Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 4

Тепер батьки Піта Сауберса лаялися часто. Тіна називала їхні сварки «авки-гавки». Піт думав, що в цьому щось є, бо, коли вони починалися, з їхньої кімнати чулося: ав-ав-ав, гав-гав-гав. Іноді Піту хотілося вийти на сходи й закричати їм униз, щоб вони припинили, просто припинили. Ви лякаєте дітей, хотілося йому заволати. У будинку є діти, діти, ви що, дурні, про це забули?

Піт був удома, бо відмінникам – у яких з усіх занять тільки самостійна робота вдень та ще фізкультура по обіді, – дозволялося повертатися додому раніше. Двері його кімнати були відчинені, і він почув, як батько заторохтів по кухні своїми милицями, тільки-но під’їхала машина матері. Піт майже не сумнівався, що сьогоднішні веселощі почнуться з батьківської фрази: «Щось ти зарано сьогодні». Мати відповість, що він ніяк не може запам’ятати, що тепер вона по середах звільняється раніше. Тато скаже, що ще не звик до життя в цій частині міста, і вимовить це так, ніби їм довелося переїхати до найбіднішої, найпохмурішої частини міста, а не лише до північного району Гортфілда, де вулиці мають назви дерев. Тепер, коли вступна частина пролунала, можна було починати авкати й гавкати.

Піт і сам не був у захваті від Норт Сайда, але й жахливим його не назвеш. Навіть у свої тринадцять років він, схоже, краще за батька розумівся на економічних реаліях їхнього становища. Можливо, тому що він не ковтав пігулки оксиконтину по чотири рази на день, як батько.

Тут вони опинилися через те, що середня школа Грейс Джонсон, у якій викладала його мати, закрилася згідно з програмою міської ради щодо скорочення витрат. Багато хто з учителів ГД стали безробітними. Лінді пощастило, їй запропонували посаду бібліотекаря й перевіряльника домашніх завдань у Нортфілдській початковій школі. Щосереди вона поверталася раніше, бо в цей день бібліотека зачинялася опівдні. Так працювали всі шкільні бібліотеки. Це була ще одна ініціатива щодо скорочення витрат. Пітового тата це дратувало. Він зауважував, що члени міської ради собі зарплатню не урізали, і називав їх набродом бісових лицемірів.

Але Піт про це нічого не знав. Знав він лише про те, що останнім часом Тома Сауберса все дратувало.

«Форд Фокус», тепер їхня єдина машина, зупинився біля будинку, з нього вийшла мама зі старим потертим портфелем у руці. Вона обминула лід, який весь час утворювався в затінку біля ґанку під водостоком. Сьогодні була черга Тіни посипати його сіллю, але вона, як завжди, забула. Мама з похиленими плечима повільно піднялася сходами. Піту не подобалося, коли вона ходила ось так, ніби цеглу на спині несла. Тим часом у вітальні татові милиці застукали з подвоєною швидкістю.

Відчинилися вхідні двері. Піт завмер в очікуванні. Сподівався почути щось на кшталт «Привіт, люба, як пройшов ранок?»

Якби ж то.

Він і не хотів підслуховувати авки-гавки, але в цьому маленькому будинку зовсім нічого не почути було просто неможливо… Якщо, звичайно, не піти. Цієї зими до такого стратегічного відступу він удавався дедалі частіше. Але іноді йому починало здаватися, що як старший із дітей він мусить слухати. Містер Джейкоб на уроках з історії любив повторювати, що знання – це сила, і Піт підозрював, що саме тому зобов’язаний стежити за словесною війною батьків, яка все загострювалася й загострювалася. Тому що кожна така авка-гавка розтягувала тканину шлюбу сильніше й сильніше, і колись вона таки розірве її. Краще бути до цього готовим.

Тільки бути готовим до чого? До розлучення? Цей фінал був найімовірнішим. У певному сенсі буде навіть краще, якщо вони розійдуться – Піт відчував це дедалі сильніше, хоча ще до кінця не усвідомив свої відчуття, – але що саме означатиме розлучення (ще одне з улюблених висловлювань містера Джейкоба) за умов реального світу? Хто залишиться, а хто піде? Якщо піде тато, як він буде жити без машини, адже майже не може ходити? Це лише одна причина, через яку ні він, ні вона просто не можуть дозволити собі піти. Вони й так уже не мають і гроша за душею.

Принаймні Тіна сьогодні не почує цього жвавого обміну батьківськими думками, вона була в школі й, імовірніше, повернеться нескоро. Можливо, по обіді. Вона нарешті завела собі подругу, Еллен Бріггс: дівчинка, у якої стирчали передні зуби, жила на розі Сикоморової і В’язової вулиць. Піт уважав, що в Еллен мозок, як у хом’ячка, але принаймні тепер Тіна не тинялася будинком, сумуючи за друзями з їхнього колишнього району, а іноді й плачучи. Піт не зносив, коли Тіна плакала.

Ну а поки, народе, притишіть мобільні телефони й вимкніть пейджери. Гаснуть вогні, починається вистава «Ми по вуха в лайні».

ТОМ: Зарано ти сьогодні.

ЛІНДА (стомлено): Томе, сього…

ТОМ: Так, середа. Бібліотека зачиняється раніше.

ЛІНДА: Ти знову курив у кімнаті. Я відчуваю запах.

ТОМ (починаючи дратуватися): Лише одну. На кухні. З відчиненим вікном. На затильних сходах лід, і я боявся послизнутися. Піт знову забув сіллю посипати.

ПІТ (до глядачів): Якщо він сам склав графік чергування, йому б варто було знати, що цього тижня лід повинна солити Тіна. Цей оксиконтин не тільки знеболює, а ще й мозок вимикає.

ЛІНДА: Але я все одно відчуваю запах, а ти знаєш, що в договорі оренди спеціально зазначено…

ТОМ: Ну добре, добре, я зрозумів. Наступного разу піду на вулицю та впаду з милиць.

ЛІНДА: Річ не тільки в договорі, Томмі. Пасивне куріння небезпечне для дітей, ми ж це обговорювали.

ТОМ: Обговорювали й обговорювали…

ЛІНДА (заходячи в іще небезпечніші води): І потім, скільки зараз коштує пачка сигарет? Чотири п’ятдесят? П’ять доларів?

ТОМ: Господи, та я пачку курю тиждень!

ЛІНДА (штурмуючи його оборонні споруди арифметичною танковою атакою): За п’ять доларів за пачку виходить понад двадцять доларів на місяць. І це все йде з моєї зарплатні, тому що, крім мене…

ТОМ: Ну, починається.

ЛІНДА: …у нашій родині тепер ніхто не заробляє.

ТОМ: Скільки можна торочити про те саме? Можна подумати, я навмисне під машину ліг, щоб нічого не робити.

ЛІНДА (після тривалої паузи): У нас вино залишилося? Я б випила півсклянки.

ПІТ (убік): Скажи, що залишилося, скажи, що залишилося, тату.

ТОМ: Закінчилося. Може, ти хочеш, щоб я сходив у «Зоні» і взяв іще одну пляшку? Ну, тоді тобі доведеться видати мені наперед мої кишенькові гроші.

ЛІНДА (ще не плачучи, але вже тремтливим голосом): Ти поводишся, ніби я винна в тому, що з тобою це сталося.

ТОМ (кричить): Ніхто не винен, і це мене бісить! Ти що, не зрозуміла? Вони навіть не спіймали того, хто це скоїв!

На цьому місці Піт вирішив, що з нього досить. Це була дурна вистава. Може, вони цього не бачили, але він бачив. Він закрив підручник із літератури. Прочитає те, що задали (щось чувака на ім’я Джон Ротстайн), уночі. А зараз йому потрібно вийти й подихати повітрям, не просякнутим суперечкою.

ЛІНДА (тихіше): Добре, що хоч живий лишився.

ТОМ (уже як у справжній мильній опері): Іноді я думаю, що краще б я помер. Подивися на мене. Сиджу на оксі і все одно коцюрблюся від болю, бо він більше не допомагає, якщо тільки не прийняти кінську дозу. Живу на зарплатню дружини… Яка на тисячу менша, ніж було раніше, за що спасибі цьому збіговиську цих паскудних…

ЛІНДА: Томе! Стеж за язиком.

ТОМ: Дім? Нема будинку. Інвалідне крісло з мотором? Нема інвалідного крісла. Заощадження? Майже закінчилися. А тепер я навіть не можу собі дозволити, трясця йому, сигарету!

ЛІНДА: Якщо ти гадаєш, що це скиглення вирішить усі проблеми, то будь ласка, тільки…

ТОМ (уже ревучи): Ти називаєш це скигленням? Я називаю це реальністю! Може, мені спустити штани, показати, що в мене лишилося від ніг?

Піт босоніж побіг униз. Вітальня знаходилась одразу внизу, під сходами, але вони не побачили його. Вони дивилися одне на одного, розігруючи трагічну п’єсу, яку ніхто навіть безкоштовно не став би дивитися. Батько бундючиться на милицях, очі червоні, щоки колючі від щетини; мати тримає сумочку перед грудьми, як щит, і кусає губи. Це було жахливо. І що найгірше? Він любив їх обох.

Батько не став пригадувати Надзвичайний фонд, заснований за місяць після масового вбивства біля Міського Центру єдиною, що залишилася в місті, газетою спільно з трьома місцевими телеканалами. Браян Вільямс навіть зробив сюжет про це в «Нічних новинах Ен-бі-сі» – про те, як це мужнє маленьке містечко згуртувалося, коли трапилося лихо, про небайдужі серця, про підкладання руки й усе таке інше, а тепер слово від нашого спонсора. Надзвичайний фонд заспокоїв усіх днів на шість. Про що замовчували газети, так це про те, як мало грошей було зібрано. Навіть після всіх благодійних забігів, благодійних мотокросів та концерту фіналіста конкурсу «Американський ідол». Надзвичайний фонд виявився таким мізерним, тому що зараз важко було всім. Звісно ж, усе, що вдалося зібрати, треба було розподілити між дуже великою кількістю людей. Сім’я Сауберс отримала чек на тисячу двісті доларів, потім іще один на п’ятсот і ще один на двісті. Минулого місяця прийшов чек із позначкою «остання частина» на п’ятдесят доларів.

Піт прошмигнув у кухню, схопив черевики та куртку й вийшов. Перше, що він помітив, – на затильних сходинках не було ніякого льоду. Батько збрехав про це. Було занадто тепло для криги, принаймні на сонці. До весни ще залишалося шість тижнів, але відлига тривала вже тиждень, і з усього снігу у дворі лишилося тільки кілька вкритих скоринкою купок під деревами. Піт підійшов до паркану й відчинив хвіртку.

Однією з переваг життя в Норт Сайді була наявність незабудованої ділянки завбільшки із квартал за Сикоморовою вулицею. П’ять акрів непролазних кущів і приземкуватих дерев тягнулися вниз, до замерзлої річечки. Тато Піта казав, що ця ділянка перебуває в такому стані вже давно й, найімовірніше, такою найближчим часом і залишиться через якусь нескінченну суперечку про те, кому вона належить і що можна було б на ній побудувати. «Зрештою, від цих суперечок ніхто не виграє, лише юристи, – сказав він Піту. – Пам’ятай це».

На думку Піта, діти, які хотіли трохи відпочити від батьків, теж вигравали.

Доріжка йшла звивистою діагоналлю повз оголені взимку дерева, наприкінці впираючись у Зал відпочинку на Березовій вулиці, старий Нортфілдський молодіжний центр, який доживав останні дні. За теплої погоди на доріжці й навколо тинялися старші хлопці – приводили сюди своїх подружок, курили сигарети або дур, пили пиво, – але цієї пори там нікого не було. А якщо дорослих хлопців немає, значить, шлях вільний.

Іноді Піт приводив сюди сестру, коли батьки серйозно заходилися, а це траплялося дедалі частіше. Прийшовши до Залу відпочинку, вони кидали м’яч у кошик, дивилися відео або грали в шашки. Він не знав, куди поведе її, якщо Зал закриється. Тут і піти було більше нікуди, крім «Зоні», цілодобової крамнички. Сам він, прогулюючись на самоті, доходив лише до струмка, жбурляв каміння у воду або взимку розбивав ними лід, перевіряючи, чи зможе пробити дірку, і насолоджуючись спокоєм.

Авки-гавки – це, звичайно, погано, але найбільше він боявся, що тато (який завжди через пігулки оксиконтину був завжди трохи не при собі) коли-небудь здійме руку на матір. Це вже остаточно розірве тканину їхнього шлюбу. А якщо ні? Якщо вона буде терпіти побої? Це було б іще гірше.

«Але цього ніколи не станеться, – переконував себе Піт. – Тато ніколи не зробить такого».

А якщо таки зробить?

Сьогодні вдень річка ще була вкрита льодом, але він здавався прогнилим і був увесь укритий великими жовтими плямами, неначе якийсь велетень тут зупинився помочитися. Виходити на нього Піт не наважився. Ні, якби крига проломилася, він би не потонув, нічого такого – води тут було по коліно, – але йому не хотілося повертатися додому й пояснювати, чому штани й шкарпетки мокрі. Він сів на повалене дерево, жбурнув кілька камінців (маленькі відскакували й котилися, а великі пробивали жовті плями), потім просто став дивитися на небо. Із заходу на схід ним пливли пухнасті хмари, більше схожі на весняні, ніж на зимові. Одна хмара нагадувала стару з горбом (а може, це був рюкзак?), інша – зайця, був там іще дракон і…

Глухий звук, ніби впало щось важке, крихке, відволік його. Він повернувся ліворуч і побачив, що шматок берега, підточений снігом, що танув упродовж тижня, обвалився, оголивши коріння дерева, яке й без того загрозливо нахилилося – от-от завалиться. Простір, що звільнився, був схожий на печеру, і, якщо він не помилявся – хто його зна, може, це просто тінь, – там щось лежало.

Піт підійшов до дерева, ухопився за одну з голих гілок і нахилився, щоб краще роздивитися. Справді, усередині щось було, причому щось велике. Край ящика?

Він спустився вниз уздовж берега, видовбуючи каблуками сходинки в розгрузлій землі. Опинившись під місцем невеликого обвалу, Піт сів навпочіпки. Він побачив потріскану чорну шкіру й металеві смуги із заклепками, а ще ручку завбільшки зі стремено. Скриня! Хтось заховав тут скриню.

Змучений збудженням і цікавістю, Піт схопився за ручку та смикнув. Скриня не ворухнулася. Занадто міцно засіла в землі. Піт знову потягнув, але з таким самим успіхом. Ні, не витягнути. Без інструментів – точно.

Він знову присів, опустивши руки між стегон – так часто робив батько до того, як дні присідань добігли кінця, і став просто дивитися на скриню, яка видніла з чорної, поритої корінням землі. Нерозумно, напевно, було думати про «Острів скарбів» (а ще про «Золотого жука», якого вони проходили з англійської торік), але він згадав їх. Чи це було занадто нерозумно? Невже? Крім переконань у тому, що знання – сила, містер Джейкоб завжди підкреслював важливість логічного мислення. А хіба не логічно припустити, що хтось сховав скриню в безлюдному місці, бо в ній заховано щось цінне?

До того ж вона лежала тут досить давно. Весь її вигляд про це свідчив. Шкіра потріскалася й місцями з чорної зробилася сірою. Піт подумав: «Якщо сильно потягнути за ручку, вона може зламатися». Потьмянілі металеві смуги заіржавіли.

Прийнявши рішення, він щодуху помчав доріжкою назад до будинку. Пробіг хвіртку, увійшов на кухню, прислухався. Голосу не чутно, телевізор теж мовчить. Батько, імовірно, пішов подрімати в спальню (ту, що на першому поверсі, мамі з татом доводилося спати там, хоч вона й маленька, тому що татові тепер було важко підійматися сходами). Мама могла піти з ним, іноді вони так мирилися, але частіше сиділа в кімнаті для білизни, яка правила їй за кабінет, де складала резюме і шукала роботу через Інтернет. Тато кинув це заняття (і, Піт мав визнати, не без підстав), але мама продовжувала спроби. Вона хотіла знову викладати в школі, і не тільки через брак грошей.

Поряд із будинком був гараж, але мама ніколи не ставила туди свій «Фокус», хіба що в разі наближення хуртовини. Гараж був захаращений різними речами зі старого будинку, для яких забракло місця в цьому новому орендованому помешканні. Там зберігалися татів ящик із інструментами (Том виставляв їх на «Craigslist» або на якомусь схожому сайті, але ніхто не давав за них стільки, скільки він хотів отримати), його й Тінині старі іграшки, бочка із сіллю, черпак і деяке садове приладдя, притулене до задньої стінки. Схопивши лопату і тримаючи її перед собою, як солдат гвинтівку, Піт побіг назад на доріжку.

Видовбані раніше сходинки допомогли йому спуститися до струмка, і, опинившись унизу, Том узявся за роботу на невеликому зсуві, який оголив скриню. Хлопець перекидав землю, що обвалилася, назад у дірку під деревом, не всю, а скільки зміг. Заповнити її до самого шишкуватого коріння не вдалося, але край скрині зник з очей, це йому й було потрібно.

Поки що.

За обідом авки-гавки тривали, але вже не так сильно, і Тіна, схоже, не засмутилася, але прийшла до Піта в кімнату, коли той закінчував робити домашнє завдання. Вона була в піжамі й тягнула за собою місіс Бізлі, свою останню й найважливішу ляльку-втішницю. Їй ніби знову було п’ять рочків.

– Можна, я у твоєму ліжку полежу, Піті? Мені наснився поганий сон.

Він хотів було відправити її назад, але потім вирішив (у голові промайнули думки про заховану скриню), що це може злякати удачу. До того ж це було б зовсім не по-братськи – он у неї які круги під красивими оченятами.

– Ну гаразд, давай, тільки недовго. І не будемо це узвичаювати. – Один з улюблених маминих висловів.

Тіна шмигнула до ліжка й обперлася спиною об стіну – так вона любила спати, – наче зібралася провести тут усю ніч. Піт згорнув підручник природознавства, сів поруч із нею та скривився від болю.

– Лялька, Тінсі. Я сів на твою місіс Бізлі.

– Зараз я її ногами відштовхну. Ось. Так краще?

– А якщо вона там задихнеться?

– Вона не дихає, дурний. Це просто лялька, й Еллен говорить, вона мені скоро набридне.

– Еллен – дурепа.

– Вона моя подруга. – Піт із деяким подивом подумав, що із цим не варто сперечатися. – Але, напевно, вона має рацію. Люди ж дорослішають.

– Тільки не ти. Ти назавжди залишишся моєю молодшою сестрою. І дивись, не засинай. Тобі повертатися до своєї кімнати за п’ять хвилин.

– Десять.

– Шість.

Вона подумала.

– Добре.

Знизу долинув здавлений стогін, за ним стукіт милиць. Піт простежив звук до кухні, там тато сяде, запалить сигарету й буде видувати дим на вулицю через чорний хід. Від цього увімкнеться обігрівач, а обігрівач, якщо вірити мамі, палив не масло, а долари.

– Як думаєш, вони розлучаться?

Піт зазнав подвійного удару. По-перше, саме питання, а по-друге, абсолютно доросла заклопотаність, з якою воно було поставлено. Він почав відповідати, що ні, звісно, не розлучаться, але потім згадав, як йому не подобаються фільми, у яких дорослі брешуть дітям, а такі майже всі фільми.

– Не знаю. Точно не сьогодні. Суди вже зачинено.

Вона хихотнула. Напевно, це добре. Він почекав, аби вона ще щось сказала. Вона не сказала. Думки Піта повернулися до скрині, захованої на березі річки, під деревом. Виконуючи домашнє завдання, він якимось чином утримував ці думки на відстані, але…

Ні, неправда. Ці думки не полишали його.

– Тінсі? Не засинай.

– Я не… – Судячи з голосу, вона вже майже заснула.

– Що б ти зробила, якби знайшла скарб? Закопану скриню, повну дорогоцінних каменів і золотих дублонів?

– Що таке дублони?

– Це такі старовинні гроші.

– Віддала б їх татові з мамою. Щоб вони більше не сварилися. А ти?

– Я теж, – відповів Піт. – Тепер іди до себе, щоб мені не довелося тебе нести.

Згідно з умовами страховки, Том Сауберс тепер мав право проходити терапію двічі на тиждень. Щопонеділка та щоп’ятниці о дев’ятій годині ранку за ним приїжджала спеціальна машина, вона ж повертала його назад о четвертій після гідротерапії та зібрань, на яких люди із застарілими травмами й хронічними болями сідали в коло й обговорювали свої нещастя. Це означало, що два дні на тиждень будинок залишався порожнім.

У четвер увечері Піт ліг спати, скаржачись на хворе горло. Уранці, прокинувшись, він заявив, що горло все ще болить і в нього підвищилася температура.

– Гарячий, – сказала Лінда, приклавши зап’ястя до його чола. Піт сподівався на це всією душею, коли, перед тим як спуститися вниз, тримав голову у двох дюймах від лампи, що над ліжком. – Якщо завтра не покращає, доведеться вести тебе до лікаря.

– Гарна ідея! – вигукнув Том зі свого місця за столом, де ганяв по тарілці яєчню. Вигляд у нього був такий, наче він узагалі не спав уночі. – До фахівця. Зараз покличу особистого водія. «Роллс-ройс» зайнятий, Тіні потрібно їхати на теніс у клуб, але друга машина, здається, вільна.

Тіна пирснула від сміху, а Лінда осудливо глипнула на Тома, та, перш ніж вона встигла відповісти, Піт сказав, що йому не настільки зле й одного дня вдома йому вистачить, щоб одужати. Якщо не за день, то за вихідні він точно видужає.

– Сподіваюся, – зітхнула вона. – Ти їсти хочеш?

Піт хотів, але ж знав, що зізнаватися в цьому нерозумно, раз у нього має боліти горло. Він прикрив рот рукою й зобразив покашлювання.

– Може, трохи соку. Потім, напевно, піду нагору та спробую ще поспати.

Тіна вийшла з будинку першою, побігла до рогу, де вони з Еллен обговорювали ті дивакуваті теми, які обговорюють дев’ятирічні дівчиська, чекаючи на шкільний автобус. Потім мама поїхала на «Форді» до школи. Останнім вийшов із будинку тато, він на милицях пройшов під’їзною доріжкою до мікроавтобуса, що вже чекав на нього. Піт, проводжаючи його поглядом із вікна своєї спальні, подумав, що батько останнім часом ніби поменшав. Волосся, що стирчало з-під шапки з написом «Бабаки», уже торкнулася сивина.

Коли мікроавтобус поїхав, Піт одягнувся, узяв із комори одну з торбин, з якими мама ходила до магазину, і вийшов у гараж. Із батьківських інструментів він вибрав молоток і долото, сунув їх у торбину. Прихопивши лопату, він вирушив, але, пройшовши кілька кроків, повернувся й узяв іще й лом. Бойскаутом він ніколи не був, але вважав, що краще бути готовим до всього.

Ранок видався такий холодний, що дихання перетворювалося на пару, але до того часу, коли Піт розкопав скриню настільки, щоб її можна було витягти, повітря прогрілося, і він аж спітнів. Знявши куртку й зачепивши її за нижню гілку, він подивився навколо – чи, бува, не підійшов хтось до річки (до цього він уже кілька разів озирався). Переконавшись, що навколо жодної душі, Піт зачерпнув трохи землі й потер нею долоні, як бейсболіст, що відбиває перед ударом. Він узявся за ручку скрині, нагадавши собі, що вона може будь-якої миті зламатися. Найменше йому хотілося скотитися вниз головою уздовж берега у воду. Якщо впасти в струмок, можна й насправді захворіти.

Може, там і немає нічого цікавого, окрім старого запліснявілого вереття… Тільки навіщо комусь потрібно було ховати скриню зі старим одягом? Набагато простіше її спалити або віддати на благодійність.

Є лише один спосіб це з’ясувати.

Піт глибоко вдихнув, затримав у грудях повітря й потягнув. Скриня залишилася на місці, стара ручка загрозливо рипнула, але Піт надихнувся. Він зрозумів, що скриню можна трохи розгойдати з боку в бік. Це нагадало йому, як тато колись обмотав ниткою молочний зуб Тіни й різко висмикнув його, бо той не хотів випадати самостійно.

Він став навколішки (подумки нагадавши собі, щоб потім не забути джинси або випрати, або закопати глибше в шафі) і вп’явся поглядом у діру. Одне кореневище обплело задню частину скрині, ніби тримаючи рукою. Узявши лопату, міцніше вхопився за держак і став рубати корінь. Той був товстим, і кілька разів доводилося робити перепочинок, але зрештою його вдалося перерубати. Відклавши лопату, Піт знову взявся за ручку. Скриня вже сиділа в землі не так міцно, ще трохи – і вискочить. Він подивився на годинник. П’ятнадцять хвилин на одинадцяту. Мама, напевно, під час перерви зателефонує додому, аби дізнатися, як він почувається. Нічого, якщо він не відповість, вона вирішить, що він просто спить, і все ж таки, подумав Піт, удома треба буде перевірити автовідповідач. Знову піднявши лопату, він заходився копати навколо скрині, відкидати землю й рубати тонке коріння. Потім знову взявся за ручку.

– Цього разу ти в мене вилізеш, – вимовив він уголос. – Цього разу точно.

Потягнув. Скриня виїхала на нього так несподівано й так легко, що він, напевно, повалився б разом із нею, якби не стояв із широко розставленими ногами. Скриня завмерла, наполовину висунувшись із діри. Згори вона була вся вкрита рештками дрібних корінців і грудками бруду. Спереду проглядалися застібки, старомодні застібки, як на валізці для сніданку якогось робітника. І ще був великий замок. Піт знову взявся за ручку, і цього разу та не витримала, зламалася. «Нічого собі!» – виголосив Піт, дивлячись на свої руки. Вони почервоніли й пульсували.

Що ж, чи раз, чи два – одна біда (ще одна мамина приказка). Він, як ведмідь, обхопив скриню й посунувся разом із нею назад. І тут-таки вона вийшла зі своєї схованки на світ, імовірніше, уперше за багато років – сирий і брудний пережиток минулого з іржавими застібками. Завдовжки десь футів зо два з половиною[6], а завглибшки ніяк не менше за фут[7]. Може, і більше. Піт підняв її за край і вирішив, що важить вона, напевно, фунтів шістдесят[8], це половина його власної ваги, тільки неможливо визначити, що з цього є її власною вагою, а що вагою вмісту. Принаймні це були не дублони. Якби скриня була повна золота, він би не зміг її витягнути й тим більше підняти.

Він розстібнув защіпки, спричинивши маленькі зсуви бруду, і схилився над замком, готовий до того, що доведеться його ламати молотком і долотом. Потім, якщо він усе ж таки не відкриється – а він, найімовірніше, не відкриється, – доведеться застосувати лом. Але спочатку… Не спробуєш, не впізнаєш…

Він узявся за кришку, і та, квилячи брудними петлями, піднялася. Пізніше він припустить, що хтось купив цю скриню не новою і, мабуть, досить задешево, тому що ключ було загублено, але тієї хвилини він просто дивився. Він не відчував мозолів на одній долоні, не відчував болю в спині та стегнах, не помічав крапельок поту, які скочувалися його забрудненим землею обличчям. Він не думав ні про матір, ні про батька, ні про сестру. Не думав він і про їхні сварки, принаймні тоді.

Скриню було викладено зсередини прозорим пластиком, який захищав її нутрощі від вологи. Під ним Піт побачив щось схоже на записники. Ребром долоні він протер дугу, подібно до склоочисника, на вкритій дрібними крапельками пластиковій плівці. Так, це були записники, добротні, здається, навіть у справжніх шкіряних палітурках. На вигляд – сотня, не менше. Але це ще не все. Крім записників, там лежали пачки, схожі на ті, які приносила мама, коли переводила в готівку чеки. Піт підняв плівку та втупився в наполовину заповнену скриню. На пачках було надруковано: «ГРЕНАЙТ СТЕЙТ БАНК» і «Друг із вашого рідного міста!». Пізніше він помітить певні відмінності між цими пачками й тими, що мама отримувала в «КОРНБАНК ЕНД ТРАСТ»: жодної адреси електронної пошти й жодного слова про користування платіжною карткою, – але зараз він просто дивився. Серце його калатало так, що перед очима з’явилися чорні цятки, які пульсували, і він навіть злякався, що ось-ось знепритомніє.

Цього тільки бракувало! Лише дівчата непритомніють.

Можливо, але в нього справді голова йшла обертом, і тільки зараз він зрозумів, що після того, як відкрив скриню, перестав дихати. Глибоко вдихнувши, він шумно видихнув і знову вдихнув. Йому здалося, що повітря пройшло крізь нього всього, до кінчиків пальців на ногах. У голові поясніло, але серце закалатало ще сильніше, та ще й руки затрусилися.

Ці банківські пачки порожні. Ти ж розумієш це, так? Люди знаходять гроші в книгах й у фільмах, але не в реальному житті.

От тільки вони не здавалися порожніми. Вони скидалися на туго набиті.

Піт простягнув руку до однієї з них і здригнувся, почувши шурхіт на другому березі струмка. Він розвернувся й побачив двох білок, які, мабуть, сприйнявши тижневу відлигу за прихід весни, пустували серед мертвого листя. Пересмикуючи хвостами, вони спритно видерлися на дерево.

Піт повернувся назад до скрині й узяв одну з банківських пачок. Клапан не був запечатаним. Він підчепив його пальцем, який неначе задубів, хоча в самого температура підскочила, напевно, градусів до сорока. Стиснувши пачку так, щоб вона відкрилася, Піт зазирнув у неї.

Гроші.

По двадцять і п’ятдесят доларів.

– Господи Боже ти мій, – прошепотів Піт Сауберс.

Він витягнув банкноти та спробував їх перерахувати, але руки в нього так тремтіли, що випустили кілька штук. Гроші розлетілися по траві, і, поки він їх збирав, його запаленому мозку примарилося, що з однієї купюри йому підморгнув Улісс Грант.

Перерахував. Чотириста доларів. Чотириста доларів тільки в одній цій пачці, а тут таких десятки.

Він запхав гроші назад до пачки, це погано виходило, адже його руки тремтіли сильніше, ніж у дідуся Фреда в останні рік-два його життя. Він поклав пачку в скриню й обвів божевільними, виряченими очима кружину. Звуки дорожнього руху, які завжди здавалися слабкими, далекими й неважливими на цій зарослій ділянці землі, тепер лунали близько й загрозливо. Це був не Острів скарбів, це було місто з мільйоном мешканців, багато з яких тепер пішли зі своїх осель на роботу та із задоволенням привласнили б собі те, що зберігається в цій скрині.

«Думай, – наказав собі Піт Сауберс. – Думай, чорт забирай. Це найважливіша річ, яка з тобою траплялася в житті, можливо, навіть найважливіша річ, яка коли-небудь із тобою трапиться, тому думай добре й думай правильно».

Першою спала на думку Тіна, яка затишно влаштувалася в його ліжку біля стінки. Що б ти зробила, якби знайшла скарб, запитав він її.

Віддала б їх татові з мамою, відповіла вона.

Але що як мати захоче їх повернути власникові?

Це було важливе питання. Тато ніколи б не повернув, Піт це точно знав, але мати не така. У неї були дуже суворі уявлення про те, що добре і що погано. Якщо показати їм скриню й те, що там міститься, це призведе до найстрашнішої авки-гавки через гроші за весь час.

– До того ж кому їх повертати? – подумав уголос Піт. – У банк, чи що?

Смішно!

Чи не дуже? А раптом це справді піратський скарб, тільки захований грабіжниками банків, а не морськими розбійниками? Але чому гроші в пачках, ніби їх було знято з рахунку? І що це за чорні записники?

Про все це можна було подумати пізніше, не тепер, бо тепер йому треба було діяти. Він подивився на годинник – уже за чверть одинадцята. Час іще є, але слід поспішати.

– Дій, або програєш, – прошепотів він і почав перекладати пачки зі скрині до лляної торбини, у якій лежали молоток і долото. Прилаштував торбину на схилі берега й накрив її курткою. Поклавши обгорткову плівку до скрині, він опустив кришку й заштовхнув її назад у діру. Трохи перепочив, витер слизьке від бруду й поту чоло, а потім узяв лопату та став несамовито закидувати діру землею. Засипавши скриню, майже всю, він узяв сумку з курткою й щодуху припустив доріжкою додому. Спочатку він сховає сумку в надрах шафи, потім перевірить автовідповідач, чи немає повідомлень від мами. Якщо на маминому фронті все буде добре (і якщо тато не повернувся з терапії раніше, що було б просто жахливо), він зможе збігати назад до струмка й заховати скриню краще. Пізніше можна буде зазирнути в записники, але, прямуючи додому того сонячного лютневого ранку, він більше думав, чи немає між або під ними ще пачок з грошима.

«Доведеться мені прийняти душ, – подумав він. – А потім ще прибрати бруд у ванній кімнаті, щоб мама не запитала, що я робив на вулиці, якщо мав лежати хворий у ліжку. Потрібно бути дуже-дуже обережним, нікому нічого не розповідати. Нікому».

Коли він мився в душі, у нього виникла ідея.