Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 6

Похорон відбувся через три дні. Для мене то була перша така подія, і цікава до того ж, але не сказав би, що розважальна. Принаймні мамі не довелося бути головною втішальницею. Містер Беркетт мав брата і сестру, вони й узяли на себе цю роль. Старі, однак не настільки, наскільки він сам. Містер Беркетт проплакав усю поминальну службу, і сестра повсякчас подавала йому паперові хустинки. Здавалося, ніби її сумочка наповнена ними по вінця. Аж дивно, як там поміщалося щось інше.

Того вечора ми з мамою замовили піцу з «Домінос». Вона пила вино, а я – «Кул-Ейд», як стимул за те, що добре поводився на похороні. Коли від піци залишився останній шматок, мама спитала, чи була там, на мою думку, присутня місіс Беркетт.

– Ага. Вона сиділа на сходинках, які вели нагору, до того місця, де говорили її друзі й священник.

– Кафедра. А ти міг… – Вона підняла останній шматок, подивилася на нього і поклала назад. А потім глянула на мене. – Ти міг бачити крізь неї?

– Як крізь привида у фільмі? Це ти маєш на увазі?

– Так. Напевно, саме це я й маю на увазі.

– Нє-а. Вона була там уся, тільки в нічній сорочці. Я здивувався, коли її побачив, бо вона померла три дні тому. Так довго вони майже ніколи не залишаються.

– А що, просто зникають? – немовби намагаючись укласти це в голові. Я бачив, що мамі не подобається про це говорити, але зрадів, що вона заговорила. Бо мені полегшало.

– Ага.

– Джеймі, що вона там робила?

– Просто сиділа. Раз чи два глянула на свою труну, але в основному дивилася на нього.

– На містера Беркетта. Марті.

– Так. Один раз вона щось сказала, але я не розчув. Дуже скоро після смерті їхні голоси починають стихати, наче музику прикрутили в автомобільному радіо. А через якийсь час ти взагалі перестаєш їх чути.

– А потім вони зникають.

– Так, – кивнув я. У горлі з’явився клубок, тому я допив залишки «Кул-Ейду», щоб його прогнати. – Зникають.

– Допоможи прибрати, – попросила мама. – А потім подивимося серію «Торчвуду», якщо захочеш.

– Ага, круто!

Мені «Торчвуд» не здавався таким уже крутим, але можливість не лягати спати ще годину після мого звичного часу була дуже крута.

– Добре. Тільки внесемо ясність: звичкою це у нас не стане. І спочатку я маю тобі дещо сказати, і це дуже серйозно, тому я хочу, щоб ти уважно послухав. Дуже уважно.

– Гаразд.

Вона опустилася на одне коліно, щоб наші обличчя опинилися приблизно на одному рівні, і взяла мене за плечі, делікатно, але твердо.

– Джеймі, ніколи й нікому не розказуй про те, що бачиш померлих. Ніколи.

– Мені все одно не повірять. Ти ж не вірила.

– Трохи вірила. З того дня в Центральному парку. Пам’ятаєш? – Вона здмухнула гривку. – Ну звісно, ти пам’ятаєш. Як ти міг забути?

– Я пам’ятаю.

Шкода, що не забув.

Мама досі стояла на коліні, дивлячись мені в очі.

– Ось у чому річ. Те, що люди не вірять, – добре. Але одного дня хтось може й повірити. І після цього почнуть говорити щось не те або над тобою нависне справжня небезпека.

– Чому?

– Є такий старий вислів, Джеймі: мертві нічого не скажуть. Але тобі скажуть, так? Мертві чоловіки та жінки говорять з тобою. Ти кажеш, що вони мусять відповідати на запитання і давати правдиві відповіді. Так, наче смерть – це ін’єкція тіопенталу натрію.

Я поняття не мав, що воно таке, і мама напевно прочитала це на моєму обличчі, бо сказала, щоб я не звертав уваги, а краще згадав, що мені розповіла місіс Беркетт, коли я спитав про персні.

– Ті персні були цінні, особливо каблучка. Люди помирають з таємницями, Джеймі, і завжди будуть інші люди, яким ці таємниці треба вивідати. Я не хочу тебе лякати, однак іноді переляк – це єдиний дієвий урок.

«Як той чоловік у Центральному парку був уроком про те, що треба обережно їздити в транспортному потоці й надівати шолом, коли сідаєш на велосипед», – подумав я… але вголос не сказав.

– Я про це не буду розповідати, – пообіцяв.

– Ніколи. Тільки мені. Якщо треба буде.

– Добре.

– Чудово. Ми порозумілися.

Вона підвелася, і ми пішли у вітальню дивитися телик. Коли серіал скінчився, я почистив зуби, попісяв і помив руки. Мама підіткнула мені ковдру, поцілувала і сказала те, що й завжди: «Солодких снів, гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку».

Зазвичай після цих слів я до ранку її не бачив. Чув дзенькіт скла, коли вона наливала собі другий келих вина (чи третій), потім джаз стихав до ледь чутного, адже вона бралася до читання якогось рукопису. Та тільки, здається, у мам є додаткове чуття, бо того вечора вона повернулась і сіла на моє ліжко. А може, почула, що я плачу, хоч я й намагався тихіше. Бо (це теж її улюблені слова) краще бути частиною рішення, ніж частиною проблеми.

– Що таке, Джеймі? – спитала вона, гладячи моє волосся. – Ти згадуєш похорон? Чи місіс Беркетт, яка там була?

– Мамо, що зі мною буде, якщо ти помреш? Мене відправлять у дитбудинок?

Бо сто процентів, блін, не до дядька Гаррі.

– Авжеж ні, – мама й далі погладжувала мені волосся. – І це те, що ми називаємо «спірним питанням», Джеймі, бо я не збираюся помирати ще дуже довго. Мені тридцять п’ять років, а це значить, що попереду в мене більш ніж половина життя.

– А якщо в тебе буде те, що в дядька Гаррі, і тобі доведеться жити там, де він? – Моїми щоками текли нестримні сльози. Від того, що вона погладжувала мені лоба, ставало краще, та разом з тим я сильніше плакав, хтозна чому. – Там погано пахне! Сечею!

– Така ймовірність зовсім крихітна. Якщо ти поставиш її поряд з мурахою, то здаватиметься, що мураха завбільшки з Ґодзіллу.

Від цього порівняння я заусміхався, і одразу полегшало. Тепер, коли я старший, я розумію, що вона або брехала, або сама не знала. Але той ген, який запускає хворобу дядька Гаррі – раннього Альцгеймера, – обійшов її стороною. І слава Богу.

– Я не помру, ти не помреш, і я думаю, цілком може бути так, що ця твоя дивна здібність сама собою зникне, коли ти станеш старшим. То… як, усе добре?

– Добре.

– Більше ніяких сліз, Джеймі. Тільки солодких снів…

– Гарного відпочинку, теплого ліжечка й одежинку, – закінчив я.

– Так-так-так.

Вона поцілувала мене в лоба і вийшла. Залишивши двері прочиненими, як це робила завжди.

Я не хотів їй казати, що сльози в мене потекли не через похорон і не через місіс Беркетт, бо вона не була страшна. Більшість не страшні. Але той велосипедист у Центральному парку налякав мене до дрижаків. Він був страшнючий.