Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 5

Дім – це таке місце, у якому, якщо ти повертаєшся, тебе завжди приймуть, але, коли Морріс дістався до будівлі на Сикоморовій вулиці, світло у вікнах не розсіювало вечірню імлу і ніхто не зустрічав його на порозі. Та й звідки тут комусь узятися? Мати зараз у Нью-Джерсі, читає лекції про те, як у дев’ятнадцятому столітті купка комерсантів спробувала вкрасти Америку. Читала лекції аспірантам, які, імовірно, крастимуть усе, що потрапить до рук, у гонитві за Золотим Баксом. Хтось, безумовно, скаже, що Морріс і сам подався до Нью-Гемпшира за Золотим Баксом, але це не так. Він це зробив не заради грошей.

«Біскейн» треба було поставити в гараж, де його ніхто не побачить. Дідько, машини взагалі слід позбутися, але з цим доведеться почекати. Спочатку Поліна Маллер. Більшість людей на Сикоморовій вулиці настільки прив’язані до телевізорів, що, якби в прайм-тайм перед чиїмось будинком з’явився НЛО, вони і його б не помітили, але тільки не місіс Маллер. Найближча сусідка Белламі перетворила підглядання на справжнє мистецтво.

– Ой, ви тільки подивіться! – вигукнула вона, відчинивши двері… Неначе не спостерігала за ним крізь вікно кухні, коли він припарковувався. – Моррі Белламі! У всій своїй красі!

Морріс вичавив із себе щось на кшталт лагідної посмішки.

– Вітаю, місіс Маллер.

Вона обняла його. Подібне привітання було цілком зайвим, але він покірно обійняв її у відповідь. Потім вона повернула голову, сколихнувши складки шкіри під підборіддям, і закричала:

– Берте! Берті! Це Моррі Белламі!

Із вітальні долинуло бурмотіння, що віддалено нагадувало слово привіт.

– Заходь, Моррі! Заходь! Я поставлю каву. Знаєш, що в мене є? – Вона моторошно-кокетливо повела неприродно чорними бровами. – Торт від Сари Лі!

– Звучить привабливо, але я щойно повернувся з Бостона. Їхав без зупинок і вкрай стомився. Просто не хотів, щоб ви, побачивши в сусідньому будинку світло, викликали поліцію.

Вона вичавила мавпячий вереск, який, імовірно, позначав сміх.

– Який ти турботливий! Але ти завжди таким був. Як мати, Моррі?

– Добре.

Він гадки не мав, як мати. Після того як він у сімнадцять років вийшов із колонії, а у двадцять не зміг вступити до Міського коледжу, стосунки з Анітою Белламі звелися до поодиноких телефонних розмов. Ці розмови були холодними, але ввічливими. Після останньої суперечки тієї ночі, коли його заарештували за незаконне проникнення та інші приємності, вони майже перестали думати одне про одного.

– Змужнів, – зауважила місіс Маллер. – Дівчатам, напевно, подобаєшся. А який худенький був!

– Коли працюєш на будівництві…

– На будівництві! Ти! Святий Боже! Берті! Морріс працює на будівництві!

У вітальні знову почулося бурмотіння.

– Але потім роботи не стало, і я повернувся сюди. Мати казала, що я можу жити в будинку, якщо вона не знайде постояльців. Але я, напевно, ненадовго.

Він навіть не уявляв, наскільки мав рацію.

– Ходімо до вітальні, Моррі, поздороваєшся з Бертом.

– Краще іншим разом. – Щоб випередити подальші вмовляння, він крикнув: – Йо, Берте!

Нове бурмотіння на тлі несамовитого вибуху сміху із серіалу «З поверненням, Коттере».

– Ну, тоді завтра, – сказала місіс Маллер, знову заворушивши бровами. Вона ніби копіювала Граучо Маркса[9]. – Сховаю поки тортик. Можу навіть збити вершки.

– Чудово, – кивнув Морріс. Навряд чи до завтра місіс Маллер помре від серцевого нападу, але все може статися. Як сказав інший великий поет, надія квітне в людській душі довіку[10].

Ключі від будинку й гаража знаходилися там, де й завжди, висіли праворуч від ґанку. Морріс загнав «Біскейн» до гаража й поставив скриню з крамниці лахмітника на бетон. Йому аж кортіло взятися за четвертий роман про Джиммі Ґолда, але записники були звалені жужмом, і до того ж у нього, мабуть, очі повилазять, перш ніж прочитає хоч одну сторінку із дрібним почерком Ротстайна.

Завтра, пообіцяв він собі. Після того як поговорю з Енді й зрозумію, як він буде з цим розбиратися, розкладу їх по порядку й почну читати.

Він запхав скриню під старий батьківський робочий стіл і накрив листом пластику, який знайшов у кутку, після чого зайшов до будинку й оглянув рідні пенати. Тут мало що змінилося, що було досить огидно. У холодильнику не було нічого, крім банки консервованих пікулів і пачки харчової соди, але в морозилці знайшлося декілька упаковок напівфабрикатів «Ханґрі мен». Одну упаковку він поставив у мікрохвильову піч, повернув ручку на 350 і піднявся нагору, до своєї старої спальні.

«Мені пощастило, – подумав він. – Домігся. У мене на руках неопубліковані рукописи Джона Ротстайна за вісімнадцять років роботи».

Він дуже втомився, аби відчувати радість чи навіть гостре задоволення. Він майже заснув, приймаючи душ, а потім іще під час поїдання моторошного на вигляд м’ясного рулету з картоплею швидкого приготування. Якось-таки він зумів доїсти, після чого насилу знову піднявся нагору. Заснув він за сорок секунд після того, як його голова торкнулася подушки, і прокинувся наступного ранку о дев’ятій двадцять.

Після гарного відпочинку, лежачи на дитячому ліжку, яке прокреслив промінь сонячного світла, Морріс нарешті відчув радість, і йому дуже кортіло поділитися нею. А це означало зустріч із Енді Халлідеєм.

Він знайшов у шафі штани кольору хакі й симпатичну смугасту сорочку, змастив волосся гелем і гладко зачесав його назад, потім заглянув до гаража перевірити, чи все гаразд. Кивнувши, як йому здавалося, привітно місіс Маллер (яка знову спостерігала за ним крізь фіранки), він вийшов на вулицю й попрямував до автобусної зупинки. У центр міста він прибув майже о десятій, пройшов один квартал і зазирнув на Елліс-авеню, де на тротуарі під рожевими парасольками стояли столики кафе «Щаслива чашка». Звісно, Енді був там, пив каву під час перерви. До того ж він сидів спиною, і Морріс зміг підійти до нього непомітно.

– Гав! – гаркнув він, хапаючи Енді за плече старої вельветової куртки.

Його давній друг – його єдиний друг у цьому дурному насміху над містом – підскочив і повернувся. Кава перекинулася й розлилася на стіл. Морріс відступив на крок. Він хотів налякати Енді, але ж не настільки.

– Слухай, про…

– Що ти зробив? – запитав Енді низьким, квапливим шепотом. Очі його виблискували за скельцями окулярів у черепаховій оправі, які Морріс завжди вважав ознакою показної манірності. – Що ти зробив?

Морріс очікував на зовсім інше вітання. Він присів.

– Те, про що ми говорили. – Він пильно вдивився в обличчя Енді й не побачив веселого, трохи зверхнього інтелектуала, якого вдавав його друг. Енді здавався переляканим. Чого він боявся? Морріса? Можливо. За себе? Майже напевно.

– Я не маю з то…

Морріс приніс із собою коричневий паперовий пакет, який узяв на кухні. З нього він дістав один із записників Ротстайна й обережно, щоб не торкнутися калюжки кави, поклав його на столик.

– Зразок. Один із цілої купи. Їх щонайменше півтори сотні. Я ще не встиг перерахувати, але це справжній джек-пот.

– Прибери! – знову зашипів Енді, як персонаж поганого шпигунського кіно. Його очі бігали з боку в бік, але весь час поверталися до записника.

– Ідіот, убивство Ротстайна на першій шпальті «Нью-Йорк Таймс», усі канали лише про нього й торочать.

Ця звістка приголомшила Моррі. Тіло письменника мали знайти ще тільки за три дні, а то й за шість. Поведінка Енді була ще більш дивною. Він нагадував зацькованого щура.

Морріс зобразив на обличчі те, що, як він сподівався, приблизно виглядало, як звична для Енді посмішка типу «я такий розумний, що мені самому із собою нудно».

– Заспокойся. У цій частині міста люди постійно носять записники. – Він кивнув у бік Гавернмент-сквер з іншого боку дороги. – Он, дивись.

– Але не в шкіряних палітурках! Господи! Домоправителька Ротстайна знала, у чому він пише, і в газеті сказано, що сейф у нього в кімнаті зламаний і порожній. Прибери… це!

Моррі, навпаки, підштовхнув його ближче до Енді, так само обережно, щоб не зачепити кави. Енді почав його дедалі більше й більше дратувати – діставати, як сказав би Джиммі Ґолд, – але разом із тим він відчув якесь збочене задоволення, коли його друг весь заціпився на стільці, ніби це був не записник, а пляшечка із чумними бактеріями.

– Ну ж бо, подивися. Тут переважно поезія. Я погортав, поки їхав в автобусі…

– В автобусі? Ти що, здурів?

– …і, мушу сказати, не в захваті, – вів далі Морріс, ніби не почувши. – Але це його вірші, можна не сумніватися. Написано власноруч. Дуже цінна річ. Ми говорили про це. Кілька разів. Говорили, як…

– Прибери!

Моррісу неприємно було в цьому зізнатися, але параноя Енді почала передаватися і йому. Він сховав записник у пакет і похмуро подивився на давнього (і єдиного) друга.

– Я, узагалі-то, не збирався тут влаштовувати ярмарок.

– Де решта? – і, перш ніж Морріс устиг відповісти: – Не важливо. Не хочу знати. Ти хіба не розумієш, що ці штуки зараз – найгарячіша новина? Ти – гаряча новина!

– Я не гарячий, – сказав Морріс, але це було неправдою, принаймні з фізичної точки зору. Його щоки й потилиця раптом запашіли вогнем. Енді поводився так, ніби наклав у штани, а не скоїв злочин століття.

– Ніхто не зможе пов’язати мене з Ротстайном, і я розумію, що ми не зможемо їх одразу продати приватним колекціонерам. Я не такий тупий.

– Продати їх кол… Моррі, ти взагалі себе чуєш?

Морріс схрестив руки на грудях і кинув погляд на друга. Принаймні колишнього друга.

– Слухай, ти поводишся, ніби ми цього не обговорювали. Ніби ми не планували.

– Ми нічого не планували. Це були просто фантазії, я думав, ти розумієш це!

Що Морріс розумів, так це те, що Енді Халлідей саме так і скаже в поліції, якщо його, Морріса, схоплять. А Енді очікував, що його схоплять. Уперше Морріс чітко усвідомив, що Енді НЕ гігант думки, який охоче приєднається до нього в екзистенційному акті порушення закону, а просто чергова посередність. Продавець із книжкової крамниці, лише на декілька років старший за самого Морріса.

Тримай при собі свою тупу критику, сказав Ротстайн Моррісу за дві хвилини до смерті. Ти звичайний злодій, друже мій.

У скронях почало пульсувати.

– І як я одразу не здогадався! Усі ці твої гучні розмови про приватних колекціонерів, кінозірок, арабських принцес і ще дідько знає про що – суцільне викаблучування. Ти звичайний хвалько.

Це був удар. Відчутний удар. Морріс побачив це й зрадів, так само він радів, коли зумів кілька разів ввернути це слово під час останньої суперечки з матір’ю.

Енді подався вперед, щоки пашіли, але, перш ніж він устиг щось сказати, з’явилася офіціантка із серветками.

– Дозвольте, я витру, – сказала вона й витерла зі столу каву.

Молода, натуральна попеляста білявка, гарненька своєю блідістю, можна сказати, навіть красива, вона посміхнулася Енді. Він у відповідь скривив нещасну гримасу, одночасно відсуваючись від неї, так само, як відсувався від записника в молескіновій палітурці.

«Він гомік, – із подивом подумав Морріс. – Бісов гомік. Чому я про це досі не знав? Як я міг цього не побачити? Та в нього ж це на чолі написано».

Утім, в Енді відкрилося багато нового, чи не так? Морріс згадав улюблений вислів одного хлопця із забудови: купа пістолетів, і всі без набоїв.

Коли офіціантка пішла, забравши із собою паркий жіночий дух, Енді знову нахилився вперед.

– Цих колекціонерів купа, – сказав він. – Чого тільки не збирають: картини, скульптури, перші видання… У Техасі є один хлопець, який зібрав колекцію записів на воскових циліндрах на мільйон доларів, а в іншого є повний комплект усіх журналів фантастики, вестернів і жахів, які виходили з 1910-го до 1955-го. Гадаєш, усе це добро купувалося й продавалося законним шляхом? Дідька лисого. Колекціонери божевільні, найзапеклішим начхати, украдені чи ні речі, які їм хочеться отримати, і вони не збираються ні з ким ділитися.

Моррісу вже доводилося чути такі слова, і на його обличчі, мабуть, це відбилося, тому що Енді ще ближче присунувся до нього. Тепер їх носи майже стикалися. Морріс відчув запах «Інгліш лезер» і подумав: «Ось, значить, який одеколон полюбляють гоміки. Щось на зразок таємного знака».

– Ти гадаєш, вони мене слухатимуть?

Морріс Белламі, який тепер дивився на Енді Халлідея інакше, відповів, що, либонь, ні.

Енді випнув нижню губу.

– Нічого, коли-небудь слухатимуть. Так. Коли я заведу власний магазин і клієнтуру. Але на це підуть роки.

– Ми говорили, що чекатимемо п’ять років.

– П’ять? – Енді уривчасто реготнув і повернувся на свій бік стола. – За п’ять років я, можливо, зможу відкрити свій магазин – я вже вподобав одну містинку на Лейсмейкер-лейн, там тепер магазин тканин, не дуже успішний, – але знадобиться набагато більше часу, щоб знайти грошовитих клієнтів і завоювати довіру.

«Занадто багато „але“, – подумав Морріс, проте раніше „але“ не було».

– Наскільки більше?

– Спробуй прийти до мене з цими записниками на початку двадцять першого століття, якщо вони все ще будуть у тебе.

Навіть якщо б у мене зараз було коло знайомих приватних колекціонерів, ніхто, навіть найбільш одержимі, і ті не доторкнулися б до такої небезпечної речі.

Морріс якийсь час дивився на нього занімівши. Потім нарешті вимовив:

– Нічого такого ти не говорив, коли ми планували…

Енді схопився обома руками за голову.

– Ми нічого не планували! І не намагайся на мене нічого перекладати. Ніколи! Я знаю тебе, Моррі. Ти їх украв не для того, щоб продати. Принаймні, не прочитавши. Потім ти, напевно, погодишся показати дещо з них світові, якщо ціна влаштує. Але головне в цьому всьому – ти просто схибнувся на Джоні Ротстайні.

– Не треба так говорити. – Пульсація в скронях посилилася.

– Я буду так говорити, якщо це правда, а це правда. Ти схибнувся ще й на темі Джиммі Ґолда. Це через нього ти потрапив до тюряги.

– Я потрапив до тюряги через матір. Вона, можна сказати, своїми руками мене туди запхала.

– Яка різниця? Це в минулому. А зараз сьогодення. Якщо не станеться дива, незабаром чекай на поліцейських. І вони прийдуть з ордером на обшук. Якщо ти ці записники зберігатимеш у себе, коли вони постукають у двері, вважай, що тобі гаплик.

– З якого дива їм до мене приходити? Нас ніхто не бачив, а мої напарники… – Він підморгнув. – Скажімо так, мертвий не видасть.

– Ти… Що? Убив їх? І їх убив? – З Енді можна було писати картину нелюдського жаху.

Морріс знав, що говорити цього не варто було, але – кумедно, як це «але» час від часу проскакує – Енді був таким бовдуром.

– У якому місті жив Ротстайн? – Очі Енді знову забігали так, ніби він будь-якої миті очікував на появу поліцейських із гарматами напоготові. – Толбот-Корнерс, правильно?

– Так, але це переважно самі ферми. Усього міста там – закусочна, продуктова крамниця й заправка на перехресті.

– Скільки разів ти там бував?

– Разів п’ять. – Насправді разів десять, з 1976-го до 1978-го. Спочатку сам, потім із Фредді або з Кертісом, або з ними обома.

– І коли ти там був, ти в когось запитував, хто найвідоміший мешканець цього міста?

– Звісно. Кілька разів. Ну то й що? Так, напевно, кожен, хто буває в тій забігайлівці, запитує про…

– Ось тут ти помиляєшся. Більшості приїжджих байдуже, що це місто Джона Ротстайна. Якщо вони щось запитують, то про те, коли можна пополювати на оленів або яка риба водиться в озері. Ти не подумав, що місцеві згадають тебе, коли поліція спитає, чи не цікавився хтось чужий хлопцем, який написав «Утікача»? Дивний чужинець, який кілька разів приїжджав до міста? На додачу в них і так на тебе заведено справу, Моррі!

– Це була справа на неповнолітнього. Такі не розголошуються.

– Занадто гучний злочин, можуть і розголосити. А твої дружки? Хтось із них уже мав справу з поліцією?

Морріс мовчав.

– Ти не знаєш, хто тебе бачив, ти не знаєш, кому твої партнери могли вихвалятися, на яку серйозну справу йдуть. Тебе вже сьогодні можуть вирахувати, дурень ти. Якщо вони це зроблять і вийдуть на мене, я буду заперечувати, що ми про це взагалі розмовляли. Але я дам тобі пораду. Позбудься цього. – Він показав на коричневий паперовий пакет. – І від решти записників. Сховай їх десь. Закопай. Зробиш це – може, і виплутаєшся, коли тебе візьмуть за зябра. Якщо, звичайно, ти не залишив там відбитків пальців або ще чимось не наслідив.

«Відбитків пальців ми не залишали, – подумав Морріс. – Я не ідіот. І я не боягузливий язикатий педик».

– Може, ми ще повернемося до цього, – сказав Енді. – Тільки це буде нескоро, і тільки, якщо тебе не посадять. – Він підвівся. – А поки тримайся від мене подалі, або я сам викличу поліцію.

Опустивши голову й не обертаючись, він швидко пішов.

Морріс залишився сидіти за столиком. Гарненька офіціантка повернулася запитати, чи він щось замовлятиме. Морріс похитав головою. Коли дівчина відійшла, він узяв коричневий пакет із записником і теж пішов. В інший бік.

Він, звісно, знав значення вислову «пафосна омана» – наділення природи людськими почуттями і якостями – і вважав його прийомом, яким користуються другосортні письменники для створення потрібної атмосфери, але того дня здавалося, що це не вигадка. Якщо вранці яскраве сонячне світло супроводжувало тріумф Морріса й навіть посилювало його, то до полудня сонце перетворилося на бліде коло, що ледь проглядало за хмарами, а до третьої години, коли його тривоги примножилися, на вулиці несподівано потемнішало й замрячив дощ.

На «Біскейні» він доїхав до торгового комплексу, що поруч з аеропортом, весь час напружено виглядаючи поліцейські машини. Коли на Ейрлайн-бульвар ззаду його з ревом наздогнала одна з включеними мигалками, усередині у нього все зціпилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей. Коли ж поліцейська машина, не зменшуючи швидкості, промчала повз, легше йому не стало.

Він знайшов новини на радіо «БАМ-100». Головною темою були мирні перемови між Садатом і Бегіном у Кемп-Девіді («можна подумати, те щось дасть», – неуважно подумав Морріс), але потім заговорили про вбивство відомого американського письменника Джона Ротстайна. У поліції стверджували, що це робота «банди злодіїв» і що слідство має безліч доказів. Імовірно, просто набивали собі ціну.

А може, і ні.

Морріс не думав, що його можна знайти, допитавши напівглухих дідуганів із Толбот-Корнерс, які стирчать у місцевій закусочній «Яммі», що б там не казав Енді, але його набагато більше непокоїло дещо інше. Вони, Фредді та Кертіс, працювали у фірмі «Донах’ю Констракшинз», яка зводила будинки в Денверс і Норт-Беверлі. У них було дві різні робочі бригади, і поки Морріс шістнадцять місяців тягав дошки та цвяхи в Денверс, Кертіс і Фредді корячилися на іншому будівництві, за п’ять миль від нього. Проте деякий час вони таки працювали в одній бригаді й навіть після того, як знов розбіглися, зазвичай обідали разом.

Про це знало чимало людей.

Він припаркував «Біскейн» поруч із тисячею інших машин біля тієї частини торгового комплексу, у якій розташовано магазин «Джей Сі Пенні», витер усе, до чого торкався, і залишив ключі в запалюванні. Пішов швидко, піднявши комір і натягнувши по брови бейсболку із символом команди «Індіанці». Біля головного входу в торговий центр він присів на лавку, дочекався автобуса до Нортфілда й кинув у коробку п’ятдесят центів. Дощ посилювався, і дорога назад була повільною, але він і не переймався, бо дістав час подумати.

Енді – боягуз і думає лише про себе, але в одному він мав рацію. Записники треба сховати, і зробити це треба негайно, як би Моррісу не хотілося їх прочитати, починаючи з нового невідомого роману про Джиммі Ґолда. Якщо поліція таки заявиться й не знайде в нього записників, вони нічого не зможуть вдіяти… Адже так? Вони можуть тільки підозрювати.

Але ж?

Крізь фіранки у вікні сусіднього будинку ніхто не визирав, тож Моррісу не довелося знову розмовляти з місіс Маллер і, приміром, пояснювати, що він продав машину. Дощ змінився справжньою зливою, і це було добре. Отже, ніхто не буде швендяти незабудованою ділянкою між Сикоморовою та Березовою вулицями. Та ще й у сутінках.

Він вийняв усе зі старої скрині, опираючись майже непереборному бажанню зазирнути в записники. Він не міг цього зробити, як би не хотілося, тому що, почавши, уже не зміг би зупинитися. «Пізніше, – думав він. – Задоволення треба відкласти, Моррі». Чудова порада, але сказана голосом матері, і від цього в нього знову застукало в скронях. Добре, хоч це задоволення не доведеться відкладати на потім. Якщо поліція не з’явиться до нього за три тижні – щонайбільше за місяць, – він зможе розслабитись і почати дослідження.

Він виклав нутрощі скрині плівкою, щоб нічого всередині не промокло, і поклав туди записники, включно з тим, що показував Енді. Банківські пачки грошей він накидав зверху. Морріс зачинив скриню, подумав і відчинив знову. Відсунув плівку, узяв з однієї пачки пару сотень доларів. Жоден поліцейський не зможе визнати це занадто великою сумою, навіть якщо ці гроші знайдуть під час обшуку. Він скаже їм, що це вихідна допомога чи щось таке.

Шерех дощу по даху гаража не заспокоював. Для Морріса він звучав так, ніби якийсь скелет тарабанив пальцями, і від цього звуку голова в нього розболілася ще більше. Тільки-но повз будинок проїжджала машина, він завмирав, очікуючи побачити на під’їзній доріжці миготіння синього кольору. «Дідько б забрав Енді Халлідея за те, що він посіяв у мене цю безглузду тривогу. Дідько б забрав і його, і його замашки підорські».

Та тривога ця могла бути не такою вже безглуздою. Що швидше сутеніло, то правдоподібнішою здавалася думка про те, що поліцейські можуть пов’язати Кертіса та Фредді з Моррісом Белламі. Клята стоянка. І чому він не відтягнув тіла до лісосмуги? Хоча це не надто ускладнило б роботу поліцейським. Хтось усе одно в’їде на стоянку, побачить кров і набере 911. У поліцейських є собаки…

– До того ж, – сказав він скрині, – я поспішав. Так?

Батьків ручний візок досі стояв у кутку поряд з іржавою киркою і двома такими самими іржавими лопатами. Морріс поклав скриню на візок, закріпив ременями й визирнув у вікно гаража. Ще занадто видно. Тепер, коли він був так близько від того, щоб позбутися записників і грошей – тимчасово, заспокоював він себе, це лише тимчасово, – він дедалі більше впевнювався в тому, що поліція нагряне до нього з хвилину на хвилину. А як місіс Маллер здалося, що він поводиться підозріло, і вона повідомила про це куди слід? Це ввижалося малоймовірним – лоб у неї товщий за дубову дошку, – але хтозна.

Він змусив себе проковтнути ще один заморожений обід, вирішивши, що це може вгамувати голову, але натомість вона розболілася ще сильніше. Він зазирнув до материної аптечки, думаючи знайти аспірин або «Едвіл», і… не знайшов нічого. «Та пішла ти, мамо, – подумав він. – Чесно. Щиро. Пішла… ти».

Він побачив її посмішку. Тонку, як рибальський гачок.

О 7:00 ще не стемніло – клятий перехід на літній час, який дурень це вигадав? – Але вікна в сусідньому будинку не світилися. Це було добре, та Морріс знав, що Маллери можуть повернутися щосекунди. До того ж у такій нервовій обстановці він просто не зміг би довго чекати. Він сходив до передпокою, понишпорив у шафі та знайшов пончо.

Скориставшись затильними дверима гаража, Морріс викотив візок у двір. Через мокру траву й розгрузлу землю йти було важко. Доріжку, якою він так часто ходив у дитинстві – зазвичай до Залу відпочинку на Березовій вулиці, – від негоди захищали дерева, тому там він зміг піти швидше. Коли він дістався струмка, який по діагоналі перетинав нічийну ділянку землі завбільшки з міський квартал, настала повна темрява.

Він захопив із собою ліхтарик і тепер підсвічував ним, вибираючи підхоже місце біля струмка на безпечній відстані від доріжки. Бруд був м’яким, і копати було легко, поки він не наткнувся на переплетене коріння навислого дерева. Морріс подумав, чи не знайти інше місце, але діра була вже майже готова, і він не збирався починати все наново, до того ж це лише тимчасова обережність. Він поставив ліхтарик в отвір, прилаштувавши його на камені так, щоб світло падало на коріння, і розрубав його киркою.

Засунувши скриню в діру, він швидко закидав її землею. Закінчив тим, що прибив пухкий ґрунт лопатою. «Гаразд, – подумав він. – На березі струмка трави мало, отже, голий клаптик землі не виділятиметься. Головне ж те, що скриня тепер не в будинку, правильно?»

Правильно?

Повертаючись із візком до будинку, він не відчував полегшення. Усе йшло не так, як гадалося. Усе. Неначе зла доля стала між ним і записниками, так само, як доля не давала з’єднатися Ромео і Джульєтті. Це порівняння здавалось одночасно безглуздим й ідеальним. Так, він був коханцем. Клятий Ротстайн кинув його зі своїм «Утікач зменшує оберти», але це нічого не змінювало.

Його любов була справжньою.

Повернувшись до будинку, він одразу прийняв душ, так само, як це зробить хлопчик на ім’я Піт Сауберс багато років опісля у цій самій ванній, повернувшись із того самого місця на березі струмка під навислим деревом. Морріс стояв під душем, поки не закінчилася гаряча вода, а пальці зробилися ліловими. Потім витерся та вбрався у свіжий одяг із шафи в спальні. Одяг цей здавався йому дитячим та старомодним, але за розміром підходив (більш-менш). Брудні джинси й фуфайку він запхнув у мийку, цей рух колись також буде відтворено Пітом Сауберсом.

Морріс увімкнув телевізор, сів у старе батьківське крісло – мати казала, що зберегла його як нагадування на той випадок, якщо в неї знову виникне бажання зробити дурницю, – і подивився звичайну порцію жвавої рекламної нісенітниці. Він подумав, що будь-яка з цих реклам (стрибають бульбашки з проносним, матусі-чепурухи, співаючі гамбургери) могла бути складена Джиммі Ґолдом, і від цього голова розболілася як ніколи сильно. Він вирішив сходити до «Зоні» купити анацин. Можливо, ще й пару пляшок пива. Від пива нічого поганого не буде. Проблеми бувають від міцніших напоїв, і він добре засвоїв цей урок.

Анацин він купив, але від думки про те, щоб пити пиво в будинку, повному книг, які йому читати не хотілося, перед телевізором, який його не приваблював, настрій у нього зіпсувався остаточно. До того ж те, що він дійсно хотів почитати, знаходилося так спокусливо близько. Морріс не мав звички пити в барах, але відчув, що, коли зараз не вийде, не знайде компанію й не послухає енергійну музику, то, напевно, збожеволіє. Він був переконаний: десь у цій дощовій ночі є молода жінка, якій також хочеться танцювати.

Заплативши за ліки, він майже мляво запитав молодого хлопця за касою, чи немає поблизу бару із живою музикою, куди можна доїхати автобусом.

Молодий хлопець відповів, що є.