Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 14

Він покрокував до нас, що мене зовсім не здивувало. Більшість із них (не всі, але більшість) якийсь час тягнуться до живих, як метелики на світло. Казати таке жахливо, але іншого порівняння я придумати не можу. Я б зрозумів, що він мертвий, навіть якби не знав цього, – через одяг. У такий прохолодний день на ньому була проста біла футболка, мішкуваті шорти й ті сандалії з перетинками, які мама називала сандаліями Ісуса. Крім того, було ще дещо, дещо химерне: жовтий пасок із пришпиленою до нього блакитною стрічкою.

Ліз щось казала моїй матері про те, що там нікого нема, я просто вигадую, але я на це не зважав. Я вивільнив свою руку з маминої й пішов назустріч містерові Томасу. Він зупинився.

– Здрастуйте, містере Томас, – привітався я. – Мене звати Джеймі Конклін. Я Тіїн син. Ми з вами не знайомі.

– Ой, та ну, – сказала Ліз у мене за спиною.

– Тихо, – попросила мама. Але дрібка скептицизму Ліз, мабуть, просочилася і в неї, бо вона спитала, чи певен я, що містер Томас справді там.

Це я теж проігнорував. Мені було цікаво, що то за пасок на ньому. Був на ньому, коли він помер.

– Я сидів за столом, – сказав він. – Коли я пишу, то завжди підперізуюся цим паском. Це мій талісман на удачу.

– А блакитна стрічка навіщо?

– Районний конкурс з орфографії, на якому я переміг у шостому класі. Знав, як пишуться слова, краще за дітей з двадцяти інших шкіл. На рівні штату я програв, але за регіональний мені дали цю стрічечку. Мама зробила пасок і прикріпила стрічку до нього.

На мою думку, носити таке було дивацькою примхою, бо ж містер Томас у шостому класі вчився, напевно, мільярд років тому, але він це розказував, аніскілечки не соромлячись і не ніяковіючи. Деякі мерці мають почуття любові – пам’ятаєте, я розповідав, як місіс Беркетт поцілувала містера Беркетта в щоку? – і ненависть можуть відчувати (про це я ще дізнаюся, на все свій час), але більшість інших почуттів неначе вивітрюються з них після смерті. Навіть їхня любов ніколи не здавалася мені достатньо міцною. Мені б не хотілося вам це казати, але ненависть зберігає силу й триває довше. Я думаю, люди бачать привидів (а це не те саме, що мерці) тому, що привиди сповнені ненависті. Люди бояться привидів тому, що вони справді страшні.

Я повернувся до мами й Ліз.

– Мамо, ти знала, що містер Томас, коли пише, підперізується широким паском?

Її очі округлилися.

– Він про це згадував в інтерв’ю журналу «Салон» п’ять-шість років тому. На ньому зараз цей пояс?

– Ага. До нього прикріплена блакитна стрічка. Це з…

– Конкурсу на знання орфографії, в якому він переміг! У тому інтерв’ю він ще з неї сміявся і назвав «моєю безглуздою кривляниною».

– Може, й так, – погодився містер Томас. – Але більшість письменників займаються безглуздою кривляниною і піддаються забобонам. Ми в цьому як бейсболісти, Джиммі. А хто буде сперечатися з дев’ятьма поспіль бестселерами «Нью-Йорк Таймс»?

– Я Джеймі, – виправив я.

Ліз промовила:

– Ті, це ти чемпіону розповіла про те інтерв’ю. Точно ти. Або він сам прочитав. Він у тебе збіса добре читає. Він знав, от і все, тому…

– Тихо, – люто шикнула на неї мама. І Ліз підняла руки вгору, немов казала: здаюся.

Мама ступила крок і стала збоку від мене, вдивляючись у доріжку, всипану гравієм, на якій нікого не було (принаймні такий вигляд це мало для неї). А містер Томас стояв буквально перед нею, запхавши руки в кишені шортів. Вони були широкі, тому я сподівався, що він не відтягуватиме кишені донизу, бо мені здалося, що трусів на ньому немає.

– Скажи йому те, що я сказала тобі йому сказати!

Мама хотіла, щоб я сказав от що: він має нам допомогти, інакше тонка фінансова крига, по якій ми ходимо вже рік чи більше, провалиться під нами, і ми втопимося в океані боргів. А ще – що агенція вже втрачає клієнтів, бо деякі письменники дізналися про наші проблеми і що ми можемо вимушено закритися. Щури, які біжать з корабля, – от як вона їх назвала одного вечора, коли Ліз не було, а келих вина був уже четвертий.

Але всією цією бла-балаканиною я не парився. Мерці мусять відповідати на твої запитання – принаймні доки не зникнуть, – і мусять казати правду. Тому я просто перейшов до головного.

– Мама хоче знати, про що «Секрет Роаноука». Їй треба знати весь сюжет. Вам відомий весь сюжет повністю, містере Томас?

– Звичайно. – Він запхав руки ще глибше в кишені шортів, і мені стало видно тонку смужку волосся, що збігала вниз його животом від пупа. Я не хотів цього бачити, але побачив. – Перш ніж написати хоч щось, я завжди знаю все.

– І все тримаєте в голові?

– Доводиться. Інакше хтось може поцупити. Викласти в інтернет. Заспойлити сюрприз.

Якби він був живий, це прозвучало б як параноя. А мертвий він просто констатував факт, або те, що фактом вважав. І слухайте, мені здалося, що певною мірою він має рацію. Комп’ютерні тролі постійно розтріпували якісь таємниці в інтернеті, від нудної фігні типу секретів політиків до речей по-справжньому важливих. Як, наприклад, сюжет фінальної серії нового сезону «Межі»[9].

Ліз відійшла від нас із мамою, сіла на лавку біля басейну, поклала ногу на ногу й закурила. Вона явно вирішила дозволити психам вільно командувати психушкою. І мене це влаштовувало. У Ліз були свої переваги, але того ранку вона заважала.

– Мама хоче, щоб ви мені все розповіли, – сказав я містерові Томасу. – Я перекажу їй, і вона напише останню книжку про Роаноук. А всім скаже, що перед смертю ви майже все їй надіслали, разом із вказівками про те, як закінчити останні кілька розділів.

Живий, він би заволав, почувши, що хтось закінчить його книжку; робота була найважливішим у його житті, він дуже ревниво до неї ставився. Але тепер те, що від нього залишилося, лежало десь на столі в патологоанатома, в захисних шортах і жовтому паску, яким він був підперезаний, коли писав останні кілька речень. А та версія письменника, яка стояла переді мною, більше не відчувала ані ревнощів, ані бажання одноосібно володіти своїми секретами.

– А вона зможе? – от і все, що спитав він.

Дорогою до Коблстоун-Котеджу мама запевнила мене (та Ліз), що вона справді на таке здатна. Ріджис Томас наполягав, щоб жоден редактор не вимазав жодного його дорогоцінного слова. Але насправді мама спокійно роками редагувала його книжки, просто йому про це не казала – ще відтоді, як дядько Гаррі був при своєму розумі й керував бізнесом. Деякі правки були доволі значними, але він так і не дізнався про них… чи принаймні нічого не сказав. Якщо хтось у цьому світі й зміг би наслідувати стиль містера Томаса, то це моя мати. Але проблема була не в стилі. Вона була в сюжеті.

– Зможе, – коротко відповів я, бо це було простіше, ніж усе це йому переказувати.

– А хто та друга жінка? – спитав містер Томас, тицьнувши пальцем у Ліз.

– Мамина подруга. Ліз Даттон.

Ліз на секунду підвела на мене погляд, а потім закурила нову сигарету.

– Вони з твоєю матір’ю трахаються? – поцікавився містер Томас.

– Напевно, так.

– Я так і подумав. Це видно з того, як вони дивляться одна на одну.

– Що він сказав? – стривожилася мама.

– Спитав, чи ви з Ліз близькі подруги, – викрутився я. Трохи тупо, але більше нічого путнього не придумалося.

– То ви поділитеся з нами «Секретом Роаноука»? – спитав я в містера Томаса. – Я про всю книжку, а не лише сам секрет.

– Так.

– Він погодився, – передав я мамі, і вона витягла з сумочки не лише телефон, а й маленький диктофон. Щоб не пропустити жодного слова.

– Скажи, хай розповідає якомога детальніше.

– Мама каже, щоб ви…

– Я чув, – перебив містер Томас. – Я мертвий, а не глухий.

Його шорти сповзли небезпечно низько.

– Круто, – кивнув я. – Слухайте, містере Томас, може, ви б підтягнули шорти? Щоб ваш пісюн не застудився.

Він підтягнув, і тепер шорти висіли на кістлявих стегнах.

– А що, надворі холодно? Я й не відчуваю. – А тоді, не міняючи тону: – Тія старіє, це помітно, Джиммі.

Я вже не став йому нагадувати, що мене звати Джеймі. Просто подивився на матір. Господи Боже, і справді, вона постаріла. Точніше, почала старіти, та все ж. Коли це сталося?

– Розкажіть нам сюжет, – попросив я. – І почніть спочатку.

– А звідки ж іще? – сказав містер Томас.