Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 6

Частина 1
Таємний скарб
2010

Оглавление

Коли в п’ятницю о пів на четверту Лінда Сауберс повернулася додому, Піт сидів на кухні й пив какао. Волосся його ще не висохло після душу. Повісивши куртку на гачок біля дверей чорного ходу, вона знову приклала зап’ястя до його голови.

– Холодний! – повідомила вона. – Тобі краще?

– Ага, – відповів він. – Коли Тіна повернулася, я зробив їй крекерів з арахісовим маслом.

– Молодець, ти чудовий братик. А де вона?

– В Еллен, де ж їй іще бути?

Лінда закотила очі, і Піт розсміявся.

– Матінко Божа, це що, сушарка гуде?

– Ага. У кошику різний одяг лежав, і я вирішив його випрати. Ти не хвилюйся, я зробив усе, як написано в інструкції на дверцятах. Усе добре випралось.

Вона нахилилася й поцілувала його в скроню.

– Ти моя маленька бджілка.

– Я намагаюся, – сказав Піт, стиснувши праву руку, щоб сховати пухир на долоні.


Перший конверт прийшов снігового четверга, менше ніж за тиждень. Адресу – «містерові Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23» – було надруковано. На правому верхньому куті було наклеєно сорокачотирицентову марку з Роком Тигра. У лівому верхньому куті зворотної адреси не було. Том – єдиний член клану Сауберсів, що перебував у будинку в цей час, – розкрив конверт у передпокої, очікуючи побачити якусь рекламу або черговий рахунок за прострочений платіж. Бог свідок, останнім часом таких приходило чимало. Але це була не реклама й не прострочений платіж.

Це були гроші.

Решта пошти – каталоги коштовних товарів, яких вони не могли собі дозволити, і рекламні проспекти, адресовані «мешканцеві» – випали з його рук і розсипалися біля ніг, але він цього навіть не помітив. Низьким голосом Том Сауберс вимовив, майже прогарчав:

– Що за чортівня?


Коли повернулася додому Лінда, гроші лежали посеред кухонного столу. Том сидів перед акуратною маленькою купкою, поклавши голову на складені руки. Він був схожий на генерала, що обмірковує план битви.

– Що це? – спитала Лінда.

– П’ятсот доларів. – Він не відривав погляду від купюр, вісім по п’ятдесят і п’ять по двадцять. – Надійшло поштою.

– Від кого?

– Не знаю.

Вона поставила портфель, підійшла до столу й узяла пачку грошей. Перерахувала та здивовано подивилася на нього.

– Господи, Томмі, а що було сказано в листі?

– Листа не було. Тільки гроші.

– Але хто міг…

– Не знаю, Ліндо. Але я знаю одне.

– Що?

– Ми можемо їх витрачати.

* * *

– Свята срака, – вигукнув Піт, коли вони розповіли йому. Він затримався в школі на волейбол і прийшов майже на обід.

– Стеж за язиком, – промовила Лінда, думаючи про щось своє. Гроші так само лежали на кухонному столі.

– А скільки тут? – І, коли батько відповів: – Від кого це?

– Гарне запитання, – зауважив Том. – Підійде для другого туру телевікторини, коли можна програти все. – Це був перший жарт, який почув від нього Піт за тривалий час.

Увійшла Тіна.

– Я думаю, у тата є фея-хрещена. Тато, мамо, дивіться, які в мене нігті! Еллен подарували лак із блискітками, і вона зі мною поділилася.

– Тобі дуже личить, мій гарбузику, – сказав Том.

Спочатку жарт, потім комплімент. Більше Піту було й не потрібно, аби зрозуміти, що він вчинив правильно. Абсолютно правильно. Адже вони не могли відправити гроші назад, вірно? У них же немає зворотної адреси. І, до речі, коли тато востаннє називав Тіну гарбузиком?

Лінда пильно подивилася на сина.

– Ти про це щось знаєш?

– Ні, але ви зі мною поділитеся?

– Розмарився, – сказала вона й повернулася до чоловіка, упершись руками в боки. – Том, хтось вочевидь помилився.

Том подумав, і, коли він заговорив, не було ні авкання, ні гавкання. Голос спокійний.

– Не схоже. – Він підсунув до неї конверт і постукав пальцем по своєму імені та адресі.

– Так, але…

– Ніяких але, Ліндо. Ми заборгували нафтовій компанії, але спочатку треба погасити борг за твоєю «Майстер-кард», інакше в тебе її заберуть.

– Так, але…

– Втратиш картку – втратиш кредитний рейтинг. – Як і раніше, незворушно. Спокійно і розважливо. І переконливо. Для Піта це звучало так, ніби батько довго хворів і тепер хвороба вперше відступила. Він навіть посміхнувся. Посміхнувся й торкнувся її руки. – Зараз твій рейтинг – єдине, що в нас є, тому нам слід його захищати. Та й потім, раптом Тіна має рацію, і в мене справді є чарівна хрещена.

«Ні, – подумав Пітер. – У тебе є чарівний хрещений».

Тіна сказала:

– Ой, зачекайте, я знаю, від кого це.

Усі повернулися до неї. Піт раптом весь запалав. Вона ж не могла дізнатися, адже так? Звідки їй знати? Тільки він сам, як дурень, сказав їй про скарби, і…

– Від кого, люба? – запитала Лінда.

– Від того фонду, що татові допомагав. Напевно, у них ще гроші знайшлися, ось вони їх і роздають.

Піт беззвучно видихнув, і тільки після цього зрозумів, що не дихав.

Том погладив її волосся.

– Вони б не стали надсилати готівку, гарбузику. Вони шлють чеки. А ще цілу купу бланків для заповнення.

Піт підійшов до плити.

– Зроблю какао. Хтось бажає?

Виявилося, усі бажають.


Конверти далі надходили.

Вартість переказу збільшувалася, але сума ніколи не змінювалася. Ні багато ні мало – зайві шість тисяч доларів на рік. Не бозна які гроші, але без податків і їх саме вистачало, аби родина Сауберсів не загрузла в боргах.

Дітям заборонили про це розповідати.

– Тіна все одно розбовкає, – одного вечора сказала Лінда Тому. – Ти й сам знаєш. Вона розповість своїй пришелепкуватій подружці Еллен, і та розбовкає по всьому світу.

Але Тіна зберегла таємницю, переважно через те, що брат, якого вона обожнювала, пригрозив більше не пускати її до своєї кімнати, якщо вона комусь хоч слово скаже, але здебільшого через те, що занадто добре пам’ятала про авки-гавки.

Піт запхав пачки грошей у зарослий павутинням отвір поза розхитаною дошкою в комірчині. Приблизно раз на чотири тижні він діставав п’ятсот доларів і клав у свій рюкзак разом із конвертом із надрукованою адресою. Декілька дюжин таких конвертів він заздалегідь підготував на шкільному комп’ютері в кабінеті комерційної освіти й роздрукував їх одного разу пізно ввечері, після шкільної спортивної олімпіади, коли в кабінеті нікого не було.

Він використовував різні поштові скриньки, щоб відсилати конверти містеру Томасу Сауберсу, Сикоморова вулиця, будинок 23, займаючись родинною доброчинністю з майстерністю досвідченого шахрая. Він досі боявся, що мати колись про все дізнається, почне забороняти (можливо, навіть наполегливо), і знову все буде, як раніше. І тепер усе не ідеально, авки-гавки іноді траплялися, але, думав він, напевно, немає таких родин, де б усе було ідеально, хіба тільки на цьому старому каналі «Нік ет Найт».

Тепер вони дивилися й «Нік ет Найт», і «Картун нетворк», і «Ем-Ті-Ві», тому що, леді й джентльмени, кабельне телебачення повернулося!

У травні сталася ще приємна новина: тато влаштувався на півставки в нове агентство нерухомості на посаду, яка називалася щось на кшталт «передпродажний дослідник». Що це таке, Піт не знав, та йому було начхати. Тато міг займатися цим, сидячи вдома, по телефону або на комп’ютері, справа ця приносила трохи грошей, і решта була не важлива.

А важливі були дві речі, що сталися протягом місяця після того, як почали надходити гроші. По-перше, у тата стало краще з ногами. У червні 2010-го (коли нарешті було спіймано виконавця так званої «Бойні біля Міського Центру») Том почав потроху ходити без милиць і менше вживати ліків. Другу річ пояснити було важче, але Піт знав, що вона відбулася. Тіна теж знала. Тато й мама відчули себе… нібито… благословенними, і тепер, сперечаючись, вони здавалися не стільки злими, скільки якимись присоромленими, немов паплюжили загадкове везіння, що звалилося на них. Іноді вони припиняли сперечатися й починали говорити про інші речі. Нерідко про гроші й про те, хто б міг їх надсилати. Ці розмови нічого не давали, і це було добре.

Мене не зловлять, казав собі Піт. Мене не повинні зловити й не зловлять.


Одного разу, у серпні того ж року, тато з мамою повезли Тіну до зоопарку під назвою «Хеппідейл Фарм». Піт терпляче чекав слушного випадку, і, тільки-но вони виїхали, повернувся до струмка з двома портфелями.

Переконавшись, що навколо нікого, він викопав скриню та переклав записники з неї в портфелі. Потім знову закопав її, після чого повернувся додому зі здобиччю. У коридорі нагорі спустив драбину й затягнув портфелі на горище. Це було маленьке, низьке приміщення, холодне взимку й задушливе влітку. Родина нечасто ним користувалася, свій непотріб вони, як і раніше, тримали в гаражі. Ті деякі речі, які тут зберігалися, імовірно, залишилися від колишніх господарів будинку 23 на Сикоморовій вулиці. Брудна дитяча колиска, крива на одне колесо, торшер із тропічними птахами на абажурі, старі номери журналів «Ред бук» та «Гуд хаускіпінг», перев’язані мотузкою, стос смердючих, покритих цвіллю ковдр.

Піт склав записники в дальньому кутку й накрив їх ковдрами, але спочатку взяв перший-ліпший, сів під однією з двох лампочок, що бовталися під стелею, і розгорнув. Почерк був похилий і досить дрібний, але акуратний і легкий для читання. Виправлень не було, що здалося Піту незвичайним. Хоча він дивився на першу сторінку, на ній нагорі стояв обведений у кружечок номер 482, і це змусило його подумати, що така нумерація тривала не після однієї, а після півдюжини інших записників. Півдюжини, не менше.

Розділ 27

Підсобка «Дровера» виглядала так само, як п’ять років тому; той самий застиглий пивний запах, змішаний зі смородом обори й відчутною домішкою дизельного палива зі стоянок вантажівок, які розтягнулися вздовж кордону цієї половини великої порожнечі Небраски. Стю Логан теж не змінився. Той самий білий фартух, те саме підозріло чорне волосся, і навіть та сама краватка з папугами й пальмами стягує червону шию.

– Диви, ніяк Джиммі Ґолд завітав, – сказав він і посміхнувся своєю старечою неприязною усмішкою, яка говорила: нам начхати одне на одного, але давай удамо. – Прийшов віддати боржок?

– Так, – відповів Джиммі й торкнувся задньої кишені, у якій лежав пістолет. На дотик він був маленький; штучка, здатна – за правильного використання й сміливості – сплатити всі борги.

– Тоді заходь, – запропонував Логан. – Випий, а то ти геть запорошений.

– Так, – сказав Джиммі. – А разом із випивкою я б…

З вулиці долинув сигнал машини. Піт підскочив і почав винувато озиратися, ніби не читав тут, а займався рукоблудством. Що як вони повернулися додому через цю дуринду Еллен, яку закачало в машині? Що як вони знайдуть його тут із записниками? Весь план може провалитися.

Він запхнув записник під ковдри (фе, ну й сморід) і підповз до люка, кинувши погляд на портфелі. Зараз на них немає часу. Коли він спустився сходами, через різку зміну температури від задушливої спеки до звичайного серпневого тепла його почало лихоманити. Піт поспіхом прибрав драбину, штовхнув її нагору й зіщулився, коли старий люк, рипнувши іржавої пружиною, з ляскотом став на місце.

Він пішов у ванну і визирнув на під’їзну доріжку.

Нікого. Хибна тривога.

Дякувати Богові!

Піт повернувся на горище й забрав портфелі. Сховав їх у коморі внизу, прийняв душ (і на цей раз не забувши після себе вимити ванну), після чого вбрався в чисте й ліг у ліжко.

«Це роман, – думав він. – Якщо там так багато сторінок, що ще це може бути? І, може, навіть не один, бо жоден роман не може займати так багато записників. Навіть Біблії не вистачило б, щоб їх умістити».

І ще… це було цікаво. У нього виникло бажання переглянути записники та знайти початок. Щоб дізнатися, чи роман хороший. Тому що неможливо ж сказати, хороший роман чи ні, з однієї сторінки.

Піт заплющив очі й почав засинати. Зазвичай він не спав удень, але ранок сьогодні був занадто насиченим, у будинку було порожньо й тихо, і він вирішив розслабитися. Чому ні? Усе було добре, принаймні зараз, і це була його заслуга. Він заслужив відпочинок.

Але це ім’я – Джиммі Ґолд…

Піт міг заприсягтися, що чув його раніше. У школі, чи що? Місіс Свідровські розповідала про якогось письменника з тих, що вони проходили? Можливо. Вона любила це робити.

«Потім пошукаю в „Гуглі“, – подумав Піт. – Це я зможу. Зможу…»

Заснув.

Що впало, те пропало

Подняться наверх