмяно відображають усе ще незрозумілий для нас закон взаємодії вищого рангу між тілом та душею, який досконаліше, можливо, дослідять майбутні покоління. Для нас достатньо й того, що можливість лікування тільки психологічним шляхом уже не заперечується й що стосовно явищ, не з’ясованих з точки зору чистої науки, закріпилося слабке визнання.

Такі самовдоволені відхилення окремих видатних представників лікарської справи від академічної медицини належать, на мою думку, до найцікавіших епізодів історії культури, бо ніщо в історії, – як у матеріальній, так і в історії духу – не може зрівнятися за драматичною силою психічного впливу з тим епізодом, коли одна-єдина, слабка, ізольована людина йде проти гігантської світової організації. Чи піднімається Спартак[10], завжди принижений і побитий раб, проти римських легіонів та когорт, чи Пугачов[11], бідний козак, проти величезної Росії, чи Лютер[12], широколобий августинський монах, проти всемогутньої католицької віри, – кожного разу, коли людина протиставляє об’єднаним силам усесвіту всього лише внутрішню міць своєї віри й вступає в боротьбу, яка здається безглуздою й безнадійною, саме тоді його душевна напруга творчо передається людям і створює з нічого неймовірні сили. Кожен із наших великих фанатів «лікування духом» зібрав навколо себе сотні тисяч, кожен своїми справами й зціленнями пробудив і розхитав свідомість епохи, від кожного пішли й проникли в науку сильні течії. Фантастична ситуація: в епоху, коли медицина, завдяки просто казковому спорядженню, своїй техніці, творить істинні чудеса, коли вона навчилася роздрібнювати, спостерігати, фотографувати, вимірювати, піддавати своєму впливу й змінювати найменші атоми й молекули живої тканини, коли всі інші точні науки сприяють їй і допомагають, і ніщо органічне ніби не є таємницею, – саме в цей момент ряд незалежних дослідників доводить непотрібність в багатьох випадках всієї цієї апаратури. Вони відкрито й незаперечно свідчать своїми справами про те, що і в наш час, як і колись, можна голими руками, винятково шляхами психічними, досягти зцілення, і навіть у тих випадках, коли нічого не міг зробити до них величний і точний механізм університетської медицини. З одного боку, їхня система незрозуміла й майже смішна через свою незначущість: лікар і пацієнт спокійно сидять поруч і, здається, просто розмовляють. Ні рентгенівських знімків, ні вимірювальних приладів, ні електричного ланцюга, ні кварцових ламп, ні навіть термометра – немає нічого від усього того технічного арсеналу, який є справедливою гордістю нашого часу; і все ж таки їхній давній метод часто діє з більшою силою, ніж терапія, що пішла далеко вперед. Та обставина, що ходять залізницею потяги, не внесла ніяких змін в душевну конституцію людства, бо хіба не підвозять вони щороку до Лурдського гроту[13] сотні тисяч паломників, що очікують зцілення саме звідти? І те, що винайдено струм, не зменшило бажання людської душі до таємниці, тому що у 1930 році в Гальспахе він, цей струм, захований в магічний жезл одним із ловців душ, дивовижно створив з нічого ціле місто з готелями, санаторіями й розважальними закладами – усе для однієї- єдиної людини. Жоден факт так очевидно, як багатогранний успіх методів навіювання й таких собі дивовижних зцілень, не свідчить про те, який величезний потенціал віри маємо у ХХ ст. та скільки практичних можливостей лікування свідомо втрачено за довгі роки медициною, яка орієнтується на бактеріологію й гістологію, тією медициною, яка так уперто заперечувала найменшу можливість ірраціонального й через свою забаганку виключала психічну самодопомогу зі своїх точних розрахунків.

Очевидно, жодна з цих сучасно-старовинних систем ні на мить не похитнула незрівнянну за своєю продуманістю й універсальністю організацію сучасної медицини. Успіх окремих психічних методів і систем не доводить, що наукова медицина була сама собою не права, але викриває лише той догматизм, що незмінно полягає в останній зі знайдених систем лікування як кращої для всіх і єдино можливої, і знущався над будь-якою іншою, як над несучасною, неправильною й неможливою. Ось цій зарозумілості завдано жорстокого удару. У тій плідній розсудливості, яка помічається тепер у духовних вождів медицини, не остання роль належить незаперечному успіху, в окремих випадках, тих психічних методів лікування, про які піде мова далі. Невиразний, але й нам, непосвяченим, зрозумілий сумнів зародився в їхніх рядах: чи не завело (як відкрито допускає людина такого масштабу, як Зауербрух[14]) «бактеріологічне й серологічне пояснення хвороб медицину в глухий кут», чи не починає наука лікування перетворюватися поступово зі служіння людині на щось самодостатнє й чуже для людей, з одного боку, завдяки спеціалізації, і з іншого – через надання переваги кількісному розрахунку перед індивідуальною діагностикою, чи не став «лікар занадто вже медиком». Те, що в наш час називається «кризою свідомості в медицині», не є, однак, у жодному разі вузькопрофесійним питанням; ця криза входить до складу того загальноєвропейського стану нестійкості, того універсального релятивізму, який, незважаючи на десятиліття диктаторського ствердження й заперечення в усіх галузях науки, змушує спеціалістів знову обернутися врешті назад й поставити ряд запитань. Приємно виявляти широчінь поглядів, яка була відсутня в академічних колах; так, чудова книга Ашнера «Криза медицини» дає безліч несподіваних прикладів того, як ще вчора методи лікування, які критикувалися й висміювалися, які вважалися середньовічними (на кшталт пускання крові або припікання), стали сьогодні новітніми й найдієвішими. Більш справедливо і врешті із зацікавленням до закономірності явищ дивиться медицина на випадки «зцілення духом», ті самі, що іще у ХІХ ст. заперечувалися й висміювалися, людьми, які мали «статус» шарлатана, брехуна й штукаря. Серйозні зусилля докладаються до того, щоб постійно поєднувати ці сторонні, суто психічні досягнення із точними досягненнями клінічного побуту. Незаперечно відчувається в середовищі розумних і гуманних лікарів сум за колишньою універсальністю, бажання знайти шляхи від закритої, локалізованої патології до конституційної терапії, до поінформованості не тільки про окремі хвороби, але й про людину як особистість. Дослідивши майже до молекули тіло й клітину, як універсальну матерію, творча допитливість знову звертає свій погляд у бік цільності хвороби, різної в кожному окремому випадку, і за конкретними ознаками шукає інші, вищі. Нові наукові дисципліни: вчення про типи, фізіогноміка, вчення про спадковість, психоаналіз, індивідуальна психологія – намагаються знову висунути на перший план саме не спадкове в людині, а одвічну єдність кожної особистості. Досягнення поза академічною психологією, явища навіювання, відкриття Фройда, Адлера[15] все наполегливіше оволодівають увагою кожного розсудливого й вдумливого лікаря.

Розділені у віках, знову починають зближуватися два напрямки в науці лікування: органічне й психічне, оскільки обов’язково – згадаймо образ спіралі у Гете[16] – будь-який розвиток повертається на більш високу сходинку, до своєї висхідної точки. Будь-яка механіка приходить зрештою до первісного закону руху, будь-яке ділення знову прагне єднання, усе раціональне поглинається своєю чергою ірраціональним; і після того як століттями строга й одностороння наука досліджувала матерію й форму людського тіла аж до основних його глибин, знову виникає питання про «дух, який створює для себе тіло».

* * *

Книга ця задумана зовсім не як систематична історія всіх психічних методів лікування. Мені дано лише втілити ідеї в образах. Розповісти про те, як думка росте в людині й потім проростає через неї у світ, – така картина із сфери духовно-душевного життя ясніше, так мені здається, відобразить ідею, ніж якийсь історико-критичний нарис. Тому я обмежився тим, що вибрав трьох людей, які, йдучи самостійними й навіть протилежними шляхами, втілили в життя на сотнях тисяч людей ідею лікування духом: Месмер – навіюванням зміцнює волю до здоров’я, Мері Бейкер-Едді – формує екстатикою потужну віру, Фройд закликає до самопізнання й до позбавлення власними силами психічних конфліктів, які пригнічують сферу підсвідомого. Особисто я не випробовував жодного із цих методів ні як лікар, ні як пацієнт; з жодним із них мене не пов’язує ні фанатизм переконання, ні почуття особистої вдячності. Таким чином, стаючи до цієї праці виключно з міркувань образотворення, я сподіваюся залишитися незалежним і, відображаючи Месмера, не стати месмеріанцем, зображуючи Бейкер-Едді, – послідовником Християнської науки, і, змальовуючи Фройда, – запеклим психоаналітиком. Я цілком усвідомлюю, що кожне вчення могло стати дієвим лише шляхом доведення до крайності ідеї, яка в ньому міститься; що кожне дає різко витончену форму, доповнюючи її новими тонкощами, але, погоджуючись із Гансом Саксом[17], «я не вважатиму це помилкою». Вирішальним для будь-якої ідеї є не те, як вона реалізовується, а те, що вона в собі містить; не що вона собою представляє, а що вона дає. За влучним висловом Поля Валері[18], «крайність сповіщає світу його ціну, лише середній рівень – стійкість».

Зальцбург, 1930