Читать книгу Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка - Стефан Цвейг - Страница 12

Месмер, чий магнетичний метод обіцяє зцілення від усіх видів хворобливого збудження, спершу сам приносить у Париж особливий вид збудження – месмероманію. Ось уже багато десятків років ніщо не створювало в Сен-Жерменському передмісті з його незмінно хорошим, нудьгуючим серед розкоші суспільством, такого галасу, стільки емоційних переживань, такого пароксизму пристрасті, як практика магнетичного лікування. Протягом декількох місяців Месмер і магнетизм стають у Парижі найбільшою модою, останнім криком. Перед його розкішною квартирою на Вандомській площі з ранку до вечора стоять коляски й кабріолети дворян; лакеї в кольорових лівреях перших будинків Франції чекають біля прикрашених гербами нош; оскільки приміщення виявляються занадто тісними для такого несподіваного напливу людей, навіть для багатих пацієнтів є лише три «цебри здоров’я», тому вже за декілька днів наперед купують собі місце біля «бакета», як у наш час ложу на першу виставу нової опери. Але філантропія теж в моді, і Месмер надає «бакети», щоправда, меншого розміру і для осіб менш заможних, бо кожен, багатий він чи бідний, повинен отримати свою частку цього «гармонійного» цілющого засобу. Він виключає з кола хворих осіб з відкритими ранами, безсумнівних епілептиків, божевільних і калік, чесно підкреслюючи цим, що він досягає поліпшення в загальному самопочутті лише через нервову систему, але не може дивом змінити будову органів.

У цих магнетичних залах, а незабаром й у власному палаці, у готелі Буїльйон на вулиці Монмартр, де Месмер влаштував клініку, п’ять років поспіль товпляться пацієнти усіх станів, справжні й уявні хворі, допитливі й сноби всякого рангу. Кожен допитливий парижанин – а який парижанин з хорошого товариства не допитливий? – повинен за будь-яку ціну хоч раз випробувати на собі чудодійний флюїд і потім цією сенсацією хвалитися в елегантних салонах з тією ж приблизно дилетантською поверховістю, як у наш час за п’ятигодинним чаєм розмірковують про теорію відносності або психоаналіз. Месмер у моді, і тому його наука, яка сприймається ним вельми серйозно, діє на суспільство не як наука, а як театр. Те, що в постановці його лікування є дійсно щось ніби театральне, Месмер ніколи не заперечував, навпаки, він відкрито визнає це. «Якби мої прийоми не були розумно обґрунтовані, вони повинні були б здаватися настільки ж безглуздими, настільки смішними, і в них дійсно було б важко повірити».

Йому як знавцю людських душ відомо, що будь-яке засноване на вірі лікування потребує для посилення його дії певного магічного або релігійного церемоніалу; і він, маючи в цьому психологічну впевненість, оточує свою особистість якимось магічним ореолом; як будь-який лікар, що розуміється на психології, він підсилює свій авторитет таємничістю. Уже саме приміщення викликає у відвідувачів тривогу й збудження завдяки особливому внутрішньому оздобленню. Вікна затемнені завісами, щоб створити сутінкове освітлення, важкі килими на підлозі й на стінах приглушують звук, дзеркала відображають з усіх боків золотисті відтінки світла, дивні символічні знаки зірок привертають увагу, не даючи повного задоволення. Невизначеність завжди підвищує почуття очікування, таємничість посилює напругу, мовчання й замовчування збільшують містичну налаштованість; тому в чарівному приймальному покої Месмера всі почуття: зір, слух і дотик – найтоншим чином піддаються впливу й подразненню. Посередині великої зали стоїть широкий, як колодязь, «цебер здоров’я». Навколо цього магнетичного вівтаря сидять в глибокому мовчанні, як у церкві, хворі, затамувавши подих; ніхто не сміє поворухнутися, жоден звук не повинен вирватися, щоб не порушити створеної напруги. Час від часу присутні навколо «цебра» утворюють за вказівкою лікаря знаменитий (згодом запозичений спіритами) магнетичний ланцюг. Кожен торкається кінчиків пальців свого сусіда, щоб уявний струм, посилюючись при проходженні від тіла до тіла, пронизав весь благоговійно налаштований ряд. Це глибоке, нічим, крім легких зітхань, не порушене мовчання супроводжується найтоншими акордами клавіру або тихим хоровим співом із сусідньої кімнати, іноді навіть сам Месмер грає на своїй скляній гармоніці, щоб ніжним ритмом стримати збудження або посилити його, якщо потрібно, прискорюючи ритм. Так протягом години організм заряджається магнетичною силою (або, як сказали б ми по-сучасному, готується гіпнотична напруженість шляхом впливу на нервову систему прийомами монотонності й очікування). Потім з’являється нарешті сам Месмер.

Серйозний і спокійний, він увіходить повільно, з величним виразом обличчя, випромінюючи спокій серед загального занепокоєння; і тільки-но він наблизився до хворих, як легкий трепет, немов від ледь чутного вітерця за вікном, пробігає по ланцюгу. На ньому довга шовкова фіолетова мантія, яка викликає думку про Зороастра[67] або про одяг індійських магів; суворо, зосередившись у собі на кшталт приборкувача звірів, який, маючи лише легкий хлист у руці, лише силою волі утримує звіра від стрибка, крокує він зі своїм залізним жезлом від одного хворого до іншого. Перед деякими він зупиняється, запитує тихо про їхній стан, потім проводить своєю магнетичною паличкою по одній стороні тіла донизу і по протилежній догори, приковуючи до себе в той же час, владно й наполегливо, сповнений очікування погляд хворого. Декого він зовсім не торкається жезлом і, лише окреслюючи в повітрі невидиме коло, ніби осіняє ним зі значним видом лоб або центр больових відчуттів, але при цьому невідступно зосереджує увагу за допомогою непорушного погляду на хворому і цим привертає його увагу. Під час цієї процедури інші шанобливо затамували подих, і протягом деякого часу в просторому, приглушеному килимами приміщенні не чути нічого, крім його повільних кроків або часом зітхання полегшення чи туги. Але звичайно це триває недовго, і один з хворих починає від дотику Месмера тремтіти, конвульсивна судома проходить по його тілу, його кидає в піт, він кричить, зітхає або стогне. І як тільки у першого пацієнта виявляються видимі ознаки сили, яка напружує нерви, інші учасники ланцюга теж починають відчувати знамениту кризу, що несе зцілення. Посмикування електрично перескакують по замкнутому колу далі й далі, виникає масовий психоз; другий, третій пацієнт впадають у судому, і раптово шабаш відьом у повному розпалі. Одні качаються з закоченими очима у корчах по підлозі, інші починають пронизливо сміятися, кричати, стогнати й плакати, деякі, охоплені судомами, танцюють, як чорти, деякі – усе це зображене на гравюрах того часу – ніби впали, під впливом жезла або затятого погляду Месмера, у непритомний стан або гіпнотичний сон. Із тихою посмішкою, що застигла на губах, лежать вони байдуже в каталіптичному заціпенінні, а в цей час музика по сусідству продовжує грати, щоб стан напруженості все посилювався й посилювався, бо, за знаменитою «теорією криз» Месмера, всяка нервово обумовлена хвороба повинна бути доведена до вищої точки свого розвитку, щоб тіло могло зцілитися. Тих, хто занадто сильно охоплений кризою, хто кричить, бешкетує й корчиться в судомах, швидко відносять служки й помічники Месмера в сусідню, щільно оббиту, наглухо ізольовану кімнату, «залу криз», щоб там вони могли заспокоїтися (що, зрозуміло, дало в сотнях випадків привід знущанню в пресі й твердженням, що нервові дами отримують там заспокоєння шляхом суто фізіологічним). Вражаючі сцени щодня розігруються в чарівному кабінеті Месмера: хворі підхоплюються, вириваються з ланцюга, заявляють, що вони здорові, інші кидаються на коліна й цілують руки рятівникові; деякі благають посилити струм і ще раз їх торкнутися. Потроху віра в магію його особистості, у його особисті чари стає для його пацієнтів формою релігійного божевілля, а сам він – святим і цілителем незліченної кількості людей. Як тільки Месмер з’являється на вулиці, одержимі недугою кидаються до нього, щоб доторкнутися хоча б до його одягу; княгині й герцогині на колінах просять, щоб він відвідав їх; ті, хто запізнився, хто не отримав доступу до його бакета, купують собі для особистого вживання так звані «petits baquets» маленькі відра, щоб лікуватися магнетизмом за його методом вдома. І в один прекрасний день Париж може споглядати безглузду картину: на самій середині вулиці Бонді сотня осіб, які мотузками прив’язані до намагнетизованого Месмером дерева, чекає «кризи». Ніколи жоден лікар не переживав такого стрімкого й гучного успіху, як Месмер; п’ять років поспіль паризьке суспільство тільки й говорить про його магнетичне лікування.

Але немає нічого найнебезпечнішого для нової науки, коли вона стає модою й предметом світської балаканини. Проти своєї волі Месмер потрапляє у двозначне становище: як чесний лікар він хотів дати новий цілющий засіб для науки, а дає, виявляється, відповідну тему для моди і для усюди встигаючих її представників, що нудяться неробством. Заводять суперечки – за Месмера й проти нього – з такою ж відсутністю внутрішнього інтересу, як за Піччінні або Глюка, Руссо[68] або Вольтера. Окрім того, XVIII століття поспішає повернути будь-яке нововведення в бік еротики: придворні кавалери чекають від магнетизму як основного його ефекту відновлення своєї чоловічої сили, а про жінок пліткують, що вони шукають у salle des crises природних форм охолодження нервів. Кожен дрібний писака вступає тепер у дискусію, випускаючи дурну брошуру, яка із захопленням або зневагою, анекдотами й памфлетами додає літературного перцю в медичну суперечку, і зрештою месмероманія переноситься навіть у театр. 16 листопада 1784 року італійська королівська трупа розігрує фарс під назвою «Сучасні цілителі», у якому Раді, поет третього сорту, висміює магнетизм. Але він прогадав, бо фанатики месмеріанства не допускають навіть у театрі жартів на адресу свого кумира. І ось представники гучних прізвищ, занадто горді, зрозуміло, для того, щоб самим обтяжувати свої уста, посилають у театр лакеїв, щоб ті освистали п’єсу. Під час вистави якийсь королівський державний радник кидає з ложі в ряди слухачів друковану брошуру на захист магнетизму, і коли наступного дня недалекоглядний автор п’єси Раді направляється в салон герцогині Вільруа, вона через своїх слуг вказує йому на двері: вона не приймає суб’єктів, які насмілюються «знущатися над новим Сократом на зразок Арістофана»[69]. З кожним днем божевілля зростає, і чим більше непосвячені починають розважатися новою салонною грою, тим фантастичнішими й безглуздішими стають крайнощі захоплення: у присутності принца Прусського і при наявності всіх членів магістрату в повному службовому одязі піддають в Шарантоні магнетизаціі старого коня. У замках і парках виникають магнетичні галявини й гроти, у містах – таємні гуртки й ложі, справа доходить до відкритих сутичок врукопашну між прихильниками й противниками системи й навіть до дуелей; коротше кажучи, викликана Месмером сила виходить за межі власної сфери, медицини, і заповнює всю Францію небезпечним і заразливим флюїдом снобізму й істерії – месмероманією.