Читать книгу Що впало, те пропало - Стивен Кинг, Клайв Баркер, Стівен Кінг - Страница 8

Ставши другокурсником середньої школи, Піт Сауберс придумав, яким буде його наступний крок: престижний коледж у Новій Англії, де не охайність, а література вважається чимось подібним до праведності. Він почав пошуки в Інтернеті й став збирати рекламні брошури. Емерсон і Бостонський коледж здавалися найбільш підхожими, але можна було спробувати й Браун. Мати й батько не радили сподіватися на щось серйозне, але Піт їх не слухав. Він розумів: якщо в тебе немає надій та амбіцій, коли ти підліток, то й пізніше на тебе чекає цілковита лажа.

У тому, що він буде вивчати англійську, Піт не сумнівався. Частина цієї впевненості пов’язана із Джоном Ротстайном і його романом про Джиммі Ґолда; бо, наскільки знав Піт, він був єдиною людиною у світі, яка прочитала останні два романи з цієї серії, і вони змінили його життя.

Говард Рікер, учитель літератури на другому курсі, теж змінив його життя, хоча багато учнів і сміялися з нього. У нього було прізвисько Ріккі-хіппі, через картаті сорочки й штани-кльош, які він любив носити. (Дівчина Піта, Глорія Мур, називала його Пастор Рікі, бо він мав звичку, збуджуючись, розмахувати руками над головою.) Однак уроків містера Рікера ніхто не зривав. Вони відбувалися захопливо, на підйомі, до того ж, на відміну від інших учителів, він щиро любив дітей, називаючи їх «мої юні леді й джентльмени». Вони закочували очі, коли бачили його ретро-вбрання чи чули його рипучий сміх… Але одежі були кльовими, а дивний рипучий сміх звучав приязно й страшенно заразливо.

На найпершому уроці другого курсу з англійської містер Рікер влетів до кабінету, як подув прохолодного вітру, привітався й написав на дошці те, що Піт Сауберс запам’ятав назавжди:

Цілковита маячня!

– Що ви про це скажете, леді й джентльмени? – запитав він. – Що це означає?

Клас мовчав.

– Тоді я вам розповім. Це найпоширеніше критичне судження, що виносять подібні вам юні леді та джентльмени, приречені пройти курс, який ми почнемо з уривків із «Беовульфа» і закінчимо Реймондом Карвером. Серед учителів подібні оглядові курси іноді називають ГПЄ – Галопом по Європах.

Він життєрадісно рипнув і помахав руками на рівні плечей жестом, що позначає благоговіння. Більшість хлопців розсміялися, Піт теж.

– Як оцінює клас «Скромну пропозицію» Джонатана Свіфта? Цілковита маячня! «Молодий Браун» Натаніеля Готорна? Цілковита маячня. «Ладнання стіни» Роберта Фроста? Помірна маячня! Необхідний за програмою уривок із «Мобі Діка»? Щонайцілковитіша маячня!

Знову сміх. Ніхто з них не читав «Мобі Діка», але всі знали, що це важка й надзвичайно нудна книга. Цілковита маячня, інакше кажучи.

– Але іноді! – вигукнув містер Рікер, здійнявши один палець і драматичним жестом спрямувавши його на слова на дошці. – Іноді, мої юні леді та джентльмени, подібна критика навіть дуже доречна. Я зобов’язаний це визнавати, стоячи тут перед вами та клеячи дурня. Я зобов’язаний викладати деяку давнину, яку, якщо б моя воля, узагалі не став би чіпати. Я бачу, що ентузіазм у ваших очах згасає, і моє серце стогне. Так! Стогне! Проте я наполегливо йду вперед, тому що знаю: багато чого з того, що я викладаю, не маячня. Навіть ті дуже давні речі, які, як ви гадаєте, не мають жодного стосунку до вас сьогоднішніх і ніколи такого стосунку не матимуть, насправді глибоко пов’язані із сьогоденням, і з часом ви побачите цей зв’язок. Хочете знати, як відрізнити не-маячню від маячні? Поділитися з вами цією великою таємницею? Оскільки в нас ще залишається сорок хвилин уроку і якщо вже в жорна нашого об’єднаного розуму ще не засипано зерно для обмолоту, гадаю, я це зроблю.

Він нахилився й обперся руками об стіл, його краватка захиталася, як маятник. Пітові здалося, що містер Рікер дивиться просто на нього. Якби він знав, або хоча б інтуїтивно відчув, яку карколомну таємницю зберігав Піт у себе вдома на горищі під стосом ковдр! Щось куди більш важливе, ніж гроші.

– Протягом цього курсу, можливо, навіть сьогодні, ви прочитаєте щось важке, не зовсім зрозуміле й затавруєте: повна маячня. Чи буду я заперечувати, коли наступного дня ви проголосите свою думку на уроці? Навіщо мені займатися настільки непотрібними речами, скажіть, будь ласка? У нас із вами й так небагато часу, усього тридцять чотири тижні занять, і я не стану його витрачати на суперечки про позитивні якості якогось оповідання чи поезії. Навіщо, коли будь-яка думка суб’єктивна й остаточного рішення бути не може?

Дехто з учнів – у тому числі Глорія – занудьгували, але Піт абсолютно точно розумів, про що говорив містер Рікер, він же Ріккі-хіппі, адже, узявшись за записники, прочитав десятки критичних праць про Джона Ротстайна. У багатьох із них Ротстайна називали одним із найвидатніших американських письменників двадцятого століття, нарівні з Фіцджеральдом, Гемінґвеєм, Фолкнером і Ротом. Були й інші – меншість, але їхній голос був доволі чутним, – які стверджували, що його роботи ординарні й беззмістовні. Піту потрапила до рук одна стаття в «Салоні», автор якої назвав Ротстайна «королем дотепів і святим-покровителем дурнів».

– Час розсудить, – сказав містер Рікер першого дня другого року навчання Піта в середній школі. – Він походжав туди-сюди, шурхаючи своїми старовинними кльошами й час від часу змахуючи руками. – Так! Час безжально відокремлює маячню від не-маячні. Це природний дарвінівський процес. Саме тому романи Грема Гріна можна купити в будь-якому магазині, а романи Сомерсета Моема не можна – ці романи, звісно, існують, але їх треба замовляти, а робити ви це станете тільки в тому разі, якщо вам про них щось відомо. Більшості сучасних читачів нічого про них не відомо. Підведіть руку, хто з вас чув про Сомерсета Моема, і я скажу вам, як пишеться це ім’я.

Жодної руки не підвелося.

Містер Рікер кивнув. Досить сумно, як здалося Піту.

– Час показав, що містер Грін – це не-маячня, а містер Моем… Не настільки маячня, але про нього можна й забути. Він написав кілька досить непоганих романів (як на мене, «Місяць і гріш» – чудова річ, мої юні леді та джентльмени, чудова), і ще він написав чимало хороших оповідань, але жодного з них не включено до ваших підручників.

Чи варто мені побиватися через це? Чи варто лютувати, розмахувати кулаками й волати до справедливості? Ні, я не стану цього робити. Подібний відбір – природний процес. Рано чи пізно ви зрозумієте це, юні леді та джентльмени, хоча, коли це станеться, я залишуся у вашому дзеркалі заднього виду. Розповісти вам, як це буде? Ви прочитаєте щось, скажімо, «Dulce Et Decorum Est» Вілфреда Овена. Візьмемо його за приклад? Чому ні? – А потім низьким голосом, від якого в Піта по спині побігли мурашки й стислося горло: – «Личинами карги й шкарбуна, зігнувшись у воді стоячій, кахикаючи, ревучи від залпів, на відпочинок, що маячив удалині, ледь пленталися ми, мов ті старі шкапи…» і тому подібне. Хтось із вас скаже: ось маячня. Порушу я свою обіцянку не сперечатися, хоч і вважаю вірші містера Овена найкращою поетичною спадщиною Першої світової війни? Ні! Наразі це всього лише моя думка, а думка, це як дупа – є в кожного.

Увесь клас гримнув реготом, усі до одного: і юні леді, і юні джентльмени.

Містер Рікер підібрався.

– Я можу залишити когось після занять, якщо ви будете заважати мені проводити урок, за дисципліною я стежу, але я ніколи не знехтую вашою думкою. І все ж, і все ж! – Його палець звівся. – Час промчить! Temus fugit. Вірш Овена може випаруватися з ваших думок, у такому випадку ваша оцінка «от маячня» виявиться правильною. Принаймні для вас. Але деякі з вас будуть згадувати його. Знов і знову. І щоразу, коли це відбуватиметься, неспішна хода вашого дорослішання звучатиме дедалі голосніше. Щоразу, коли вам згадається цей вірш, ви менше й менше вважатиме його маячнею, і він ставатиме трішки важливішим. Поки не засяє, мої юні леді та джентльмени. Поки не засяє. Так закінчуються мої вступні просторікування, і я прошу вас розгорнути шістнадцяту сторінку цієї найвеличнішої книги під назвою «Мова та література».

Одним з оповідань, заданих містером Рікером того року, був «Переможець на дерев’яній конячці» Девіда Герберта Лоуренса, і, зрозуміло, багато юних леді та джентльменів містера Рікера (включаючи Глорію Мур, від якої Піт уже почав утомлюватися, незважаючи на її ідеальні груди) визнали його маячнею. Піт так не вважав, здебільшого через те, що життя змусило його швидше подорослішати. Коли 2013-й поступився місцем 2014-му – року знаменитих полярних морозів, коли обігрівачі по всьому верхньому Середньому Заходу увімкнули на максимум, спалюючи гроші пачками, – ця історія часто згадувалася йому, і відгомони її звучали дедалі голосніше й голосніше.

У родини в цьому оповіданні, здавалося, є все, але це не так; їм весь час бракувало, і головний герой, хлопчик на ім’я Поль, постійно чув, як будинок шепоче: «Потрібні гроші! Потрібні гроші!» Піт Сауберс розумів, що комусь із хлопців це здасться маячнею. Їм пощастило вирости в родинах, де не потрібно слухати щоночі авки-гавки про те, які рахунки сплачувати першими. Або про ціну на сигарети.

Юний головний герой оповідання Лоуренса відкрив надприродний спосіб заробляти гроші. Стрибаючи на своїй дерев’яній конячці до уявної удачі, Поль міг передбачати, хто переможе на скачках у реальному світі. Він заробив тисячі доларів, але будинок шепотів: «Потрібні гроші!»

Після одного з таких виснажливих перегонів, зірвавши черговий великий куш, Поль помер від крововиливу в мозок або чогось подібного. У Піта навіть голова не розболілась, коли він знайшов закопану скриню, адже цей ящик і став його дерев’яною конячкою, чи не так? Так. Його персональною дерев’яною конячкою. Але до 2013-го, коли він зустрів містера Рікера, конячка почала сповільнювати біг. Гроші зі скрині майже закінчилися.

Вони допомогли його батькам пережити важкі часи, коли їхній шлюб міг лопнути по швах і розвалитися. Піт це знав і жодного разу не пошкодував про те, що став їхнім ангелом-охоронцем. Говорячи словами відомої старої пісні, ящик із грошима став мостом над бурхливим потоком[13], і на другому березі на них чекало щось значно приємніше. Важкі часи скінчилися. Мати знову працювала вчителем на повну ставку, і зарплатня в неї була на три тисячі на рік більше, ніж раніше. А тато завів власну невелику справу й займався не продажем нерухомості, а чимось, що називалося «пошук нерухомості». Кілька міських агентств були його клієнтами. Піт не дуже добре розумів, як це працює, але знав, що заняття це приносить якісь гроші й принесе ще більше наступного року, якщо ринок нерухомості розвиватиметься. Просував він і кілька власних об’єктів нерухомості, але найкраще було те, що тато припинив приймати ліки й добре ходив. Милиці припадали пилом у комірчині вже понад рік, і навіть тростиною він користувався тільки дощовими або сніговими днями, коли боліли кістки та суглоби. Усе було напрочуд добре. Навіть чудово.

І все ж, як містер Рікер говорив щонайменше один раз на кожному уроці. І все ж таки! Треба було подумати про Тіну, а це дуже велике і все ж таки. Деякі з її подруг, що до переїзду жили по сусідству, включаючи Барбару Робінсон, яку Тіна обожнювала, вступали до Чапел-ридж, приватної школи зі зразковою репутацією. Випускникам Чапел-ридж були відчинені двері в будь-який гарний коледж. Мати якось сказала Тіні, що вони з татом не зможуть собі дозволити відправити її туди одразу після середньої школи. Можливо, вона змогла б почати відвідувати її з другого курсу, якщо їхні грошові справи підуть угору.

– Але я тоді нікого там не знатиму, – відповіла Тіна й заплакала.

– Там буде Барбара Робінсон, – сказала мама, і за її голосом Піт (який слухав із сусідньої кімнати) зрозумів, що вона сама ось-ось заплаче. – А ще Хільда та Бетсі.

Але Тінсі була трохи молодша за цих дівчаток, і Піт знав, що у Вест Сайді тільки з Барбарою його сестра дружила по-справжньому. Хільда Карвер і Бетсі Девітт, напевно, уже й не пам’ятали її. Як не згадає її і Барбара за рік-два. Їхня мати, схоже, забула, яка серйозна штука середня школа і як швидко спогади про твоїх колишніх друзів зникають із твоєї пам’яті, коли ти там опиняєшся.

Відповідь Тіни напрочуд коротко підсумувала всі ці думки:

– Ага, тільки вони не впізнають мене.

– Тіно…

– У вас є ці гроші! – закричала Тіна. – Ці незрозумілі гроші, які надходять щомісяця! Чому не можна трошки витратити на мене, щоб я пішла до Чапел-ридж?

– Тому що ми досі не оговталися після важких часів, сонечко.

На це Тіна не змогла нічого заперечити, бо мама казала правду.

Його власні плани на коледж були ще одним і все ж таки. Піт знав, що деякі його друзі, якщо не більшість, уявляли коледж чимось далеким, як інші планети Сонячної системи, але якщо він планував потрапити до гарного закладу (Браун, нашіптував йому внутрішній голос, англійська література в Браун), то треба було подавати документи заздалегідь, під час першого семестру в школі. Сама подача документів була безкоштовною, як і літні курси, на які йому доведеться піти, якщо він хоче заробити хоча б 670 балів із математики на відбірковому тестуванні. Він підробляв у бібліотеці на Гарнер-стрит, але на тридцять п’ять баксів на тиждень особливо не порозкошуєш.

Татів бізнес розширився настільки, що він почав подумувати про те, щоб завести офіс у діловому районі міста, і це було і все ж таки номер три. Якесь недороге приміщення на верхньому поверсі й близькість до місць, де вирує життя, звичайно, принесло б дивіденди, але це вимагало вкладення грошей, а Піт знав – хоч ніхто не говорив про це вголос, – що тато розраховував на загадкову готівку, щоб витримати перехідний період. Вони всі поступово стали залежними від загадкової готівки, і тільки один Піт знав, що вона закінчиться до того, як завершиться 2014 рік.

Ну, звісно, він сам трохи витратив. Не так уже й багато – це викликало б питання, – але сотню туди, сотню сюди. Блейзер і легкі шкіряні туфлі для поїздки з класом до Вашингтона. Кілька компакт-дисків. І книги. Він став справжнім книжковим хробаком після того, як прочитав записники й полюбив Джона Ротстайна. Почав він з єврейських сучасників Ротстайна, таких як Філіп Рот, Сол Беллоу, Ірвін Шоу («Молоді леви» Піт уважав офігенно класним романом і не розумів, чому він не визнається класикою), а вже від них став відходити в різні боки. Він завжди купував книги в м’яких обкладинках, але й ті останнім часом коштували по дванадцять-чотирнадцять доларів, якщо не щастило знайти вживаний примірник.

«Переможець на дерев’яній конячці» залишив відгук у його душі, о так, ще і який, бо Піт сам чув, як його власний будинок шепоче: «Потрібні гроші…» А вже дуже скоро грошей стане менше. Але ж гроші – це не все, що зберігала в собі та скриня, адже так?

Це було ще одне і все ж таки. Те, про що Піт Сауберс щодня думав дедалі більше.

Наприкінці навчального року потрібно було здати наукову роботу з курсу Галопом по Європах, і Піт написав на шістнадцяти сторінках аналіз трилогії про Джиммі Ґолда, у якій цитати з різних оглядів змішав зі словами самого Ротстайна з нечисленних інтерв’ю, які він дав до того, як перетворився на відлюдника та сховався від світу на фермі в Нью-Гемпширі. Закінчив Піт згадкою про рейд німецькими таборами смерті, який здійснив Ротстайн як репортер «Нью-Йорк Геральд» за чотири роки до публікації першої книжки про Джиммі Ґолда.

«Я вважаю це найважливішою подією в житті містера Ротстайна, – написав Піт. – Напевно, у його письменницькому житті. Пошуки сенсу життя завжди приводять Джиммі до того, що містер Ротстайн побачив у тих таборах, й ось чому, коли Джиммі намагається жити життям американського громадянина, він завжди відчуває внутрішню порожнечу. Як на мене, найкраще це показано, коли він кидає попільничку в телевізор у романі „Утікач зменшує оберти“. Робить він це під час спеціального репортажу Сі-Бі-Ес про голокост».

Коли містер Рікер роздав перевірені роботи, велике «А+» красувалося на обкладинці Піта, на яку він помістив відскановану фотографію молодого Ротстайна поруч із Гемінґвеєм у ресторані «Сарді». Під «А+» містер Рікер написав: «Затримайся після уроків».

Коли всі хлопці розійшлися, містер Рікер подивився на Піта так пильно, що хлопець на якусь мить злякався: що як його улюблений учитель збирається звинуватити його в плагіаті. Але потім містер Рікер посміхнувся.

– Це найкраща учнівська робота, яку я читав за двадцять вісім років викладання. Це тому, що вона глибока й написана з упевненістю.

Піт весь засяяв від задоволення.

– Дякую. Дійсно. Дуже дякую.

– Але я не згоден із твоїм висновком, – сказав містер Рікер, відкидаючись на спинку стільця й переплітаючи пальці на потилиці. – Характеристика Джиммі «шляхетний американський герой, на зразок Гекльберрі Фінна», не підтверджується заключною книгою трилогії. Так, він жбурляє попільничку в екран телевізора, але це не героїчний учинок. Логотип каналу Сі-Бі-Ес – око, і, знаєш, учинок Джиммі є ритуальним осліпленням свого внутрішнього ока, того, що завжди бачить істину. Це не моє припущення, це майже дослівна цитата з есе «Утікач відвертається» Джона Кроу Рансома. Леслі Фідлер говорить майже те саме в «Любов і смерть в американському романі».

– Але…

– Я не намагаюся переконувати тебе, Піте; я просто хочу сказати, що треба слідувати за книгою, куди б вона не вела, а це означає не пропускати ключові сюжетні ходи, які суперечать твоєму тезису. Що робить Джиммі після того, як кидає попільничку в телевізор і після того, як його дружина вимовляє класичне: «Непотріб, як тепер діти будуть дивитися Міккі-Мауса?»

– Іде й купує новий телевізор, але…

– Не просто перший-ліпший телевізор, а перший кольоровий телевізор у районі. А потім?

– Створює велику й успішну рекламну кампанію миючого засобу «Даззі-Ду». Але…

Містер Рікер скинув брови в очікуванні «але». Як міг Піт розповісти йому, що рік потому Джиммі посеред ночі прокрадеться в рекламне агентство із сірниками й каністрою гасу? Що Ротстайн передбачив рух проти війни у В’єтнамі й за громадянські права тим, що змусив Джиммі влаштувати пожежу, яка практично знищила будівлю, відому як «Храм реклами»? Що він їде автостопом із Нью-Йорка, жодного разу навіть не озирнувшись і покинувши родину, і стає волоцюгою, точнісінько як Гекльберрі і Джим? Нічого цього він розповісти не міг, тому що про ці події йшлося в романі «Утікач прямує на захід», який існував тільки в сімнадцяти списаних дрібним почерком записниках, що пролежали в старій скрині понад тридцять років.

– Давай, назви мені свої «але», – рівним голосом промовив містер Рікер. – Я понад усе в світі люблю поговорити про гарну книгу з людиною, яка може ґрунтовно довести свою точку зору. Ти, схоже, уже запізнився на свій автобус, але я із задоволенням тебе підкину додому. – Він постукав пальцем по обкладинці роботи Піта, на якій Джонні Р. і Ерні Г., ці титани американської літератури, піднімали для тосту непомірні келихи мартіні. – Якщо не брати до уваги недоведений висновок (а це через зворушливе бажання побачити світло в кінці дуже темного останнього роману), це видатна робота. Просто видатна. Тому давай, назви свої «але».

– Напевно, немає жодних «але», – відповів Піт. – Ви маєте рацію.

Тільки містер Рікер був не правий. Будь-які сумніви щодо того, чи здатний Джиммі Ґолд продатися, які залишилися в кінці «Утікач прямує на захід», були розвіяні останнім і найдовшим із романів – «Утікач піднімає прапор». Це була найкраща книга, яку читав Піт. І найсумніша.

– Ти у своїй роботі не говориш про те, як Ротстайн помер.

– Ні.

– Можу я дізнатися, чому?

– Напевно, тому що тема була інша. Та й, якби я ще про це написав, робота вийшла б занадто довга. Ну і… Це такий облом був для нього. Що його вбили звичайні грабіжники.

– Йому не варто було тримати в будинку гроші, – зі співчуттям вимовив містер Рікер. – Але він тримав їх удома, і про це знало багато людей. Не суди його за це занадто суворо. Багато письменників не вміли поводитися з грошима й робили всілякі дурниці. Чарльз Діккенс, наприклад, утримував цілу родину дармоїдів, включаючи власного батька. Семюел Клеменс мало не збанкрутів на махінаціях із нерухомістю. Артур Конан Дойл утратив тисячі доларів через фальшивих медіумів і витратив іще кілька тисяч на фальшиві фотографії фей. Ротстайн, принаймні, свою основну роботу закінчив. Якщо, звичайно, ти не вважаєш, як деякі, що…

Піт подивився на годинник.

– Містер Рікер? Напевно, я ще встигну на автобус, якщо покваплюсь.

Містер Рікер своїм кумедним побожним жестом помахав руками.

– Біжи, звичайно ж. Я просто хотів подякувати тобі за таку гарну роботу… І дати дружню пораду: коли наступного року готуватимеш інші – а потім і в коледжі, – не дозволяй доброму серцю затьмарювати свій критичний погляд. Критичний погляд завжди має бути холодним і чистим.

– Не дозволю, – пообіцяв Піт і вибіг із кабінету.

Менш за все йому хотілось обговорювати з містером Рікером імовірність того, що злодії, які позбавили життя Джона Ротстайна, могли разом із грошима забрати неопубліковані рукописи й знищити їх, вирішивши, що вони нічого не варті. Декілька разів Піт подумував здати рукописи в поліцію, але це майже напевно означало, що батьки таки дізнаються про джерело загадкової готівки. Зрештою, записники були не тільки літературним скарбом, але ще й речовим доказом злочину. Але це був старий злочин, давня історія, яку краще не ворушити.

Чи не так?

На автобус він, звичайно ж, не встиг, і це означало, що доведеться дві милі йти додому пішки. Піт був не проти. Він усе ще сяяв від похвали містера Рікера, і йому багато про що треба було подумати. Переважно про неопубліковані роботи Ротстайна. Ці розповіді, думав він, дуже різнорідні, і лише деякі з них можна назвати справді гарними, а поетичні спроби, на думку Піта, були, м’яко кажучи, і зовсім слабкими. Але ці два останніх романи про Джиммі Ґолда були… золотими. Спираючись на деякі факти, розкидані по романах, Піт дійшов висновку, що останній із них, той, де Джиммі піднімає палаючий прапор під час вашингтонського мирного мітингу, було завершено десь у 1973-му, оскільки події роману закінчуються, коли Ніксон іще був президентом. Те, що Ротстайн так і не опублікував останні книги про Ґолда (плюс іще один роман про Громадянську війну), вражало Піта. Вони були такими гарними!

Піт брав із горища лише один записник у молескіновій палітурці й читав його в себе в кімнаті за зачиненими дверима, прислухаючись, чи не наближається хтось із родини. Він завжди тримав напоготові ще якусь книгу, яку, почувши за дверима кроки, тієї ж миті розгортав, ховаючи рукопис під матрац. Одного разу він таки ускочив. Це була Тіна, яка, на лихо, мала звичку ходити будинком у шкарпетках, запитала, відчинивши двері:

– Що це?

– Не твоє діло, – відповів він, ховаючи записник під подушку. – І, якщо писнеш мамі чи татові, отримаєш у мене.

– Порнуха?

– Ні! – Хоча в містера Ротстайна деінде траплялись аж занадто яскраві сцени, особливо якщо врахувати, що вони були написані підстаркуватою людиною. Наприклад, той епізод, коли Джиммі й ті дві дівчини-хіппі…

– Тоді чому ти не хочеш, щоб я це побачила?

– Тому що це особисте.

Її очі спалахнули.

– Це твоє? Ти що, пишеш книжку?

– Може, і пишу. Що з того?

– Круто! А про що?

– Про те, як жучки займаються сексом.

Вона захихотіла.

– Ти ж сказав, що це не порнуха. Можна мені почитати, коли закінчиш?

– Подивимось. Тільки не патякай, добре?

Вона погодилася, а про Тіну можна було сказати одне: вона майже ніколи не порушувала обіцянок. Відтоді минуло два роки, і Піт не сумнівався, що вона давно забула про той випадок.

На сяючому десятишвидкісному велосипеді підкотив Біллі Веббер.

– Здоров був, Сауберсе! – як майже всі інші (за винятком містера Рікера), Біллі вимовляв його прізвище як Соб-берс, а не САУ-берс, але яка різниця – усе одно лайно, а не прізвище, як не крути. – Що робиш улітку?

– Працюю в бібліотеці на Гарнер-стрит.

– Досі?

– Умовив їх на двадцять годин на тиждень.

– Дідько, чуваче, ти ще занадто молодий, щоб за зарплатню горбатитися.

– Та я сам хочу, – сказав Піт, і це було правдою. Бібліотека, крім різних приємних привілеїв, надавала ще й безкоштовний комп’ютерний час, коли можна було працювати, не хвилюючись, що хтось почне заглядати тобі через плече. – А ти?

– Збираюся їхати до Мейну на наше літнє місце. Озеро Чайна. Багато симпатичних дівчат у бікіні, і ті, що з Массачусетсу, знають, що робити.

«Тоді, може, вони чогось навчать тебе», – уїдливо подумав Піт, але, коли Біллі виставив долоню, ляснув її своєю і проводив його поглядом, не без заздрощів. Десятишвидкісний ровер, дорогі кросівки «Найк», літній відпочинок у Мейні – схоже, дехто вже оговтався після кризи. А може, їх криза й зовсім не торкнулася. Чого не скажеш про родину Сауберсів. Вони, звісно, не були жебраками, але…

Потрібні гроші, шепотів будинок в оповіданні Лоуренса. Потрібні гроші.

Чи можливо перетворити записники на гроші? Чи існував спосіб? Піту не подобалося навіть думати про те, щоб розлучитися з ними, але водночас він розумів, що ховати їх від усіх на горищі неправильно. Ротстайнові роботи, особливо останні дві книги, заслуговували, аби світ про них знав. Вони б відродили репутацію Ротстайна, Піт не мав сумніву, утім, не це було головне. Читачеві вони б сподобалися – ось що було головне. Читач би їх полюбив, якби був таким, як Піт.

Але ж рукописи – не безликі двадцяти— і п’ятдесятидоларові банкноти, походження яких неможливо відстежити. Піта могли схопити й кинути за ґрати. Він погано уявляв, у якому саме злочині його могли звинуватити, – зрозуміло, що аж ніяк не в приховуванні краденого майна, адже він його не отримав на зберігання, а тільки знайшов, – але був упевнений, що спроба продати те, що не належить тобі, точно є якимось порушенням закону. Можна було б пожертвувати щоденники альма-матер Ротстайна, але це довелося б робити анонімно, інакше все спливе, і батьки дізнаються, що їхній син підтримував їх грошима, викраденими у вбитого. Більше того, за анонімне пожертвування нічого не отримаєш.

Піт у своїй роботі жодного слова не сказав про вбивство Ротстайна. Він читав про це, переважно в комп’ютерному залі бібліотеки. Він знав, що Ротстайна застрелили в такий спосіб, що це скидалося на страту. Він знав, що виявлені у дворі сліди дозволили детективам зробити припущення, що в злочині брали участь двоє, троє або навіть четверо чоловіків, судячи з розміру відбитків ніг. Вважали також, що невдовзі після цього двох із них було вбито на одній із придорожніх зон відпочинку в Нью-Йорку.

Через деякий час після вбивства в Парижі Маргарет Бреннан, перша дружина письменника, дала інтерв’ю. «У цьому провінційному містечку всі тільки про нього й говорили, – сказала вона. – Про що ще їм було говорити? Про корів? Про якийсь там новий гноєрозпилювач? Для провінціалів Джон був важливою людиною. Вони чомусь думають, що письменники заробляють стільки ж, скільки директори банківських корпорацій, тому вважали, що на своїй фермі він зберігав сотні тисяч доларів. Якийсь заїжджий пройдисвіт почув ці розмови, от і все. Такі-от неговіркі янкі! Присягаюся своєю ірландською дупою, тамтешні місцеві жителі винні не менше, ніж бандити, які це скоїли».

Коли її запитали, чи таке можливо, щоб Ротстайн міг зберігати в себе не лише гроші, а й рукописи, Пеггі Бреннан, як написав її інтерв’юєр, «розсміялася сигаретно-хриплуватим голосом».