Читать книгу Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка - Стефан Цвейг - Страница 15

Доля незмінно виявляється багатшою на вигадки, ніж будь-який роман. Жоден художник не міг би винайти для трагічного фатуму, який невблаганно переслідував Месмера все життя і довгий час після смерті, символу більш іронічного, ніж той факт, що цей відчайдушний шукач й експериментатор сам зробив своє найвирішальніше відкриття і що система, іменована месмеризм, не є ні вченням Франца Антона Месмера, ні його винаходом. Він, правда, викликав до життя ту силу, яка стала вирішальною для пізнання динаміки душі але, – фатальна обставина – він її не помітив. Він бачив її і разом з тим прогавив. А через те, що за чинною завжди і всюди угодою відкриття належить не тому, хто його підготував, а тому, хто закріпив і сформулював, то слава дісталася не Месмеру, а його вірному учневі графу Максиму де Пюісегюру, який довів сприйнятливість людської психіки до гіпнозу й кинув світло на таємничу проміжну ділянку між свідомим і несвідомим. Бо в роковому 1784 році, коли Месмер бореться з Академією і вченими товариствами за улюблені свої вітряки, за магнетичний флюїд, цей учень опубліковує свою виключно ділову, до кінця тверезу «Записку про сеанси лікування життєвим магнетизмом, що мали місце в Байонні, адресовану абату де Пуланзе, раднику парламенту в Бордо, 1784 рік», яка за допомогою беззаперечних фактів вносить недвозначну ясність у те, чого метафізично налаштований німець марно шукав у космосі й у своєму містичному світовому флюїді.

Досліди Пюісегюра пробивають доступ у світ психіки з абсолютно несподіваного боку. Від найдавніших часів, у середні віки так само, як і в давнину, наука з незмінним подивом розглядала явища лунатизму, сомнамбулізму в людині як якесь виняткове явище. Серед сотень тисяч і мільйонів нормальних людей незмінно з’являється на світ один такий дивовижний любитель нічних прогулянок, який, відчувши уві сні місячне світло, з закритими очима встає з ліжка, з закритими очима, не вдивляючись і не намацуючи, підіймається на дах по сходах і драбинах, пробирається там із заплющеними повіками по карколомних схилах, карнизах та гребенях і потім знову повертається до свого ліжка, не зберігаючи в пам’яті ні найменшого уявлення і спогадів про свою подорож у несвідоме. Перед цим очевидним феноменом усі ставали в глухий кут до Пюісегюра. Душевнохворими не можна було назвати таких людей, бо в активному стані вони гарно й сумлінно роблять свою справу. Дивитися на них як на нормальних теж не можна було, адже поведінка їхня в сомнамбулічному сні суперечила всім визнаним законам природного розпорядку; бо коли така людина, закривши очі, крокує в темряві і все-таки, при абсолютно прикритих віями зіницях, не дивлячись уперед, зауважує найменші нерівності, коли вона з сомнамбулічною упевненістю підіймається крутими сходами, які вона ніколи не подолала б в активному стані, хто ж веде її, не даючи упасти? Хто її підтримує, хто проливає світло на її розум? Якого походження внутрішній зір під зімкнутими віями, яке інше неприродне почуття, яке внутрішнє відчуття, який інший зір веде цього сновиду наяву або уві сні, як окриленого янгола, через усі перешкоди?

Так невпинно з часів давнини запитували себе знову й знову вчені; тисячу, дві тисячі років стояв допитливий розум людини перед однією з тих життєвих загадок, якими природа час від часу порушує правильний розпорядок речей, ніби бажаючи за допомогою такого незбагненного відхилення від своїх зазвичай твердих законів закликати людство до благоговіння перед ірраціональним.

І ось раптом дуже недоречно й небажано один з учнів цього диявольського Месмера, і навіть не лікар, а простий магнетизер-любитель встановлює за допомогою неспростовних дослідів, що ці явища сутінкового стану не поодинокий промах у творчому плані природи, не випадковий відступ у ряді нормальних людських типів, типу дитини з телячою головою чи сіамських близнюків, але органічне групове явище і – що ще важливіше й неприємніше! – що такий сомнамбулічний стан розчинення волі й несвідомої поведінки можна викликати штучно майже у всіх людей в магнетичному (ми говоримо: гіпнотичному) сні. Граф Пюісегюр, знатна, багата й по моді досить філантропічно налаштована людина, уже давно й з усією пристрастю перейшов на бік Месмера. Із дилетантської гуманності й завдяки філософській зацікавленості він безоплатно практикує у своєму маєтку в Бюзансе магнетичне лікування за вказівкою свого патрона. Його хворі зовсім не істеричні маркізи й аристократи-занепадники, а кавалерійські солдати, селянські хлопці, грубий, здоровий, не неврастенічний (і тому подвійно важливий) матеріал для дослідів. Якось знову до нього звертається ціла група тих, хто шукає допомоги, і граф-філантроп, вірний вказівкам Месмера, намагається викликати у своїх хворих по можливості бурхливі кризи. Але раптом він дивується, більше того лякається. Молодий пастух на ім’я Віктор, замість того щоб відповісти на магнетичні паси очікуваними від нього посмикуваннями, конвульсіями й судомами, просто проявляє втому й мирно засинає від погладжувань графа. Через те, що така поведінка суперечить правилу, згідно з яким магнетизер має, перш за все, викликати конвульсії, а не сон, Пюісегюр намагається розворушити незграбу. Але марно! Пюісегюр кричить на нього – той не рухається. Він трясе його, але, дивна річ, цей селянський хлопець спить зовсім іншим сном, не нормальним. І раптово, коли він знову віддає йому наказ встати, хлопець дійсно встає й робить кілька кроків, але з закритими очима. Незважаючи на зімкнуті повіки, він тримається зовсім як наяву, як людина, що володіє всіма почуттями, а сон в цей час продовжується. Він серед білого дня впав в сомнамбулізм, почав бродити уві сні. Збентежений Пюісегюр намагається говорити з ним, ставить йому запитання. І що ж, селянський хлопець у своєму стані сну відповідає цілком розумно й ясно на кожне запитання, і навіть більш вишуканою мовою, ніж зазвичай. Пюісегюр, схвильований цим своєрідним явищем, повторює дослід. І дійсно, йому вдається викликати такий стан неспання уві сні, такий сон наяву за допомогою магнетичних прийомів (правильніше, прийомів навіювання) не тільки у молодого пастуха, а й в інших осіб. Пюісегюр, охоплений пристрасним збудженням від несподіваного відкриття, з подвоєною ретельністю продовжує досліди. Він дає так звані післягіпнотичні накази, тобто велить, знаходячись уві сні, виконати після пробудження ряд певних дій. І справді, медіуми й після повернення до них нормального стану свідомості, виконують з точністю усе відповідно з наказом, який вони отримали в стані сну. Тепер Пюісегюру залишається тільки описати у своїй брошурі ці дивовижні речі, й Рубікон[77] у напрямку сучасної психології перейдено, явища гіпнозу зафіксовані вперше.

Само собою зрозуміло, гіпноз не вперше у світі проявився у Пюісегюра, але в нього він вперше увійшов у свідомість. Уже Парацельс повідомляє, що в одному картезіанському монастирі ченці, які лікували хворих, відволікали їх увагу блискучими предметами; у давнину сліди гіпнотичних прийомів спостерігаються з часів Аполлонія Тіанського[78]. За межами людського суспільства у тваринному світі вже давно відомий був погляд змії, який притягував і викликав заціпеніння, і навіть міфологічний символ Медузи[79] – не що інше, як взяття в полон волі силою навіювання? Але цей насильницький полон уваги ніколи ще не застосовувався методично, навіть самим Месмером, який практикував його незліченну кількість разів несвідомо шляхом погладжування й фіксації. Правда, нерідко йому впадало в очі, що в деяких пацієнтів під впливом його погляду або погладжування важчали повіки, вони починали позіхати, ставали млявими, вії їхні нервово здригалися й повільно змикалися; навіть випадковий свідок Жуссьє описує у своєму повідомленні випадок, коли один пацієнт раптом встає, магнетизує інших пацієнтів, повертається з заплющеними очима й спокійно сідає на своє місце, не пояснюючи собі своїх вчинків – точнісінько сновида серед білого дня. Десятки, сотні разів, можливо, спостерігав Месмер за довгі роки практики таке заціпеніння, таке замикання в собі й відчуженість від чутливості. Але через те, що він шукав лише кризи, домагався як засобу лікування тільки конвульсій, то він вперто не помічав цих дивовижних сутінкових станів. Загіпнотизована ідеєю свого світового флюїду, ця відзначена нещасливою долею людина, гіпнотизуючи, сама дивиться лише в одну точку й губиться в здогадках щодо своєї теорії, замість того, щоб діяти згідно сповненого мудрості вислову Гете: «Найважливіше – це зрозуміти, що все фактичне вже теорія. Не слід шукати чогось за явищами, вони самі – наукова система». Таким чином, Месмер втрачає найважливішу думку свого життя, і те, що посіяв відважний предтеча, дістається, як жнива, іншому. Вирішальний феномен «тіньової сторони природи», гіпнотизм, відкритий під носом у Месмера його учнем Пюісегюром. І, строго кажучи, месмеризм названий за Месмером настільки ж несправедливо, як Америка за Амеріго Веспуччі[80].

Наслідком цього одного, на перший погляд, незначного спостереження з лабораторії Месмера виявилося у подальшому як те, що насилу піддається огляду. За короткий час межі спостереження просунулися всередину, відкрився ніби третій вимір. Бо після того, як під час досліду над цим простим сільським хлопцем з Бюзансе було встановлено, що у сфері людського мислення існує між чорним і білим, між сном і неспанням, між розумом і інстинктом, між волею і насильством над нею, між свідомим і несвідомим безліч хитких, нестійких, мінливих станів, покладено початок диференціації в тій частині, яку ми називаємо душею. Зазначений вище сам собою зовсім незначний експеримент беззаперечно свідчить, що навіть найбільш незвичайні, на перший погляд, психічні явища, які метеорично виникли в просторах природи, підкоряються цілком певним нормам. Сон, який досі сприймався тільки як щось негативне, як відсутність неспання і тому як чорний вакуум, знаходить у цих виявлених проміжних ступенях сну наяву й неспання уві сні те, як багато таємних сил знаходяться у взаємодії один із одним у людському мозку, за межами свідомості, і що саме через абстрагування свідомості, яка все контролює, проступає виразніше життя душі, – думка, яка тут лише несміливо вимальовується, але яка через сто років отримує творчий розвиток у психоаналізі. Усі психічні явища набувають завдяки цьому перелаштуванню на підсвідомість зовсім іншого сенсу; безліч творчих думок вривається у двері, які відкриті не стільки людською рукою, скільки випадком; «завдяки месмеризму ми вперше змушені піддати дослідженню явища зосередженості й неуважності, втоми, уваги, гіпнозу, нервових нападів, симуляції, і всі вони, об’єднані в одне, утворюють сучасну психологію» (П’єр Жане[81]). Уперше отримує людство можливість логічно осмислити багато чого з того, що вважалося досі надприродним і чудесним.

Це несподіване розширення внутрішньої сфери в результаті незначного спостереження Пюісегюра відразу ж викликає безмірну наснагу сучасників. І нелегко відтворити того майже моторошного по швидкості своїй впливу, який справив на всіх освічених людей Європи «месмеризм», як перша стадія пізнання досі таємничих явищ. Щойно Монгольф’є[82] домігся панування над ефіром, і заново відкритий Лавуазьє хімічний ряд елементів; тепер здійснився перший прорив у царині надчуттєвого; не дивно, що все покоління просякнуте надмірно сміливою надією – ось-ось розкриється нарешті повністю початкова таємниця душі. Поети й філософи, ці вічні геометри у сфері духу, першими проникають на нові континенти, щойно відкриті, невідомі досі береги; неясні передчуття пророкують їм, як багато прихованих скарбів можна розшукати на цих глибинах. Уже не в гаях друїдів[83], не в печерах феми[84] і кухнях відьом шукають романтики романтичного і надзвичайного, а в цих нових підмісячних ділянках між сном і дійсністю, між волею й вимушеною малодушністю. З усіх німецьких письменників найбільше заворожений цією «тіньовою стороною природи» найсильніший, найдалекоглядніший – Генріх фон Кляйст[85]. За своєю природою його завжди тягне до всякої безодні, він цілком віддається радості творчо опускатися в ці глибини й художньо відображати найзапаморочливіші стани на кордоні між сном і дійсністю. Одним помахом з властивою йому імпульсивністю проникає він одразу аж до глибинних таємниць психопатології. Ніколи не був сутінковий «стан зображений геніальніше, ніж в «Маркізі О.», ніколи явища сомнамбулізму не відтворено настільки досконало з клінічної точки зору і водночас диференційовано, як у «Кетхен фон Гейльброн» і в «Принці Гамбурзькому». У той час як Гете, тоді вже обережний, лише здалеку, зі стриманою цікавістю стежить за новими відкриттями, романтична юність бурхливо, впритул до них підступає. Ернст Теодор Амадей Гофман[86], Тік і Брентано[87], у філософії Шеллінг[88], Гегель[89], Фіхте[90] з усією пристрастю приєднуються до цього вчення, що обіцяє переворот, Шопенгауер вбачає в месмеризмі вирішальний аргумент на користь доказуваного ним примата волі над чистим розумом. У Франції Бальзак в «Луї Ламбері», найкращій зі своїх книг, дає просто-таки біологію світотворчої сили волі й скаржиться, що не всі ще перейнялися величчю месмерівського відкриття – «настільки значного і так мало ще оціненого». По іншу сторону океану Едгар Аллан По[91] створює в кристалічній ясності класичну новелу гіпнозу. Ми бачимо: всюди, де наука робить пролом у похмурій стіні вселенської таємниці, негайно ж спрямовується, як яскраве світло, фантазія поетів й оживляє нововідкриті сфери образами і явищами; завжди – і Фройд є тому приклад у наші дні – з оновленням психології виникає й нова психологічна література. І якби кожне слово, кожна теорія, кожна думка Месмера стократ була невірною (що вельми сумнівно), то все ж він більш творчо, ніж усі вчені й дослідники його епохи, вказав шлях нової та давно необхідної науки тим, що привернув увагу найближчого покоління до таємниці психіки.

Двері відчинені, світло спрямовується в простір, який ніколи ще не освітлювався чиєюсь свідомою волею. Але відбувається те, що завжди: як тільки де-небудь відкривається доступ до нового, як разом із серйозними дослідниками проникає туди ж ціла зграя мрійників, дурнів, шарлатанів і просто зацікавлених людей. Бо священним і разом з тим небезпечним чином притаманна людству помилка, що воно одним поривом і стрибком може переступити межі земного й долучитися до світової таємниці. Якщо сфера пізнання відкривається для нього хоч трішечки, то воно в самовпевненому своєму невдоволенні вже сподівається, що в його руках разом із цим одиничним знанням і ключ до цілого. Так і тут. Як тільки було відкрито й оприлюднено факт, що в стані штучного сну загіпнотизований може відповідати на запитання, починають вірити, що медіум може відповідати на всі запитання. З вельми небезпечним поспіхом люди, які бачать уві сні, оголошуються ясновидцями, сон наяву ототожнюється з пророчим сном. Вважають, що в такій завороженій людині прокидається інше, більш глибоке, так зване «внутрішнє відчуття». «У магнетичному ясновидінні той дух інстинкту, який направляє пташку за море до невідомих країн, який спонукає комаху до пророчої дії в ім’я потомства, ще не народженого, знаходить зрозумілу мову; він дає відповіді на наші запитання» (Шуберт[92]). Гарячі прихильники месмеризму оголошують дослівно, що в стані кризи сомнамбули можуть бачити майбутнє, їхні почуття можуть загострюватися в будь-якому напрямку, на будь-яку відстань. Вони можуть провіщати й передбачати, бачити в цьому стані, завдяки інтроспекції (особливий вид самоспоглядання) крізь своє й чуже тіло й безпомилково визначати таким способом хвороби. Знаходячись у трансі, вони, ніколи не навчаючись, можуть говорити латиною, івритом, арамейською й грецькою, називати невідомі їм імена, жартома вирішувати найскладніші завдання. Кинуті у воду сомнамбули не йдуть нібито на дно; завдяки дару пророцтва вони здатні читати книги, що лежать поруч, у закритому й запакованому вигляді, вони можуть цілком чітко споглядати події, що відбуваються в інших частинах світу, розкривати у своїх снах злочини, скоєні десятки років тому, коротше, немає настільки безглуздого фокусу, який не міг би бути приписаний чудесним здібностям медіумів. Відводять сомнамбул до льоху, де, за чутками, приховані скарби, і закопують їх по груди в землю, щоб за допомогою їхнього медіумічного чуття знайти золото й срібло. Або ставлять їх із зав’язаними очима посеред аптеки, щоб вони завдяки своїм здібностям («вищого почуття») знайшли правильні ліки для хворого; і ось, серед сотень ліків вони наосліп вибирають єдино благотворний варіант. Найнеймовірніші речі приписуються без жодного вагання медіумам; усі окультні явища й методи, що й досі ще хвилюють наш тверезий світ: ясновидіння, читання думок, спіритичні викликання духів, телепатичні й телепластичні мистецтва – усе це є початком фанатичного інтересу тієї пори до «тіньової сторони природи». Проходить деякий час, і з’являється нове ремесло професійного медіума. Оскільки медіум цінується тим дорожче, чим більш вражаючі одкровення від нього виходять, то карткові шулери й симулянти за допомогою трюків й обману роздувають свої «магнетичні» сили, користуючись нагодою до неймовірних меж. У месмерівські часи починаються знамениті вечірні спіритичні бесіди в затемнених кімнатах з Юлієм Цезарем[93] й апостолами; енергійно викликають духів. Усі легковірні, усі базіки й люди зі збоченою релігійністю, усі напівпоети, як Юстінус Кернер[94], і напівучені, як Еннемозер[95] і Клюге[96], нагромаджують у сфері сну наяву одне диво на інше. Зрозуміло, що в період їхньої гомінкої і часто незграбної напруженості наука спочатку недовірливо знизує плечима й зрештою сердито відвертається. Поступово протягом XIX століття месмеризм стає воістину скомпроментованим. Занадто великий галас навколо будь-якої думки завжди робить її незрозумілою, і ніщо так не відтісняє будь-яку творчу ідею в її впливі назад, у минуле, як доведення її до крайності.