Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 11

Коли ми наближалися до патрульної машини без розпізнавальних знаків (я знав, що це, бо не раз бачив її перед нашим будинком зі знаком «ЧЕРГОВИЙ ПОЛІЦЕЙСЬКИЙ» на торпедо), Ліз привідкрила край куртки, щоб показати порожню кобуру. То був наш внутрішній жарт. «Коли поряд мій син, жодної зброї» – мамине непорушне правило. Ліз завжди показувала мені порожню кобуру, коли вона висіла в неї на плечах, і я безліч разів її бачив на кавовому столику в нашій вітальні. А ще – на тумбочці з того боку ліжка, яким не користувалася мама, і в дев’ять років я вже досить добре розумів, що це означає. У «Болоті смерті в Роаноуку» було кілька парких сцен за участю Лори Ґудг’ю та П’юріті Бетанкур, удови Мартіна Бетанкура («п’юріті» – чистота англійською, але це не про неї).

– А що вона тут робить? – спитав я в мами, коли ми підійшли до машини. Ліз була поряд, тому казати таке було неввічливо, навіть відверто грубо, але мене щойно висмикнули з уроку і ще до виходу надвір сказали, що наш талон на харчування анульовано.

– Залазь, чемпіоне, – сказала Ліз. Вона завжди називала мене чемпіоном. – Час не чекає.

– Я не хочу. У нас на обід будуть рибні наґетси.

– Нє-а, – мотнула головою Ліз. – Будуть «Вопери»[5] й картопля фрі. Я пригощаю.

– Сідай, – сказала мама. – Будь ласка, Джеймі.

І я поліз на заднє сидіння. На підлозі валялося кілька обгорток від фастфуду з ресторанів «Тако Белл», пахло попкорном з мікрохвильовки. Витав ще й інший запах. Він асоціювався в мене з відвідинами дядька Гаррі в різноманітних інтернатах, та принаймні не було металевих ґрат, що відділяли переднє сидіння від заднього. Я бачив такі в поліцейських серіалах, які дивилася мама (особливо вона полюбляла «Дроти»).

Мама сіла спереду, і Ліз рушила, на першому червоному світлі загальмувавши, щоб увімкнути блимавку на торпедо. Почалося «блим-блим-блим», і навіть без сирени автівки давали нам дорогу, тому ми блискавою домчали до магістралі ФДР.

Мама розвернулася і подивилася на мене між сидіннями таким поглядом, що мені стало страшно. Здавалося, вона у відчаї.

– Джеймі, він може бути у своєму будинку? Тіло напевно забрали в морг чи в бюро ритуальних послуг, але він сам може бути вдома?

Відповісти я міг тільки «не знаю», але я цього не сказав. І взагалі нічого спочатку не сказав. Занадто був приголомшений. І скривджений. А може, навіть злий, точно не пам’ятаю, а от приголомшеність і кривда добре закарбувалися в пам’яті. Вона мені наказала нікому ніколи не розказувати, що бачу мертвих, і я мовчав. А сама розказала. Розпатякала Ліз. Ось чому Ліз приїхала з нею і невдовзі скористається сигналом-блимавкою на торпедо, щоб розігнати транспорт з дороги на Спрейн-Брук-Парквей.

Після довгої мовчанки я спитав:

– Давно вона знає?

Я побачив, як Ліз підморгує мені в дзеркалі заднього огляду таким особливим підморгуванням, яке означає «у нас є таємниця». Мені це не сподобалось. Таємниця мала бути в нас із мамою.

Сягнувши через сидіння, мама вхопила мене за зап’ястя. Рука в неї була холодна.

– Не думай про це, Джеймі. Просто скажи, чи може він там бути.

– Та мабуть. Якщо він там помер.

Мама відпустила мою руку й сказала Ліз їхати швидше, але та похитала головою.

– Невдала ідея. Можемо підчепити поліційний супровід, і вони захочуть дізнатися, куди ми так женемо. А що мені їм казати – що треба побалакати з покійником, доки він не зник?

З того, як Ліз це сказала, я зрозумів, що вона не повірила ані слову з маминої розповіді, а просто їй потурала. І піддражнювала. Та мене це влаштовувало. Що ж до мами, навряд чи їй було діло до того, що думає Ліз. Головне, щоб вона довезла нас до Кротона-на-Гудзоні.

– Тоді якомога швидше.

– Прийнято, Ті-Ті.

Мені не подобалося, що вона так називає маму. Деякі діти в моєму класі так називали потребу сходити в туалет. Але маму це наче й не турбувало. Того дня вона б не відреагувала, навіть якби Ліз назвала її Бонні Бомбобуферс. Мабуть, навіть не помітила б.

– Хтось уміє берегти таємниці, а хтось – ні, – сказав я. Не зміг промовчати. Тобто, здається, я був сердитий.

– Припини, – попросила мама. – Мені зараз бракувало тільки, щоб ти дувся.

– Я не дуюся, – надуто відрізав я.

Я знав, що вони з Ліз близькі, але ми з нею мали бути ще ближчими. Вона могла б хоч запитати моєї думки про це, перш ніж розпатякати наш найбільший секрет якоїсь ночі в ліжку, коли вони з Ліз лежали після того, що Ріджис Томас називав «підійматися драбиною пристрасті».

– Я бачу, що ти засмучений. Можеш позлитися на мене згодом, але зараз ти мені потрібен, синку.

Вона неначе забула, що Ліз поряд, проте я бачив очі Ліз у дзеркалі заднього огляду і розумів, що вона дослухається до кожного слова.

– Добре. – Мамина подруга мене трохи лякала. – Не парся, мам.

Мама прочесала рукою волосся і на довершення смикнула себе за гривку.

– Яка несправедливість. Усе, що з нами сталося… що досі стається… це такий блядський пиздець! – Вона скуйовдила мені волосся. – Ти цього не чув.

– Ні, я це чув, – сказав я, бо досі злився. Хоча вона мала рацію. Пам’ятаєте, що я казав про життя ніби в романі Дікенса, тільки з матюками? Знаєте, чому люди читають такі книжки? Бо вони страшенно щасливі, що цей пиздець відбувається не з ними.

– Я вже два роки жонглюю рахунками, жодного не залишила несплаченим. Іноді я відсувала вбік маленькі, щоб оплатити великі, а іноді – великі, щоб оплатити купу дрібних. Але електрику нам не відрізали, і голодними ми не сиділи. Правда ж?

– Ага-ага-ага, – я сподівався викликати в неї усмішку. Не вдалося.

– А тепер… – Вона знову смикнула себе за гривку, від чого та геть злиплася. – Тепер пів десятка проблем вилізли одразу, а клята Видиральна податкова служба – головний шакал у зграї. Я тону в борговому морі. Сподівалася, що Ріджис мене врятує. Але сучий син склеїв ласти! У п’ятдесят років! Хто вмирає в п’ятдесят дев’ять, якщо не важить сто п’ятдесят кіло і не ширяється?

– Люди, в яких рак? – підказав я.

Мама слізно пирхнула носом і смикнула свою горопашну гривку.

– Спокійно, Ті, – пробурмотіла Ліз. І притулила долоню до маминої шиї, але сумніваюся, що мама це відчула.

– Та книжка могла б нас урятувати. Книжка, ціла книжка, і ніщо, крім книжки. – Вона несамовито реготнула, чим налякала мене ще більше. – Я знаю, що він написав лише кілька розділів, але про це ніхто не знає, бо він ні з ким не спілкувався, крім мого брата, доки Гаррі не захворів, а потім мене. Він не накидав сюжет і не писав нотаток, Джеймі, бо вважав, що це сковує творчий процес. А ще тому, що він цього не потребував. Він завжди чітко бачив перед собою напрямок.

Вона знову взяла мене за зап’ястя і стисла так сильно, що залишилися синці. Я побачив їх згодом, тієї ночі.

– Він може й досі бачити.