Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 7

Частина 1
Таємний скарб
1978

Оглавление

Морріс сидів на сталевому ліжку, відчуваючи пульсуючий біль у голові й спустивши руки між стегнами в помаранчевих штанях, вдихаючи отруйне повітря, насичене запахами сечі, блювоти й дезінфікувального засобу. Шлунок його був наче свинцева куля й розрісся від промежини до кадика. Очі пульсували в орбітах. У роті стояв такий смак, ніби туди висипали контейнер зі сміттям. Живіт болів, обличчя саднило. Судини закупорилися. Десь хрипкий і сповнений безвиході голос виводив: «Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у; мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у»[11].

– Стули пельку! – заволав хтось. – Ти мене сам з розуму зводиш, покидьку!

Тиша. Потім:

– Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

Свинець у шлунку Морріса розплавився й забулькав. Він зісковзнув із ліжка, опустився навколішки (спричинивши новий напад тупого болю в голові) і роззявив рота над сталевим унітазом. Спочатку не було нічого. Потім усередині в нього все зіщулилося, і він вивергнув щось схоже на два галони жовтої зубної пасти. На якусь мить біль у голові став настільки нестерпним, що йому здалося, ніби вона ось-ось вибухне. І тієї миті Морріс сподівався на це. Що завгодно, аби цей біль ущух.

Але він не помер, а знову почав блювати. Цього разу вийшла пінта, а не галон, але в супроводі пекучого болю. Ще зусилля – сухо. Стоп, не сухо. Товсті нитки слизу звисали з губ, як павутиння, похитуючись із боку в бік. Довелося витертися.

– Комусь добре! – прокричав голос.

Гикання й вибухи сміху відповіли на ці кпини.

Моррісу це нагадало зоопарк. Так, напевно, і було: він опинився замкненим у зоопарку, тільки в клітках тут тримали людей. Помаранчевий комбінезон на ньому був підтвердженням цього.

Як він потрапив сюди?

Згадати цього він не міг, так само, як не міг пригадати, як потрапив до будинку на Цукрових Пригірках. Пам’ятав він тільки свій будинок на Сикоморовій. І скриню, звичайно. Як її закопував. У його кишені лежали гроші, дві сотні з капіталу Джона Ротстайна, і він попрямував до «Зоні» випити пива, тому що в нього розколювалася голова і йому було самотньо. Він розмовляв із касиром, це йому добре запам’яталося, а от про що була розмова, він пригадати не міг. Бейсбол? Навряд чи. На ньому була бейсболка з логотипом «Індіанців», але цим його інтерес до цього виду спорту обмежувався. Затим майже нічого. Сумніву не викликало лише одне: трапилося щось украй неприємне. Коли ти прокидаєшся в помаранчевому комбінезоні, подібний висновок напрошується сам по собі.

Він підповз назад до ліжка, скарлючився, підтягнув коліна до грудей й обхопив їх руками. У камері було холодно. Морріс затремтів.

Я міг спитати того касира, який у нього улюблений бар. Потім, напевно, я сів в автобус. І поїхав туди, так? Приїхав і напився. Незважаючи на те, що знаю, як на мене це діє. До того ж до нестями. У непотріб.

Так, скоріш за все так і було. Незважаючи на те що знав. Що дуже погано, але він і не міг згадати саме буйство, яке за цим слідувало, і це було найгірше. Після третього кухля пива (іноді після другого) він провалювався в темну діру і не виборсувався з неї, поки не прокидався на похміллі, але тверезий. Пиячити до відключки – так це називалося. І під час таких відключок його майже завжди тягнуло на… Назвемо це «пригоди». Після таких пригод він потрапив у колонію для неповнолітніх «Ріверв’ю» і, найімовірніше, через них опинився тут. Де б не було це тут.

Пригоди.

Пригоди, бодай їх.

Морріс сподівався, що сталася класична бійка в барі й обійшлося без зломів і незаконних проникнень. Інакше кажучи, без повторення його пригод на Цукрових Пригірках. Адже він давно перестав бути неповнолітнім, і цього разу жодної виправної колонії не буде, на жаль, сер. І все ж таки він добряче відсидить своє, якщо скоїв злочин, тільки б цей злочин не мав відношення до вбивства одного геніального американського письменника. Якщо ж має, йому ще довго не доведеться відчути запах волі. Можливо, ніколи. Адже там не сам Ротстайн? І тут пам’ять вирішила нарешті запрацювати, йому пригадалося, як Кертіс Роджерс запитував, чи є в Нью-Гемпширі кара на смерть.

Морріс приліг на ліжко, тремтячи, думаючи. Не може бути, що я тут через це. Не може цього бути!

Чи може?

Доводилося визнати, що це можливо, і не тільки тому, що поліцейські могли пов’язати його з трупами біля зони відпочинку. Свідомість наочно вимальовувала, як він, Морріс Белламі, студент-недоучка й самопроголошений дослідник американської літератури, у такому собі барі або стриптиз-клубі хльоскає бурбон і скаженіє. Хтось згадує про вбивство Джона Ротстайна, великого письменника, американського генія-відлюдника, і Морріс Белламі – п’яний як чіп, палаючи тією величезної люттю, яку йому зазвичай удається тримати в собі, повертається до «співрозмовника» і заявляє: «Щось він не дуже був схожий на генія, коли я розніс йому голову».

– Я б цього не зробив, – прошепотів він. Головний біль уже став просто нестерпним, до того ж щось було не так із лівою частиною обличчя. Вона палала. – Я б ніколи такого не зробив.

Тільки звідки така впевненість? Коли він пиячив, могло статися що завгодно. Чорний звір зривався з ланцюга. В юнацтві цей звір скаженів у тому будинку на Цукрових Пригірках, улаштувавши там справжнє пекло, а коли спрацювала потаємна сигналізація та приїхали поліцейські, він бився з ними, поки один не оглушив його кийком, після чого його обшукали й виявили, що кишені набиті коштовностями, здебільшого звичайними повсякденними, але були там й інші, необачливо залишені поза сейфом господині, страшенно цінні, навіть розкішні: добридень, як ся маєте, ми вирушаємо до «Ріверв’ю, де напружимо наш ніжний юний задок і знайдемо нових чудових друзів».

Він подумав: «Людина, яка влаштувала таке шоу з розкиданням лайна, цілком здатна п’янючою вихвалятися вбивством творця Джиммі Ґолда, і ти про це знаєш».

Хоча, це могла бути й поліція. Якщо вони його ідентифікували й розіслали орієнтування. Така ймовірність є.

– Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

– Стули пельку!

Цього разу закричав сам Морріс, скоріше, спробував закричати, але замість крику вихлюпнулось якесь блювотно-булькотне крячання. О, як нестерпно болить голова! І обличчя! Він провів рукою по лівій щоці й втупився в клапті засохлої крові, які залишилися на долоні. Провів ще й відчув подряпини, щонайменше три. Сліди від нігтів, до того ж глибокі. Про що це свідчить? Ну, звичайно, – хоча бувають і винятки – чоловіки б’ють, а жінки дряпають. Жіночки це роблять нігтями, бо зазвичай для дряпання у них є красиві довгі нігті.

«Я спробував підчепити якусь цяцю, і вона відмовила мені за допомогою нігтів?»

Морріс спробував щось пригадати й не зміг. Він пам’ятав дощ, пончо, світло ліхтаря на корінні. Він пам’ятав кирку. Він, здається, пригадував щось про бажання послухати гучну музику й розмову з касиром у крамниці «Зоні». Після цього? Суцільна темрява.

Подумав: «Може, це машина? Чортів „Біскейн“. Може, хтось побачив, як вона виїжджала із зони відпочинку на Трасу 92 із радіатором та правим боком у крові, а може, я щось забув у бардачку? Щось із моїм ім’ям».

Але це здавалося малоймовірним. Вони купили «Шеві» у напівп’яної шльондри в якійсь забігайлівці в Лінні, платили всі троє в складчину. Машину вона переписала на такого собі Гарольда Фінмана, а це ім’я кращого друга Джиммі Ґолда в «Утікачі». Морріса Белламі вона не бачила, той завбачливо тримався осторонь, поки укладалася ця угода. До того ж Морріс, залишаючи машину біля торговельного комплексу, зробив усе, аби полегшити роботу можливим викрадачам, хіба що не написав на лобовому склі «Будь ласка, викрадіть мене». Ні, «Біскейн» зараз стоїть на якійсь стоянці в центрі міста або біля озера, розібрана аж до самих коліс.

«І все ж таки, як я сюди потрапив? – Знову те саме питання, як щур, що бігає в колесі. – Якщо якась жінка прикрасила мені обличчя нігтями, я її вдарив? Зламав щелепу?»

За чорною завісою забуття ледь чутно дзвякнув дзвіночок. Якщо це так, його, імовірно, звинуватять у фізичному насильстві, і за це він може попрямувати до Вейнсвілла: подорож у великому зеленому автобусі з дротяною сіткою на вікнах. В’язниця в Вейнсвіллі, звичайно, річ не з приємних, але, якщо доведеться, кілька років за насильство можна й відсидіти. Насильство це ж таки не вбивство.

«Господи, тільки б це був не Ротстайн! – подумав він. – Мені так багато треба прочитати, записники чекають на мене в надійному місці. Приємне доповнення до цього – у мене є гроші, щоб підтримувати себе, понад двадцять тисяч доларів неміченими купюрами по двадцять і п’ятдесят доларів. Цього вистачить надовго, якщо не розкошувати. Тому, Господи, тільки б не вбивство!»

– Мені потрібна подруга, щоб не звела мене з розуму-у-у!

– Ще один раз, покидьку кінчений, – закричав хтось, – ще раз, і я вирву твою дупу тобі крізь рота!

Морріс заплющив очі.


Хоча до полудня Морріс відчув себе краще, він відмовився їсти ті помиї, які тут видавали за обід: локшина, що плавала в чомусь, схожому на кров’яний соус. Потім, приблизно о 14:00, четверо поліцейських пройшли коридором поміж камер. Один тримав у руках планшет із затискачем, другий вигукував прізвища:

– Белламі! Холлоуей! Макгівер! Райлі! Рузвельт! Тітгарден! Крок уперед.

– Правильно, Тігарден, сер, – сказав здоровенний негр у сусідній із Моррісом камері.

– Та мені насрати, хоч Джон Гандон. Якщо хочеш поговорити з призначеним судом адвокатом, крок уперед, якщо ні – сиди й чекай свого часу.

Півдюжини названих зробили крок уперед. Це були останні з тих, хто залишився, принаймні в цьому коридорі. Решту з тих, кого доправили вчора (дякувати Богу, і того хлопця, що знущався з пісні Джона Мелленкампа), або відпустили, або відвели до суду на ранкове висування обвинувачення. Усе це були дрібниці. Морріс знав, що вдень висуваються обвинувачення за серйозніші справи. Після його невеликої пригоди на Цукрових Пригірках йому висунули обвинувачення вдень. Суддя Буковські, та ще сволота.

Морріс молився Богу, у якого не вірив, коли двері його клітки відчинилися. Насильство, Боже, домовилися? Це дуже просто. Тільки не вбивство. Боже, нехай вони нічого не знають про те, що сталося в Нью-Гемпширі чи в одній зоні відпочинку в Нью-Йорку, добре? Ти не проти?

– Виходимо в коридор, хлопчики, – сказав охоронець із планшетом. – Вийти й повернутися праворуч. Триматися на відстані простягненої руки від чесного американця, що стоїть попереду. Не обертатися, не жартувати. Не засмучуйте нас, і ми не будемо засмучувати вас.


Вони спустилися ліфтом, таким здоровенним, що в ньому могло б уміститися невелике стадо корів, потім пройшли іншим коридором, а потім – дідько його знає навіщо, якщо вони всі були в сандаліях і комбінезонах без кишень, – крізь металошукач. За ним розташовувалася кімната для відвідувачів із вісьмома розділеними стінками кабінками, схожими на бібліотечні. Охоронець із планшетом звелів Моррісу йти до номера 3. Морріс присів і подивився на призначеного йому судом адвоката крізь плексигласове скло, яке часто забруднювалось і зрідка милось. На боці свободи сидів якийсь ботан із поганою стрижкою і лупою. Під однією ніздрею в нього червонів герпес, пошарпаний портфельчик стояв на колінах. На вигляд йому було років дев’ятнадцять.

«Оце таке я отримав, – подумав Морріс. – О Господи, ось що я отримав». Адвокат указав на телефон, який висів на стіні кабінки Морріса, і відкрив портфель. З нього він витягнув єдиний аркуш паперу і, зрозуміло, жовтий адвокатський блокнот, куди ж без нього. Коли ці предмети лягли перед ним на столик, він поставив портфель на підлогу та зняв трубку свого телефону. Розмовляв він аж ніяк не невпевненим молодим тенорком, а навпаки, упевненим, хриплуватим баритоном, який здавався занадто потужним для досить хирлявої статури, що ховалася за дивною на вигляд фіолетовою краваткою.

– Ви по вуха в лайні, містере… – Він глянув на аркуш паперу, який лежав зверху на адвокатському блокноті. – Белламі. Готуйтеся провести дуже-дуже тривалий час у в’язниці штату. Якщо, звичайно, ви нічого не хочете дати натомість.

Морріс замислився. Він говорить про записники.

Холод пройшовся по його руках ніжками злих фей. Якщо його взяли за Ротстайна, отже, його взяли й за Кертіса з Фредді. А це означає життя без надії на помилування. У нього вже не буде можливості повернути скриню й дізнатися про долю Джиммі Ґолда.

– Розповідайте, – сказав адвокат так, ніби віддав команду.

– Тоді скажіть, із ким я розмовляю.

– Елмер Кафферті, тимчасово до ваших послуг. Обвинувачення вам буде висунуто за… – Він подивився на годинник, «Таймекс», навіть дешевший, ніж його костюм. – Тридцять хвилин. Суддя Буковські конче пунктуальна.

Голову Морріса пробило болем, і не через похмілля.

– Ні! Тільки не вона! Не може цього бути! Знову це стерво!

Кафферті посміхнувся.

– Бачу, вам уже доводилося мати справу з Великою Буковські.

– Подивіться у своїх паперах, – знесилено мовив Морріс. Утім, можливо, там цього не було. Справа Цукрових Пригірків не підлягала розголосу, про що він і казав Енді.

Чортів Енді Халлідей. Тут більше його провини, ніж моєї.

– Гомік.

Кафферті насупився.

– Що ви сказали?

– Нічого. Продовжуйте.

– У моїх паперах є тільки звіт про вчорашнє затримання. Хороша новина: коли дійде до суду, вашу долю вирішуватиме інший суддя. Ще краща новина, принаймні для мене: до того часу ваші інтереси буду представляти не я, а хтось інший. Ми з дружиною переїжджаємо до Денвера, і ви, містере Белламі, перетворитеся на спогад.

Денвер не Денвер – Моррісу було начхати.

– Скажіть, у чому мене звинувачують.

– А ви не пам’ятаєте?

– Я був у відключці.

– Справді?

– Справді, – відповів Морріс.

Можливо, йому все ж доведеться віддати записники, хоча про це йому було боляче навіть думати. Але навіть якщо б він зробив таку пропозицію – або якби Кафферті це зробив, – чи зрозуміє прокурор цінність того, що в них міститься? Це здавалося малоймовірним. Юристи – не вчені. У розумі прокурора велика література – це який-небудь Ерл Стенлі Гарднер. Навіть якщо записники – чудові записники в розкішних молескінових палітурках – матимуть якесь значення для суду, що він, Морріс, отримає, віддавши їх? Один довічний термін замість трьох? Блискуче!

«Я все одно не зможу. Я не стану».

Енді Халлідей, можливо, і був гоміком, поціновувачем «Інгліш лезер», але щодо того, що саме рухало Моррісом, він не помилився. Кертіс і Фредді підписалися через гроші; коли Морріс сказав, що старий міг зберігати в себе тисяч сто, вони повірили йому. Рукописи Ротстайна? В уяві двох тупаків творчий доробок Ротстайна від 1960-го поставав якимось маревом, щось на кшталт покинутої золотої копальні. Тільки для Морріса рукописи мали цінність. Якби щось пішло не так, він міг би запропонувати Кертісу й Фредді обміняти свою грошову частку на написані слова, і Морріс не сумнівався, що ті погодилися б. Якщо він віддасть записники зараз – тим паче що в них містилися саги про Джиммі Ґолда, – усе зведеться нанівець.

Кафферті постукав телефоном по плексигласу й знову приклав трубку до вуха.

– Кафферті викликає Белламі, Кафферті викликає Белламі, прийом.

– Пробачте. Замислився.

– Трохи запізно замислюватися, чи не так? Спробуйте, будь ласка, не відволікатися. Ви обвинувачуєтеся за трьома пунктами. Ваше завдання, якщо ви згодні, – зробити заяву про свою невинність за всіма трьома пунктами. Пізніше, коли буде суд, зможете визнати себе винним, якщо це буде на вашу користь. Про заставу навіть не думайте, бо Буковські не сміється, а регоче, як та відьма.

Морріс подумав: «Ось так найбільші страхи стають реальністю. Ротстайн, Доу та Роджерс. Три вбивства першого ступеня».

– Містер Белламі? Час іде, і в мене уривається терпець.

Телефонна трубка опустилася, і Моррісу довелося зробити над собою зусилля, аби знову прикласти її до вуха. Тепер уже все було марно, але адвокат із приязним обличчям Річі Каннінгема й несподіваним баритоном зрілого чоловіка продовжував лити слова в його вухо, і якоїсь миті він таки почав розуміти, про що йдеться.

– Вони побудують драбинку, містере Белламі. Від початку до найгіршого. Сходинка перша: опір арешту. На момент висування обвинувачення важливо, щоб ви заявили про невинність. Сходинка друга: напад із застосуванням фізичного насильства – і не тільки щодо жінки – ви встигли добряче відлупцювати поліцейського, який першим прибув на виклик, перш ніж він надів на вас кайданки. Кажіть, що невинні. Сходинка третя: зґвалтування за обтяжливих обставин. Спробу вбивства можуть додати пізніше, але поки що це всього лише зґвалтування… Якщо про зґвалтування взагалі можна говорити «усього лише». Кажіть, що…

– Хвилину, – сказав Морріс. Він доторкнувся до подряпин на щоці й відчув… надію. – Я когось зґвалтував?

– О, так, – відповів Кафферті із задоволеним виглядом. Імовірно, тому що клієнт нарешті його почув. – Міс Кора Енн Хупер… – Він дістав із портфеля аркуш паперу й звірився. – Це відбулося незабаром після того, як вона вийшла із закусочної, у якій працює офіціанткою. Вона йшла до автобусної зупинки на Ловер-Марлборо. Каже, що ви схопили її й потягли в провулок поруч із баром «Шутерс», де ви до цього кілька годин пили «Джек Деніелс» і вдарили музичний автомат, після чого вас попросили піти. У міс Хупер у сумочці лежав електронний пристрій для виклику поліції, і вона зуміла ним скористатися. І вона подряпала вам обличчя. Ви зламали їй ніс, повалили на землю, придушили й почали вводити свого Джонса Гопкінса в її Сару Лоуренс[12]. Коли прибув офіцер Філіп Еллентон, ви були в процесі.

– Зґвалтування. Навіщо було мені…

Дурне запитання. Навіщо він три довгі години трощив той будинок на Цукрових Пригірках, зробивши тільки одну коротку перерву, аби помочитися на обюссонський килим?

– Гадки не маю, – сказав Кафферті. – Зґвалтування чуже для мого способу життя.

«Для мого теж, – подумав Морріс. – Зазвичай. Але я пив „Джек Деніелс“, і в мене зірвало дах».

– Скільки мені дадуть?

– Обвинувачення проситиме довічне. Якщо на суді визнаєте провину й віддасте себе на милість суддів, можете отримати всього двадцять п’ять років.


На суді Морріс визнав себе винним. Заявляв, що шкодує про скоєне, винуватив у всьому алкоголь і віддав себе на милість суддів.

Дали йому довічне.

11

«I Need a Lover (That won’t drive me Crazy)» – пісня американського рок-музиканта Джона Мелленкампа.

12

Обігруются назви двох відомих американських навчальних закладів: Університет Джонса Гопкінса й коледж Сари Лоуренс.

Що впало, те пропало

Подняться наверх