Читать книгу Згодом - Стівен Кінг - Страница 13

Я доїдав картоплю фрі (холодну, але мені було байдуже), коли ми звернули в маленький тупик, на вулицю, що називалася Коблстоун-Лейн[6]. Бруківка на ній, може, й була колись, та тепер поверхню вкривав звичайний гладенький гудрон. Будинок у самому кінці мав назву Коблстоун-Котедж. Великий, кам’яний, з вигадливими різьбленими віконницями й мохом на даху. Так, ви все правильно почули, мохом. Здуріти, правда? Ворота були відчинені. Обабіч них на стовпчиках висіли таблички з того самого сірого каменю, що й будинок. На одній було написано «НЕ ЗАХОДИТИ, МИ ВТОМИЛИСЯ ЗАКОПУВАТИ ТРУПИ». На другій над написом «ОБЕРЕЖНО, ЗЛИЙ ПЕС» скалилася німецька вівчарка.

Ліз пригальмувала і, піднявши брови, спантеличено глянула на мою матір.

– Єдиний труп, який закопав у своєму житті Ріджис, – це його папуга Френсіс, – сказала мама. – Названий на честь Френсіса Дрейка, мандрівника-дослідника. І собаки в нього ніколи не було.

– Алергія, – докинув я з заднього сидіння.

Ліз повела машину до будинку, припаркувалась і вимкнула проблисковий маячок на торпедо.

– Гаражні двері зачинені, машин я не бачу. Хто є в будинку?

– Нікого, – відповіла мама. – Його знайшла хатня робітниця, місіс Квейл. Давіна. Крім неї та садівника на пів ставки тут більше ніхто не працював. Приємна жінка. Вона подзвонила мені одразу ж, як викликала швидку. Слово «швидка» змусило мене спитати, чи впевнена вона, що він мертвий, і вона відповіла, що впевнена, бо перед тим, як влаштуватися на роботу до Ріджиса, вона працювала в будинку для літніх. Та все одно його спочатку мали забрати в лікарню. Я сказала їй, щоб ішла додому відразу, як тіло заберуть. Вона була приголомшена. Спитала про Френка Вілкокса – це бізнес-менеджер Ріджиса, – і я пообіцяла їй з ним зв’язатися. З часом зв’яжуся, але коли ми востаннє розмовляли з Ріджисом, він сказав, що Френк з дружиною в Греції.

– А преса? – спитала Ліз. – Він був автором бестселерів.

– Господи Боже, та не знаю я. – Мама в нестямі роззирнулася, наче очікувала побачити репортерів, які причаїлися в кущах.

– Вони ще, може, й не знають, – заспокоїла Ліз. – Та якщо й знають, якщо почули по сканеру, то спершу рвонуть у поліцію і до медиків. Тіло не тут, тому й сюжет не тут. Запас часу в нас є, заспокойся.

– Мені банкрутство дивиться в очі, у мене брат може ще тридцять років прожити в інтернаті, у мене син, який колись може захотіти в коледж, тому не кажи мені заспокоїтися. Джеймі, ти його бачиш? Ти ж знаєш, який він із себе? Скажи, що бачиш його.

– Я знаю, який він, але я його не бачу.

Мама застогнала і ляснула долонею по своїй бідолашній злиплій гривці.

Я пошукав ручку дверей, але от несподіванка – її не було. Тому я попросив Ліз мене випустити, і вона випустила. Ми всі вийшли з машини.

– Постукай у двері, – порадила Ліз. – Якщо ніхто не відгукнеться, ми обійдемо будинок і підсадимо Джеймі, щоб він зазирнув у вікна.

Це ми зробити могли, бо всі віконниці – з кучерявими різьбленими штукенціями – були відчинені. Мама побігла до вхідних дверей, і ми з Ліз ненадовго залишилися самі.

– Чемпіоне, ти ж не думаєш, що можеш бачити померлих, як малий у тому кіно?

Мені було плювати, вірить вона чи ні, але щось у її тоні промовляло, що все це – один великий розіграш, і мене це збісило.

– Мама розказала тобі про персні місіс Беркетт?

Ліз пересмикнула плечима.

– Може, пощастило вгадати. А дорогою сюди ти ніяких мертвяків не бачив?

Я сказав «ні», але насправді розрізнити досить важко, якщо з ними не заговориш… чи вони не заговорять з тобою. Одного разу, коли ми з мамою їхали в автобусі, я побачив мертву дівчинку, з порізами на зап’ястях, такими глибокими, що здавалися червоними браслетами, і я не сумнівався, що вона мертва, хоч вона й близько не була така моторошна, як той, у Центральному парку. І того ж таки дня, коли ми виїжджали з міста, я помітив стареньку в рожевому халаті, яка стояла на розі Восьмої авеню. Коли знак змінився на «ЙДІТЬ», вона й далі стояла, роззираючись, наче туристка. У волоссі в неї були ті штуки, бігуді. Вона могла бути мертвою, а могла бути й живою, яка блукала собі. Мама казала, що дядько Гаррі так робив перед тим, як вона змушена була відправити його в той перший медзаклад. Мама призналася, що коли дядько Гаррі почав блукати, часом – у піжамі, вона облишила надію на те, що колись він одужає.

– Ворожкам постійно щастить зі здогадками, – сказала Ліз. – А є ще старий вислів про поламаний годинник, який двічі на день показує правильний час.

– То ти думаєш, що мама божевільна, а я їй допомагаю бути божевільною?

Вона розсміялася.

– Це, чемпіоне, називається сприянням. Ні, я так не вважаю. Я думаю, що вона засмучена і хапається за соломинку. Ти розумієш, що це значить?

– Ага. Що вона божевільна.

І знову Ліз похитала головою, цього разу – категоричніше.

– Вона переживає великий стрес. Це я повністю розумію. Але різні вигадки їй не допоможуть. Я надіюся, ти це розумієш.

Повернулася мама.

– Ніхто не відповів. А двері замкнені, я перевірила.

– Гаразд, – сказала Ліз. – Ходімо зазирати у вікна.

Ми обійшли будинок. У вікна їдальні я зазирнути міг, бо вони сягали землі, але для більшості інших був замалий. Щоб я міг стати й подивитися, Ліз склала долоні сходинкою. В будинку я побачив велику вітальню з широким екраном телевізора й багато химерних меблів. Побачив їдальню з таким довжелезним столом, що за ним міг розміститися стартовий склад бейсбольної команди «Метс», а ще, може, їхні пітчери. Маячня, як на чувака, що терпіти не міг компанію інших людей. Я побачив кімнату, яку мама називала маленькою вітальнею, а в глибині була кухня. Містера Томаса не було в жодній з тих кімнат.

– Може, він нагорі. Я там ніколи не була, але якщо він помер у ліжку… чи у ванній… він може все ще бути…

– Сумніваюся, що він помер на троні, як Елвіс, але підозрюю, що це можливо.

Тут я розсміявся, бо мене завжди смішило, коли унітаз називали троном. Однак миттю вмовкнув, побачивши мамине лице. Справа була серйозна, а вона втрачала надію. Надвір виходили двері кухні. Мама покрутила ручку – було замкнено, як і вхідні двері.

Вона повернулася до Ліз.

– Може, ми…

– Навіть не думай, – сказала Ліз. – Ламати замки ми не будемо, Ті. В мене й так купа проблем у Департаменті, без того, щоб спрацювала сигналізація в будинку віднедавна покійного автора бестселерів і нам довелося пояснювати, що ми тут робимо, коли приїдуть хлопці з «Брінксу» чи «Ей-Ді-Ті»[7]. Чи місцеві копи. А до речі, про копів… він помер на самоті, так же? Його знайшла хатня робітниця?

– Так, місіс Квейл. Вона мені зателефонувала, я тобі розказувала…

– Копи захочуть поставити їй кілька запитань. А може, вже ставлять. Вони або судмедексперт. Не знаю, який у них тут в окрузі Вестчестер порядок.

– Бо він знаменитий? Бо думають, що хтось його міг убити?

– Бо така процедура. І так, думаю, тому, що він знаменитий. Головне, щоб, коли вони з’являться, нас тут не було.

Мамині плечі понурилися.

– Нічого, Джеймі? Його не видно?

Я похитав головою.

Зітхнувши, мама глянула на Ліз.

– Може, в гаражі подивимось?

Ліз знизала плечима, мовляв, «це твоє свято».

– Джеймі? Ти як думаєш?

Я не уявляв, навіщо містерові Томасу ошиватися в гаражі, але подумав, що теоретично таке могло б бути. Може, в нього була улюблена машина.

– Мабуть, можна. Все одно ми вже тут.

Ми рушили в бік гаража, але раптом я зупинився. Біля осушеного басейну містера Томаса тяглася всипана гравієм доріжка. Уздовж неї росли дерева, але о цій порі року листя майже осипалося, тому мені було видно маленьку зелену споруду. Я показав на неї пальцем.

– А що там?

Мама знову ляснула себе по лобі. Я почав переживати, щоб вона не завдала собі якоїсь пухлини мозку.

– Господи, «La Petit Maison dans le Bois»[8]! Як я могла про нього забути?

– А що воно таке?

– Його кабінет! Там він пише! Якщо він десь і є, то напевно там! Бігом!

Схопивши за руку, вона потягла мене довкола мілкого краю басейну, та коли ми добігли до початку гравійної доріжки, я вперся ногами і зупинився. Але мама продовжувала рух, і якби Ліз не вхопила мене за плече, я, мабуть, зарив би носом.

– Мам? Мам!

Вона розвернулася. На обличчі виразно проступала нетерплячка. Хоча це не зовсім правильне слово. На обличчі читалося, що мама вже на півдорозі до божевілля.

– Бігом! Кажу тобі, якщо він десь і є, то це там!

– Ті, тобі треба заспокоїтися, – сказала Ліз. – Ми перевіримо його письменницьку хатину, а потім треба їхати. Я так вважаю.

– Мам!

Але мати не звертала на мене уваги. У неї потекли сльози, хоча вона практично ніколи не плакала. Не плакала навіть тоді, коли дізналася, скільки з неї хоче податкова. Того дня вона просто загупала кулаками об стіл і обізвала їх кровожерними недоносками. А тепер ось розплакалася.

– Якщо хочеш, то їдь. А ми залишимося тут, доки Джеймі не буде певен, що це кінець. Для тебе це, може, розважальна поїздка, потураєш божевільній…

– Це несправедливо!

– …але на кону зараз моє життя…

– Я знаю…

– …і життя Джеймі, і…

– МАМ!

Коли ти – дитина, то один з найбільших (а може, й найбільший) мінусів полягає в тому, що дорослі, коли заводяться через якусь свою дурню, зовсім тебе не слухають.

– МАМО! ЛІЗ! ПОСЛУХАЙТЕ! ЗАМОВКНІТЬ!

Вони замовкли. Подивилися на мене. Так ми й стояли: дві жінки й хлопчик у кофтині з каптуром і написом «Нью-Йорк Метс» біля осушеного басейну одного хмарного листопадового дня.

Я показав на садову доріжку з гравію, яка вела до будиночка в лісі, де містер Томас писав свої книжки про Роаноук.

– Він он там, – сказав я.