Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 3

Морріс узяв із верхньої полиці шухлядки у ванній кімнаті рушник і накрив ним Ротстайна, який тепер сидів у неприродній позі, наполовину звісившись із крісла, без верхньої частини голови. Мізки, які породили Джиммі Ґолда, сестру Джиммі Емму та зайнятих самоїдством батьків Джиммі, напівалкоголіків, – це аж занадто нагадувало батьків самого Морріса, – тепер підсихали на шпалерах. Не сказати, щоб Морріса це вразило, радше здивувало. Він очікував побачити кров і дірку межи очі, але ніяк не це химерне слизьке місиво з хрящів і кісток. Брак уяви – припустив він. Саме через це він міг читати гігантів сучасної американської літератури – читати й захоплюватися, але ніколи не зміг би стати одним із них.

Із кабінету вийшов Фредді Доу з двома набитими лантухами, по одному на кожному плечі. За ним з’явився Кертіс з похиленою головою, він не ніс нічого. Раптом він підхопився, обігнав Фредді та понісся на кухню. Двері на задній двір, підхоплені вітром, голосно вдарилися об стіну. А потім пролунали звуки блювання.

– Його знудило, – сказав Фредді. У нього був хист повідомляти про те, що й так усім зрозуміле.

– Ти в порядку? – запитав Морріс.

– Ага. – Фредді вийшов через парадні двері, не обертаючись, зупинився та взяв ломаку, що стояла на порозі, притулена до крісла гойдалки. Вони готувалися зламувати двері, але ті не були замкнені. Як і двері кухні. Схоже, Ротстайн усе найцінніше тримав у своєму гардоллівському сейфі. Ось тобі й брак уяви.

Морріс пройшов до кабінету, глянув на охайний письмовий стіл Ротстайна та прикриту друкарську машинку. Подивився на світлини на стіні. На них посміхались обидві колишні дружини, обидві молоді й красиві, в одязі п’ятдесятих років і з зачісками того ж періоду. Досить дивно, що Ротстайн тримав відставних жінок там, де вони могли спостерігати за ним, поки він писав, але в Морріса бракувало часу думати про це або досліджувати вміст робочого столу письменника, що він зробив би з великим задоволенням. Але чи була потреба в цьому дослідженні? Адже записники й так у нього. У нього вміст розуму літератора. Усе, про що він написав після того, як припинив публікуватися вісімнадцять років тому.

Фредді виніс пачки грошей у першому ж мішку (так, Фредді та Кертіс розумілися на готівці), але в сейфі на полицях ще залишалося багато записників. Книги в молескінових палітурках – такими користувався Гемінґвей, про такі марив сам Морріс, коли, відбуваючи термін у «Ріверв’ю», мріяв про письменницьку кар’єру. Але у виправній колонії для неповнолітніх злочинців йому видавали по п’ять аркушів цупкого паперу «Блу хорс»[3] – цього, напевно, недостатньо, щоб заходитися писати Великий Американський Роман. Прохання видавати більше не допомагали. Одного разу він запропонував Елкінсу, помічнику комісара, зробити мінет за десяток зайвих аркушів. Елкінс натовк йому пику. Досить кумедно, якщо згадати про весь той примусовий секс, у якому йому довелося брати участь протягом дев’яти місяців відсидки. Переважно стоячи навколішках і кілька разів із власними брудними трусами в роті.

Він не вважав, що його мати несе повну відповідальність за ці зґвалтування, але частка її провини в цьому була. Аніта Белламі, знаменитий професор історії, чию книгу про Генрі Клея Фріка[4] було номіновано на «Пулітцера». Настільки знаменита, що зарозумілася, вважаючи, що знає все й про сучасну американську літературу. Це після суперечки з нею щодо трилогії про Ґолда одного разу вночі він, не тямлячи себе від люті, пішов із дому, щоб напитися. У нього це вийшло, хоча розгледіти в ньому неповнолітнього було неважко. Коли він пив, таке виробляв, що й згадати потім нічого не міг, і вчинки ці ніколи не були хорошими. Тієї ночі це вилилось у незаконне проникнення, вандалізм і бійку із сусіднім охоронцем, який спробував його затримати до приїзду поліцейських.

Це сталося майже шість років тому, але спогади за цей час не потьмяніли. Це було так нерозважливо. Викрасти машину, поганяти містом, потім кинути її (можливо, помочившись на приладову панель) – це одна річ. Не надто винахідливо, але, якщо пощастить, після такого можна вийти сухим із води. Проте вдиратися до будинку на Цукрових Пригірках? Удвічі нерозважливо. Йому нічого не потрібно було в цьому будинку (принаймні потім він нічого такого не зміг згадати). А коли йому щось було потрібно? Коли пропонував свій рот за кілька паршивих аркушів паперу? Йому натовкли пику. Він розсміявся, тому що так зробив би Джиммі Ґолд (доти, доки Джиммі не виріс і не продався за те, що називав «Золотим баксом»), і що сталося потім? Знову удар по пиці, ще сильніший. Цей ледь чутний хрускіт зламаного носа змусив його плакати.

Джиммі ніколи б не заплакав.

Він усе ще жадібно дивився на молескінові палітурки, коли Фредді Доу повернувся з двома новими лантухами. Ще в нього була містка потерта шкіряна сумка.

– Знайшов у коморі. Там ще, напевно, мільйон консервів, боби й тунець. Як тобі, а? Дивний тип. Може, він готувався до апокаліпсиса? Гаразд, Моррі, ворушися. Постріл могли почути.

– Тут немає сусідів. До найближчої ферми дві милі. Розслабся.

– Знаєш, в’язниці забиті хлопцями, які розслабляються. Нам потрібно забиратися звідси.

Морріс почав було набирати повні руки книг, але не втримався, зазирнув в одну, тільки щоб переконатися. Ротстайн дійсно був дивним типом, і цілком могло статися, що він забив сейф порожніми записниками, плануючи написати в них щось пізніше.

Однак ні.

Принаймні ця була вся списана дрібним, акуратним почерком Ротстайна, кожна сторінка, зверху донизу, від краю до краю, береги завтовшки з волосинку.

… Точно не знав, чому для нього це було так важливо і чому він не міг заснути, поки порожній вагон цього запізнілого товарняка ніс його крізь забуття сільського пейзажу в Канзас-сіті й далі, у сплячу країну, це набите черево Америки, яке відпочивало під звичною нічною ковдрою, проте думки Джиммі вперто поверталися до…

Фредді ляснув його по плечу, і зовсім не ніжно.

– Відірви ніс від цієї штуки й нумо збиратися. Одного з нас і так уже вивертає навиворіт, ніяк проблюватися не може, тож допомоги від нього, як з бика молока.

Морріс, не промовляючи ні слова, кинув записник у мішок і згріб новий оберемок, ледь приховуючи тріумф. Він забув про понівечений труп у вітальні під рушником, забув про Кертіса Роджерса, який блював на троянди, або майорці, або петунії, або ще щось, що росло там, на задвірку. Джиммі Ґолд! Їде на Захід у товарному вагоні! Отже, Ротстайн усе ще не покінчив із ним!

– Усе, вщерть, – сказав він Фредді. – Винось. А решту я покладу в саквояж.

– Це так називаються такі сумки?

– Думаю, так. – Він знав це напевно. – Ми майже закінчили.

Фредді повісив лантухи на плечі, але на хвильку затримався.

– Ти впевнений щодо цих штук? Адже Ротстайн говорив…

– Він був скнарою, який намагався врятувати свої заощадження. Він би що завгодно сказав. Іди.

Фредді пішов. Морріс поклав останню партію записників у саквояж і вийшов спиною вперед із шафи. Кертіс стояв біля письмового столу Ротстайна. Балаклаву він зняв. Обличчя в нього було біле, як папір, тільки навколо ошалілих очей пролягли тіні.

– Його не обов’язково було вбивати. Ти не повинен був. Цього не було в плані. Навіщо ти це зробив?

Тому що він виставив мене дурнем. Тому що пом’янув мою матір, а це моє право. Тому що назвав мене хлопчиськом. Тому що його потрібно було покарати за те, що він перетворив Джиммі Ґолда на одного з них. Переважно, тому що ніхто з таким талантом не має права ховати його від світу. Тільки Кертіс не зрозумів би нічого цього.

– Тому що так його записники коштуватимуть дорожче, коли ми їх продамо. – Що станеться не раніше, ніж він прочитає в них кожне слово, але Кертіс не зрозуміє, навіщо йому це, та йому й не потрібно було це знати. Як і Фредді. Він намагався говорити терпляче й розважливо. – Тепер у нас усе, спадщина Джона Ротстайна, нічого нового вже не буде. Від цього неопубліковані речі робляться ще ціннішими. Тобі це зрозуміло?

Кертіс почухав бліду щоку.

– Ну… Напевно… Так.

– Крім того, коли вони спливуть, він не зможе заявити, що це підробка. Що він напевно зробив би, просто на зло. Я багато про нього читав, Кертісе, усе, що є про нього, і він був злою тварюкою.

– Ну…

Моррі спинив себе, аби не сказати: це занадто глибока тема для такої порожньої голови, як у тебе. Натомість він простягнув йому саквояж.

– Бери. І не знімай рукавичок, поки не сядемо в машину.

– Ти мав порадитися з нами, Моррісе. Ми ж партнери.

Кертіс рушив було до виходу, але зупинився й знову обернувся.

– У мене питання.

– У чому річ?

– Не знаєш, у Нью-Гемпширі є смертна кара?

Неголовними шляхами крізь вузьку трубу Нью-Гемпшира вони приїхали до Вермонта. Фредді вів «Шевроле Біскейн», стару й непримітну. Морріс тримав на колінах дробовик і відкритий дорожній атлас «Ренд Макнеллі», час від часу вмикаючи верхнє світло, аби переконатися, що вони не збилися з наміченого шляху. Нагадувати Фредді про те, що не можна перевищувати швидкість, не доводилося – для Фредді Доу це було перше родео.

Кертіс заліг на задньому сидінні, і незабаром вони почули його хропіння. Морріс навіть йому позаздрив, схоже, він виблював усю свою пиху. Самому добре виспатися, мабуть, доведеться дуже нескоро. У нього досі перед очима стояла картина: мозок, що стікає по шпалерах. Але думки його були не про вбивство, а про розплесканий талант. Талант, який ціле життя зрів і відточувався, був розірваний на клаптики за лічені секунди. Усі ці розповіді, усі ці образи – усе перетворилося на щось, схоже на вівсянку. Який сенс?

– Ти справді вважаєш, що ми зможемо продати ці його книжечки? – запитав Фредді. Він знову про це подумав. – Ну, тобто за гарні гроші?

– Так.

– І так, щоб нам за це нічого не було?

– Так, Фредді, я впевнений.

Після цього Фредді Доу мовчав так довго, що Морріс вирішив: питання закрите. Але потім він знову заговорив про це. Вимовив два слова. Сухих і позбавлених інтонації.

– Я сумніваюся.

Пізніше, знову опинившись за ґратами – цього разу вже не в колонії для неповнолітніх, – Морріс думав: «Саме тоді я й вирішив убити їх».

Але іноді, посеред ночі, не в змозі заснути через пекучий біль в анальному отворі, натертому після чергового акту содомії в душовій кімнаті з використанням мила, він визнавав, що це не так. Він знав про це із самого початку. Вони були тупими запеклими пройдисвітами. Рано чи пізно (імовірніше, рано) когось із них узяли б за щось інше, і той навряд чи став би вагатися, а одразу б розповів усе, що йому було відомо про цю ніч, в обмін на пом’якшення вироку або взагалі на виправдання.

«Я напевно знав, що їх треба якомога швидше позбутися, – думав він безсонними ночами в камері, коли набите черево Америки відпочивало під звичною нічною ковдрою. – Це було неминуче».

У північній частині штату Нью-Йорк, коли світанок ще не настав, а ледь-ледь торкнувся темної лінії обрію позаду них, вони повернули на захід, на Трасу 92, ця автомагістраль тягнеться майже паралельно I-90 до самого Іллінойса, де повертає на південь і врізається в промислові райони Рокфорда. У цей час на дорозі майже нікого не було, хоча вони чули (а іноді й бачили) жвавий рух вантажівок на федеральній автостраді ліворуч від себе.

Коли проїхали знак із написом «Зона відпочинку, 2 милі», Морріс подумав про «Макбет». Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще. Можливо, цитата не точна, але нічого, і так згодиться.

– Пригальмуй тут, – сказав він Фредді. – Мені треба випустити дракона.

– У них там, напевно, і торговельні автомати є, – подав голос ригун із заднього сидіння. Кертіс уже сидів, на голові – скуйовджене волосся. – Я б не відмовився від крекерів з арахісовим маслом.

Морріс знав, що йому, найімовірніше, довелося б відмовитися від свого плану. I-90 висмоктала майже весь рух із цієї траси, але в розпал дня тут буде повно місцевих машин, які їздять від одного Хіксвілла до іншого.

Поки що зона відпочинку пустувала, можливо, через знак «Нічну стоянку трейлерів заборонено». Вони припаркувалися та вийшли. На деревах цвірінькали птахи, обговорюючи сьогоднішню ніч і ділячись планами на день. Самотній листочок – у цій частині світу листя лише нещодавно почало сохнути – повільно спланував з дерева й покотився парковкою.

Кертіс оговтався і попрямував досліджувати торгові автомати, а Морріс і Фредді разом пішли до чоловічого туалету. Морріс не відчував якогось особливого хвилювання. Можливо, правду кажуть, що перший раз найважчий, а потім буде легше.

Однією рукою він відчинив для Фредді двері, а другою дістав із кишені куртки пістолет. Фредді, не обертаючись, кинув «дякую». Зачекавши, коли двері зачиняться, Морріс відпустив їх, почекав ще трохи, і тільки після цього звів пістолет. Націливши дуло приблизно на дюйм нижче від потилиці Фредді Доу, він натиснув на спусковий гачок. Постріл в облицьованому плиткою закритому приміщенні пролунав різко й лунко, але будь-хто, якби його випадково почув, вирішив би, що це на I-90 пирхнув мотоцикл. Морріса ж непокоїв Кертіс.

Дарма. Кертіс усе ще стояв перед торговим автоматом у ніші під пологим дерев’яним дахом із невибагливим написом «Придорожній оазис».

– Ти чув? – запитав він Морріса. А потім, побачивши в його руці пістолет, здивовано запитав: – А це навіщо?

– Для тебе, – відповів Морріс і вистрілив йому в груди.

Кертіс упав, але – і це стало цілковитою несподіванкою – не помер. Він навіть не збирався вмирати. Він звивався на тротуарі. Перед його обличчям, перекидаючись, прокотився сухий лист. З-під нього почала сочитися кров. Продовжуючи стискати свої крекери, він подивився вгору, крізь пасма маслянистого чорного волосся, яке розкуйовдилося над його очима. За стіною з дерев Трасою 92 на схід проїхала вантажівка.

Морріс не хотів знову стріляти в Кертіса: тут, на видноті, звук пострілу вже не замаскувати під ревіння мотоцикла, до того ж будь-якої хвилини міг хтось під’їхати.

– Якби кінець був усьому кінцем, то що скоріше б це сталось, то краще, – промовив він і став на одне коліно.

– Ти підстрелив мене, – видихнув Кертіс, майже беззвучно й здивовано. – Ти, блядь, підстрелив мене, Моррі!

Думаючи про те, як йому ненависне це прізвисько – він ненавидів його все життя, і навіть учителі, які б могли бути розумнішими, називали його так, – він розвернув пістолет і почав бити рукояткою по черепу Кертіса. Три потужні удари майже нічого не заподіяли. Зрештою, це був усього лише 38-й калібр, і його ваги стало, щоб завдати лише мінімальних пошкоджень. Кров проступила крізь волосся Кертіса й потекла по щетинистих щоках. Він стогнав і витріщався на Морріса божевільними блакитними очима. Кволо махнувши рукою, він вимовив:

– Зупинися, Моррі! Досить. Боляче!

– Бля. Бля, бля, бля.

Морріс запхав пістолет назад у кишеню. Рукоятка його була вкрита липкою кров’ю й волоссям. Він пішов до «Біскейна», витираючи руки об куртку. Відчинив двері водія, побачив порожній замок запалювання і тихо процідив: «блядь». Прошепотів, як молитву.

На 92 проїхало кілька машин, потім коричнева вантажівка служби UPS.

Морріс поплентався назад, до чоловічого туалету, відчинив двері, присів і став нишпорити по кишенях Фредді. Ключі від машини знайшлися в правій передній. Підвівшись, він поквапився до торговельних автоматів. Напевно, зараз уже під’їхала якась машина або вантажівка, рух пожвавішав, і комусь закортіло облегшитися після ранкової кави. У такому разі йому довелося б убити й цього або цю, можливо, і наступного. Пригадалися паперові фігурки, з’єднані руками.

Поки нікого.

Він сів у «Біскейн», куплений легально, але тепер обладнаний украденими номерами штату Мейн. Кертіс Роджерс поволі повз цементною доріжкою в бік туалетів, підтягуючись на руках і ледь відштовхуючись ногами, залишаючи після себе кривавий равликовий слід. Важко було щось передбачити, але Морріс подумав, що той спробує дістатися до телефону-автомата на стіні між чоловічим і жіночим туалетами.

«Усе мало піти не так», – подумав він, заводячи машину. Через свій нерозважливий учинок він зробив дурість, і тепер його, імовірно, упіймають. Це змусило його згадати, що наостанок сказав Ротстайн. Тобі скільки-но років? Двадцять два? Двадцять три? Що ти знаєш про життя, тим більше про літературу?

– Я знаю, що не продаюсь, – сказав він. – І цього досить.

Він повільно спрямував «Біскейн» у бік людини, що повзла бетонним тротуаром. Йому хотілося забратися звідси, мозок вимагав забратися звідси якнайшвидше, але справу слід було зробити обережно, без зайвого шуму.

Кертіс обернувся; очі за брудним волоссям, немов у лісових хащах, широко розплющені й сповнені жаху. Він насилу підвів одну руку слабким зупиняючим жестом, а потім Морріс перестав його бачити, тому що заважав капот. Обережно рухаючи кермом, він і далі прокрадався вперед. Ніс машини вдарився об бордюр. Сосновий освіжувач повітря на дзеркалі заднього виду підстрибнув і загойдався.

Потім нічого… і ще нічого. А потім машина знову наїхала на щось. Пролунав приглушений лускіт, ніби маленький гарбуз, що вибухнув у мікрохвильовці.

Морріс повів кермом уліво, і машина ще раз легенько підскочила, коли «Біскейн» повернувся на своє місце на парковці. Подивившись у дзеркало, він побачив, що в Кертіса немає голови.

Ні, голова, звичайно, була, але розчавлена. Розплющена. «Тут талант не розплескався», – подумав Моррі.

Він під’їхав до виходу й, дочекавшись, коли дорога спорожніла, рвонув уперед. Слід зупинитися й перевірити передок у машини, особливо колесо, що переїхало голову Кертіса, але спочатку він хотів від’їхати миль на двадцять. Щонайменше на двадцять.

– Бачу у своєму майбутньому автомийку, – сказав він. Це здалося йому смішним (надмірно смішним – вираз, значення якого не зрозуміли б ні Фредді, ні Кертіс), він розсміявся і сміявся довго й голосно. Морріс ретельно дотримувався дозволеної швидкості. Він спостерігав, як одометр відраховує милі, і навіть на п’ятдесяти п’яти кожне обертання, здавалося, тривало п’ять хвилин. Колесо, напевно, залишало кривавий слід, який вів до виїзду з парковки, але він, мабуть, уже обірвався. Давним-давно обірвався. Проте все одно слід було знову рухатися неголовними дорогами або навіть дорогами третього класу. Було б розумно зараз зупинитися й викинути всі записники – і готівку теж – кудись у лісосмугу. Але він би цього не зробив. Ніколи.

Шанси п’ятдесят на п’ятдесят, сказав він сам собі. А то й вище. Зрештою, ніхто не бачив машини. Ані в Нью-Гемпширі, ані в інших місцях.

Він під’їхав до покинутого ресторану, зупинився на бічній парковці й оглянув передок і праве переднє колесо машини. Загалом йому здалося, що все виглядає досить добре, тільки на передньому бампері лишилося трохи крові. Зірвавши пучок трави, він витер її. Потім сів у машину й поїхав на захід. Він був готовий до дорожніх кордонів, але йому не трапилося жодного.

За кордоном Пенсільванії, у Гованді, він знайшов мийку-автомат для машин. Щітки потерли, струмені поплескали, і машина засяяла, як нова, – і знизу, і зверху.

Морріс їхав на захід, до маленького брудного житлового району під назвою Перлина Великих озер. Йому треба було на час залягти на дно й зустрітися з одним давнім другом. До того ж дім – це таке місце, у якому, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть,[5] – Євангеліє від Роберта Фроста – особливо якщо поруч немає нікого, кому можна поскаржитися на повернення блудного сина. Любий татко дременув кілька років тому, а мила матуся проводить осінній семестр у Принстоні, читаючи лекції про «баронів-розбійників», тож будинок на Сикоморовій вулиці, найімовірніше, стоїть порожній. У такого пречудового викладача – до того ще й письменника, колись навіть номінованого на Пулітцерівську премію, – будинок міг би бути й кращим, але в цьому треба звинувачувати любого татуся. Утім, Морріс ніколи не мав нічого проти цього будинку, це мати журилася, а не він.

Морріс послухав новини, але не почув жодного слова про вбивство романіста, який, коли вірити тій статті в «Тайм», був «голосом, що гучно закликав дітей мовчазних п’ятдесятих прокинутись і знайти власне звучання». Мовчання в радіо було новиною приємною, але не несподіваною. Якщо вірити джерелу інформації з колонії, домоправителька приходила до Ротстайна один раз на тиждень. Був іще помічник у господарстві, але він приходив тільки, коли викликали. Морріс і його друзяки-небіжчики недарма вибирали слушний час, тому можна було сподіватися, що протягом найближчих шести днів тіла не знайдуть.

Того ж дня десь на теренах Огайо він промчав повз крамничку, яка торгує різною старовиною та мотлохом, але потім розвернувся й під’їхав до неї. Покопирсавшись, він купив скриню. Скриня була старою, але міцною на вигляд і обійшлася йому у двадцять доларів. «Майже за безцінь», – подумав Морріс.